Початок становлення нової економічної системи в Україні, як і в інших пострадянських країнах, супроводжувався загостренням соціально-економічних суперечностей, симптоматичними проявами яких стали безпрецедентні для мирного часу зубожіння основної маси населення, скорочення споживання, небезпечний ступінь поляризації суспільства, зменшення обсягів вітчизняного виробництва та зниження ефективності економіки, виснаження національного багатства, інвестиційна та інноваційна кризи, за гострення диспропорцій відтворення ресурсів у галузевому та регіональному аспектах.
Відсутність належного теоретичного й методологічного обґрунтування ринкових перетворень більшою мірою пов’язана зі специфікою самих трансформаційних процесів, які не мали аналогів в історії економічного розвитку. Багато західних економічних радників урядів, як в Україні, так і в інших постсоціалістичних державах Східної і Центральної Європи, вва жали, що швидка лібералізація економіки є найкращим засобом її лікування від усіх хвороб. Ці припущення ґрунтувалися, однак, не на реальному досвіді, а на абстрактних моделях панівної в американських університетах неокласичної економічної теорії. Сподівання на те, що зняття штучних перешкод і введення свободи прийняття рішень на рівні підприємств сприятимуть створенню умо в для рівноважного зростання, що права власності виникнуть самі собою в результаті ринкових домовленостей сторін, не тільки не виправдались, а й завдали величезної шкоди.
Подана в цьому розділі узагальнююча характеристика динаміки трансформаційної економічної системи ґрунтується на аналізі трансформаційного циклу. Відповідно до теоретичних рекомендацій, ринкові перетворення формулювались як необхідні процеси розширення сфери дії ринкових ві дносин через конвергенцію капіталізму та соціалізму у їх сутнісній формі. Ідеологічне обґрунтування необхідності системних перетворень включало низку організаційно-політичних та соціальноекономічних міркувань, до яких входили демократизація суспільних відносин, низька ефективність централізовано керованої економічної системи соціалізму та надмірна рівність у системі справедливого розподілу. Ідеологічна ультраліберальна спрямованість, схильність до онтол огізації та еклектизму, що простежувалася як у самих заходах економічної політики країн колишнього СРСР, так і в їх теоретичному обґрунтуванні, вже на перших етапах призвели до
появи непередбачуваних кризових явищ в економічній і соціальній сферах. Насамперед це стосується формування невідповідності в структурі попиту і виробництва (сукупного попиту і сукупної пропозиції), що за своєю суттю є прямою ознакою стадії первинної депресії (на рис. 1.1 ділянка вище лінії макроекономічної рівноваги).
Рис. 1.1. Стадії трансформаційного циклу
На відміну від економічних ділових циклів, що притаманні ринковій економічній системі, трансформаційні цикли зумовлені різкими змінами формальних інститутів регулювання. Початок трансформаційних процесів ґрунтувався на стратегії «шокової терапії», яка включала швидку лібералізацію економічних відносин за умов жорсткої монетарної політики та стабілізації валютного курсу.
Лібералізація цін і відкриття внутрішнього ринку з усією очевидністю оголили всі недолі ки успадкованої економіки, її мілітаризовану структуру, з одного боку, та глибоку технічну і технологічну відсталість, низьку ефективність і низьку конкурентоспроможність її цивільних галузей, з другого. Криза товарного дефіциту швидко змінилася на жорстку кризу збуту, що набула характеру обвально-руйнівної сили з усіма важкими економічними й соціальними наслідками (зниження реа льної заробітної плати, безробіття, скорочення соціальних послуг, скорочення державного фінансування в суспільно необхідних галузях економіки (охороні здоров’я, освіті, науці, культурі).
32Відмова від регулювальних інститутів прямого державного контролю за виробництвом та цінами виявила диспропорції у структурі попиту та виробництва. Такі диспропорції спостерігалися насамперед у субоптимальному виробництві капітальних благ та благ суспільного споживання і були зумовлені переоцінкою граничних вигід у структурі планової економічної системи. Дефіцит індивідуалістичних товарів кінцевого споживання та надлишкове виробництво засобів виро бництва, поряд із надмірним виробництвом благ суспільного споживання (до таких благ належать неподільні блага та блага, від споживання яких небажано або неможливо відлучити індивідів, як-то національна оборона, освіта, охорона здоров’я тощо), став першопричиною структурних та цінових змін у виробництві.
Економічна динаміка визначається також структурою фінансування. Лібералізація фінансового сектору та об меження контролю з боку держави призвели до формування спекулятивної системи фінансового забезпечення відтворювального циклу, коли поточні грошові доходи є достатньою величиною лише для сплати відсотків. Погашення основної частини боргу в цьому разі є можливим лише за умови нових кредитів. Система спекулятивного фінансування поширилась і на державний сектор економіки. Більшість довгострокових про грам економічної політики фінансувалися за рахунок короткотермінових кредитних інструментів та грошової емісії.
Грошова емісія як інструмент фінансового забезпечення економічної політики мала характер інфляційного оподаткування. Інфляційний податок за умов замороження ощадних вкладів роз’їдав реальну вартість номінальних активів. Математично його можна записати як темп інфляції, помножений на реальний запас грошової маси, або ??
0 ? . ? tax I
P
Вигоди влади від запровадження інфляційного податку полягали в тому, що обидва її найбільші зобов’язання (грошова маса та державний борг 2 ) існують у номінальній формі. І
1
Цю тезу можна довести виходячи з постулатів теорії прав власності, де гроші розглядаються не тільки через їх функції, а й як боргові зобов’язання держави (суспільства) перед власником грошових активів.
2
Тут варто зауважити, що відмінність між розвинутими країнами та країнами з перехідною економікою змушує ввести розмежування і в доходи уряду від інфляційного сеньйораж, і інфляційний податок існують поряд. Сеньйораж веде до зростання грошової маси, а отже, і до інфляції та полегшення боргового навантаження для влади через інфляційний податок.
Однак у разі непередбачуваної інфляції відбудеться перерозподіл доходів між утримувачами номінальних активів. Коли інфляція передбачувана, то номінальна відсоткова ставка зростатиме відповідно до принципу Фішера
e ???ri , де i — номінальна відсоткова ставка; r — реальна відсоткова ставка; ? е — сподівана інфляція.
Серед фундаментальних детермінант первинної депресії постсоціалістичного трансформаційного циклу слід відмітити зміни у відносинах власності на засоби виробництва, стійкість монополістичних тенденцій, втрату економічних зв’язків із розпадом СРСР та невизначеність майбутнього. Крім того, імпорт та цілеспрямовані зміни формальних інститутів в інтересах груп політичного тиску, які не відповідали неформальним нормам, акумульованим трансформа ційними економічними системами за період минулих етапів розвитку, призвели до надмірного зростання трансакційних витрат (особливо тих, що пов’язані з опортуністичною поведінкою та специфікацією й закріпленням прав власності).
Мабуть немає важливішої концепції в ідеології капіталізму, ніж система поглядів на приватну власність, а тому не дивно, що приватизація посіла центральне місце і в ідеоло гії трансформаційних реформ. Підґрунтям теоретичних положень ідеологів приватизації був міф «про неефективність державного сектору економіки» та «всесильність невидимої руки ринку». При цьому не враховувалось, що приватизація передбачає одночасну відмову держави від усіх доходів і всього спектра соціальних спрямувань цих підприємств. Так, загальне скорочення рівня зайнятості у державному секторі, що є досит ь важливим критерієм оцінки впливу держави на структуру сукупного попиту та пропозиції, супроводжувалось скороченням податку. Адже застосування даного податку урядом перехідної країни зменшить реальну вартість тільки внутрішнього державного боргу та грошової маси всередині країни. Коли даний податок буде застосовано розвинутою країною, вимоги до уряду якої (у вигляді банкнот чи інших боргових зобов’язань) розгалужені поза її межами, вигоди уряду полягатимуть ще й у зменшенні зовнішніх вимог до нього.
Розпад Радянського Союзу, економіка якого передбачала ефективне регіональне розміщення продуктивних сил, призвів до втрати економічних зв’язків між підприємствами та відповідного зростання контрактних трансакційних витрат у структурі виробництва. Крім того, командно-адмініс тративна система колишнього СРСР не передбачала існування конкурентних відносин між підприємствами, тому більшість з них будувалася відповідно до додатного ефекту масштабу, який є прямою ознакою монополістичного становища підприємства. Перетворення суспільної (державної) монополії із додатним ефектом масштабу на приватну посилювало викривлення у системі ефективного розподілу
1 .
Відповідно до наведених міркувань можна пояснити той факт, що приватизація як інструмент перерозподілу національного багатства супроводжувався активізацією груп пошуку економічної ренти, а власне перерозподіл відбувався в інтересах представників означених груп з особливими інтересами, тісно пов’я-заними із владними колами, а також груп тиску, здатних забезпечити максимальні трансферти ресурсів (у вигляді легал ьних і нелегальних пожертвувань, внесків у передвиборчі фонди тощо) на користь суб’єктів прийняття рішень.
Невизначеність майбутнього стала ще однією із фундаментальних детермінант формування первинної депресії. Першопри-чиною невизначеності можна вважати відсутність цільової функції трансформаційної політики. Адже в ході реформування так і не було сформовано повної та обґрунтованої нормативної концепції нової економі чної системи як мети трансформації командно-адміністративної системи соціалізму більшості із країн, що входили до складу СРСР. Це перетворило «трансформацію» у самоціль здійснюваних перетворень та визначило осередковий характер трансформаційної політики, що зумовив обумовив неадекватність її результатів та значний рівень затрат на вирішення окремих, взаємонезалежних завдань.
Отже, у ході формування первинної депресії виникли тенденції до субоптимальнос ті розподілу ресурсів і доходів,
зарплати. Усього за період постсоціалістичної трансформації було скорочено близько 7,5 млн робочих місць у державних установах, а рівень зарплати, відповідно, до 5—7 % ВВП.
1
Як відомо із курсу політичної економії, теореми ефективності ринків вимагають як приватної власності, так і конкуренції, а одним із найдійовіших інструментів регулювання монополій є їх націоналізація.
наслідками якої стали гіперінфляція, поширення безробіття та дисбаланс в економічній системі.
Вторинна депресія є переродженням первинної депресії в кумулятивний процес скорочення реального випуску продукції та зростання загального рівня цін. Кумулятивний характер вторинної депресії є незалежним від детермінант первинної депресії і зумовлений дією законів попиту і пропозиції, низки макроекономічних змінних та інституціональних детер мінант.
Так, початок інфляційних процесів, безробіття, інфляція та дисбаланс, які виникли у межах первинної депресії у країнах колишнього СРСР, перетворилися на взаємодетермінований процес. Підвищення загального рівня цін на продукти індивідуального споживання у межах первинної депресії істотно скоротило сукупний платоспроможний попит населення. Масштабне скорочення рівня платоспроможного попиту сформувало необхідність скорочення випуску пр одукції. А це, у свою чергу, детермінує зростання безробіття та, через дію ефекту масштабу, — зростання загального рівня цін. Таким чином економічна система потрапляє у динамічне коло стагфляції, основною характерною рисою якого є кумулятивне зростання загального рівня витрат виробництва та цін (за своєю економічною природою такі риси притаманні інфляції з боку пропозиції).
Відхиле ння від стану загальної рівноваги зумовлює дію ефекту «маятникового нащупування рівноважних цін». Такий процес у системі лібералізованого ціноутворення може тривати протягом досить великого проміжку часу. Однак у рамках економічної політики використовувались антиінфляційні інструменти, спрямовані на скорочення платоспроможного попиту населення. Необґрунтоване використання таких інструментів посилювало дію інфляційних процесів з боку пропозиції за одно часного скорочення випуску продукції (стагфляцію).
У цьому аспекті слід окремо наголосити на ролі науки в системі прийняття політичних рішень. Сталий характер неформальних норм у сфері наукових досліджень зумовив кумулятивність тенденцій підпорядкування суспільних наук політичним рішенням, що найчастіше ставили за мету зміцнення позицій тих, хто був при владі. У цих умо вах необхідно було реагувати на конкретну, спонтанну і швидко мінливу ситуацію, а не на виявлення довготермінових тенденцій і взаємозв’язків. Саме тому теоретичні рекомендації тих часів ґрунтувались на неокласичній концепції дієвих заходів антиінфляційної політики
з боку попиту (введення ПДВ, підвищення ставок оподаткування та рефінансування, скорочення соціальних програм).
У подальшому, політика скорочення сукупного попиту поряд із жорсткою монетарною політикою, складовими інструментами якої були підвищення відсоткових ставок та Понці-фінансування
1 , не усунули негативні інфляційні наслідки, а лише перетворили відкриту інфляцію на придушену. Більше того, трансформація спекулятивного фінансування приватного та суспільного секторів на Понціфінансування загострювало економічну нестабільність і створило передумови масових банкрутств.
Економічне обґрунтування Понці-фінансування базується на моделі «револьверного» (безтермінового) боргу, коли його нагромадження здійснюється тільки з метою виплати відсотків:
?? ? ?? ? ? n tk k t R R D
1 t DR ??n , де — сума боргу на період t; — ставка дисконту. Якщо , то
1
1? R R (еквівалентність Рікардо).
Досить велика привабливість такої моделі управління державним боргом зробила її основною у ході запровадження Понці-фінансування програм економічної політики, унаслідок чого держава втрачала фінансові можливості для забезпечення свого функціонування в майбутньому.
Погіршення в системі перерозподілу доходів, яке відображає відмову влади від цільових соціальних програм, спрямованих на допомогу бідним та іншим соціальним групам, мало негативний впл ив і на проведення майбутніх реформ. Держава, шукаючи виходу із кризи, відкинула соціально незахищених людей за межі звичайного існування. А тому новою проблемою для трансформаційних економік стало загострення демографічної та соціальних проблеми (зубожіння більшої частини населення, його швидке старіння тощо), які мають спричинити збільшення тиску на перерозп одільні
1
Цей тип фінансування названий на честь бостонського банкіра Чарльза Понці, який одразу після Першої світової війни практикував у Бостоні створення так званих «фінансових пірамід».
Однак дана закономірність розвинутих країн не спрацьовує на практиці в перехідних економіках, адже уподобання бідних і найбідніших (яких є більшість) не беруться до уваги в політичних процесах через слабкість демократичних інституцій та поширення корупції
2 . Тенденцією владних структур трансформаційних країн із високим ступенем нерівності розподілу доходів є зменшення перерозподільних програм, через витяг трансакційних вигід від державних видатків зацікавленими групами та середнім класом
3 .
Неформальні споживчі витрати на освіту, лікування тощо стали інституціонально закріпленою нормою у більшості перехідних економік. Така поширеність неофіційних споживчих витрат обмежила доступ малозабезпечених верств населення до вищої освіти, базисного медичного обслуговування та ін., що у свою чергу посилило негативний вплив на базисні соціальні індикатори та структуру платоспроможного попиту.
Відсутність чіткої специфікації та закріплення п рав власності спричинили зростання політичної невизначеності та ризику через нарощення суперечностей між власниками і тими, хто пропонує новий перерозподіл. Так, сьогоднішнє наростання невизначеності на політичних ринках, що спостерігається в Україні у зв’язку із виборчими процесами, більшою мірою пов’язане з існуванням великої кількості «обділених» (до яких належать як чле ни груп тиску, що не зуміли реалізувати свої інтереси, так і пересічні громадяни, позбавлені доступу до приватизованої власності й до інших «благ», створених реформами). Таким чином, цілком закономірним стало формування опозиційного руху, до якого входили групи тиску, інтереси яких не були враховані під час розподілу багатства та
програми в майбутньому, особливо на забезпечення охорони здоров’я та соціальне забезпечення .
1
Починаючи з 1991 р. відбувається постійне зниження природного приросту населення, зростання рівня смертності та скорочення тривалості життя.
2
Серединна гіпотеза виборця може також терпіти фіаско з різних причин, це може бути як політична рента, дефіцити ринку довготермінового позичкового капіталу та висока концентрація доходів у тих, хто їх розподіляє.
3
Ефективність заходів соціальної політики визначалася через формування справедливого розподілу. Е. Ахмад аналізує взаємозв’язок між бідністю та проведенням соці-альної політики в країнах колишнього СРСР у період переходу та рекомендує використовувати цільові субсидії на основні товари як захід для полегшення стану бідності. В. Танзі доводить, що видатки на суспільні програми можуть бути привласнені зацікавленими групами або постачальниками комунальних послуг, через неефективність та ухилення від обов’язків (особливо це стосується ресурсоємних програм, таких як освіта, охорона здоров’я тощо).
доходів, і які інвестували ресурси на підтримку адекватних політичних сил. І навпаки, групи, що отримали вигоди від реформ, контрлобіюють з метою протидії перерозподілу отриманих благ, оскільки це призведе до втрати отриманого на початку чистого приросту багатства.
Зростання кількості груп з особливими інтересами, що отримують чи перебувають у пошуку політичної ренти, сповільнюють економі чне зростання, ускладнюють систему державного регулювання, збільшують роль уряду, змінюють напрями соціального розвитку. Суспільство отримує два альтернативні типи економічних втрат. Перший — зумовлений непродуктивним використанням ресурсів, і другий — економічними диспропорціями. Результатом взаємодії груп тиску на політичному ринку може бути і мінімізація втрат, пов’язаних із чинником диспропорцій, однак у процесі такої вз аємодії втрачається значна кількість економічних ресурсів. Суспільство потрапляє у свого роду зачароване коло: в умовах, коли мінімізуються економічні втрати одного типу, максимізуються економічні втрати іншого типу, і навпаки. Отже, сама по собі конкуренція між групами тиску, що мають протилежні інтереси, не може розглядатися як протидія від неефективного використання ресурсів. На відміну ві д конкуренції на економічних ринках, конкуренція у пошуках ренти на політичних ринках навіть у теорії не може забезпечити досягнення господарського оптимуму. Більше того, вона робить зовсім неможливим конструктивне державне економічне регулювання.
Зростання кількості означених груп характерне виключно для нестабільних систем. У таких країнах існують всі передумови для її експонентного наростання: швидка поляриза ція суспільства в ході боротьби за первинний розподіл влади і багатства, можливість їх повторного перерозподілу, наявність опозиційних політичних сил тощо. Однак саме для нестабільних систем воно найбільш небезпечне: адже дії означених груп можуть не тільки несприятливо впливати на економічне зростання та перешкоджати проведенню необхідних реформ, а й змінити пріоритети загальнодержавної еконо мічної політики на протилежні та зосередити економічну систему на постійній опозиційно-політичній боротьбі за можливість отримання політичної ренти.
