Кризові явища в сільському господарстві України стали досить рельєфно проявлятися ще в умовах планово-централізованої економіки, переважно у формі стагнації. З початком перехідного періоду (1991 р.), коли розпочався злам старого організаційно-економічного механізму управління централізованою економікою і були зроблені перші спроби впровадження ринкових відносин, у на-шій державі через низку причин виникла глибока економічна криза. За роки цієї кризи народне гос-подарство країни понесло великі втрати, істотно погіршився матеріальний добробут населення, вкрай загострилася демографічна ситуація. Причини цих витрат мають як об’єктивний , так і суб’єктивний характер.
Об’єктивні причини криються в складнощах перехідного періоду від планово-централізованої до ринкової економіки. Системна трансформація, що відбувається в країні, за своїми масштабами і глибиною немає історичних аналогів, тим більше що її довелося поєднувати з вирішенням склад-ного комплексу проблем, пов’язаних з розбудовою державності України, становленням її як суве-ренної країни, рівноправного суб’єкта європейського та світового співтовариства. Водночас прийш-лося долати жорстку офіційну та неофіційну протидію утвердженню і зміцненню економічної незалежності нашої держави з боку колишньої метрополії. Об’єктивним чинником є й та обставина, що фінансова підтримка здійснюваних в Україні реформ з боку МВФ та інших міжнародних фінан-сових інституцій надавалася переважно з явно необґрунтованими застереженнями і вимогами, до-тримання яких наносили шкоду економіці держави. Ведеться приховане або відкрите блокування нашої держави при виході на зовнішній ринок з високотехнологічною продукцією (наприклад, з лі-таком АН-70). Іноземні інвестиції свідомо не спрямовуються на розвиток пріоритетних сфер вироб-ництва із сучасними високоефективними технологіями і новітньою технікою та обладнанням.
Офіційно визнано (див. наприклад, виступ Президента України на науковій конференції 16 лис-топада 2000 р. // Урядовий кур’єр. — 2000. — 18 листоп.), що значні економічні і соціальні втрати зумовлені водночас допущеними прорахунками і помилками при виборі моделі трансформаційних процесів. Зокрема, зазначається, що акцент було зроблено на ринкову трансформацію, тоді як мала здійснюватися системна трансформація суспільства, тобто важливо було забезпечити повну збала-нсованість комплексу чинників суспільних перетворень, серед яких, крім ринкових, чільне місце мало бути відведено неекономічним чинникам — соціальним, політичним, суспільній свідомості, культурі, морально-психологічним цінностям. Не була врахована та об’єктивна обставина, що рин-кові перетворення можуть бути ефективними, коли вони не наштовхуються на інституційні чинни-ки, які за своєю природою є еволюційними, до відомого ступеня консервативними, а отже, не мо-жуть бути здійснені раптово, водночас.
Відомо, що найбільших втрат Україна зазнала в перші роки реформ, оскільки не було їх теоре-тичного обґрунтування і визначення цільової функції, виваженості, послідовності дій, комплекс-ності і градації пріоритетів щодо застосування ринкових економічних важелів тощо. В результаті реформи здійснювалися безсистемно, по суті методом проб і помилок впродовж декількох років. Невиправдано поспішно було здійснено реструктуризацію великих державних банків і перетво-рення їх у комерційні. За відсутності необхідної законодавчої бази, вільних капіталів, досвіду сто-сунків підприємств і населення з такими банками відбулося, по суті, легітимне присвоєння держа-вної власності в значних розмірах купкою ділків і зародження клану «нових українців-олігархів». Орієнтація приватних банків на одержання надприбутків завдяки завищенню процентних ставок за кредити підштовхувала інфляційні процеси, сприяла переливу коштів від підприємств до банківсь-ких структур. У сукупності все це і породило інфляцію і гіперінфляцію (1993 р.), надістотне (на 25 %) зменшення ВВП у 1994 р., структурну розбалансованість економіки, подальший спад її розвит-ку. Втрачено соціальні здобутки, набуті за роки радянської влади, оскільки принцип соціальної справедливості не став визначальним при здійсненні реформ. Істотно поглибилося майнове розша-рування населення і його диференціація за рівнем матеріального добробуту. Доходи купки (10 %) найбагатшого населення України за офіційними даними перевищують доходи найбідніших верст населення більш ніж у 10 разів (не враховуючи прихованих доходів), що вдвічі перевищує даний показник інших постсоціалістичних країн. Це призводить до значного зростання соціальної напруги в суспільстві. Потрібна була негайна соціальна переорієнтація реформ, паростки якої уже стали проявлятися у 2000 р. (погашення заборгованості по пенсіях і заробітній платі, підвищення пенсій і мінімального рівня заробітної плати тощо). На часі розробка необхідних нормативно-правових ак-тів по захисту інтересів дрібних власників: акціонерів, власників майнових і земельних паїв, кор-поративних прав. Важливо відновити цільову функцію сертифікатної приватизації, яка по суті ні-чого корисного не принесла народу, а перетворилася в потужний чинник тіньової економіки і призвела, знову ж таки, до збагачення невеликого прошарку суспільства.
Ринкова трансформація і на початку 2002 р. ще не набула належного інноваційного спрямуван-ня. Значно скоротилося фінансування фундаментальної і прикладної науки, в експорті переважа-ють сировинні ресурси.
Викладені об’єктивні та суб’єктивні причини економічної кризи зумовили і кризу сільського госпо-дарства. Проте ця галузь попала в значно скрутніше становище через дію інших чинників макроеконо-мічної дестабілізації. Одним з найбільш істотних таких чинників є диспаритет цін на сільськогосподар-ську продукцію і на промислові товари, що виробничо споживаються сільськогосподарськими товаровиробниками. Проблема диспаритету розглядатиметься детально в темі 17. Тут лише зазначимо, що аграрні підприємства, продавши в 1999 р. таку ж саму кількість сільськогосподарської продукції , що і в 1990 р., спроможні були купити тепер промислової продукції майже у 6 разів менше, ніж раніше. Через інфляцію та гіперінфляцію, а також через диспаритет цін аграрні підприємства втратили свої обігові кошти, причому поповнити їх за рахунок зовнішніх джерел фінансування вони не були спроможні. Це викликано дією ще одного негативного економічного чинника, що призвів до по-глиблення аграрної кризи, — недоступності для сільськогосподарських товаровиробників кредитів, без яких, як уже зазначалося, сільське господарство нормально розвиватися не може. Основною причиною такої недоступності стали надзвичайно високі кредитні ставки та короткі терміни на-дання кредитних ресурсів. З іншого боку, відбувався відтік кредитів від сільських товаровиробни-ків. Це зумовлено збитковістю більшості аграрних підприємств, відсутністю у них у необхідній кі-лькості ліквідного майна під заставу і довгою тривалістю обороту капіталу, великою їх заборгованістю. Досить сказати, що середні кредитні ставки комерційних банків становили у 1996 р. 80 %, 1997 р. — 49 %, 1998 р. — 55 %, 1999 р. — 55 %, у січні 2000 р. — 56 %. Якщо врахувати, що рівні інфляції в цих часових відрізках складали відповідно 40, 10, 20, 19 і 5 %, то кредитна ста-вка з їх вирахуванням всерівно залишалася вкрай високою і дорівнювала 40, 39, 35, 36 і 51 %.
Проблема кредитування для сільського господарства значно ускладнюється ще й тим, що ця га-лузь розцінюється комерційними банками як кредитно ризикована. Тому кредитна ставка для агра-рних підприємств встановлюється вищою порівняно з її рівнем для підприємств інших галузей. Якщо, скажімо, у березні 2000 р. процентні ставки за кредитами комерційних банків для будівель-ної індустрії становили 35,3 %, торгівлі і громадського харчування — 36,3, промисловості — 38,7 %, то для сільського господарства — 44,6 %. Крім високих процентних ставок, відбувалося і бло-кування кредитування аграрного сектора економіки через неможливість використання землі як об’єкта застави, спричинену нерозвиненістю ринку цього ресурсу, а також через звужену можли-вість використання готової продукції як об’єкта застави у зв’язку з існуванням протягом тривалого часу першочерговості розрахунків. Адже відповідно до їх вимог продукції могло і не вистачити для задоволення потреб кредиторів, оскільки вона могла бути використана для задоволення вищих за рангом зобов’язань.
Отже, втрати аграрними підприємствами обігових коштів і неможливість залучення кредит-них ресурсів призвели до блокування процесу відтворення основних засобів сільськогосподарського призначення і матеріальних оборотних засобів. Підприємства не мали змоги оновити зруй-нований машинно-тракторний парк, придбати необхідну кількість мінеральних добрив, запасних частин, отрутохімікатів, пального, насіння вищих репродуктивних кондицій, пально-мастильних матеріалів. У результаті аграрні товаровиробники вимушено перейшли на екстенсивний тип роз-витку, що супроводжується деіндустріалізацією виробництва і застосуванням у великих масшта-бах ручної праці. Наслідки не забарилися — рік у рік скорочувався обсяг сільськогосподарського виробництва й обсяг продажу сільськогосподарської продукції, а відтак сформувалася «петля» аграрної кризи (рис. 1.1).
На рис. 1.1 МД — це макроекономічна дестабілізація, І — інфляція та гіперінфляція, ДЦ — диспаритет цін, НКР — недоступність кредитних ресурсів, ВОК — втрата сільськогосподарсь-кими товаровиробниками обігових коштів, НКВ — нестача коштів для відтворення, ОсК — ос-новного капіталу, ОбК — оборотного капіталу, ЕТР — екстенсивний тип розвитку, СОВ — скорочення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, СОП — скорочення обсягу продажу сільськогосподарської продукції, ЗГН — зменшення суми грошових надходжень. Зрозуміло, що зі скороченням обсягу виробництва та обсягу продажу зменшуються грошові надходження, а отже, підприємства не мають можливості відтворити виробничі ресурси для нор-мального функціонування виробництва. Відтак, можна сформулювати суть петлі аграрної кризи як певне зачароване коло, коли підприємства не мають коштів для закупівлі необхідних ресурсів, щоб забезпечити збільшення виробництва продукції, а ці кошти вони не в змозі одержати, бо в умовах екстенсивного виробництва мало виробляють і продають продукції, яка водночас є надто дорогою через значне підвищення частки постійних витрат у собівартості цієї продукції.
Для аграрної кризи характерні такі форми прояву:
- втрата обігових коштів;
- спад обсягу виробництва сільськогосподарської продукції, спричинений зниженням уро-жайності культур і продуктивності тварин, а також зменшенням посівної площі і поголів’я ху-доби;
- істотне скорочення середньодушового споживання основних продуктів харчування;
- зниження ефективності виробництва та його збитковість;
- зниження продуктивності праці та її оплати;
- затухання інвестиційної діяльності і руйнація основного капіталу;
- криза неплатежів і бартеризація обміну.
Як бачимо, криза сільського господарства була всеохоплюючою, системною. Це вимагало при-йняття комплексу кардинальних заходів на макро- і мікрорівнях, направлених на стабілізацію сіль-ськогосподарського виробництва і доходів аграрних підприємств , поліпшення соціальних умов селян та закладання фундаменту для їх подальшого зростання. Зважаючи на виняткову важливість цієї проблеми, ми ще не раз будемо звертатися до неї в наступних розділах даного підручника.
