На основі визначення впливу такого чинника економічного зростання, як попит, сформулював свою теорію Дж. М. Кейнс. По суті його теорію можна віднести до однофакторних теорій економічного зростання. Його теорія ґрунтується на тому, що без наявності достатнього сукупного попиту суспільне виробництво не може збільшити кількість виробленого про-дукту. Попит у його розумінні відіграє ключову роль у процесі економічного зростання. Хід його думки такий: у міру того, як буде зростати сукупний попит, суспільне виробництво буде на це реагувати збільшенням кількості виготовленої продукції. З подібним баченням процесу економічного зростання можна погоди-тись, але лише у тій мірі, поки у суспільному виробництві наявні невикористовувані резерви факторів виробництва. У разі вичерпання резервів вільних факторів виробництва зростання сукупного попиту перестає викликати збільшення обсягу виробленого продукту. За таких умов починається процес зростання цін.
До однофакторних теорій економічного зростання можна віднести й теорію, відому в економічній літературі як модель Харрода
—Дамара. ЇЇ автори вважають єдиним фактором економічного зростання збільшення розмірів капіталу. Тобто це однофакторна модель, яка враховує лише один з чинників пропозиції. По суті побудова цієї моделі виходить з того, що єдиним обмежуючим економічне зростання чинником є капітал. Усі інші чинники по відношенню до капіталу є у кількості, яку можна вважати необмеженою. Формула Харрода
—Дамара має вигляд:
45
цьому автори моделі виходили з того, що S = І, тобто заощадження суспільства повністю перетворюються на інвестиції.
Зрозуміло, що подібна модель значно спрощує економічні реалії, а тому не враховує велику кількість обставин, що фактично діють у реальному житті. Зокрема не враховується можливість заміщення одного фактора виробництва на інший та здійснення на цій основі подальшого збільшення обсягу суспільного виробництва.
Для вирішення цієї проблеми традиційно використовується виробнича функція.
Найпростіша виробнича функція досліджує залежність приросту продукції від зміни двох факторів виробництва: праці і капіталу. Найзагальніший її вигляд такий: ?Y = f (?L; ?К). Початково виробнича функція була запропонована в 1920-х роках американським ученим-економістом П. Дугласом і математиком Х. Коббом, що на основі статистичних даних про виробництво пшениці у США дійшли висновку, що 1 % приросту витрат праці збільшує випуск у 3 рази більше, ніж 1 % приросту капіталу. Це дослідження вперше математично визначило результат приростів праці й капіталу у збільшенні обсягу виробництва. Узагальнення цієї моделі для всієї економіки дозволило створити двофакторну модель економічного зростання, що дістала назву модель Кобба
— Дугласа. Загальний її вигляд такий: талу. Найзагальніший її вигляд такий: ?Y = f (?L; ?К). Початково виробнича функція була запропонована в 1920-х роках американським ученим-економістом П. Дугласом і математиком Х. Коббом, що на основі статистичних даних про виробництво пшениці у США дійшли висновку, що 1 % приросту витрат праці збільшує випуск у 3 рази більше, ніж 1 % приросту капіталу. Це дослідження вперше математично визначило результат приростів праці й капіталу у збільшенні обсягу виробництва. Узагальнення цієї моделі для всієї економіки дозволило створити двофакторну модель економічного зростання, що дістала назву модель Кобба
— Дугласа. Загальний її вигляд такий: Y = А К а L b . цьому автори моделі виходили з того, що S = І, тобто заощадження суспільства повністю перетворюються на інвестиції.
Зрозуміло, що подібна модель значно спрощує економічні реалії, а тому не враховує велику кількість обставин, що фактично діють у реальному житті. Зокрема не враховується можливість заміщення одного фактора виробництва на інший та здійснення на цій основі подальшого збільшення обсягу суспільного виробництва.
Для вирішення цієї проблеми традиційно використовується виробнича функція.
Найпростіша виробнича функція досліджує залежність приросту продукції від зміни двох факторів виробництва: праці і капіталу. Найзагальніший її вигляд такий: ?Y = f (?L; ?К). Початково виробнича функція була запропонована в 1920-х роках американським ученим-економістом П. Дугласом і математиком Х. Коббом, що на основі статистичних даних про виробництво пшениці у США дійшли висновку, що 1 % приросту витрат праці збільшує випуск у 3 рази більше, ніж 1 % приросту капіталу. Це дослідження вперше математично визначило результат приростів праці й капіталу у збільшенні обсягу виробництва. Узагальнення цієї моделі для всієї економіки дозволило створити двофакторну модель економічного зростання, що дістала назву модель Кобба
— Дугласа. Загальний її вигляд такий: Y = А К а L b .
Параметри a та b показують, у яких пропорціях ресурси капіталу і праці впливають на випуск продукції. Остаточний вигляд
формули економічного зростання, яку отримали Кобб і Дуглас,
був таким: Y = 1,01 К
0,25 L
0,75 . Тобто за збільшення витрат праці на х одиниць відбувається таке саме зростання обсягу продукції, як за зростання основного капіталу на 3х одиниць.
За всієї значущості даної моделі, треба зазначити, що вона характеризує економічне зростання з боку кількісної зміни величини факторів виробництва, тобто це модель, яка враховує вплив чинників пропозиції. По суті це двофакторна модель екстенсивного типу економічного зростання. А отже, вона не враховує дію чинників інтенсивного типу економічного зростання.
Цій проблемі присвячені наукові праці Р. Солоу. Саме ним було запропоновано модель економічного зростання, яка враховувала вплив чинників не тільки екстенсивного, а й інтенсивного типу економічного зростання. За ці дослідження Р. Солоу отримав Нобелівську премію. був таким: Y = 1,01 К
0,25 L
0,75 . Тобто за збільшення витрат праці на х одиниць відбувається таке саме зростання обсягу продукції, як за зростання основного капіталу на 3х одиниць.
За всієї значущості даної моделі, треба зазначити, що вона характеризує економічне зростання з боку кількісної зміни величини факторів виробництва, тобто це модель, яка враховує вплив чинників пропозиції. По суті це двофакторна модель екстенсивного типу економічного зростання. А отже, вона не враховує дію чинників інтенсивного типу економічного зростання.
Цій проблемі присвячені наукові праці Р. Солоу. Саме ним було запропоновано модель економічного зростання, яка враховувала вплив чинників не тільки екстенсивного, а й інтенсивного типу економічного зростання. За ці дослідження Р. Солоу отримав Нобелівську премію.
Вихідною точкою моделі Р. Солоу є розуміння того, що приріст виробництва ?Y можна розкласти на складові елементи: частину (?Y
К ), зумовлену зміною величини капіталу (?К); частину ?Y
?Y = ?Y
К + ?Y L + ?І. ?Y
К = МРК · ?К.
Частина приросту продукції, отримана внаслідок зміни кількості праці (?Y L ), обчислюється з урахуванням граничної продуктивності праці (МРL): ?Y L = МРL · ?L. (?Y L ), зумовлену зміною величини праці (?L); частину (?І), викликану інноваційними змінами (застосуванням підприємницьких здібностей та впровадженням НТП): ?Y = ?Y
К + ?Y L + ?І.
Частина приросту продукції, отримана внаслідок зміни величини капіталу (?Y
К ), обчислюється з урахуванням граничної продуктивності капіталу (МРК): ?Y
К = МРК · ?К.
Частина приросту продукції, отримана внаслідок зміни кількості праці (?Y L ), обчислюється з урахуванням граничної продуктивності праці (МРL): ?Y L = МРL · ?L.
К та ?Y L досить легко обчислити, якщо спиратися на статистичні дані про зміни витрат факторів виробництва. А частину приросту продукції, отриману внаслідок інноваційних змін (за
?І = ?Y – (?Y
К + ?Y L ). стосування підприємницьких здібностей та впровадження НТП) (?І), можна обчислити за залишковим принципом ?І = ?Y – (?Y
К + ?Y L ).
Після того, як вперше був обчислений результат дії інноваційних змін (?І), він отримав назву залишку Солоу. Строго кажучи, залишок Солоу являє собою ту частину приросту виробництва, яка зумовлена чинниками, що не піддаються прямому обчисленню. Питання про його правильну інтерпретацію все ще залишається дискусійним. Однак у першому наближенні залишок Солоу справді можна вважати результатом інноваційних змін.
Для економічно розвинутих країн саме інноваційні зміни становлять основу економічного зростання. Так, за результатами дослідження Р. Солоу, в США протягом 1909
—1949 рр. більше 80 % зростання випуску продукції за 1 годину відпрацьованого робочого часу було досягнуто за рахунок інноваційних змін і передусім — науково-технічного прогресу.
Послідовник Р. Солоу — Е. Денісон продовжив розроблення теорії інтенсивних чинників економічного зростання. Використовуючи дані за 1929—1982 рр., він визначив, що процес нагрома-
дження знань забезпечував 2/3 економічного зростання за рахунок науково-технічного прогресу. 1/3 від ролі інноваційних змін, що залишилася, він пов’язував з більш ефективним розміщенням ресурсів та з економією факторів виробництва на основі збільшення його масштабів.
Ці висновки розставляють нові акценти щодо найефективнішого фактора виробництва. Тому не випадково у країнах, що вступили на постіндустріальний шлях розвитку, найбільш ефективними вважаються вкладення у людину (її освіту, розвиток тощо), чи, за західною термінологією, вкладення в людський капітал як у довготерміновий чинник економічного зростання, заснований на науково-технічному прогресі (НТП), творцем якого і є сама людина.
Вивчаючи рівноважну траєкторію економічного зростання за повної зайнятості Р. Солоу починає аналізувати роль капіталооз
Ak=Sq – (n+d)k, піталом приросту робочої сили (nk). Визначимо (n+d)k як екстенсивне розширення капіталу. У стаціонарному стані економіки капіталоозброєність праці досягає стійкої рівноваги і залишається незмінною. Цей стан досягається, коли заощадження на душу населення дорівнюють розширенню капіталу, тобто всі заощадження компенсують амортизацію й забезпечення капіталом зростаючої кількості робочої сили. На цьому рівні темпи економічного зростання дорівнюють темпам зростання кількості населення, а темпи зростання випуску на душу населення дорівнюють нулю. За таких умов економічна система вийшла на рівноважний рівень.
Проте слід пам’ятати, що зміна капіталоозброєності праці — це джерело економічного розвитку та зростання виробництва ВВП на душу населення. Зростання капіталоозброєності праці визначатиме не тільки темпи економічного зростання, а й темпи економічного та соціального розвитку суспільства. Однак здійс-броєності праці. На цій основі він виводить рівняння, що задає темпи зростання капіталоозброєності праці: Ak=Sq – (n+d)k, де Ak — приріст капіталоозброєності праці, Sq — заощадження в розрахунку на душу населення, n — темпи зростання робочої сили (за припущенням, вони дорівнюють темпам зростання кількості населення), d — норма амортизації капіталу. Таким чином, приріст капіталоозброєності праці дорівнює заощадженням на душу населення за мінусом приросту капіталу, необхідного для компенсації амортизації діючого капіталу (dk) і забезпечення капіталом приросту робочої сили (nk). Визначимо (n+d)k як екстенсивне розширення капіталу. У стаціонарному стані економіки капіталоозброєність праці досягає стійкої рівноваги і залишається незмінною. Цей стан досягається, коли заощадження на душу населення дорівнюють розширенню капіталу, тобто всі заощадження компенсують амортизацію й забезпечення капіталом зростаючої кількості робочої сили. На цьому рівні темпи економічного зростання дорівнюють темпам зростання кількості населення, а темпи зростання випуску на душу населення дорівнюють нулю. За таких умов економічна система вийшла на рівноважний рівень.
Проте слід пам’ятати, що зміна капіталоозброєності праці — це джерело економічного розвитку та зростання виробництва ВВП на душу населення. Зростання капіталоозброєності праці визначатиме не тільки темпи економічного зростання, а й темпи економічного та соціального розвитку суспільства. Однак здійс-
нити збільшення капіталоозброєності праці можна лише за рахунок обмеження поточного споживання. Саме тому і виникає проблема оптимального співвідношення між нагромадженням та споживанням. Рівень нагромадження капіталу, на думку Г. Менк’ю, що забезпечує стійкий стан із найвищим рівнем споживання, називають золотим рівнем нагромадження капіталу.
Ще одну Нобелівську премію за дослідження у сфері проблем економічного зростання отримав Саймон Кузнець. Він довів, що науково-технічний прогрес є не тільки основою, а й об’єктивно необхідною умовою економічного зростання. Однак з другої половини ХХ ст. науково-технічний прогрес розглядався С. Кузнецом як недостатня умова для нормального розвитку зрілої ринкової економіки. Для реалізації закладеного у нову технологію потенціалу економічного зростання необхідні ще й інституціональні, поведінкові та ідеологічні зміни. Без них нові технології не зможуть себе повністю виявити, вони не будуть ефективними і не зможуть себе реалізувати у формі економічного зростання.
Останнє положення є дуже важливим для розуміння тих процесів, які відбуваються у перехідній економіці і характеризують економічне зростання.
