Економічне зростання будь-якої економіки не є постійним і рівномірним. Збільшення обсягів суспільного виробництва час від часу чергується з процесами його застою чи навіть падіння. Показником зменшення обсягу суспільного виробництва є зменшення обсягу національного ВВП. Цей етап економічної динаміки називають кризою.
Суспільство загалом пристосувалось до економічних криз, оскільки вони є типовим явищем для ринкової економіки. При цьому зменшення обсягу ВВП і спад ділової активності, які мають місце під час економічної кризи, розглядаються не тільки як велике зло, як стагнація, коли економічному розвитку немає місця. Під час кризи йдуть з ринку неефективні виробники, поступаючись місцем більш ефективним, здатним витримати вимоги ринку. Сукупний попит та пропозиція прагнуть до рівноваги, на підґрунті якої починається період пожвавлення економіки. Таким чином, циклічна економічна криза зі спадом
виробництва та зменшенням ВВП являє собою специфічну форму розвитку, що створює основу для майбутнього економічного зростання. Австрійський економіст Й. Шумпетер назвав кризу творчим руйнуванням.
Виходячи з цих теоретичних позицій, цікаво придивитись до макроекономічної динаміки у постсоціалістичних країнах і до причин, які її визначають.
На перший погляд, виникає враження, що практично всі постсоціалістичні країни пережили період кризового падіння виробництва. Але насправді це не зовсім так. Є кілька країн, які протягом перехідного періоду не відчували кризового зменшення виробництва. У них протягом усього перехідного періоду було наявне економічне зростання. Зокрема йдеться про Китай та В’єтнам.
Одна з головних особливостей цих країн полягає у моделі економічних перетворень, яку обрали ці країни. Їх шлях — це поступова, еволюційна трансформація системи суспільних відносин та інституцій, яка передбачає послідовне формування системи ринкових відносин спочатку у певному відокремленому сегменті економіки, який є лише автономним анклавом у межах старої економічної системи, з поступовим кількісним розширенням цього сегмента за рахунок підключення до нього нових підприємств та галузей традиційної економічної системи, яка у такий спосіб відчуває поступову лібералізацію. За такого розвитку подій і традиційна економічна система, і ринкова стають окремими секторами економіки, які певною мірою взаємодіють між собою, але не змішуються. При цьому традиційна економічна система є тим сектором економіки, який поступово, але постійно кількісно зменшується.
Характерними рисами моделі, яку обрали Китай та В’єтнам, є те, що створюється «двосекторна» економіка, яка характеризується наявністю двох різних систем економічних відносин у різних її сегментах. При цьому як «планова», так і «ринкова» системи економічних відносин та інституцій функціонують паралельно упродовж певного періоду як цілісні утворення. І забезпечення стабільного функціонування «планового» сектору створює умови для швидкого розвитку «ринкового», котрий ще в перехідний період стає локомотивом економічного зростання.
Так, у Китаї у ролі такого «ринкового» сектору, де передусім відбувалися трансформаційні перетворення, виступало спочатку сільське господарство. Економічні реформи, започатковані в 1979 р., розпочинались з розвитку сімейного підряду на селі. При цьо-
му селяни початково дістали право орендувати землю лише протягом кількох років. За право оренди землі вони зобов’язувались здати державі чітко визначену кількість продукції за фіксованими цінами. А всю іншу продукцію селяни могли вільно продавати за ринковими цінами. Така двосекторність економіки стала своєрідним стабілізатором, що відвернув кризові явища, водночас створивши стимул для пода льшого реформування. Результати подібного реформування виявились досить суттєвими. Протягом 10 років виробництво сільськогосподарської продукції подвоїлося.
У промисловості завдання приватизації спочатку взагалі не ставилось. А ринкова трансформація цієї сфери розпочалася пізніше і здійснювалася через поступову децентралізацію управління за відповідного зменшення сфери планування (наприкінці 1992 р. централізованому плануванню в Кит аї підлягало лише 12 основних видів промислової продукції). Державним підприємствам поетапно було надано право виробляти та продавати продукцію поза державним планом. Продукція, вироблена у такий спосіб, ішла на ринок і продавалася за цінами, які відрізнялись від встановлених державою. Сфера дії ринкових цін розширювалася поступово. За період 1979
— 1987 рр. було лібералізовано лише 50 % цін, а з 1987 по 1992 р. — ще 30 %. І тільки на перспективу поставлена мета повністю відмовитись від прямого державного регулювання цін.
Китайські еволюційні економічні реформи, які тривають уже понад 25 років, але ще не завершились, дали феноменальний результат: обсяг національного ВВП жодного року за час проведення реформ не зменшувався; у розрах унку на одну особу обсяги ВВП подвоювалися протягом 10 років. Таких темпів економічного зростання не мала жодна країна світу навіть з суто ринковою системою економічних відносин.
Друга модель перетворень економічної системи в перехідний період, спрямована на негайний перехід до ринкових відносин відразу всього господарства, дістала назву «шокової терапії». Ця моде ль була розроблена спеціалістами Міжнародного валютного фонду та Світового банку для країн Східної та Центральної Європи з метою проведення швидких ринковоспрямованих перетворень в економіці. Програма «шокової терапії» містила чотири основні пакети заходів.
1. Макроекономічна стабілізація: жорстка податкова і кредитна політика, боротьба з дефіцитом державного бюджету як джерелом «надл ишкової» грошової маси та інфляції.
2. Реформа цін та ринку (лібералізація економіки): зняття контролю над цінами, лібералізація зовнішньої та внутрішньої торгівлі, створення конкурентних ринків факторів виробництва.
3. Розвиток підприємництва: мала приватизація і розвиток приватного сектору, велика приватизація, оформлення прав власності, структурна перебудова та ліквідація монополій.
4. Перегляд ролі держави: законодавча реформа, інституціональна реформа, реформа соціальної сфери.
Прих ильники шокової терапії починають системні перетворення з макроекономічної стабілізації. Одночасно вони здійснюють реформу цін і торгівлі, включаючи повернення до конвертованості власної валюти. Це, на їхню думку, має сприяти розвитку конкуренції та залучити іноземних інвесторів.
В основу макроекономічної стабілізації покладено збалансування бюджету, що досягається як реформування м податкової системи, що має забезпечити стале наповнення бюджету, так і реформуванням системи видатків для істотного зменшення бюджетних витрат. Оскільки головними статтями витрат, які визначають рівень дефіцитності бюджету, є дотації підприємствам, то їх скорочення означатиме необхідність лібералізації цін, яка за таких умов неминуче зумовить їх зростання. Проте збалансування бюджет у, як вважають прихильники «шокової терапії», створює умови для призупинення інфляції, оскільки вона зумовлена лише зростанням грошової маси, що викликано потребою покриття дефіциту бюджету. Інакше кажучи, макроекономічна стабілізація означає зменшення державних витрат, що, відповідно, має обмежити і скоротити суспільний попит. Проте зменшення суспільного попиту означає неможливість пов ного використання наявного виробничого потенціалу і відповідний спад виробництва. Зменшення обсягу національного виробництва додатково посилюється ще і змінами у структурі державних витрат та неможливістю національних виробників відразу на них відреагувати.
Важливим чинником спаду національного виробництва є також зменшення такого компонента сукупного внутрішнього попиту, як попит з бок у домогосподарств та підприємств унаслідок підвищення внутрішніх цін, що має місце в умовах лібералізації ціноутворення. Коли відбувається ціновий стрибок, то першою реакцією будь-якого споживача буде зменшення власного попиту на товари, які стали дорожчими. Відповідно має відбутися спад суспільного виробництва.
Становище ускладнюється високим ступенем монополiзацiї у перехідний період. Монополiстичні об’єднання, одержавши в результаті лiбералiзацiї цiн свободу їх встановлення, реалiзують свою монопольну владу класичними методами: скорочують виробництво з метою пiдвищення цiн і отримання прибутку. За таких умов «ефект Піг у» (зменшення цін унаслідок падіння попиту) не спрацьовує, а коли ціни зростають за падіння попиту, відповідно має зменшитись обсяг виробництва.
Крім того, чинником спаду національного виробництва виступає також швидка лібералізація зовнішньої торгівлі. Цей захід проводиться прихильниками «шокової терапії» заради обмеження монополістичних тенденцій, оскільки, на їх погляд, реальну конкуренцію національни м монопольним утворенням у короткотерміновому періоді можуть скласти лише іноземні фірми. А тому їх появу та діяльність на національних ринках за такої моделі реформ всіляко заохочують. Це нібито має сприяти насиченню національного ринку та зростанню конкуренції.
1 у продукції національної обробної промисловості, яка збільшується у міру зростання глибини переробки сировини, це викликає лише значне зменшення національного виробництва в галузях, зайнятих виготовленням кінцевої продукції. Річ у тім, що за світовими критеріями національне виробництво є надзвичайно неефективним, воно здійснюється з надмірними витратами ресурсів, а якість продукції не від повідає світовому рівню. Вартість такої продукції значно перевищує світові ціни. У такому разі беззастережне відкриття національного ринку іноземним виробникам призводить до швидкого занепаду внутрішнього виробництва. Хоча логіка трансформаційних процесів, якщо вони спрямовані на розвиток національного виробництва, мала б бути прямо протилежною. На перших етапах лібералізації зовнішньої торгівлі слід було встановити макси мально високі імпортні тарифи та значні кількісні обмеження, які лише через певний час могли б бути зменшені, як це і відбулося в Китаї 2 . Захист національного виробника від дешевого імпорту мав би дати йому змогу прове- сти переоснащення технологічної бази виробництва, підтягнути її
Проте в умовах існування «від’ємної доданої вартості»
1 «Від’ємна додана вартість» — це перевищення національними витратами виробництва рівня світових цін.
2
Китай пішов шляхом поступового та розтягнутого у часі зменшення досить високих імпортних тарифів. Так, якщо в 1978 р. імпортне мито становило 17,7 % вартості усього імпорту, то на зниження його до рівня 2,5 % знадобилося майже 15 років.
до рівня світових стандартів та сприяти поступовому входженню до нової системи економічних відносин. Причому це було б не стільки дискримінацією іноземного товаровиробника, скільки вирівнюванням стартових умов для всіх учасників конкурентного змагання на внутрішньому ринку. Отже, поява на внутрішньому ринку іноземних виробників також стала б чинником зменшення обсягів національного виробництва в усіх кр аїнах, що пішли шляхом «шокової терапії».
З усього викладеного стає зрозумілим, що кризове падіння виробництва у перехідній економіці являє собою не стільки загальну закономірність, скільки результат обраної моделі трансформаційних змін. За більш поміркованої економічної політики кризового падіння виробництва можна було не тільки не допустити, а й зберегти економі чне зростання. А тому єдиною причиною спаду виробництва у постсоціалістичних країнах є модель ринкових перетворень за методом «шокової терапії».
На перший погляд ця модель виглядає досить простою та привабливою: повний демонтаж старої економічної системи створює необмежений простір для розвитку нової системи відносин та інституцій. Проте процес руйнації старої економ ічної системи знищує будь-яку можливість для збереження економічного зростання та розвитку економічного потенціалу суспільства. Надаючи перевагу швидкості руйнування старої системи перед іншими завданнями, передусім завданням розвитку виробничої бази суспільства, «шокова терапія» прокладає шлях до економічної деградації.
Причина цього — повне «відлучення» держави від регулювання економіки за такої моделі перетворень. Однак сучасний досвід країн, які досягли швидкого економічного розвитку, показує, що успішні економічні перетворення неможливі без активного та послідовного втручання держави в економіку. Такі проблеми, як забруднення довкілля, структурна перебудова, проведення фундаментальних наукових досліджень, значна диференціація доходів населення, циклічні кризи в більшості країн, вирішуються саме через систему державного регулювання економіки. А досвід країн Південно-Східної Азії, де держава без використання значних бюджетних коштів все ж брала активну участь у розподілі суспільних ресурсів і в макроекономічних, структурних та технологічних змінах, дає підстави для висновку про сумнівність високої ефективності багатьох рецептів політики «шокової терапії». Цей висновок стає ще обґрунтованішим, якщо зважити на те, що інституції, адекватні ринковій системі економічних відносин і через які реалізується ринкове саморегулювання на мікрорів-
ні, хоча і можуть бути швидко створені за рахунок адміністративного примусу, але для початку свого справді ефективного функціонування потребують значного часу.
Тепер навіть експерти Світового банку змушені визнати очевидний факт — країни, які найменше просунулись шляхом відокремлення держави від регулювання економіки та лібералізації своєї економічної системи (на терені колишнього СРСР — це Узбекистан, Туркменістан, Білорусія), мають відносно кращі економічні показники порівняно з тими, де лібералізація економічної системи виявилась досить глибокою. Загальновідомий успіх повільних економічних реформ за двосекторною моделлю в Китаї та В`єтнамі також засвідчує, що економічної кризи у перехідний період можна позбутися здійснюючи поступову, розтягнуту у часі лібералізацію економіки за активної участі держави.
