1.2. Характеристика методів валютного регулювання

Система валютного регулювання України , від моменту її становлення, зазнала чималих змін, проте й досі вона ґрунту-ється переважно на використанні валютних обмежень та жорст-кій регламентації здійснення операцій із валютними цінностями. Тому реформування її вимагає зваженого підходу до використан-ня засобів і методів регулювання (рис. 1.2).

ЕКОНОМІЧНІ МЕТОДИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Використання економічних методів валютного регу-лювання є опосередкованим регулюванням, тобто створенням певних економічних умов, які мають забезпечувати виконання визначених цілей валютної політики. До них відносять девізну політику , облікову політику, управління золотовалютними ре-зервами.

Девізна політика являє собою вплив на курс національної ва-люти шляхом купівлі—продажу Центральним банком іноземної валюти (девіз).

Девізна валютна політика — політика регулювання валют-ного курсу шляхом купівлі та продажу іноземної валюти.

Для підвищення курсу національної валюти центральні банки продають іноземну валюту, для зниження курсу — купують. Ос-новним елементом девізної політики є валютні інтервенції.

Валютні інтервенції — це пряме втручання Центрального банку у функціонування валютного ринку шляхом здійснення операцій купівлі—продажу іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти та стан платіжного балансу.

Інтервенції почали активно здійснювати після краху золотого стандарту — у 30-х роках ХХ ст.¹, утім валютні інтервенції про-водили й за золотого стандарту. Їх здійснювали банки з власної ініціативи залежно від стану платіжного балансу. За позитивного сальдо платіжного балансу проводили операції щодо придбання іноземної валюти, а за негативного іноземну валюту продавали, таким чином обмежувалося використання золота як засобу врів-новаження платіжних балансів і зменшувалося переміщення його між країнами.

Після скасування золотого стандарту й переходу до системи паперових грошових систем ключовим завданням валютних ін-тервенцій стало обмеження коливань валютних курсів. Проте не слід відкидати й того факту , що валютні інтервенції доволі часто використовують не так для забезпечення стабільності валютного курсу, як для підтримки його на штучно заниженому рівні з ме-тою сприяння конкурентним позиціям національних експортерів. За цих умов експортери в обмін на національну валюту отриму-ють більше іноземної валюти, а це, своєю чергою, дає змогу про-давати товари на світовому ринку за демпінговими цінами, збері-гаючи такі ж високі норми прибутку. У відповідь на такі дії інші країни також вдаються до політики недооцінювання національної валюти, що зрештою призводить до так званих валютних війн.

Після Другої світової війни за умов Бреттон-Вудської системи головним завданням було утримання відхилення валютного кур-су в межах +1%. Прийнятий на конференції у Бреттон-Вудсі 1944 року статут МВФ передбачав встановлення режиму фіксованих валютних курсів з можливістю відхилення від паритету в межах +1 %. США також наполягали на внесенні до угоди можливості для учасників фіксувати ціну золота й гарантувати конвертова-ність у нього національної валюти замість здійснення інтервенцій на підтримку курсу. Враховуючи повоєнну ситуацію в світі, цю умову могли виконати лише Сполучені Штати. Як наслідок, ва-лютні інтервенції з метою дотримання зобов’язань щодо забезпе-чення валютного курсу мали здійснювати переважно інші країни, а валютою інтервенцій став долар.

Здійснення валютних інтервенцій є доцільним за незначних коливань курсу національної валюти та неврівноваженості пла-тіжного балансу, що характеризується періодичними змінами ак-тивного сальдо пасивним і навпаки. Оскільки валютні резерви мають певні межі, то продаж іноземної валюти мав чергуватися з її придбанням, у противному разі золотовалютні резерви вичер-паються. За умов наявності хронічних негативних сальдо платіж-них балансів урядам варто не вдаватися до інтервенцій, а запро-ваджувати різні форми валютних обмежень.

Управління золотовалютними резервами

Сьогодні основу золотовалютних резервів становлять запаси іноземної валюти, які виступають у формі залишків на кореспон-дентських і депозитних рахунках і ліквідних фінансових інстру-ментах (державних цінних паперах).

Валютні резерви — запаси резервних активів, що перебу-вають на рахунку в центральному банку та в банках за кор-доном і використовуються для оплати боргових зобов’язань та здійснення валютних інтервенцій.

Офіційні резерви складаються із запасів золота; іноземної ва-люти; спеціальних прав запозичення та квоти країни у МВФ або резервної позиції (до 25 % квоти)¹. На стан та обсяги валютних резервів впливають:

1. режим валютного курсу (плаваючий, фіксований);
2. політика валютних інтервенцій;
3. режим валютних обмежень;
4. урівноваженість платіжного балансу;
5. стан зовнішньої торгівлі;
6. інвестиційний клімат (приплив іноземного капіталу спри-чиняє збільшення обсягів придбання національної валюти за іноземну).

У процесі формування золотовалютних резервів важливе зна-чення має ефективність управління ними, тобто раціональне роз-міщення на депозитах в іноземних банках; вкладення в цінні па-пери; здійснення валютообмінних операцій. Використання офіційних золотовалютних резервів є одним із методів урівнова-ження платіжного балансу — підтримання валютного курсу націо-нальної валюти.

Облікова політика (дисконтна)

Шляхом регулювання рівня відсоткової ставки Центральний банк впливає на міжнародний рух капіталу, структуру грошової маси, рівень цін. Важливість облікової політики визначається режимом руху капіталів між країнами. Підвищення облікової ставки допомагає залучати до країни іноземний капітал, знижен-ня зумовлює відплив капіталу з країни. Тому існування обмежень щодо руху капітулів послаблює ефективність облікової політики.

Дисконтна валютна політика — зниження або підвищення Національним банком України відсоткових ставок за кредит з метою регулювання попиту і пропозиції на позико-вий капітал.

Вплив на рух капіталу ( приплив чи відплив) впливає і на ва-лютний курс. Підвищення процентної ставки сприяє стимулю-ванню попиту на дану валюту, а отже підвищує курс. Зниження призводить до зниження попиту, а отже й курсу валюти. Негати-вним моментом — є подорожчання кредитів у цій валюті, що є стримувальним чинником у розвитку виробництва.

АДМІНІСТРАТИВНІ МЕТОДИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Використання адміністративних методів валютного ре-гулювання є прямим регулюванням, яке здійснюється шляхом встановлення певних норм, правил, а також прямої заборони що-до здійснення операцій з валютними цінностями. Загалом засто-сування адміністративних методів негативно впливає на міжна-родні валютно-фінансові відносини, хоча не слід забувати, що вони дають змогу мобілізувати додаткові валютні ресурси в інте-ресах держави, захищати національну економіку від відпливу капіталів, а в деяких випадках і від експансії іноземного спекулятив-ного капіталу.

Запровадження валютних обмежень передбачає певні заходи щодо обмеження здійснення валютних операцій резидентів і не-резидентів, проведення ними платежів, інвестицій , порядку пере-казів національної та іноземної валюти за кордон, порядку репат-ріації прибутку. Вперше валютні обмеження було введено під час Першої світової війни, але широкого застосування вони набули у 1929—1933 роках. Під час Другої світової війни та після її завер-шення до кінця 50-х років ХХ століття майже всі країни запрова-дили валютні обмеження, за винятком Сполучених Штатів, країн Латинської Америки та Швейцарії. Винятком також були валют-ні зони¹ Великої Британії та Франції, у межах яких валютних об-межень не існувало. Валютні обмеження поширювалися лише на валютні угоди з країнами, які не входили до цієї зони.

Валютні обмеження — законодавчо встановлені вимоги щодо обмеження чи заборони здійснення операцій з валют-ними цінностями.

Більшість країн, котрі зараз мають вільний валютний ринок і вільноконвертовану валюту (майже всі країни Західної Європи, США, Японія та інші) в своїх економічних перетвореннях вико-ристовували політику жорстких обмежень щодо руху капіталу та проведення поточних валютних операцій до того, як з’явилася можливість цілком відмовитися від них. Проте щоріч-ні звіти Міжнародного валютного фонду засвідчують, що пев-ною мірою валютні обмеження використовують у багатьох країнах (рис. 1.3).

Розрізняють валютні обмеження платежів та переказів за по-точними операціями платіжного балансу та за фінансовими опе-раціями, тобто за операціями, пов’язаними з рухом капіталів та кредитів. На міждержавному рівні здійснюється регулювання по-точних валютних операцій шляхом приєднання країни — члена МВФ до конкретної статті Статуту МВФ. Країни, які приєдналися до ст. XIV, визнають існування обмежень за поточними операці-ями на «певний період», країни, які взяли на себе зобов’язання за ст. VIII Статуту, не вводять обмежень за поточними міжнародними операціями.