1.3.2. Вільний рух товарів, послуг, капіталу, працівників

• надання державамичленами інформації про запровадження будьяких нових технічних стандартів і правил (1983). Єврокомісія домоглася того, що будьякі новації у цій сфері перед їх введенням мали певне відтермінування (часовий лаг) з метою адаптації експортерів з інших держав ЄЕС до нових вимог;

• реалізація спільної політики щодо стандартизації та сертифікації, яка базувалася насамперед на гармонізації первісних вимог безпеки, встановленні нових стандартів, які визначали вимоги та технічні умови щодо виробництва продукції;

• інституалізація процесів стандартизації та сертифікації в ЄС активно проходила наприкінці 80х — на поч. 90х років. Саме у цей час було засновано Європейський комітет стандартизації (CEN), Європейський інститут стандартів у галузі телекомунікацій, лабораторію перевірки якості (GLP) та низку інших установ, головна мета яких полягала у чіткому додержавні єдиних вимог спільноти;

• захист інтелектуальної власності та авторських прав. Це передбачало цілий комплекс юридичних і запобіжних заходів щодо охорони інтелектуальної власності, яка дедалі частіше ставала основою створення доданої вартості;

• захист торговельних марок спільноти здійснювався відповідно до Мадридської угоди щодо реєстрації торговельних марок (1989). На поч. 90х років з’явився й новий знак «СЕ», який відтепер означав, що товар вироблений на території ЄЕС і має однаковий рівень захисту в усіх державахчленах;

• удосконалення процедур надання рівних умов укладання державних контрактів, проведення громадських робіт, державних закупівель та надання послуг у державному секторі. Цей процес виявився доволі непростим, адже передбачав відмову від державної монополії на інноваційно значущі галузі країни, постачання товарів та послуг в які нерідко було неефективним. Це саме стосувалося контрактів на громадські роботи, державні закупівлі, надання державних послуг. Якщо у 70ті — 90ті роки наддержавне регулювання здійснювалося директивами 71 304, OJL 185, 16.08.1971 та OJL1, 03.01.1994, то вже у 2004 році їх замінила єдина директива щодо координації процедури укладання контрактів (2004/18, OJ 134, 30.04.2004).

Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що спільний ринок, який продовжував своє формування упродовж 80—90х років ХХ ст., мав чотири основні рівні системної конвергенції держав—учасниць ЄЕС, а згодом і ЄС, які насамперед стосувалися доступу на ринок, умов конкуренції, функціонування ринку та реалізації секторальних політик. Наведені вище заходи Співтовариства доволі яскраво відображені (в плані систематизації) на рис. 1.3.1.

1.3.2.2 . Вільний рух послуг 

У сучасній структурі ВВП усіх постіндустріальних країн послуги посідають перше місце, а відсоток їх коливається в межах— 60—75 %. Зрозуміло, що держави ЄС не є винятком із цього «правила», а відтак вільний рух надання послуг з відповідною конкуренцією в цій галузі є не меншою перевагою ЄС, ніж рух товарів.

У статті 49 ДЄСпів чітко зазначається, що в ЄЕС «…скасовуються будьякі обмеження на вільне надання послуг у межах Співтовариства», а вже наступна 50та стаття документа чітко ідентифікує саме поняття «послуги», визначаючи їх такими, що надаються за винагороду і до кваліфікування яких відносять:

а) діяльність промислового характеру;

б) діяльність комерційного характеру;

в) діяльність ремісників;

г) професійну діяльність.

Серед нинішньої диверсифікованої структури послуг в ЄС, мабуть, найважливіші — це фінансові послуги, які надають насамперед банки, а також страхові компанії, біржі, а останнім часом і фірми інформаційних технологій, аудіовізуальних послуг, маркетингу та інші комерційні структури. До найважливіших напрямів конвергенції у цьому секторі в межах ЄЕС/ЄС підпадали:

• • державний та наддержавний контроль за наданням послуг;
• • фінансова безпека;
• • боротьба з відмиванням «брудних грошей»;
• • взаємне визначення терміну та механізмів надання фінансової послуги за умови, що вона є офіційно визнаною в одній з країн—членів Співтовариства.

Імплементація названих вище заходів вимагала швидкого реформування насамперед банківської системи. Якщо взяти до уваги те, що обмеження на підприємницьку діяльність були зняті в ЄЕС ще в середині 70х років, то формування єдиної нормативної бази тривало ще й у 80х рр. Заходи сертифікації, приміром, у банківській сфері зводилися до розробки та запровадження єдиної банківської ліцензії. На перших порах це обмежувалося деякими умовами (Directive 89/646, OJ 386, 30.12.1989), проте після проголошення початку монетарної конвергенції (ДелорІ), більша частина з них була знята (Directive 92/30, OJ 110, 28.04.1992). Так були усунуті перешкоди щодо відкриття філій і дочірніх компаній на території всього ЄС, що разом узяте дозволило вже наприкінці 90х років максимально швидко оптимізувати транскордонні кредитні трансфертні операції (Directive 97/5, OJ L 43, 14.02.1997) та появу електронних грошей.

Значних змін упродовж 80х — 90х років зазнала система страхування. Якщо на початку реформ регулювання цього виду послуг стосувалося кредитного та гарантійного страхування, а також страхування судових витрат, то вже у 90ті роки на перший план вийшло пряме страхування, не пов’язане зі страхуванням життя (1995), введенням єдиної системи авторизації (1991), страхуванням громадян щодо їхнього користування транспортними засобами (2000); відбувалося також урізноманітнення договорів страхування життя громадян (1990).

Основні зміни у діяльності бірж і фінансових послуг стосувалися насамперед запровадження єдиного авторизованого документа — європейського паспорта та цілого комплексу дій, що були зорієнтовані на досягнення стабільності фінансових ринків і діяльності інвестиційних компаній, що врештірешт знижувало рівень банкрутства на території цілого ЄС.

Досить суттєвими вважалися в ЄС і транспортні послуги, які наприкінці 80х років стосувалися насамперед ліквідації системи квот та свободи каботажного плавання, забезпечення рівного доступу на міжрегіональні ринки пасажирських авіаперевезень, запровадження європейської дозвільної системи в галузі дорожніх перевезень, створення, як уже мовилося, спільної кризової системи в системі дорожнього руху тощо (табл. 1.3.2).

Доволі жвавий інтерес у сучасному ЄС викликає так звана концепція «універсальних» послуг, яка охоплює систему задоволення життєво важливих потреб населення на високому рівні та за доступною ціною (COM (2000) 580 and COM (2001) 598, 17 October 2001), а також надання послуг некомерційного характеру, приміром, громадського телерадіомовлення, яке не має прибутку та має загальносуспільний характер.

Доволі важливим аспектом сучасного ЄС можна вважати також запровадження так званого принципу «контролю на місці надання послуг» (home country control), який найактивніше використовують у фінансовій сфері.

1.3.2.3. Вільний рух капіталу

Статті 56—59 Договору про Європейській Союз досить чітко визначають особливості характеру переміщення капіталу та платежів у межах ЄС. Зокрема ст. 56 констатує, що «…всі обмеження на переміщення капіталу між державамичленами , а також між державамичленами і третіми країнами повинні бути заборонені».

Процес посилення руху капіталу в ЄС завжди поєднувався з фінансовою лібералізацією у Співтоваристві. Прийнято вважати, що цілковита лібералізація руху капіталу стала можливою лише влітку 1988 року, після виходу директиви ЄК (88/361, OJ L 178, 08.07.1988 р.), за якою були лібералізовані валютні та інші операції. Проте всі обмеження на рух капіталу між юридичними та фізичними особами, надання фінансових позик та кредитів, операцій із цінними паперами тощо було знято лише на поч. 90х, а точніше, 1 січня 1993 року після набуття чинності Маастрихтського договору.

Найважливішими заходами щодо вільного руху капіталу можна вважати:

• фіскальну та монетарну конвергенцію 90х років;
• гармонізацію законів щодо промислової та комерційної власності;
• заохочення промислової кооперації та міграції фірм;
• ліквідацію контролю за обміном валют;
• формування європейських груп економічних інтересів. Наведені вище особливості та ціла низка інших заходів щодо лібералізації руху капіталу внаочнено у табл. 1.3.3.

Отже, наприкінці ХХ ст. — на поч. ХХІ ст. вільний рух капіталу в ЄС набув надзвичайно великих масштабів, що доволі чітко позначилося на рівні європейських ТНК та ТНБ, які активно користувалися значними фінансовими перевагами, що безпосередньо випливало з практичної реалізації «європейських свобод». Попри те, що серед багатьох компаній—лідерів глобальної економіки європейські не посідають провідних позицій, їх авангардні позиції в сучасній системі господарювання є беззаперечним (табл. 1.3.5).

1.3.2.4. Вільний рух робочої сили

Параграф 1 розділу ІІІ ДЄСпу безпосередньо пов’язаний із процесами вільного пересування осіб і захистом їхніх прав.

Особливість вільного руху робочої сили полягає у тому, що механізми та інструменти його забезпечення безпосередньо пов’язані із соціальною політикою ЄС, а тому конче важливим є виявлення характеру та напрямів економікоправового процесу досягнення цієї важливої «європейської свободи».

Міграція в межах Європи завжди відрізнялася доволі високою динамікою, а основна її причина, принаймі у повоєнний час, полягала у різних рівнях оплати праці та безробіття, середній рівень якого є вищим за американський чи японський. У пізніший час (80—90ті роки ХХ ст.) нерідко високі темпи залучення інвестицій в окремі регіони приводили до формування й інтенсивніших міграційних потоків до них. Яскравим прикладом цього може слугувати Ірландія, країна, що пройшла досить швидкий шлях од країни—донора робочої сили (70—80ті роки) до державиреципієнта (90ті роки ХХ ст. — поч. ХХІ ст.), перетворившись таким чином з країниаутсайдера європейської економіки у визнаного в ЄС інноваційного лідера, який виступає своєрідним «магнітом» протягування робочої сили з інших держав Спільноти, передусім — нових членів Європейського Союзу.

Не можна не сказати , що новим чинником пом’якшення міграційної політики ЄС є так зване явище флоридизації (переважання населення у віці 65+ над молоддю), що веде (не зважаючи на відносно високий рівень безробіття) до явного та прихованого (скажімо так — неідентифікованого) дефіциту робочої сили. Природно , що долання цього негативного фактора може бути здійснено як за рахунок нових членів Євросоюзу, так і через залучення мігрантів із третіх країн. З метою подолання негативних наслідків зовнішньої та частково внутрішньої міграції цілком зрозумілим є бажання багатьох старих членів Євросоюзу бачити цей процес суворо контрольованим. Водночас слід розуміти, що коли йдеться про вільний рух робочої сили (робітників), варто говорити лише про державиучасниці ЄС , а також про негативні та позитивні наслідки руху мігрантів як з боку країниекспортера робочої сили, так і її імпортера (табл. 1.3.6).

Наведені у таблиці переваги та недоліки міграції робочої сили не можна вважати тотожними у кількісному плані, адже у будьякому економічному союзі «переливання» робочої сили є цілком нормальним явищем. Окремо слід відзначити так званий «соціальний демпінг», який нерідко прослідковується в державахлідерах. Приплив працездатного населення з нових країн ЄС нерідко знижує середню вартість оплати години праці в тій чи тій країні, а соціальні норми , що діяли в них упродовж певного часу, суттєво втрачають свою вагу внаслідок цілковитого задоволення «соціальним мінімумом» з боку нових мігрантів.

Незважаючи на те, що організаційно свободи руху робочої сили в ЄЕС/ЄС було досягнуто разом із завершенням формування митного союзу, тим не менше, долання окремих перешкод пов’язаних з цим, триває й досі, зокрема коли йдеться про працевлаштування громадян з нових членів Євросоюзу.

Водночас на наднаціональному рівні таких перешкод не мало б бути, про що яскраво свідчить первинне право ЄС, зокрема стаття 39 ДЄСп (пункт 13) чітко визначає право громадян на свободу пересування, зокрема:

а) розгляд поданих пропозицій щодо працевлаштування;

б) вільне пересування з метою працевлаштування на території державчленів;

в) перебування з цією ж метою в іншій державічлені відповідно до законодавчих положень, адміністративних актів і постанов даної держави про працевлаштування громадян;

г) проживання на території державичлена після завершення трудової діяльності в ній на умовах, визначених в імплементаційних регламентах, прийнятих Комісією.

У відповідності до так званої «Білої книги» (1985), основні заходи, що включали формування моделі вільного руху робочої силли за Pelkmans and Winters (1988), включали низку заходів, яскраво представлених на рис. 1.3.2.