Аналіз причин активного втручання держави у процеси забезпечення оптимального функціонування ринкової економіки дає змогу залежно від конкретних обставин визначати завдання й цілі економічної політики певної країни, пріоритетність і послідовність їхнього досягнення.
Методологічна основа формування цілей економічної полі-тики держави являє собою досить складну і тривалу процедуру їх вибору, який передбачає початок цілісног о ланцюгового процесу прийняття політико-економічних рішень, узгоджень тощо.
У процесі визначення цілей економічної політики слід з’ясувати основні поняття і категорії, які є базою теоретичного аналізу, прогнозування цих цілей і методів їх досягнення. До найважливіших ми відносимо процедуру, вибір, цілепокла-дання.
Процедура (лат. просуваюсь) — складова частина операції; офіційно встановлений, передба чений правилами спосіб та порядок дій при здійсненні, веденні різного роду справ.
Вибір — одна з найважливіших стадій процесу прийняття рішень, яка полягає у відборі одного з варіантів дій із набору можливих варіантів (альтернатив).
Цілепокладання — фундаментальне поняття в теорії діяльно-сті, пов’язане з вибором та реальним визначенням мети, що являє собою о браз майбутнього результату діяльності. Цілепокладання є реальним інтегратором різноманітних дій у конкретну систему мети, засобів і результату. Центральним пунктом цілепокладання є визначення мети через засіб. Мета без визначення засобу не виступає ще справжньою метою, в цьому стані вона є лише первісним проектом у думці. Тільки одержавши визначення через конкретний засіб досягнення у процесі цілепокладання мета набуває закі нченої форми і стає дійовим чинником людської діяльності.
Мета як поняття виражає ідеальне передбачення результату діяльності і може розглядатися з урахуванням минулого і теперішнього становища соціального об’єкта, тенденцій його розвитку. Тобто залежно від конкретних обставин мета може і повинна змінюватись, гнучко реагувати на фактичний стан економіки, її проблеми та с уперечності.
Ще у ХVІІІ ст. почали закладатися підвалини наукової теорії раціонального вибору, згідно з якою трьома головними характеристиками раціональності (лат. — розумно обґрунтований, доцільний) є індивідуальний характер, обмеженість, суб’єктивність. Дану теорію можна і потрібно розглядати у взаємозв’язку з концепцією конституційного вибору та суспільного вибору, або конституційної економіки, одним із засновників якої у др угій половині ХХ ст. став Дж. Б’юкенен, автор відомих праць «Конституція економічної політики», «Розрахунок згоди», «Кордони свободи».
В основу теорії покладено такі положення:
— вибір завжди персоніфікований, що заздалегідь визначено біологічно;
— люди не можуть «зливатися» у процесі вибору в якусь єдину істоту;
— жодний соціальний ор ганізм не має центра прийняття рішень, який знаходився би поза індивідами;
— суспільна «свідомість» не існує інакше як через «свідомість» індивідів;
— немає ніякої первісної волі, що спрямовує розвиток суспільства, формує цілі суспільного розвитку та вибирає їх поза всяким зв’язком із перевагами людей.
Тобто згідно з підходами теорії суспільного вибору, логіка кол ективної організації може бути зведена до логіки індивідуального розрахунку. Прийняття рішень, вибір цілей економічного й соціального розвитку, засобів її досягнення повинні базуватися на обов’язковому врахуванні позицій, інтересів і прагнень кожного індивіда, суб’єкта соціально-економічних відносин, сил та суб’єктивних поглядів на характер мети й засобів їх досягнення певни х економічних, соціальних політичних груп, партій, узгодження переваг окремих суб’єктів і цілісних груп суб’єктів на основі загально визнаної раціональної та оптимальної процедури.
Сьогодні загальноприйнятими концепціями, в яких сформульовані основні принципи визначення процедури прийняття рішень, є концепції відомих зарубіжних економістів В. Парето, Дж. Хікса та К. Ерроу. Перший із ни х, досліджуючи проблеми економічної рівноваги, сформулював кілька загальних принципів, що визначають не тільки закономірності діяльності та становища окремих суб’єктів у їх бажанні поліпшити свій добробут, а й окреслює напрями й можливості держави у ході формування цілей і засобів свого втручання у процеси регулювання ринкової системи.
Відомий економіст Дж. Стігліц у 3-й гла ві праці «Економіка державного сектору», аналізуючи суть двох основоположних теорем економіки добробуту, оцінює позицію В. Парето так: «Твердження, що економіка оптимальна за Парето (ефективність або оптимум за Парето), свідчить лише про те, що нічиє становище не може поліпшитися без погіршення становища когось іншого...». Друга теорема добробуту стверджує: якщо ми не задоволені розпо ділом доходу, що виникає завдяки конкуренції на ринку, ми не повинні відмовитися від використання механізму ринкової конкуренції, оскільки кожний розподіл, ефективний за Парето, може досягатися завдяки децентралізованому ринковому механізму, отже для досягнення ефективного розподілу ресурсів за бажаного розподілу доходу немає потреби у центральній планівній особі, яка б володіла мудрістю, п риписаною їй теоретиком економічної науки або соціалістом-утопістом.
Отже, коли всі учасники ринку домагаються кожен своєї вигоди, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарне задоволення (загальна функція корисності) досягає свого макси-муму.
Дж. Стігліц наголошує, що критерієм цінності державної програми служать збалансованість її впливу на економічну ефективність і розподіл доходів, то му основна мета економіки добробуту — створення такої структури, за якої ці критерії можуть застосовуватися систематично.
Саме така діяльність держави з визначення цілей та засобів, завдяки реалізації яких досягається оптимальний збалансований економічний розвиток, створює можливість поліпшити становище одних суб’єктів, не погіршуючи, принаймні, становища інших. Такі зміни називають поліпшенням за Парето. Коли ж немає подаль ших змін, які б могли поліпшити становище одних без одночасного погіршення інших, кажуть, що даний розподіл ресурсу ефективний за Парето, або оптимальний за Парето. Із зазначеного можна зробити висновок, що державою повинні бути сформовані такі цілі економічної політики, завдяки реалізації яких можуть бути забезпечені рівні стартові умови для всіх численних учасників ринку, що створює умови для якісної ефе ктивної конкуренції і досягнення загальної збалансованості ринкової системи.
Лауреати Нобелівської премії, англійський економіст Джон Хікс (1904—1989) та американець Кенпет Ерроу (нар. у 1921 р.) визначили необхідні принципи, які лягли в основу формування мети, засобів досягнення загальноекономічної рівноваги та створення умов для розвитку економіки добробуту, а головне — механізм прийняття рішень щодо визначення цілей соціа льно-економічного розвитку, який максимально задовольняв би економічний інтерес суспільства, певних соціальних груп і окремих суб’єктів соціально-економічних відносин. На думку К. Ерроу, у визначенні суспільством цілей та шляхів розвитку соціальноекономічних відносин необхідний пошук оптимального раціонального компромісу мети і переваг, що визначаються окремим суб’єктом і окремими соціальними гр упами.
Розвиваючи цю думку, Дж. Хікс звертає увагу, що до рішень за критерієм Парето можуть бути додані інші, прийняті більші-стю голосів у разі полярного розходження думок, але такі рішення повинні викликати таке зростання добробуту більшості, яке перевищує за своєю величиною втрати меншості.
Нідерландський економіст Я. Тінберген (нар. у 1903 р.) аналізуючи у свої й роботі «Економічна політика: принципи та модель» (1956) причини труднощів, що виникають у процесі реалізації багатоцільової моделі економічної політики, дійшов висновку, що кількість інструментів проведення цієї політики залежить від кількості цілей, що намічаються. Таким чином, до основних принципів формування основ економічної політики держави зі створення в країні ринкової економіки, нової систе ми господарювання слід віднести й питання оптимальної кількості цілей, які можна визначити найнеобхіднішими, пріоритетними і реально досяжними.
Після Другої світової війни німецькі й австрійські економісти висунули нову формулу цілей макроекономічної політики у вигляді так званого «магічного чотирикутника» цілей. Пріоритетними завданнями даної формули були: забезпечення повної зайнятості, стабільності цін, розвитку економіки, зовнішньо економічної рівноваги.
В останні роки уряди країн із розвинутою ринковою економікою зосереджують свої зусилля на створенні ефективного механізму для досягнення двох найважливіших цілей: нової якості економічного зростання та стримування некерованої інфляції. Оскільки забезпечувати реалізацію багатьох цілей для держави стає все складніше, до того ж і недоцільно, необхідно домогтися нової якості економічного зростання, що означає фактичн о автоматичну реалізацію решти економічних і соціальних цілей.
Отже, дві домінуючі цілі — якість економічного зростання і боротьба з некерованою інфляцією, на нашу думку, є універсальними, всезагальними макроекономічними цілями економічної політики будь-якої держави. Вони залишатимуться незмінними за своєю суттю протягом усього періоду існування ринкової економічної системи, оскільки бе з їх ефективної і своєчасної реалізації неможливе досягнення повної рівноваги, а відповідно і динамічного розвитку соціально-економічних процесів як в окремій державі, так і в світовому господарстві загалом.
Поряд із глобальними цілями сучасної економічної політики, певні політичні сили, уряди країн формують цілу низку стратегічних і тактичних цілей, що визначають основні завдання та напря ми соціально-економічного розвитку суспільства на певний період часу.
Економічний зміст стратегічних цілей полягає у визначенні довготривалих найбільш принципових та важливих намірів економічної влади щодо планування виробництва, доходів і витрат бюджету, податкової політики, інвестицій, динаміки цін, соціального захисту громадян тощо. Їх відмінність від глобальних, на наш погляд, полягає в локал ьнішому характері стратегічних цілей, в обмеженішому часовому, хоча й досить тривалому просторі їх дії.
Формування тривалої економічної політики на основі глобальних і стратегічних цілей у соціально-економічній сфері можливо лише за відносно стабільних умов розвитку економіки, а також гарантованих ресурсних можливостей.
Щодо тактичних цілей, то з ними ми пов’язуємо короткочасну е кономічну поведінку, певну лінію економічних дій, що розраховані на відносно короткотерміновий період виходячи із плинної ситуації. Короткочасна економічна поведінка формується в межах нетривалої економічної політики (кілька місяців, рік) на основі визначення тактичних цілей та засобів їх досягнення. Така короткострокова економічна політика пов’язана з розв’язанням локальних проблем, суперечностей, що виника ють у процесі економічного розвитку. Вона є необхідним підґрунтям досягнення певних стратегічних цілей. Україна як постсоціалістична країна лише нещодавно стала на шлях формування демократичного громадянського суспільства та ринкової системи господарювання. І відповідно відразу ж виникло питання про необхідність формування довгострокової економічної політики, визначення і досягнення певних стратегічних цілей соціальноекономічного розвитку, оскільки завдання, що стояли перед Україною, не могли бути розв’язаними протягом короткого часу.
Специфі чність перехідного періоду на початку трансформації централізовано-планової соціалістичної економіки в ринкову систему господарювання в Україні об’єктивно вимагає підвищення ролі урядів в напрямі визначення стратегічних цілей економічних реформ, формування принципів, засобів та інструментів саме тривалої економічної політики, оскільки проблемні завдання, які стоять перед державою, не можуть бути виконані протягом кількох місяців чи ро ків. Водночас інструменти виконання, реалізації цих завдань знаходяться у стадії формування, система засобів обмежена з певних причин.
Отже, необхідність системних трансформаційних процесів в економіці об’єктивно визначає такі пріоритетні стратегічні цілі перехідного періоду:
1. Зміна економічної ролі держави, форм і методів державного регулювання економіки.
2. Системні інституціональні пе ретворення і кардинальні зміни у системі відносин власності.
3. Антимонопольне регулювання та розвиток конкуренції на основі роздержавлення та приватизації.
4. Структурна перебудова економіки та ліквідація структурних деформацій, як основа досягнення часткової та загальної рівноваги у вирішенні якісно нових завдань.
5. Формування ефективної системи стимулів на мікро- і макрорівнях для масового залучення інвестицій у всі сф ери економічного життя країни, передусім у пріоритетні галузі науки та виробництво.
6. Формування ефективного механізму інтенсивного розвитку зовнішньоекономічних відносин.
7. Визначення пріоритету соціальної політики та формування механізму її послідовного здійснення.
8. Забезпечення на основі послідовної реалізації зазначених вище стратегічних цілей економічної політики перехідного періоду, стійкого економічного зростання національної економіки та досягне ння його повної якості.
Кількість стратегічних цілей економічної політики перехідного періоду не є стабільною і може відхилятися в той чи інший бік. Але, слід підкреслити, що всі названі вище цілі є характерними для будь-якої країни з перехідною економікою. Другою їх особливістю є те, що вони одночасно можуть виступати і як тактичні цілі у процесі реалізації глобальних економічни х цілей, у межах окремої країни або ж у просторі світового господарювання.
Комплекс невирішених завдань незрівнянно збільшує ступінь та роль суб’єктивного чинника у формуванні повноцінних ринкових відносин, вимагає створення якісної концепції системних перетворень у державі, основні позиції якої мали б послід овно використовуватися незалежно від того, який уряд проводитиме їх у життя. Але часта зміна урядів за президентства Л. Кучми, невміння шукати шляхи компромісу при визначенні цілей реформ та засобів реалізації з боку влади, егоїзм у реалізації особистих економічних інтересів над суспільними не дозволили створити виважену програму соці-ально-економічних реформ, не забез печили системне використання механізму поступального руху вперед. Окреслені в Конституції глобальні цілі економічного та соціального розвитку, не підкріплені відповідною системою засобів, залишились на рівні мрій.
Розробка вітчизняної концепції та програми реформ у державі повинна базуватись на власній методології, ідеології з урахуванням набутого світового досвіду проведення реформ та конкретного стану економічного су спільства. Реально існує широкий діапазон реалізації економічної політики від авторитарно-бюрократичної системи до постіндустріального суспільства.
Тому економічна політика завжди постає перед проблемою альтернативності вибору пріоритетів. Цей вибір має певні межі та зумовлюється багатьма внутрішніми й зовнішніми чинниками, орієнтацією економічної політики на певні економічні доктрини та теорії, іншими об’єктивними і суб’єкти вними чинниками. Заздалегідь дуже важко визначити, чи буде вибір пріоритетів ефективним і оптимальним з погляду кінцевих результатів того чи іншого варіанта економічної політики. На це запитання відповідь дасть практика, але певне об’єктивне співвідношення між реальною економічною ситуацією в державі та пріоритетами економічної політики завжди існує. Серед фундаментальних загальнонаціональних критеріїв існують загальні тенденції розвитку світового господарства, наявні ресурси, національні особливості, геополітичне положення країни, критерії економічної ефективності, їх відповідність національно-державним економічним інтересам, а також необхідності загальнодержавної рівноваги. Істотне значення на формування курсу економічної політики має вплив суб’єктів соціально-економічного процесу — держави, великого промислового й фінансового капіталу, політичних партій і об’єднань, профспілок.