1. Сутність та основні різновиди лобіювання як сфери зв’язків із громадськістю.
2. Функції та методи лобіювання.
3. Правова регламентація лобістської діяльності.
4. Лобіювання на міжнародному рівні.
Після вивчення матеріалу теми студент знатиме: сутність лобіювання, його правові основи, а також позитивні і негативні функції.
Після опанування теми студент вмітиме: розрізняти правомірні і нелегітимні методи лобізму; аналізувати слабкі сторони лобіювання і механізми оптимізації лобістської діяльності в Україні.
Терміни і поняття до теми: групи тиску, лобізм, пряме і опосередковане лобіювання.
1. Сутність та основні різновиди лобіювання як сфери зв’язків із громадськістю
Випробуваними засобами впливу зацікавлених груп на курс державно-політичних інститутів і політичних партій є лобіювання , або прийоми, за допомогою яких зацікавлені групи домагаються реалізації своїх цілей, або здійснення тиску на законодавців і державних чиновників для прийняття рішень на користь зацікавлених осіб, кіл.
У наукових дослідженнях до розуміння поняття «політичне лобіювання» склались принаймні кілька підходів.
По-перше, це особлива система організації і представництва окремих груп суспільства, що передбачає взаємодію приватних і суспільних інтересів. Політичне лобіювання постає як інститут політичної системи, створений для забезпечення потреб окремих груп інтересів.
По-друге, це сукупність способів і методів впливу на владу. Цей підхід пояснює політичне лобіювання як процес просування різними суспільними групами своїх вимог в органах влади й управління. Зміст такої діяльності полягає у переконанні інституції, що приймає рішення у його доцільності і необхідності з позицій суспільного блага. Така система організованого впливу на владу потребує відповідних стратегій, технологій і прийомів, які і розкривають сутність політичного лобіювання.
По-третє, це своєрідний механізм прийняття й ухвалення політичних рішень як на державному, так і регіональному рівнях. У складному механізмі прийняття політичних рішень політичне лобіювання діє як його неформальна складова, пов’язана із перерозподілом сил і впливу, ціннісних орієнтацій, ресурсів влади.
По-четверте, це специфічний вид PR, механізм посередницької діяльності, пов’язаний із комунікаціями різних соціальних груп і організацій з представниками влади для захисту своїх інтересів під час прийняття різних рішень. Оскільки, з одного боку, зростає потреба недержавних організацій налагоджувати добрі стосунки з державними установами та чиновниками (для цього у межах своїх управлінських структур створюють спеціальні підрозділи з питань зв’язків з органами державної влади), з другого — держава також все більше прагне різноманітними шляхами проникнути в усі сфери діяльності приватних організацій. Отже, політичне лобіювання розглядається насамперед як організовані спроби налагодження прямого і зворотного зв’язку суспільства і держави. Інколи політичне лобіювання ще називають PR у дії.
По-п’яте, політичне лобіювання розглядається як інструмент маніпулювання органами державної влади.
Таким чином, тиск груп інтересів на владу може розглядатися як інститут, так і процес, але наразі постає необхідність використовувати окремі поняття — «лобізм» і «лобіювання».
Політичний лобізм 2 — інститут представництва і реалізації інтересів різноманітних суспільних груп шляхом впливу на рішення органів державної влади.
1
Лобіювати — здійснювати тиск на законодавців і державних чиновників для прийняття рішень на користь зацікавлених осіб, кіл.
2
Лобізм, або лобі, — система контор і агентів монополій при законодавчих органах, що чинять тиск на законодавців і чиновників на користь того або іншого рішення.
Політичне лобіювання — це процес, пов’язаний із діяльністю груп тиску на органи державної влади для забезпечення власних інтересів чи інтересів тих суспільних груп, які вони представляють.
Виникнення лобізму прийнято пов’язувати з появою організованого суспільства, політики, держави. Становлення ж його як політичного інституту відбувається у ході наступних важливих соціально-політичних змін: диференціації суспільних інтересів, розширення можливих шляхів доступу до влади, розвитку таких інститутів демократії, як політичний плюралізм, гласність, конкуренція і рівність можливостей.
Слово «лобізм» має латинське походження — так у Стародавньому Римі називали проходи, відкритий коридор, галереї. Уже з XVI ст. — це назва вестибюлю і двох коридорів у приміщенні Британського парламенту, призначених для відпочинку, де представники різних зацікавлених груп проводили час, сподіваючись поспілкуватися із законодавцями, аби вплинути на голосування. Іноді історію лобізму відраховують від 1215 р., коли король Англії гарантував своїм баронам право протестувати проти порушення їх прав. З одних джерел відомо, що термін «лобісти» ввели в журналістів, які збиралися в lobbies — у вестибюлях Палати общин.
З інших джерел — «lobbies», що у перекладі з англійської означає закриті приміщення для прогулянок, коридор, вестибюль, кулуари, де зі своєю командою мав зазвичай відпочивати президент США Вілліс Грант. Там його міністри і сенатори зустрічалися з різними людьми, слухали прохання й обіцяли їх виконати.
У середині XIX ст. лобізм набув особливого політичного відтінку. З кінця 1820-х років поняття «лобізм» у США почали використовувати для позначення груп інтересів, які прагнули вплинути на рішення законодавчої влади. Подальші зміни у політичні системі, зокрема реформи законодавчої влади, збільшили кількість і рівень впливу груп інтересів на органи державної влади, так що сьогодні у США діє один із найрозвинутіших інститутів політичного лобізму.
Столицею лобістської діяльності став Вашингтон, де зосереджені федеральні органи влади, Конгрес, Сенат, суди, юридичні та лобістські фірми, представництва компаній і корпорацій. Щорічно збільшується кількість осіб та організацій, що займаються політичним лобіюванням. За період 1975 — 2000 рр. маса зареєстрованих у сенаті лобістів збільшилась від 3 до 35 тисяч осіб, що займаються представництвом інтересів національних і міжнародних підприємницьких організацій, галузевих та асоціативних профспілкових об’єднань, різноманітних суспільних об’єднань.
У 1979 р. створена Американська ліга лобістів, однією із завдань якої було утвердити професію лобіста як самостійну, що сприяло піднесенню її авторитету в громадській думці. Сьогодні у США лобіювання є професією, закріпленою на законодавчому рівні. В Акті про відкрите лобіювання від 1995 р. терміном «лобіст « позначається особа, найнята клієнтами за фінансову або іншу винагороду для надання послуг, що включають більше, ніж один лобістський контакт. У ході становлення політичного лобізму змінювалося і ставлення громадськості до цього явища — від негативного до визнання його соціально значимим, що відобразилось у прийнятті спеціального нормативного акта і 1946 р. у США був прийняти закон про лобіювання.
Сучасний лобізм є важливим інститутом політичної системи суспільства, а лобіювання групових інтересів визнається інструментом функціонування системи плюралістичної демократії. Для повнішого розуміння цього політичного явища необхідно розуміти суб’єкти, об’єкт, форми і методи, функції політичного лобіювання, а також осмислити проблеми регулювання та ефективності тиску на владу.
Лобіювання
— це організований вплив різних суспільних груп на представників влади з метою домогтися від них вигідних для себе рішень.
Лобісти мають високу кваліфікацію, у багатьох випадках добре знають свою справу, здатні дохідливо пояснити складні і важкі питання, природно, на свою користь. У коридорах влади лобісти домагаються фінансових вигід чи податкових та інших пільг для своїх клієнтів, установлюючи зв’язок із потрібними людьми у різного роду парламентських комітетах й установах виконавчої влади.
Нерідко лобісти виконують роль посередників в угодах між зацікавленими групами і політичними діячами, своєрідної сполучної ланки між зацікавленими групами і законодавцями,
1
Лобіст — особа, що перебуває на службі якої-небудь великої монополії, за допомогою якої здійснюється тиск на законодавців і державних чиновників в інтересах цієї компанії.
впливаючи на формування політичного курсу уряду. Особливо більшим впливом вони користуються в США. Деякі автори навіть називають лобізм третьою палатою законодавчих установ та інтегральним елементом системи керування Америки.
У політологічній літературі існує кілька підходів до класифікації суб’єктів політичного лобіювання. За способами діяльності їх поділяють на дві групи.
1. Власне лобісти — групи інтересів, що безпосередньо здійснюють діяльність для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національнокультурних, спортивних та інших потреб чи потреб своїх членів. Це можуть бути професійні спілки, організації підприємств або їхні об’єднання, громадські організації та інші об’єднання громадян, що мають право легальними способами впливати на прийняття політичних рішень. Це приклад прямої лобістської діяльності, що не передбачає залучення посередницьких структур.
2. Професійні лобісти — фізичні та юридичні особи, які за винагороду на замовлення певних кіл, верств або груп населення здійснюють представництво і задоволення їх інтересів. У країнах з розвинутими лобістськими традиціями (США, Великобританія, Канада, Австралія, Німеччина, Франція) активно діють спеціальні посередницькі структури, які професійно займаються лобіюванням інтересів. До них відносять професійні лобістські фірми, спеціальні лобістські групи (від 10 до 100 співробітників), котрі входять до складу практично всіх суспільних і підприємницьких організацій, а також професійні та суспільні організації, що займаються переважно лобістською діяльністю.
За рівнями лобістської діяльності (вертикальний вимір) виділяють такі види суб’єктів політичного лобіювання.
1. Лобісти на рівні міждержавних відносин — це впливові іноземні групи тиску, національні спільноти, держави. У багатьох полінаціональних країнах світу вагомий вплив на політичні процеси здійснюють національні групи, що виражають інтереси своїх діаспор і країн проживання. Лобіювання може здійснюватися не лише на національному і локальному рівнях влади, але й у системі глобального управління.
2. Лобісти на рівні діяльності вищих органів державної влади. Активними суб’єктами лобіювання стають партії, котрі не подолали визначеного виборчим законом відсоткового бар’єру і, не ставши прямим суб’єктом політики, здійснюють вплив на політику через урядові, президентські і парламентські структури. Особливо потужним є лобіювання міжпартійних робочих груп через парламентські комітети та фракції.
3. Регіональні лобісти — представники окремих територій, що прагнуть одержати пільги і певні переваги для своїх місцевих потреб. Матеріалізація регіональних ідеологій на політичному рівні виявляється як тиск на центральну владу з метою наблизити політику центру до інтересів регіону. Регіональне лобіювання може мати негативні наслідки, якщо тиск на центральну владу одного регіону здійснюється на шкоду інтересам іншого або всієї країни.
Наступна класифікація виділяє суб’єктів політичного лобіювання за галузевою ознакою (горизонтальний вимір).
1. Політичні лобісти — це фінансово-економічні та соціальні групи, котрі здійснюють політичний вплив шляхом участі у передвиборчій боротьбі.
2. Соціальні лобісти — це насамперед профспілки, а також ветеранські, жіночі, молодіжні, екологічні організації, тиск на владу яких залежить від економічного потенціалу галузі, яку вони представляють, особистого авторитету лідера.
3. Економічні лобісти — це фінансово-промислові групи, корпорації, галузеві компанії, що здійснюють політичний впив через власну експортно-імпортну, фінансово-банківську структуру, засоби масової інформації, своїх представників в органах державної влади.
Окрему увагу потрібно також звернути на так званих прихованих суб’єктів політичного лобіювання (клани, мафії, родинно-земляцькі об’єднання), що не афішують свого існування, але впливають на владу і часто нелегітимними чи протиправними способами.
Перелічені суб’єкти політичного лобіювання можуть бути взаємопов’язані: наприклад, впливовість на політику прихованих груп інтересів прямо залежить від структуризованості відкритих суб’єктів політики.
Окрему увагу варто звернути на об’єкти політичного лобіювання. Під об’єктами лобіювання розуміють сукупність уповноважених органів, на яких впливають суб’єкти лобіювання з метою реалізації своїх інтересів. Аналіз зарубіжного і вітчизняного досвіду свідчить, що лобіювання конкуруючими «групами впливу» своїх інтересів може здійснюватися щодо:
— розробки, обговорення і прийняття законів (законодавче лобіювання);
— здійснення прийнятих рішень і прийняття підзаконних актів (виконавче лобіювання);
— реалізації правосуддя (судове лобіювання);
— формування політики держави на державному і місцевому рівнях;
— надання державними органами різноманітних дозволів (ліцензій, гарантій, дотацій, пільг та ін.);
— з питань затвердження тарифів на енергоресурси;
— укладання угод, стороною в яких виступає орган публічної влади;
— фінансування соціальних програм.
Отже, основними об’єктами політичного лобіювання стають парламент, уряд, президентські структури, центральні органи виконавчої влади, органи державної влади на місцях, органи місцевого самоврядування, суд, правоохоронні органи.
