Собівартість продукції є узагальнюючим показником, який відображає стан техніки і рівень організації виробництва, раціонального, економічно обґрунтованого господарювання на підприємстві. Для ефективного управління собівартістю велике значення має управління витратами та їх науково-обґрунтована класифікація. Критерії класифікацій і групування за ними витрат наведено у табл. 1.
Таблиця 1
КРИТЕРІЇ КЛАСИФІКАЦІЙ ТА УГРУПУВАННЯ ПОТОЧНИХ ВИТРАТ
Ознака класифікації |
Групи витрат |
1. Місце виникнення |
витрати цеху, ділянки, іншого структурного підрозділу підприємства |
2. Можливість віднесення на конкретний об’єкт витрат |
прямі і непрямі |
3. Ступінь залежності від обсягу виробництва |
постійні та змінні |
4. Економічний зміст |
елементи витрат і статті калькулювання |
5. Відношення до виробничого процесу |
основні і накладні |
6. Ступінь економічної однорідності |
прості та комплексні |
7. Доцільність їх здійснення |
виробничі та невиробничі |
8. Ступінь суттєвості |
істотні (релевантні) та неістотні |
9. Ступінь урегульованості |
повністю регульовані, частково регульовані, слабо регульовані |
Класифікація витрат за калькуляційними статтями собівартості розкриває цільове призначення витрат і їх зв’язок з технологічним процесом. Це угрупування використовується для обчислення витрат за видами продукції, що виготовляється, і місцем їх виникнення і залежить від багатьох факторів: методу планування витрат, технологічного процесу і продукції.
У сучасному правовому полі та діючій практиці бухгалтерського обліку в Україні визнання витрат, що впливають на собівартість продукції, відбувається за правилами, передбаченими Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» [5]. Про визнання вартості продукції запасами підприємства йде мова у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 9 «Запаси» [6]. Відповідно до норм П(С)БО 16, собівартість продукції, виробленої на підприємстві, складається із двох компонентів:
— виробничої собівартості, яка визнається за сумою прямих матеріальних витрат на виробництво такої продукції, прямих витрат на оплату праці, інших прямих витрат, змінних загальновиробничих і постійних розподілених загальновиробничих витрат;
— собівартості реалізованої продукції, яка, окрім виробничої собівартості, включає суму нерозподілених постійних загальновиробничих витрат і наднормативних виробничих витрат.
У питаннях, пов’язаних із визначенням складу виробничої собівартості продукції, П(С)БО 16, зважаючи на методологічний статус цього документа, обмежується загальною характеристикою видів прямих витрат і порядком розподілу загальновиробничих витрат на таку собівартість.
Витрати, які включаються до собівартості, — це витрати, пов’язані з виробництвом або придбанням товарів. Витрати періоду одразу відносять у звіт про фінансові результати, а витрати на продукцію осідають у запасах. Запаси товарів або продукції стають витратами лише тоді, коли продукція реалізовується. Як пояснює С. Голов [2], це традиційний підхід МСФЗ до класифікації витрат.
Таким чином, у виробничі витрати включають:
— прямі матеріальні витрати або основні матеріальні витрати (витрати на те, з чого виготовляється продукція, потрібна для надання послуг);
— пряма заробітна плата з нарахуваннями або основна зарплата (зарплата тих, хто виготовляє продукцію);
— інші прямі витрати;
— загальновиробничі витрати або виробничі накладні витрати.
Витрати на інші функції звичайно не включаються в собівартість і списуються у тому періоді, в якому вони виникають.
До невиробничих (операційних) витрат включають:
— адміністративні витрати;
— витрати на збут;
— витрати на дослідження і розробки.
Визначення собівартості продукції являє собою процес, що починається зі збору всієї інформації щодо витрат, які виникають при виробництві і реалізації продукції або послуг, та закінчується аналізом загальної величини витрат і визначенням методів, які дозволяють точно розрахувати собівартість кожного виду продукції [3].
Сучасними методами обліку витрат і калькулювання є:
1) стандарт-костинг;
2) директ-костинг;
3) метод калькулювання на основі видів діяльності Activity Based Costing (ABC).
Від рівня собівартості залежать фінансові результати (прибуток або збиток), темпи розширення виробництва, фінансовий стан господарюючих суб’єктів. Зниження собівартості є найважливішим чинником розвитку підприємства [4].
Серед шляхів зниження собівартості виділяють:
1) удосконалення технічного рівня виробництва (втілення нової техніки, технології, механізація та автоматизація виробничих процесів);
2) поліпшення використання сировини та матеріалів;
3) удосконалення організації виробництва та праці (поліпшення обслуговування виробництва, зменшення витрат на управління, поліпшення використання основних засобів, транспортних витрат).
Вдосконалення механізму управління витратами є ефективним тільки на основі комплексного системного підходу до вирішення проблеми зниження собівартості продукції на підприємстві.
Література
1. Економічний аналіз: Навч. посібник / М.А. Болюх, В.З. Бурчевський, М.І. Горбаток та ін.; За ред. акад. НАНУ проф. М.Г. Чумаченка
— Вид. 2-ге, перероб. і доп.
— К.: КНЕУ, 2003. — 556 c.
2. Голов С. Класифікація витрат і методи калькулювання собівартості в управлінському обліку // Податкове планування. — 2006. — № 2.
— С. 25–27.
3. Скрипник М.І. Міжнародний збірник наукових праць / Вип. 2 (14)
— 2009.
— С. 202
—206.
4. Зайцев Н. Л. Экономика промышленного предприятия.
— М., 1998. — 384 с.
5. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати».
6. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 9 «Запаси».
Денисенко Т.М., студент ОЕФ, 5 курсу, спеціальність 8.0350901 «Облік і аудит», ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана», науковий керівник — Добровський В.М., к.е.н., професор, заступник завідувача кафедри з науково-методичної роботи