Posibniki.com.ua Економіка Соціальна економіка Частина 2. 4.2. Економічні й соціальні аспекти зайнятості та безробіття


< Попередня  Змiст  Наступна >

Частина 2. 4.2. Економічні й соціальні аспекти зайнятості та безробіття


Вимушене безробіття

— викликане чинниками ринку праці, що призводять до невідповідності попиту і пропозиції робочої сили, і не залежить від вільного волевиявлення працездатної особи щодо бажання участі в трудовому процесі.

Виходячи з низки критеріїв, основними з яких є причина виникнення та тривалість безробіття, розрізняють такі його форми:

структурне безробіття

— зумовлене зміною структури попиту на робочу силу, що відбувається через структурні зміни у споживчому попиті та зміни у технології виробництва. З розвитком суспільства та еволюцією його потреб деякі товари і послуги стають непотрібними і відпадає потреба у певних професіях та видах робіт. Тому представники таких професій можуть поповнювати лави безробітних. Також розвиток потреб є причиною постійного оновлення технологій виробництва, для освоєння яких працівникам потрібен певний час на перекваліфікацію, що теж породжує певні диспропорції між попитом і пропозицією робочої сили. Ще однією причиною такого безробіття є територіальні диспропорції в попиті та пропозиції робочої сили, тобто територіальна відірваність потенційного працівника від робочого місця, на якому він міг би трудитися. Усі ці

фрикційне безробіття

тимчасова незайнятість, пов’язана з добровільним професіональним, регіональним переміщенням робочої сили, що пов’язане зі зміною роботи на кращу, або пошуком роботи після закінчення терміну контракту чи початком трудової діяльності на першому робочому місці. Рівень такого безробіття залежить від кількості звільнених працівників та кількості нових осіб, що виходять на ринок праці вперше, та тих, які повертаються на нього. Для скорочення такого виду безробіття важливе значення має вільний доступ суб’єктів ринку праці до інформації про наявні вакансії та професійний склад безробітних;

циклічне безробіття

незайнятість економічно активного населення, спричинена циклічними коливаннями економіки. Унаслідок циклічних спадів економічної активності відбувається скорочення виробництва, зменшення сукупного попиту на товари і послуги, зменшення кількості робочих місць, що призводить до скорочення попиту на робочу силу. Водночас зростає пропозиція робочої сили, зумовлена нестачею робочих місць для всіх охочих працювати. Таке безробіття є причиною соціальної нестабільності і може мати негативні політичні, економічні та соціальні наслідки. Тому державна політика повинна бути спрямована на запровадження та виконання спеціальних програм зайнятості населення;

природне безробіття

це наявність мінімальної кількості незайнятих у суспільстві, що не суперечить поняттю повної зайнятості. Рівень такого безробіття залежить як від рівня структурного та фрикційного безробіття, так і низки інших соціальноекономічних чинників, що надають змогу працівникам більше часу витрачати на перенавчання чи перекваліфікацію або пошук нового робочого місця;

інституціональне безробіття

є характерним для економічно розвинутих країн з високим рівнем життя і пов’язане з тим, що під впливом певних соціально-економічних інститутів (наприклад, високих соціальних виплат) певна частина працездатного населення не поспішає працевлаштовуватися;

процеси супроводжуються утворенням нових робочих місць в інших або нових галузях. Тривалість перебування працівників у цій формі безробіття залежить від ефективності системи професійної орієнтації відповідно до вимог і перспектив ринку праці та перепідготовки працівників згідно з новими вимогами ринку, а також від сприяння територіальній та професійній мобільності робочої сили;

конверсійне безробіття

виникає у зв’язку з скороченням чисельності армії та тих, які працюють у військово-промисловому комплексі;

сезонне безробіття

пов’язане зі специфічними виробничими умовами певних галузей (наприклад, сільського господарства).

Безробіття має неоднозначний вплив на соціально-економічні процеси. Воно є сукупністю складних, багаторівневих соціальноекономічних процесів, що приводять до стихійного регулювання попиту і пропозиції робочої сили в територіальному, галузевому, кваліфікаційному та професійному аспектах. Завдяки безробіттю відбувається резервування певної частини робочої сили в разі зміни економічної кон’юнктури в одних сегментах ринку та надання можливості їх використання в інших. Безробіття є важливим чинником пристосування найманих працівників до умов ринку та стимулювання конкуренції й ефективної зайнятості на ринку трудових ресурсів, стимулом працювати більш продуктивно та інтенсивно і не порушувати трудову дисципліну. Також безробіття є тимчасовою перервою у трудовій діяльності працівників, що надає їм можливість змінити роботу.

Безробіття є загрозою для економічного зростання в разі значного перевищення свого природного рівня. Згідно з дослідженнями А. Оукена існує зв’язок між зростанням рівня безробіття та падінням ВВП, що пояснюється так

— збільшення фактичного безробіття відносно природного на 1 % призводить до відставання реального ВВП від потенційно можливого на 2,5 %. Безробіття є причиною недостатнього використання робочої сили як на мікро-, так і на макрорівні та потребує виділення коштів на утримання безробітних.

Поряд із цим безробіття має значні негативні соціальні та психологічні наслідки:

— зниження або втрата трудових доходів працівника і, як наслідок, зниження рівня життя та можливості відтворення робочої сили;

— погіршення психологічного та фізіологічного стану людини внаслідок стресу, пов’язаного із втратою роботи;

— зниження рівня або втрата кваліфікації чи професіоналізму робітника;

— втрата відчуття самоповаги, моральна деградація;

— соціальна та політична нестабільність, посилення соціальної напруженості в суспільстві, масові протести та соціальнополітичні конфлікти, піднесення рівня злочинності.

Через неспроможність ефективної саморегуляції ринку праці та через низку значних негативних соціально-економічних наслідків безробіття перед державою постають завдання щодо регуляції процесів зайнятості. Отже, держава формує та впроваджує політику зайнятості населення, що становить систему регуляторних дій і заходів соціально-економічного, правового та адміністративно-організаційного характеру, спрямованих на забезпечення розвитку й оптимального функціонування сфери соціально-трудових відносин та ринку праці і мають на меті забезпечення повної та ефективної зайнятості. Політика зайнятості здійснюється державними та соціальними інститутами, сприяє узгодженню економічної та соціальної політики держави, визначаючи цілі, пріоритети та завдання у відповідності з економічним розвитком суспільства. Державна політика зайнятості є важливою передумовою добробуту населення, основою зростання та вдосконалення робочої сили.

Політика зайнятості спрямовується не тільки на розвиток ринку праці, а й на окрему людину, носія здатності до праці і повинна будуватися на засадах достатнього, доцільного та стабільного розподілу трудових ресурсів, економічної ефективності певного рівня зайнятості та відповідних шляхів її досягнення, утвердження соціалізації і демократизації суспільства.

Відповідно до напрямів та цілей державна політика регулювання зайнятості повинна спиратися на певні принципи та мати певну мету. Згідно із Законом України «Про зайнятість населення», що вступив у дію 01.01.2013 р., такими принципами є:

1) пріоритетність забезпечення повної, продуктивної та вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціальноекономічної політики держави;

2) відповідальність держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;

3) забезпечення рівних можливостей населення у реалізації конституційного права на працю;

4) сприяння ефективному використанню трудового потенціалу та забезпечення соціального захисту населення від безробіття.

Метою державної політики у сфері зайнятості населення є:

1) забезпечення однакових можливостей особам у реалізації їх права на працю;

2) сприяння підвищенню професійного рівня працездатного населення відповідно до суспільних потреб;

3) сприяння зайнятості населення, зокрема в сільській місцевості та на депресивних територіях;

4) забезпечення економіки кваліфікованими кадрами;

5) збалансування попиту на робочу силу (створення належної кількості робочих місць) і її пропонування (створення умов для професійного розвитку, гідних умов праці);

6) пріоритетність забезпечення повної та продуктивної вільно обраної зайнятості;

7) забезпечення соціального захисту осіб у разі настання безробіття;

8) посилення соціального та правового захисту громадян України, які працюють за кордоном, зокрема за допомогою активізації міжнародного співробітництва, укладення міжнародних договорів, що стосуються питань захисту прав трудових мігрантів.

Задля дотримання загальних принципів, ефективного запровадження та досягнення мети політики зайнятості держава повинна використовувати певний механізм регулювання, що складається з інфраструктурних елементів та дій і заходів, котрі треба узгоджувати та послідовно впроваджувати в соціально-економічні процеси. До складових механізму державного регулювання зайнятості відносять: дослідження та прогнозування стану на територіальних і національному ринках праці, створення науково обґрунтованих програм регулювання зайнятості та її загальної стратегії, розвинута система органів працевлаштування, професійної підготовки та перепідготовки кадрів, банки даних про попит і пропозицію робочої сили, програми стимулювання зайнятості в депресивних регіонах. Ці дії та заходи загальнодержавних і регіональних установ спрямовані на поліпшення структури робочої сили та досягнення відповідності між попитом і пропозицією на неї. Така сукупність дій і заходів спирається на активні та пасивні методи впливу на рівень зайнятості населення.

Активними методами впливу на рівень зайнятості населення є

— сприяння розвитку всіх форм зайнятості, безпосереднє створення та сприяння створенню нових робочих місць, сприяння у пошуку роботи та мобільності трудових ресурсів, перепідготовка кадрів та підвищення кваліфікації, організація громадських, тимчасових і сезонних робіт.

Пасивними методами впливу на рівень зайнятості населення є

— виплати допомоги з безробіття та вихідної допомоги, виплата стипендій у період професійного навчання, перекваліфікації та підвищення кваліфікації, неоплачувані відпустки, дострокове оформлення пенсій за віком.

Також на державному рівні запроваджується низка програм, що прямо чи опосередковано впливають на рівень зайнятості та

Виходячи з положень Закону України «Про зайнятість населення», забезпечення реалізації політики у сфері зайнятості відбувається за допомогою:

1) проведення податкової, кредитно-грошової, інвестиційної, бюджетної, соціальної, зовнішньоекономічної та інноваційної політики з метою розширення сфери застосування праці, забезпечення повної, продуктивної, вільно обраної зайнятості, підвищення рівня кваліфікації та конкурентоспроможності робочої сили;

2) визначення у загальнодержавних програмах економічного та соціального розвитку, програмах економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст показників розвитку ринку праці та зайнятості населення і їх оцінювання за результатами реалізації таких програм;

3) включення до системи регулювання ринку праці заходів щодо запровадження стимулювання вітчизняного виробництва до створення нових робочих місць у пріоритетних галузях економіки та сільській місцевості;

4) сприяння піднесенню конкурентоспроможності робочої сили та зайнятості населення;

5) соціального захисту громадян у разі настання безробіття;

6) сприяння самозайнятості населення шляхом стимулювання відкриття власного бізнесу, зокрема в сільських населених пунктах та на депресивних територіях;

7) розвитку сільського аграрного туризму, кластерів народних художніх промислів;

8) створення умов для забезпечення підвищення конкурентоспроможності робочої сили та її мобільності;

9) прогнозування та оцінки впливу на ринок праці політики у сфері зайнятості;

10) ліцензування діяльності з посередництва у працевлаштуванні за кордоном.

скорочення безробіття. Серед таких програм можна назвати: державні програми, спрямовані на збільшення кількості робочих місць на підприємствах, програми, спрямовані на підготовку та перепідготовку кадрів, державні програми, спрямовані на підтримку безробітних, програми, спрямовані на підтримку та розвиток підприємницької діяльності, активізацію інвестиційної діяльності підприємств, вдосконалення податкової системи та соціальної сфери. Такі програми є частиною державної політики зайнятості населення.

Одним з негативних явищ соціально-трудових відносин є дискримінація праці. Міжнародна організація праці (МОП) визначає дискримінацію як:

1) будь-яку відмінність, недопущення чи перевагу, що проводиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, національного походження чи соціальної приналежності, яка призводить до знищення або порушення рівності можливостей або ставлення в царині праці і занять;

2) будь-яку іншу відмінність, недопущення чи перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи ставлення в галузі праці та занять, яка визначається відповідною особою по консультації з представницькими організаціями підприємців і трудящих, де такі існують, і з іншими відповідними органами.

Хоча трудова дискримінація суперечить принципам забезпечення рівних можливостей населення у реалізації конституційного права на працю, вона є досить поширеним явищем. Її можуть зазнавати окремі працівники та їхні групи, що мають такі самі, як і інші працівники, кваліфікацію та продуктивність, але відрізняються кольором шкіри, релігією, расою, тобто тими характеристиками, що безпосередньо не стосуються здатності до праці. Дискримінація може відбуватися з боку роботодавців, суспільства, держави.

У сучасних умовах найпоширенішими є такі види трудової дискримінації:

дискримінація в заробітній платні

— коли одні працівники або їх групи, маючи однакову кваліфікацію, стаж та виконуючи однаковий обсяг робіт на підприємстві чи в галузі, отримують меншу зарплату порівняно з іншими. Наприклад, жінки можуть отримувати менше, ніж чоловіки;

дискримінація при наймі на роботу чи звільненні з неї

— останніми на роботу беруть та першими з неї можуть звільняти колишніх в’язнів, інвалідів, хворих на ВІЛ/СНІД, молодих людей без досвіду роботи, людей похилого віку чи пенсіонерів, людей з іншим кольором шкіри чи іншої раси;

дискримінація під час просування по службі

— труднощі в кар’єрі, призначенні на відповідальні посади та в просуванні службовими сходами можуть зазнавати жінки, іммігранти, представники національних меншин;

професійна дискримінація

наявність традиційно жіночих і чоловічих професій, надання переваги місцевим працівникам порівняно з приїжджими;

дискримінація в освіті

перешкоджання доступу людини з причин іноземного громадянства чи незнання державної мови до освіти або професійної підготовки, що згодом може мати негативні наслідки в трудовій діяльності. У сучасних умовах такий вид дискримінації є не дуже поширеним.

На практиці всі вищеперелічені види дискримінації можуть поєднуватися та підсилювати один одного. Дискримінація праці є негативним явищем у соціально-трудових відносинах, порушенням головних принципів їх побудови та реалізації, а також причиною зниження можливості реалізації працівниками своєї здатності до праці, зменшення потенційних і реальних доходів робітників, погіршення їхнього добробуту та зменшення рівня їхнього життя.

Важливим механізмом та інструментом установлення рівноваги між попитом і пропозицією на робочу силу є заробітна плата. Вона відображає ситуацію на ринку праці, а саме якою мірою є узгодженими інтереси його суб’єктів

— найманих працівників, роботодавців, профспілок, держави.

В умовах ринку заробітна плата є таким його елементом, що формується внаслідок взаємодії попиту і пропозиції робочої сили і виражає ринкову вартість її використання та потребує певної виваженої політики свого регулювання.

Заробітна плата є вираженою у грошовому еквіваленті винагородою найманого працівника за вже виконану або таку, що буде виконана, роботу, яку за трудовим договором сплачує йому роботодавець. Заробітна плата є визначальним чинником матеріальної зацікавленості трудівника у високих результатах його праці, підвищенням мотивації до праці та поліпшенням її результатів, зростанням доходів та рівня життя працівників. З погляду відтворення робочої сили, заробітна плата повинна забезпечувати працівників і членів їхніх сімей можливістю отримувати життєві блага, необхідні для поновлення робочої сили та відновлення поколінь. Виходячи з цього положення, на державному рівні встановлюють розмір мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата

визначений державою такий її рівень, що забезпечує задоволення потреб працівника та його родини на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації.

Відповідно до положеннь Закону України «Про оплату праці» мінімальний рівень заробітної плати гарантується державою для підприємств усіх форм власності та господарювання на всій території країни. Розмір мінімальної заробітної плати встановлю-

Важливу роль в організації та регулюванні оплати праці відіграє тарифна система, що являє собою сукупність нормативних положень і матеріалів, керуючись якими, на підприємстві встановлюється рівень заробітної плати працівників залежно від їхньої кваліфікації, умов праці та складності виконуваних ними робіт. Залежно від кваліфікації працівників та складності виконуваних ними робіт встановлюється тарифна сітка, тарифні ставки, надбавки і доплати до тарифних ставок, посадові оклади.

Тарифна сітка

— шкала тарифних коефіцієнтів і кваліфікаційних розрядів, відповідно до яких установлюється залежність розміру заробітної плати працівників відносно їхньої кваліфікації. У тарифній сітці встановлюється коефіцієнт, що відповідає кожному тарифному розряду і показує, у скільки разів тарифна ставка цього розряду перевищує тарифну ставку першого розряду. Кількість кваліфікаційних розрядів і коефіцієнтів зумовлюється складністю виробництва і виконуваних робіт та зазначається в колективному договорі. За такої системи тарифний коефіцієнт першого розряду дорівнює одиниці.

Система посадових окладів

— використовується для оплати праці спеціалістів, керівників і службовців. Розміри посадових окладів установлюються залежно від посад, кваліфікації працівників, умов і складності виконуваних ними робіт. Для встановлення посадових окладів на підприємстві складають штатний розклад

— внутрішній нормативний документ, у якому вказується перелік посад на підприємстві, кількість робітників, що на них працюють, і розмір їхніх місячних посадових окладів.

Останнім часом на підприємствах набула поширення практика використання єдиних тарифних сіток, що на відміну від відокремленого формування тарифних ставок працівників і посадових окладів мають єдину методологію і забезпечують єдиний підхід в оцінці відмінностей праці всіх працівників.

Тарифна ставка

— абсолютний розмір оплати праці за одиницю робочого часу, виражений у грошовій формі. Тарифна ставка робітника першого розряду не може бути меншою від рівня законодавчо встановленої мінімальної заробітної плати. Вона зазначається в колективному договорі і встановлюється відповідно до умов оплати праці, визначених генеральною та галузевою тарифною угодами. Найпоширенішими є місячні оклади та годинні тарифні ставки, на базі яких розраховуються різні доплати та

ється державою не нижче, ніж вартісна величина малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу та постійно переглядається.

Політика оплати праці повинна формуватися у загальному контексті соціально-економічної політики держави та на основі принципів, що визначають напрями її розвитку. Задля недопущення розвитку інфляційних процесів, знецінення номінальної заробітної плати та зниження реальної заробітної плати слід ураховувати, що зростання останньої можливе лише за рахунок зростання продуктивності праці та підвищення ефективності виробництва. Рівень заробітної плати повинен бути адекватний трудовому внеску найманого працівника, відповідати змісту й умовам праці, сприяти підвищенню платоспроможного попиту населення та давати можливість певного рівня задоволення потреб. Ще однією важливою умовою політики праці повинно бути підвищення кваліфікації працівників та їхньої здатності до виконання більш складних робіт, підвищення якості продукції, що ними створюється, стимулом до чого може слугувати посилення матеріальної заінтересована. Також треба дотримуватися принципів недопущення дискримінації оплати праці за віковими, національними, расовими та статевими ознаками.

Отже, політика державного регулювання оплати праці повинна формуватися у правовому полі трудового законодавства на основі угод у сфері праці, з урахуванням залежності між рівнем індивідуальних доходів та інфляцією, а соціальний захист низькооплачуваних працівників має здійснюватись шляхом встановлення мінімальної заробітної плати.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
4.4. Соціальна відповідальність підприємництва
4.5. Соціалізація відносин власності
4.6. Сучасні трансформації соціально-трудової сфери
СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА
5.2. Моделі соціальної політики держав
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)