Як уже зазначалося, згідно з інституційно-технологічним підходом до аналізу причин і сутності трансформації економічних систем та суспільств у процесі їх історичного розвитку, уся історія людства поділяється на три періоди: доіндустріальний (Х тисячоліття до н. е. — середина ХVІІІ ст. н. е., основа економіки — сільське господарство, у якому зайняте практично усе пра цездатне населення), індустріальний (остання третина ХVІІІ — остання чверть ХХ ст.) та постіндустріальний (почався в останній чверті ХХ ст.).
Даніел Белл, один із засновників теорії постіндустріального суспільства, характеризуючи у своїй праці «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» різницю між доіндустріальним, індустріальним та постіндустріальним суспільствами, визначав перше з них як соціальний порядок, заснований на примітив них виробничих формах, що розвиваються у галузях, пов’язаних із отриманням та первісною обробкою ресурсів, найбільш придатних для
57задоволення найнеобхідніших потреб. Праця у доіндустріальному суспільстві є, на думку Д. Белла, переважно некваліфікованою, оскільки розвиток здібностей суб’єктів господарювання зумовлений традиціями, що склалися у даному суспільстві, отже люди залишаються нерозривно пов’язаними із минулим. Індустріальний лад, вважає науковець, фактично означає радикальний розрив із доіндустріальною епохою, він є найважливішою умовою становлення пос тіндустріальної системи. Його характерні риси: видобуток природних ресурсів замінюється виробництвом свідомо запланованих продуктів; масово зростає кваліфікації працівників; основним виробничим ресурсом стає енергія; людина виявляється здатною робити певні локальні технологічні та господарські прогнози.
Постіндустріальне суспільство протиставляється Д. Беллом індустріальному як таке, де виробництво масових стандартних продуктів замінюється системним впливом на навколишнє середовище, унаслідок чого всі сфери людської жи ттєдіяльності стають безпосередньо залежними одна від одної. За цих умов на перший план висувається потреба у висококваліфікованих праців-никах, сировинні ресурси поступаються місцем ресурсам інформаційним, у практичну площину переходить потреба перспективного прогнозування господарських і соціальних процесів.
Отже, доіндустріальний сектор економіки є насамперед видобувним, він базується на сільському господарс тві та безперервно зростаючому видобутку корисних копалин. Індустрі-альний сектор має насамперед характер виробничий, він використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів. Постіндустріальний визначається як обробляючий та інформаційний.
Водночас Д. Белл висловлює цікаву думку методологічного характеру. Він вважає, що у процесі переходу від одного технологічного типу господарювання до іншого не відб увається остаточного тотального руйнування попереднього, вони співіснують історично тривалий час, впливаючи не лише на якість і можливості виробничого процесу, рівень задоволення економічних потреб, а й на розвиток соціальної структури суспільства: постіндустріальне суспільство … не заміщає індустріальне, так само, як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор економіки. Постіндустріальні тенденції не заміщую ть попередні суспільні форми як стадії суспільної еволюції. Вони часто співіснують, поглиблюючи комплексність суспільства та природу соціальної структури.
Отже, індустріальне суспільство виникає у процесі та як результат розвитку попереднього способу виробництва і становлення капіталістичної економічної системи, на основі первісного нагромадження капіталу та індустріалізації народного господарства окремих країн і регіонів.
Сутність інду стріалізації (лат. industria — старанність, діяльність) виявляється у процесі формування у народному господар-стві окремих країн технологічних систем, пов’язаних із масовим застосуванням машинного виробництва, домінуванням в економіці промислового виробництва.
Наслідком такого процесу є перетворення країн із аграрних або аграрно-індустріальних, в індустріальні або індустріально-аграрні, де широкого розвитку набуває суспільний поділ праці, понад 60 % працездатно го населення зайнято у промисловості, а головним робочим органом є руки.
Переважна частина зайнятих у промисловості та в інших виробничих секторах економіки індустріального господарства — наймані працівники масових професій, пов’язаних із випуском однорідної, стандартизованої продукції, розрахованої на такий же масовий стандартизований попит. Домінуючі галузі промисловості пов’язані із переро бкою величезної кількості сировини та напівфабрикатів. Це передусім видобувна, машинобудівна, металургійна галузі, легка промисловість.
Водночас, важливою ознакою індустріальної епохи в історії людства, як зазначають деякі науковці, є те, що уся історія індустріального суспільства — це історія конкуренції між людиною та машиною, де переможцем виходила людина, оскільки за нею завжди зберігалася прерогатива прийняття рішень.
В умо вах розвитку товарно-грошових відносин, дії ринкових законів, індустріалізація сприяє формуванню та швидкому роз-витку не тільки господарства капіталістичного типу, а й безпосередньо впливає на усі сфери суспільного розвитку: систему со-ціально-економічних відносин, управління, політичний устрій країн, культуру тощо.
Безпосередньою основою формування індустріального типу господарства та індустріального су спільства став промисловий переворот першої половини ХIХ ст. у країнах Європи (насамперед у Великій Британії та Нідерландах) та у США, пов’язаний із вибухом
58технічного прогресу, що дало змогу забезпечити розширене використання і відтворення технологій, заснованих на масовому виробництві машин і систем машин .
Унаслідок промислового перевороту не тільки виникають та стрімко розвиваються нові галузі виробництва, а й змінюються структура галузей і система залежностей у народному господар-стві окремих країн, система міжнародних економічних відносин. Аграрний сектор економіки, транспорт значно розширюють та змінюють свої функції, усе більше орієнтуючись на задоволення потреб промисловості, масовий платоспроможний попит населення міст і промисло вих центрів.
Надзвичайно важливим чинником, що прискорив процес розпаду та трансформації системи економічних відносин феодального типу в країнах Європи, а отже, сприяв прискореному становленню та розвитку капіталістичних продуктивних сил та економічних відносин на базі індустріалізації, стала буржуазна революція у Франції, в ході якої була закладено базові політичні та соціальні інститу ти нової економічної системи та суспільства, що народжувалися у цей час.
Зокрема прийнята 1793 р. у Франції Декларація прав людини та громадянина проголошувала принцип економічної свободи, свободи підприємницької діяльності, чим докорінно змінювала правові підходи до визначення умов ринкової діяльності підприємств, забезпечивши швидкий злам мануфактурної системи виробництва. У 1804 р. у цій же країні бу ло прийнято так званий Цивільний кодекс Наполеона, який на весь світ проголошував рівність усіх громадян перед законом, свободу совісті та вибору діяльності, світський характер держави. Такі інституційні основи економічної діяльності громадян у Франції, безперечно, стали поштовхом для запровадження у життя подібних принципів і в інших країнах, насамперед Європи.
Поширенню та прискор енню процесів індустріалізації у країнах Європи та інших регіонів планети спритяли й такі чинники:
— загальний рівень соціально-економічного розвитку країни на момент індустріалізації;
— розміри внутрішнього ринку;
— фактор часу — чим пізніше та чи інша країна стає на шлях індустріалізації, тим значніший розрив між даною країною та країнами-лідерами, у яких вже сформовані індустріальний тип продуктивних сил і структура галузей народного господарства;
— ефективність обраної економічної стратегії, яка б забезпечила конкурентоспроможність країни, основних галузей її народного господарства, товарів у системі міжнародного поділу праці на світових ринках.
Одним із перших етапів і напрямів індустріалізації народного господарства більшості країн світу був перехід від мануфактурного способу виробництва до машинного у легкій промисловості, що пояснюється незначними обсягами капіталу, необхі дного для забезпечення цього процесу, швидким його оборотом, масовістю попиту на продукцію підприємств галузі.
Саме розвиток галузей легкої промисловості стає основою нагромадження капіталу та розвитку потреб базових галузей промисловості, пов’язаних із масовою заміною технологічних систем виробництва в усіх секторах економіки на машинній основі.
Водночас цей процес супроводжується якісними змінами у техно логічному способі виробництва, системі соціально-економічних відносин, соціальної стратифікації у суспільстві, веде до формування та поглиблення низки суперечностей між основними учасниками суспільного виробництва, пов’язаними із масовістю використання некваліфікованої та напівкваліфікованої найманої, у тому числі й жіночої та дитячої, праці, формуванням класів, притаманних індустріальному суспільству, класових економічних, політичних і соціальних інтересів.
У процесі інду стріалізації почало формуватися і ядро сучасних розвинутих країн, насамперед європейських і північноамериканських (напередодні Другої світової війни, наприклад, США, Велика Британія, Німеччина та Франція, маючи 8 % території та 15 % населення капіталістичного світу, зосередили понад 70 % його промислового виробництва), які використали конкурентні переваги індустріалізації щодо прогресивних змін у структурі економічної системи, чинників динамічного зростанн я продуктивності праці, політичного укладу та військових можливостей, для зміцнення та закріплення своїх позицій у системі міжнародного поділу праці, і, таким чином, забезпечення умов подальшої трансформації капіталістичного суспільства.
Якісні зміни у структурі народного господарства та в економічній системі капіталізму були зумовлені також тим, що процес індустріалізації мав системний характер, охоплюючи не тільки пром исловість, а й сільське господарство та сферу послуг. Зокрема, швидка індустріалізація промисловості зумовила необхідність заміни матеріально-технічної бази
16
59аграрного сектору економіки, що, безперечно, стало підґрунтям системних змін не тільки у технологіях виробництва сільськогосподарської продукції, а й у характері та змісті праці, системі відносин власності.
До речі, німецький вчений Д. Зенгхаас визначив пряму залежність між якістю та наслідками індустріалізації для економіки країни та якістю процесів модернізації в аграрному секторі. На йог о думку, індустріалізація країни ніколи не досягала рівня, на якому починається самопідтримуване зростання, якщо їй не передувало або її не супроводжувало капіталістичне перетворення сільського господарства. Спроби індустріалізації у такому разі «захлиналися», зростання економіки зупинялося, а країна опинялася перед перспективою перетворитися в експортера сільськогосподарської та мінеральної сировини для сусідів, що переживають про мислове піднесення, або витіснялася на маргінальні позиції, стаючи слаборозвинутим «ведмежим кутом» Європи.
Яскравим прикладом негативних наслідків для економіки та суспільства однобоких процесів індустріалізації народного господарства можуть бути не лише СРСР та інші країни соціалі-стичного спрямування, або навіть деякі капіталістичні країни Європи (Португалія, Іспанія, до певної міри Італія), Латинської Америки, а й зн ачна кількість постсоціалістичних держав, серед яких, нажаль, можна назвати й Україну. Тому врахування закономірності, сформульованої Д. Зенгхаасом, українським урядом та політиками, безперечно, є необхідною умовою формування та реалізації стратегічних і тактичних цілей економічної політики у період системної трансформації економіки і суспільства, а надто у процесі формування міжнародних економічних відносин і зоб ов’язань.
Слід зазначити, що несистемний, тобто однобічний процес індустріалізації, який сприяє якісним і кількісним змінам у розвитку продуктивних сил лише у промисловості, неодмінно негативно впливає на тенденції становлення нового капіталістичного суспільства, гальмуючи або навіть дезинтегруючи ці процеси.
Як справедливо підкреслюють учені, чим довше промисловість, що зароджувалася в одних районах, взаємодіяла із докапіталістичним господарством інших, живлячись їх дешевою працею, продовольством, сировиною, користуючись невигідними для сільського господарства умовами обміну, тим повільніше йшло визрівання буржуазного суспільства. Це, у свою чергу, породжувало цілу низку чинників гальмування процесу системної індустріалізації, насамперед таких, як: слабкість мотивів і стимулів диверсифікації структури виробництва, недостатній розвиток внутрішнього ринку, де структурні процеси у суспільному поділі праці як у межах національної економічної системи, так і на рівні регіональної та світової економіки.
Унаслідок об’єктивних закономірностей розвитку капіталізму якісна трансформація продуктивних сил та соціально-економічних відносин в аграрному секторі почалася значно пізніше, ніж у промисловості. Пов’язане це передусім з особливо-стями відносин влас ності, що склалися тут, отже зі співіснуванням інститутів та елементів різних економічних систем (до традиційної включно), відсутністю достатньої кількості капіталів, та, до певного часу, інтересу з боку промислового капіталу.
Фактично масова активізація процесів індустріалізації аграрного сектору економіки розпочалася вже у ХХ ст., спочатку у США, Канаді, Великій Британії, Новій Зеландії, а згодом, у 50-х рр. — у європейських країнах.
Наслідки індустріалізації аграрного сектору, насамперед у найрозвинутіших країнах цього періоду, виявляються:
— у широкому комплексному застосуванні машин та машинного устаткування для виробництва продукції в усіх галузях сільського господарства, що у техніко-економічному плані перетворює їх на одну з організаційних форм промислового виробництва;
— у швидкому зростанні продуктивності праці (якщо витрати праці в аграрному секторі США, наприклад, скоротилися у 1910—1949 рр. лише на 10,3 %, то за період 1941—1970 рр.
— майже утричі);
— у значному зростанні концентрації та спеціалізації виробництва, появі нових форм сільськогосподарських підприємств, до певної міри тотожних підприємствам, що функціонують у промисловості;
— у стрімкій концентрації капіталів, що функціонують в аграрному секторі. Якщо у США, наприклад, у 30-х рр. ХХ ст. для організації середніх розмірів ринково орієнтованої ферми достатньо було мати початковий капітал у розмірі 1 тис. дол., у 40-х рр. — 6 тис. дол., то вже на початку 70-x рр. — від 100 до 200 тис дол. (сьогодні — від 1 до 2 млн дол.). Стрі мко зростав у ході індустріалізації і основний капітал, що функціонує в аграрному секторі, про це може свідчити такий факт: вже у 70-х рр. ХХ ст. обсяг основного капіталу у розрахунку на
60Подібні зміни позначилися на стані та характері соціально-економічних відносин в аграрному секторі економіки, а резонансом і на усій системі соціально-економічних відносин капіталі-стичних країн.
Насамперед різко та істотно скоротилася кількість самостійних суб’єктів господарювання: лише у США за період із середини 30-х до початку 70-х рр. ХХ ст. кількість ф ермерських господарств — на 3, 8 млн одиниць (кількість зайнятих, відповідно, скоротилася із 12,5 до 4,5 млн працівників), у Франції за період із 1955 по 1970 р. — на 1 млн господарств, в Італії — на 1 млн, у Німеччині та у Швеції — удвічі. У 90-ті рр. ХХ ст. процес банкрутства ферм відбувався ще динамічніше. У цей період щорічно зникало 30—40 тис. ферм, у ціло му їх кількість скоротилася на 376 тис., або на 44 %. Істотні зміни відбулися й у відносинах власності. Стрімке скорочення сімейних ферм означало скорочення поля функціонування трудової індивідуальної приватної власності, в тому числі пов’язаної із залишками традиційних економічних систем. Водночас значного поширення набули сучасні форми функціонування приватної та колективної власності, притаманні промисло вому сектору — акціонерна, кооперативна, колективна, хоча, слід зазначити, панівною в аграрному секторі залишається приватна капіталістична власність, до того ж пов’язана із процесами інтеграції сільського господарства й промисловості, фінансовим капіталом тощо.
На початку ХХІ ст. концентрація виробництва й капіталу в аграрному секторі, щораз більше взаємозв’язаному інтересами та організаційними формами із ка піталом промисловим, досягла такого рівня, коли приблизно 500 промислово-торговельних корпорацій здійснюють контроль над усім сільськогосподарським виробництвом США. Лише 70 тис. фермерських господарств (3,5 % їх загальної кількості) із річним обсягом реалізації понад 500 тис. дол. реалізують майже 70 % товарної продукції сільського господарства країни. У розпорядженні цих ферм перебуває лише 20 % земельних угідь сільськогосподарського призначення, однак вони задіяли 75 % найманих працівників, отримують 60 % чистого прибутку. Водночас 1 млн ферм сімейного типу реалізують лише 12 % продукції сільськогосподарського виробництва. Інтеграційні процеси в аграрному секторі США (тут контракти виробничого типу між фермерами та промисловістю сягають 86 %) та інших країн безпосередньо пов’язані і з географічною концентрацією виробництва та спеціалізацією окремих господарств та географічних районів. Так, наприк лад, лише чотири штати у США (Айдахо, Вашингтон, Мен, Каліфорнія) дають майже 50 % усієї товарної картоплі в країні, три штати (Каліфорнія, Флорида, Вашингтон) виробляють понад 80 % товарних фруктів та горіхів. Високий рівень спеціалізації ферм у секторі виробництва овочів та фруктів пов’язаний із масовим використанням нових, фактично індустріальних та постіндустріальних технологій, а також із мож ливістю отримувати надприбутки за рахунок диференційної ренти ІІ, що впливає на характер подальших змін у системі відносин власності на землю.
Важливим чинником спрямованості та якості трансформаційних процесів у народному господарстві окремих країн і в економічній системі капіталізму індустріалізаційного циклу її розвитку є географічне розташування країн, а отже, приналежність їх до певної культу рної, політичної, конфесійної традиції тощо.
Зокрема, за усієї різнобарвності процесів і політики індустріалізації народного господарства та формування індустріального суспільства в Європі (а різниця між окремими країнами часто-густо дуже суттєва, варто згадати в цьому плані Велику Британію, Німеччину, Скандинавські країни, Італію тощо) вже у другій половині ХІХ ст. у процесі та на основі потреб індустріалізації поча ли формуватися інституціональні основи майбутнього єдиного економічного простору: теоретичні концепції розвитку економічної системи капіталізму, господарсько-правові норми, елементи по суті єдиної інфраструктури, виробнича, наукова, технічна, фінансова й інші види кооперації, спеціалізації та інтеграції національних господарств окремих країн, система менеджменту та наукової організації праці тощо.
Саме епоха інду стріалізації стала основою виникнення та швидкого розвитку нових форм концентрації та централізації капіталу як у виробничій, так і у фінансовій сфері. Це стосується таких ринкових інституцій, як акціонерний капітал та акціонерні банки, МНК, вивіз капіталу та інше. У короткі терміни в Європі було побудовано понад 4,5 тис. км залізниць, створений океанський флот, пере д початком Першої світової війни на країни Європи припадало понад 61 % вартості світового імпорту та 55,2 % світового експорту, вивіз європейського капіталу становив 40 млрд дол., або 88 % загальносвітового потоку (тоді як частка США лише 7 %), із яких близько 14 млрд дол. було вкладено у самій Європі. Зокрема, наприкінці ХІХ ст. зовнішні інвестиції становили 45 % усіх інвестицій у Швеці ї, 40 % — в Італії, 1/3 — у Норвегії тощо.
Як зазначають дослідники, на іноземних інвестиціях зросли електрохімічна та електрометалургійна промисловість Норвегії, виплавка сталі в Росії, електротехнічне
61машинобудування Угорщини, добувна промисловість Швеції, Німеччини, Іспанії, Португалії. Вивіз капіталу не лише сприяв індустріалізації народного господарства окремих країн, і зокрема країн Європи, а й появі транснаціональних корпорацій, дифузії технологій і менеджменту у країни поза межами самої Європи, закладаючи, таким чином, підвалини трансформаційних процесів у середньо- та слаборозвинутих країнах, сьогоднішніх процесів глобалізації світової еко номіки та суспільства.
Водночас динамічні процеси індустріалізації супроводжувалися не лише завершенням формування механізму самовідтворення основних структурних ланок економічної та господарської системи капіталізму, а й виникненням системи притаманних їм внутрішніх суперечностей. Основні причини та чинники цих суперечностей закладалися вже самим характером процесів первісного нагромадження капіталу; масовим вилученням власності у дрібних товаровиробників, швидко ю поляризацією суспільства, що виявилося передусім у поглибленні диференціації доходів різних верств і прошарків населення, зміні соціального статусу основної частини громадян, які за умов економічної свободи перетворюючись у найманих працівників на принципах монокваліфікації, впадали в економічну, соціальну, а часто-густо і у правову залежність від власників капіталу; формуванням ринку праці, який функ ціонував за законами ринку.
Швидка концентрація й централізація капіталів і виробництва, утворення монополій, розвиток міжнародного поділу праці сприяли появі нових коротко- і середньотермінових типів економічних циклів капіталістичного відтворення, зокрема промислового, фінансового, технічного та технологічного, управлінського, кінцевим результатом яких був не перехід до нової якості економічної системи та суспільства, а тимчасове відновлення пор ушеної макроекономічної рівноваги у національному та світовому господарстві. Водночас такі цикли, визначальним елементом яких була криза надвиробництва, безперечно, негативно впливали не лише на розвиток економічної системи, системи господарювання у капіталістичних країнах, а й сприяли зростанню соціальних конфліктів, невдоволення своїм становищем, рівнем та якістю життя переважної більшості соціальних груп населення.
Отже, слід заз начити:
1) індустріалізація народного господарства країн Європи та Америки у ХІХ — на початку ХХ ст. це процес, необхідний для утвердження економічної системи капіталістичного типу та капіталістичного суспільства у боротьбі з попередньою метасистемою, що йде в минуле, відживає;
2) індустріалізація та система соціально-економічних відносин, що забезпечує реалізацію переходу до промислового виро бництва в основних секторах економіки, забезпечила перетворення економічної системи капіталізму у панівну систему, таку, що здатна самовідтворюватися, у цілісну систему;
3) виникнення на основі індустріалізації нового технологічного способу виробництва як масового явища у промисловості та сільському господарстві, відповідної йому системи економічних відносин (техніко-економічних, організаційно-економічних та соціальноекономічних) створило підстави для переходу капіталісти чного способу виробництва у зрілу стадію, або стадію розвитку свого життєвого циклу. Однак такий стан капіталізму не означав, що його економічна система стоїть на порозі переходу у стадію одряхління, або проходження, коли починає руйнуватися цілісність системи.
Нові інституціональні форми економічного та соціального життя, що поступово, але постійно формуються у процесі ста новлення та розвитку економічних систем, не обов’язково означають, що система проходить пік свого розвитку, якщо внутрішньосистемні процеси трансформації не порушили основних внутрішніх законів і важелів її існування. Тому слід визнати, що доіндустріальна, індустріальна, постіндустріальна стадії та форми капіталістичного господарства і суспільства проходять свої життєві цикли у межах однієї капіталістичн ої економічної системи.
Однак недарма про індустріальне суспільство кажуть як про «суспільство димних труб», «суспільство нагромадження техніки і капіталів», яке пройшло за короткий історичний час шлях від промислової революції до перманентного кризового стану еволюційної стагнації внаслідок руйнування механізмів саморозвитку. Адже монополізація економічного життя, заперечуючи демократичний, конкурентний характер прийняття рішень, свободу економі чної діяльності, розширюючи виробництво, водночас скорочувала (насамперед через механізми ціноутворення, у тому числі й на працю) базу попиту та споживання.
Про характер концентрації та централізації виробництва і капіталу в промисловості на завершальних етапах індустріалізації можуть свідчити хоча б такі факти: у США на початку ХХ ст. було понад 300 тис. кампаній, про те лише 3 тис. із них мали обсяг виробництва понад мільйон доларів. Однак у цих найбільших кампаніях було зайнято 30 % усіх працюючих за
62припадало 70 % сукупних потужностей устаткування. Подібна картина простежуванння у цей період також у Великій Британії, Франції, Німеччині, Росії, Японії.
Отже, життєвий цикл індустріального суспільства вже на початку ХХ ст. вступив у свою спадну фазу. Постійне нарощування інвестицій в економіку не забезпечувало через названі причини зростання прибутку, навпаки, тенденція до спадання граничної корисності кожної додатко вої одиниці сукупного капіталу постійно зростала, що виявлялося у падінні середньої норми прибутку, темпів економічного зростання, стагнації, зростанні безробіття, економічних кризах.
Потреба у якісних змінах технологічного способу виробництва та його соціальної складової, у значному розширенні соціальної бази технічного та економічного прогресу в рамках діючої економічної системи ставала дедалі нагальнішою.
