муванням стимулювальних механізмів економічної активності людини, в тому числі її поведінку як суб’єкта конкурентних відносин.
Однією з найхарактерніших ознак процесу формування матеріальної, організаційно-економічної, інформаційної основи глобалізації, є досить яскраво виражена тенденція становлення та поширення у світі певної низки соціальних стандартів у системі виробництва, економічних відносин, споживання, які формують базу нової мотивації до праці в різних регіонах планети. Власне, успіхи соціальної політики у розвинутих країнах і є одним із тих стимулів, що спону кають багатьох політиків і підприємців різних країн світу підтримувати ідеї, процеси, форми глобалізації, активізувати пошук нових ефективних форм залучення до праці суб’єктів господарювання. Навіть Дж. Сорос, який називає себе виключно ринковим створінням, змушений визнавати, що ринкові цінності мало придатні для прийняття колективних рі шень у ситуації, яка поряд із конкуренцією потребує і співробітництва, оскільки спільний інтерес не виявляється у ринковій поведінці, до того ж анонімний учасник ринку може ігнорувати моральні, політичні та соціальні міркування, отже, слід розрізняти функції участі у ринку та функції процесу створення правил, на яких можлива така участь.
Якщо перші функ ції базуються на економічних цінностях, то другі вимагають визнання та урахування певних спільних соціальних цінностей, поза якими суспільство не зможе існувати та розвиватися. Специфіка принципів такої взаємодії ринку й суспільства була виразно окреслена Ф. А. Хайеком, який в одній зі своїх останніх праць зазначав: найважливіші з громадських благ, г арантування яких вимагається від держави, являють собою не безпосереднє задоволення якихось конкретних потреб, а забезпечення таких умов для окремих людей і невеликих груп, за яких вони матимуть достатні можливості для взаємного задоволення відповідних потреб.
До таких громадських благ і необхідних умов, формування яких у країнах, що пере бувають у стані системної трансформації, прискорюється процесами глобалізації, можна насамперед віднести потребу у відкритості економіки, у свободі вибору та прийняття рішень, зростанні рівня соціальної справедливості та відповідальності, розвитку громадянського суспільства та соціальної конкуренції, етики бізнесу тощо.
Отже, безпосередній позитивний вплив глобалізації на зміст соціально-економічних процесів, що відбуваються сьогодні в Україні, полягає насамперед у тому, що глобалізація орієнтує суспільство на створення моделі господарювання, де найпотужнішими стимуляторами його діяльності повинні стати не лише суто економічні важелі, а й система позаекономічних інституцій. Функціонування саме такої системи надає імпульс свідомій співпраці більшост і суб’єктів ринку, гарантує не тільки зростання добробуту, а й можливість самореалізації як громадянина, члена суспільства.
Взагалі, економічна свобода, дослідженню місця та ролі якої у системі економічних відносин приділяється дедалі більше уваги, своїми складовими має свободу володіння та розпорядження власністю, свободу підприємництва, конк уренції, свободу прийняття рішень, свободу вибору професії, робочого місця, свободу споживання. Вона є визначальним інститутом та умовою ефективного використання ринкової системи для становлення та розвитку нової якості системи соціальної. Збудована на таких принципах ринкова економіка здатна протистояти обом крайнощам: як командній, централізованій економіці, що виключає принцип свобо ди, так і залишеній напризволяще, нерегульованій ринковій економіці, яка не обмежує прагнення до особистої вигоди, нехтує соціальним принципом. Обмеження, або навіть недопущення економічної свободи може існувати лише в одному випадку — коли в окремих суб’єктів господарювання з’являється бажання довільно визначати правила гри.
Групою дослідників, що створили Всесвітню асоціацію прихильників еко номічної свободи (об’єднує економістів 55 країн світу), був запропонований кількісний вимірювач здатності держави виконувати свої прямі обов’язки та проводити ліберальну економічну політику — індекс економічної свободи. Цей індекс розраховується для кожної країни та кожного року за стандартною методикою на основі визначення величини 25 показників, які характеризують рівень економічної св ободи у таких 7 сферах:
— питома вага держави в економічному житті;
— структура економіки та поширення ринкових механізмів;
— грошова політика та цінова стабільність;
— свобода використання іноземної валюти;
— панування закону та недоторканність приватної власності;
— свобода зовнішньої торгівлі;
— свобода діяльності на ринках капіталу.
Абсолютному значенню кожного показника надається ранг від 0 до 10 таким чином, що 0 відповідає найменшому, а 10 найвищому рівню економічної свободи. Проведений на основі такого підходу дослідниками різних країн аналіз даних економічного розвитку дозволив сформулювати основну закономірність економічного розвитку людства: економічно вільні країни розвиваються швидше, ніж країни, влада яких обмежує економічну свобод у та втручається у господарське життя. У країнах з відкритою економікою підвищуються темпи економічного зростання, рівень та якість життя, зменшується соціальна диференціація населення, плодами економічного розвитку починають користуватися більш широкі прошарки громадян. А це, у свою чергу, веде до того, що багате, економічно розвинене суспільство більш відкрите, в ньому більше пошире ніші загальні життєві стандарти, які нівелюють міжкласові суперечності. Тому в економічно розвинутих суспільствах легше досягається компроміс між різними соціальними групами, більш низький рівень соціальної конфліктності, кращі умови досягнення громадянського миру.
Отже, стрімка глобалізація економічного й соціального життя викликає потребу та розуміння у країнах із перехідною економікою важливості формування в су спільстві адекватних соціальних інститутів впливу на економіку. Адже традиційні економічні стимули у розвинутих країнах не забезпечують вже стійкого розвитку і виступають сьогодні лише однією із багатьох підсистем мотиваційної системи, в якій будь-який працівник функціонує як єдине ціле у своїй багатосутності: працівник, громадянин, власник домашнього господарства, ви борець не розрізняються більше у часі (робочий — неробочий час), у просторі (робоче місце — оселя), у соціальному стані (самодостатній, поважаючий себе громадянин, спеціаліст, фахівець, бізнесмен, власник капіталу). Міжсистемні стратові оболонки розриваються гнучким динамізмом нового технологічного способу виробництва, більшість висококваліфікованих працівників не погоджуються на ролі статистів, абстрактних «представників електорату», «маленьких», «пересічних» тощо. Вони, так чи інакше, бажають брати безпосередню та активну участь у трансформаційних процесах, у створенні продукту, в управлінні його рухом на всіх стадіях життєвого циклу, у формуванні цілей розвитку, у контролі за їх реалізацією тощо. Там, де такі відносини ще не сформовані або не почали формуватис я, де зберігається консерватизм старих інститутів влади та механізмів їх реалізації, динаміка соціальноекономічних процесів уповільнюється, умови праці та життя по-
Таке розуміння наслідків взаємодії економічних і соціальних законів для подальшого розвитку економіки, суспільного життя, людини є основою концептуальних положень теорії суспільного вибору, яка (у різних її варіантах) у розвинутих країнах вже давно береться до уваги під час формування системи мотивів і стимулів в еко номічній політиці, як на рівні держав, так і на рівні ТНК, інших великих корпорацій. Зокрема, ще Дж. Б’юкенен та інші неоінституціоналісти, прихильники теорії суспільного вибору, на основі розуміння природи та механізму реалізації взаємозв’язків ринкових і соціальних законів окреслили кілька принципових для формування сучасної мотиваційної моделі по ложень. Зокрема, вони вважають за необхідне під час формування економічної політики у будь-якій країні:
— забезпечити конституційність вибору, тобто створити систему узгоджених правил, за якими відбуваються усі подальші дії, чітко визначити права індивідів, які здатні «зупинити нестримне зростання державного апарату та поставити його під контроль громадянського суспільства»;
— гарантувати можливість постконституційного вибору, в межах якого «формується стратегія поведінки індивідів у рамках встановлених правил»;
— створити та використовувати правову систему як своєрідний суспільний капітал. Система законів, на думку Дж. Б’юкенена, формалізовані вони на практиці чи ні, являє собою суспільний капітал, віддача від якого підвищується із плином часу. Своєрідність же такої форми існування капіталу полягає у тому, що ерозія суспільного капіталу — це міна у повільненої дії, а не просте його «проїдання». На практиці суспільний капітал може бути втрачений назавжди, якщо він був одного разу розмитий. Безпосередні вигоди від використання та збереження суспільного капіталу полягають, на думку неоінституціоналістів, у зростанні стабільності міжіндивідуальних відносин, можливості їх планування та прогнозування, створенні «чистих зовнішніх ефектів для всіх інших, — тих, хто живе сьогодні, і дл я тих, хто житиме у майбутньому;
— підтримувати серед різних типів вибору (індивідуального, двостороннього, колективного) двосторонній, оскільки він найповніше відбиває факт існування взаємозв’язаних потреб та інтересів у кожної особистості, які можна реалізувати тільки через
гіршуються, конкурентоспроможність працівника, бізнесу, країни послаблюється.
Одним із визначальних внутрішніх чинників трансформації, та й взагалі економічного розвитку будь-якої країни, є потреба у соціальній справедливості, соціальній підтримці, соціальному захисті (у несформованих, перехідних суспільствах, таких як, наприклад, Україна, ці потр еби спостерігаються найвиразніше). Така потреба, мабуть, народилася разом із народженням людини як члена колективу, суспільства, сім’ї, тобто із появою соціальних зв’язків.
Взагалі, соціальна справедливість — це визначальний синтетичний принцип та інститут функціонування будь-якої складної соціальної системи, хоча поле його існування неоднакове для різних верств того чи іншого су спільства. Воно залежить від рівня сформованості такого суспільства, його соціальної організації, пов’язаної із рівнем розвитку економічної та господарської систем. ХХ століття, особливо остання його третина, своїм рівнем розвитку (у тому разі й інформаційного простору) викликала потребу у формуванні єдиного критерію щодо визначення принципу справедливості для всіх членів суспільства. Це зум овлюється тим, що у сучасних умовах ідеали демократичного та правового устрою суспільства, гуманізація економічних відносин, потреби досягнення вільного, незалежного й забезпеченого існування людини набувають пріоритетного значення, стають головними критеріями прогресу, оскільки вперше в історії отримують достатню і стабільну матеріальну основу у вигляді якісно нового рівня розвитк у усіх складових елементів продуктивних сил, масового усвідомлення незамінності та важливості для досягнення економічних цілей розвитку будь-якого фактору виробництва, але насамперед людини з її здібностями до творчої праці.
Тенденції розвитку форм власності у країнах Заходу свідчать, як про це вже йшлося у попередніх розділах, про переорієнтацію їх на досягнення біл ьш високого рівня рівноваги у системі економічних відносин, оскільки розвиток самої власності дедалі більше залежить від чинників соціальних. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ст. 11) та Всезагальна декларація прав людини (ст. 25), Європейська соціальна хартія 1996 р. (переглянута) визначають мету діяльності демократичної держави: забезпечення кожній особі, член ам її сім’ї життєвого рівня, що включає достатнє харчування, одяг та житло, а також безперервне поліпшення умов життя. Критеріями соціальної справедливості у рамках ринкового господарства є розподіл продукту
визначення такої залежності та узгодження переваг, що надаються кожним із цих індивідів у даному зв’язку.
Принцип соціальної справедливості відіграє важ ливу роль у соціальній політиці, спрямованій на пом’якшення суперечностей між суспільними групами з різним рівнем доходу, а також між основною частиною суспільства та особами, що потребують соціального захисту (пенсіонери, інваліди, молодь, що навчається, багатодітні сім’ї тощо). Цей принцип може бути реалізований лише на основі створення та розвитку ефективної систе ми мотивації до праці усіх суб’єктів господарської системи. Зокрема, одним із найпотужніших мотивів діяльності у розвинутих країнах поступово стає мотивація досягнення, соціальна справедливість, виражена у соціальній оцінці дій та результатів праці будь-якого суб’єкта з боку суспільства, сім’ї, фірми, соціальної групи або прошарку, окремої людини, хо ча, безперечно, грошова або матеріальна база соціальних зв’язків, заохочення до праці зберігають свою силу і виступають необхідною базою створення умов для реалізації принципів соціальної справедливості, соціального розвитку взагалі, а надто в умовах трансформаційних посткомуністичних суспільств.
Одним із найважливіших інститутів та інструментів забезпечення стійкого економічного розвитку, що по ширюється, насамперед ТНК, розвинутими країнами у межах глобалізованого простору, у сучасній системі мотивації є відповідальність. Вона відбиває об’єктивний, історично конкретний характер взаємовідносин між особистістю, колективом, суспільством «із точки зору свідомого здійснення взаємних вимог, які до них пред’являються». Поза відповідальною поведінкою уряду, чиновників, підприємців, працівників, жод на мета економічної політики, жодний план дій, навіть якщо вони узгоджуються і відбивають спрямованість причинно-наслідкових зв’язків ринкових та соціальних законів, ніколи не будуть реалізовані. Отже, відповідальність — це той елемент у системі мотивації, який, у разі його повноцінного функціонування, гарантує очікуваний позитивний результат у будь-якій сфері діяльності, звичайно за наявності інших по стійних та змінних, внутрішніх і зовнішніх чинників, що забезпечують умови, поле для такої повноцінної діяльності.
Відповідальність завжди пов’язана з активною діяльністю суб’єктів тих чи інших сфер відносин, з обов’язками та зо-
або доходу відповідно до: 1) внеску кожного з урахуванням не тільки праці, а й інших виробничих факторів — землі, капіталу; 2) необхідності забезпечення гідного рівня існування всім громадянам, у тому числі й тим, які через об’єктивні обставини не можуть брати участь у вільних змаганнях на ринку праці.
Головний принцип ефективного існування відповідальності — її наскрізне, одночасне, перманентне домінування та реалізація в усіх сферах та на всіх рівнях соціа льно-економічного життя суспільства: в економіці, у тому числі й у таких її надзвичайно важливих сферах, як управління, менеджмент, інформація, розподіл; соціальній, культурній і духовній; на рівні державних, регіональних, місцевих владних структур, на рівні політичних партій і громадських організацій, на рівні корпорацій, підприємств, фірм, організацій, на рівні окр емих працівників і громадян.
Формування відповідальності, отже дисципліни та самодисципліни, організованості, прагнення найбільш повного та точного виконання взятих на себе зобов’язань — складний, але цілком можливий у сучасній ситуації процес, про що можуть свідчити численні приклади економічної діяльності надскладних організаційних форм бізнесу у національних та міжнародних масштабах (досит ь лише згадати систему організації менеджменту ТНК Тойота — принцип п’яти нулів: нуль дефектів, нуль технічних помилок, нуль відстрочок, нуль паперової роботи, нуль матеріально-виробничих запасів).
В економіці відповідальність визначається рівнем економічної свободи, системою мотивації та силою закону, який забезпечує цілісність цієї свободи та мотивації на усіх рівнях господарювання. В умова х системної трансформації до цих важелів украй необхідно додати політичну волю та організованість інститутів
бов’язаннями свідомо прийнятими ними (в умовах економічної свободи) щодо забезпечення позитивних результатів цієї діяльності як на індивідуальному, так і на колективному, громадському, державному рівнях. Залежно від сфери діяльності суб’єктів відносин, від типу та форми взятих ними на себе обов’язків і зобов’язань можна виокремити відповідальність економі чну (прибуток, дохід, заробітна плата, фінансові й матеріальні витрати та збитки, економічне зростання — економічне падіння, рівень конкурентоспроможності підприємця, працівника, галузі, регіону, країни), політичну (ефективність — неефективність інститутів влади з позицій забезпечення економічної свободи, демократичних прав людини, розвитку громадянського суспільства, міжнародних економічних відносин тощо), соціальну (створення й підтри мання певного соціального порядку, рівень та якість життя, умови для самореалізації у праці, умови функціонування та розвитку середнього класу), юридичну (законодавче правове регулювання рівня реалізації відповідальності — безвідповідальності), духовно-моральну (етичну) тощо.
Ефективними інститутами забезпечення відповідальності суб’єктів господарювання за адекватний потребам суспільства та людини вибір цілей, інструментів їх досягнення в Україні можуть стати соціальна конкуренція та багаторівнева система соціального партнерства, які на Заході є реальним і доволі ефективним засобом компромісного поступу су спільства у своєму розвитку, однак практично відсутні в нашій країні. Саме система соціального партнерства, в разі наповнення її реальним змістом, є однією з ефективних форм подолання тенденції до падіння граничної корисності і граничної продуктивності економічних мотивів до праці в умовах трансформації продуктивних сил та економічних відносин у країнах не тіл ьки на постіндустріальному етапі їх розвитку, а й в умовах переходу до постіндустріального суспільства, оскільки відповідає тенденціям до змін у системі відносин власності, структурі та якості суб’єктів праці, та самої праці, підприємницької діяльності, їх інтересам, потребам розвитку людського й соціального капіталу.
Деякі дослідники закономірностей трансформаційного періоду до ходять сьогодні висновку про реальну можливість існування двох моделей розвитку соціальної структури України: 1) демократичної, яка б ґрунтувалася на формуванні та використанні людського, соціального, політичного й суспільного капіталу потенціалу, реалізації кожним громадянином свого потенціалу, удосконаленій системі розподілу та 2) аристократичної, заснованої на збереженні та по глибленні соціально-економічної диференціації в суспільстві, успадкуванні попереднього соціального статусу прийдешніми поколіннями, гострій диференціації між прошарками й окремими групами в можливостях користуватися державною та суспільною власністю. Економіка України, на думку цих вчених, вже йде шляхом утвердження аристократичної моделі соціального розвитку, що, зокрема, ґрунтується на низькій ціні на працю, втраті моральних цінносте й у багатьох громадян, хоча демократична модель соціального розвитку ще не втрачена для України.
влади, від яких залежить запуск усієї системи. Життєвість та необхідність таких інструментів щодо забезпечення позаменталітетної відповідальності працівника, бізнесмена, політика виявляється в успішній та якісній роботі наших громадян в інших країнах, у правовому та ринковому полі цих країн, у спільних підприємствах та фірмах в Україні, формах співпраці наших полі тиків з міжнародними фінансовими організаціями й урядами провідних держав світу.
Глобалізація не ліквідує вимог закону конкуренції, вона поширює, видозмінює та урізноманітнює поле його дії і форм втілення. У період переходу національних економік до постіндустріального, інформаційного типу господарювання конкуренція в економічній сфері набуває різноманітних соціальних форм. Водночас із розширенням поля економічної свободи та взаємозалежності суб’єктів господарської дія льності посилюються роль і вплив на розвиток економіки, суспільства загалом не тільки соціальних форм економічної конкуренції, а й власне соціальної конкуренції як явища та закономірності сучасного суспільства, народженого розвитком людського й соціального капіталу.
Соціальна конкуренція піднімає на якісно новий щабель пасионарність у суспільстві в умовах, коли забезпечити тр ивку економічну активність найважливішого суб’єкта економічних відносин — найманого працівника лише «хлібом», за принципом «повних ясел», вже неможливо. Людина прагне змін у суспільстві, у своєму становищі у суспільстві, у собі. Так само як суспільство, економіка прагнуть змін у людині. Така взаємна потреба у змінах означає готовність до соціальної конк уренції, тобто до боротьби працівника проти масовизації особистості, наростання диктату колективізму, за право володіти, розпоряджатися, найефективніше використовувати інтелектуальну власність, за повагу і самоповагу, за зміну свого соціального статусу у бік його зростання, за право на участь у прийнятті рішень, отже конкуренцію із державою, підприємцями, іншими громадянами.
Саме чесна (за дотр имання усіма зацікавленими сторонами правил гри) соціальна конкуренція в умовах динамічного формування глобального інформаційного середовища може забезпечити у трансформаційних суспільствах соціальну інтеграцію інтересів і дій усіх основних суб’єктів економічної діяльності, створити необхідну соціальну базу для забезпечення успіху в міжнародній співпраці оскільки означає:
1) мож ливість, необхідність та наявність конкурентних відносин суб’єктів економічної діяльності не лише у господарській системі, а й у всіх сферах суспільного життя, прямо чи опосередковано пов’язаних з економікою, з метою забезпечення якісних змін у кваліфікації, характері та якості праці, соціального статусу на підприємстві, фірмі, у су спільстві, світовому господарстві, стійкого зростання добробуту та рівня самореалізації;
2) кінцевий результат соціальної конкуренції в умовах економічної свободи — розширення поля та підвищення ступеня реалізації соціальної справедливості, гармонізація інтересів, соціальна
Соціальна конкуренція, так само як і конкуренція економічна, можлива лише за наявності певних критеріїв, диференційованих стандартів, досягнення яких стає метою такої конк уренції, тому ці критерії та стандарти повинні бути привабливі, зрозумілі, доступні для більшості працівників. Формування та реалізація таких критеріїв і стандартів вимагає визначення та забезпечення мінімальних соціальних стандартів і мінімальних соціальних гарантій, що неможливо поза цілеспрямованими зусиллями держави. Однак в Україні процес визначення та законодавчого о формлення суті, змісту, системи державних мінімальних соціальних стандартів є дуже тривалим, проблема переходить від уряду до уряду. Водночас побудова системи ДМСС, як наголошують дослідники цієї проблеми, стає головною ланкою нової соціальної політики, найважливішим засобом підвищення керованості соціальними, отже й економічними процесами. Законодавче розв’язання даного питання вирішує на концепту альному та господарському рівні не лише проблему економічної політики держави у соціальній сфері, проблему соціального захисту населення, а й більш значущу, пов’язану із формуванням стимулювальних механізмів економічної активності людини, у тому числі і як суб’єкта конкурентних відносин, адже існують абсолютно прямі залежності між нормативами, рівнем на повнення й реалізації соціальних стандартів і рівнем економічної зацікавленості працівників в економічному зростанні. Працівник, котрий результатом своєї кваліфікованої праці має дотацію на оплату житла, не може заплатити за навчання дітей, а заплативши, не отримує гарантії конкурентоспроможності їх як фахівця на ринку праці, перебуває у системі таких соціальних ста ндартів, що не можуть служити базою для мотивації ефективної праці. Соціальний стандарт, орієнтований лише на соціальний захист як мету та наслідок соціальної політики, до того ж незабезпечений соціальний стандарт також стає антистимулом розвитку економіки.
У науковій літературі визначаються гранично-критичні соціально-економічні показники для країн із ринковою економікою. Зі ставлення їх із реаліями, що складаються у перехідному суспільстві, зокрема й у нашій країні, свідчить про несформованість мінімальних
інтеграція, об’єднання суспільства на конструктивну працю, використання усіх можливостей людського та соціального капіталу через розкриття, ринкову перевірку та використання інтелектуальних, професійних, етичних можливостей суб’єктів економічної та громадської діяльності.
Теорії економічного зростання свідчать про існування прямого взаємозв’язку між економічним зростанням та рівнем демократи зації країн. Так, дослідження, проведені наприкінці ХХ ст. виявили, що серед 25 високорозвинутих країн 22, або 88 %, були країнами зі стабільною демократією, а серед 51 найменш розвинутих країн — 49, або близько 96 % — країнами з недемократичними, авторитарними режимами.
Зазначимо ще одну залежність, яка існує у системі зв’язків глобалізованої економіки: економічна свобода — економічне зростання — соціальна стабільність — про гнозований позитивний розвиток національного господарства та держави. Ця залежність виявляється у формі прямих взаємовпливів рівня економічної свободи, рівня сформованості громадянського суспільства та рівня матеріального добробуту одне на одного та разом на можливості економічного зростання і розвитку.
Зокрема, рівень економічної свободи безпосередньо впливає на можливості суб’єктів ек ономічної діяльності в плані переходу від стану матеріального виживання до стану матеріального добробуту, після чого лише й виникають, як масове явище, потреби нематеріального, позаекономічного характеру, пов’язані із забезпеченням якості життя. Досягнення певного рівня економічного добробуту (а вчені називають пороговим мінімумом такого добробуту річний рівень ВВП у 6—7 тис. дол. на душу насе лення в країні) примушує людину цінувати життя як явище й себе у цьому житті. Відповідно, здоров’я, екологія, спосіб, або стиль, життя стають домінуючими цінностями, які необхідно й хочеться захищати. Саме за таких умов з’являється, як масове явище, і потреба, і інтерес до громадянського суспільства, розуміння його значе ння, потреба діяльності у тих чи інших формах у недержавних громадських організаціях, отже реалізація можливостей впливу на прийняття рішень державними органами. Життя ж від зарплати до можливості віддати борг та знову взяти у борг також формує стиль поведінки для багатьох громадян,
соціальних стандартів. Тому створення конкурентного середовища, яке б, по-перше, охоплювало усі сфери економічного, політичного й соціального життя країни; по-друге, формувалося на основі єдиних для усіх його суб’єктів критеріях та принципах розуміння суті конкуренції, допустимих її форм та методів, на єдиних етичних принципах; по-третє, забезпечувало би прог нозований, очікуваний, позитивний результат поступального характеру, — є нагальною, необхідною та найскладнішою умовою у процесі формування нової економічної та господарської системи в Україні, в її прагненні на рівних інтегруватися у глобалізоване світове середовище.
Підсумовуючи, можна зазначити, що процеси глобалізації формують якісно нові механізми розвитку, нові, адекватні потребам глобальної конкуренції, мотиваційні інститути та інструменти впливу на людину, які базуються на взаємодії економі чних й позаекономічних стимулів і норм; поширюють систему мінімальних соціальних стандартів через функціонування транснаціональних корпорацій та міжнародних неприбуткових організацій на усі регіони світу. Тим самим вони досить жорстко визначають спрямованість і завдання системних перетворень в Україні: створення умов для випереджального типу економічного розвитку, для якнайшвидшого переходу до постінду стріального та інформаційного суспільства. Одним із ефективних важелів, що може забезпечити реалізацію таких завдань, має стати повноцінне функціонування системи позаекономічних мотиваційних інститутів. Серед них чільне місце посідають реальна демократія, громадянське суспільство, соціальна конкуренція, функціонування яких забезпечить економічну свободу всіх без винятку суб’єктів господарювання, відповідальність за прий няті рішення, інтерес до збагачення та розвитку.
Отже, глобалізація визначає, спрямовує і стимулює трансформаційні процеси в Україні, забезпечує розуміння об’єктивності вибору країною шляху інтеграції у світове суспільство на основі процесів внутрішнього оновлення, адекватності цих процесів рівню та потребам світового господарства, активної участі держави у формуванні та використанні механізмів гл обалізації в інтересах власного народу.
