Posibniki.com.ua Економіка Економіка і організація агропромислових формувань АГРОПРОМИСЛОВІ ФОРМУВАННЯ В СИСТЕМІ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ


  Змiст  Наступна >

АГРОПРОМИСЛОВІ ФОРМУВАННЯ В СИСТЕМІ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ


Тема 1

АПК УКРАЇНИ: ЗНАЧЕННЯ, ЗАВДАННЯ, СТРУКТУРА ТА ГАЛУЗЕВА ПОБУДОВА 1.1. АПК в системі національної економіки: його суть і особливості

Економічний розвиток суспільства базується на енергетичних засадах. Якщо ми подивимося навколо себе, на наше життя, то побачимо, що все, що нас оточує, в своїй основі має енергетичну цінність. Найперше це продукти харчування, без яких людина не може не тільки працювати, але й взагалі жити. Якщо людина не поснідає і не пообідає, то навряд чи зможе займатися будь-якою розумовою або фізичною діяльністю. Для того, щоб зігріти наші помешкання, потрібна енергія, накопичена в минулому, — газ, нафта, вугілля, дерево або синтетичні джерела енергії у вигляді таких її видів, як атомна чи воднева. Ця ж енергія потрібна для того, щоб виробити продукцію промисловості — виплавити сталь, виготовити обладнання і машини, побудувати дороги, споруди і будинки, виробити продукцію хімічної промисловості тощо. Таким чином, життя людей на Землі, а також економічний розвиток суспільства визначається існуючим на певний момент часу енергетичним балансом. Саме цим балансом і буде визначатися подальший розвиток економіки і суспільства і, зокрема, ним визначатиметься соціально-економічний розвиток України у ХХІ і наступних століттях.

Тому одним з напрямів соціально-економічного розвитку України є розбудова її агропромислового комплексу (АПК) і, зокрема, основної її складової — аграрного сектору як першооснови енергетичного балансу суспільства. В глобальній спеціалізації світової економіки Україна посідає унікальне місце. Жодна країна світу не має таких земельних запасів, придатних для виробництва сільськогосподарської продукції як наша держава. Цю унікальність можна виразити простою нерівністю: якщо в Україні знаходиться четверта частина світових запасів чорноземів, а чисельність її населення складає 48 млн осіб, то решта 75 % чорноземів припадає на 6 млрд осіб населення Землі. Тобто, в абсолютних числах це виглядає так, що на жителя України припадає 0,5 га чорноземів, а на жителя планети Земля — 0,015 га чорноземів. Тобто Україна має на 3 порядки вищу забезпеченість чорноземами. Цей чинник не можна не враховувати при розбудові концепції соціально-економічного розвитку країни у ХХІ столітті. Однак на сьогодні у нас склалася парадоксальна ситуація у сільському господарстві щодо його продуктивності, яка майже втричі нижча від продуктивності в країнах Західної Європи та Північної Америки. Якщо середня урожайність зернових культур і продуктивність корів у нас складає 2,5—3,0 т відповідно на гектар і на корову, то в розвинутих країнах ці показники становлять 7

—8 т. Це при тому, що умови для аграрного виробництва у нас кращі. Саме з метою підвищення продуктивності й ефективності ресурсів у сільському господарстві і, найперше, землі й була здійснена аграрна реформа в Україні як складова загальної економічної реформи. На жаль, поки що ця реформа не досягла своєї мети

— ситуація в сільському господарстві навіть погіршилася порівняно з дореформеним періодом. Звичайно ж, цей виклик залишатиметься для України й у ХХІ столітті. Найперше це стосуватиметься завдання відновлення та підвищення родючості ґрунту як першооснови аграрного виробництва. Протягом наступних десяти років Україна має забезпечити виробництво зерна на рівні 100 млн т, збільшивши його у 2,5 рази порівняно з існуючим рівнем. Потрібно врахувати, що газ і нафта рано чи пізно закінчаться. Їх запаси обмежені, а виробництво сільськогосподарської продукції є відновлюваним і зростаючим. Принцип простий — кладемо навесні в землю одну зернину, а восени збираємо 100 зернин. Саме тут і створюється дійсна додаткова вартість, яка потім завдяки праці перетворюється на усі інші товари й послуги, що продукує економіка. Саме так виявляє свою дію основний закон фізичної економії — закон збереження й перетворення енергії.

Досвід розвинутих країн світу щодо розвитку аграрного виробництва засвідчує чітку тенденцію до поглиблення кооперативних та інтеграційних процесів у ньому. Базуючись на відносно невеликих за розмірами фермерських господарствах, аграрне виробництво країн Північної Америки та Західної Європи пройшло тривалий еволюційний шлях до створення сучасного високопродуктивного сільського господарства і ефективного сектору переробки сільськогосподарської продукції та виробництва продуктів харчування. В основі цієї еволюції знаходилися кооперативні та інтеграційні процеси і взаємовідносини, однією з форм яких стали професійні та міжпрофесійні організації.

Для агропромислового комплексу України питання організації міжгалузевих зв’язків та самоорганізації суб’єктів аграрного ринку на сьогодні є найактуальнішими. Пов’язано це, перш за все, з політикою інтеграції України до Європейського Союзу, а також з необхідністю державного регулювання та підтримки окремих галузей і видів сільськогосподарської продукції. Результатом зазначених заходів має стати підвищення продуктивності галузей комплексу і, найперше, сільського господарства, цінова стабілізація та підвищення частки сільськогосподарських виробників у кінцевій ціні продуктів харчування, удосконалення маркетингового ланцюга збуту продукції.

Особливістю сільського господарства є те, що процес концентрації виробництва тут принципово відрізняється від аналогічного процесу в галузях промисловості. Про це ще на початку минулого століття писали представники організаційно-виробничої школи економічної науки, і, зокрема, О. В. Чаянов. Основний висновок його досліджень з цього питання полягав у тому, що в сільському господарстві зростання виробництва у більшості випадків супроводжується не збільшенням абсолютних розмірів цього виробництва, а збільшенням кількості предметів, що беруть участь у виробничому процесі. Чаянов та інші економісти ? представники організаційно-виробничої школи переконливо доводили, що магістральним напрямом розвитку сільського господарства має стати кооперування селянства. Воно уявлялося не як просте об’єднання окремих селянських господарств або горизонтальна концентрація виробництва (що на практиці і відбулося в Україні внаслідок примусової колективізації), а як послідовний процес вертикальної концентрації, що передбачала поступове і послідовне відокремлення галузей від індивідуальних селянських господарств і організацію їх у більших розмірах у формі кооперативних підприємств. Ними могли бути машинні товариства спільної обробки землі, меліоративні, племінні, селекційні, маслоробні, овочеві, кооперативи, що займаються закупівлею, збутом, кредитуванням, страхуванням та іншими видами діяльності. У цьому зв’язку Чаянов зазначав, що стихійно діючий прийом розщеплювання організаційного плану на окремі групи процесів та організації кожної з них саме на тих економічних і технічних основах масштабності, які є оптимальними для даних процесів, ? дав сільському господарству ідеальний господарський апарат. При цьому колективне господарство, яким би великим воно не було, не може замінити собою систему вертикальної концентрації землеробства.

Розвиток сільського господарства більшості капіталістичних країн пішов саме шляхом вертикальної кооперації і концентрації виробництва. Вертикальна концентрація виробництва ? процес досить тривалий, який зайняв у розвинутих капіталістичних країнах не одне десятиріччя. Створення ж професійних і міжпрофесійних організацій в АПК є заключним етапом фермерської кооперації й інтеграції.

В національній економіці будь-якої країни сформувались (чи перебувають у стадії формування) різноманітні міжгалузеві об’єднання. Такі структури, в яких загальною спільною метою об’єднуються різні галузі, прийнято називати комплексами. Так, розрізняють комплекси: металургійний, машинобудівний, будівельний, оборонний та ін. Серед них виділяється й агропромисловий комплекс (АПК), тобто сукупність тих галузей і видів діяльності національної економіки, які на основі поділу праці забезпечують виробництво, заготівлю, переробку, зберігання і реалізацію продовольчих і непродовольчих товарів сільськогосподарського походження. Використовується також поняття агропродовольчий комплекс, до якого входить тільки друга і третя сфери АПК.

Отже, із самого визначення суті АПК випливає, що саме цей комплекс є визначальним і головним в задоволенні життєво важливих потреб людини. Саме тому АПК слід розглядати як основу продовольчої (і не тільки її) безпеки, оскільки між ними існує пряма діалектична залежність. АПК гарантує продовольчу безпеку, яка, в свою чергу, є мотиватором розвитку АПК.

В системі національної економіки АПК не є чимось ізольованим, він вмонтовується в загальну схему через вхідні і вихідні зв’язки, тобто ті міжгалузеві стосунки, від яких прямо залежить його нормальне функціонування. Під вхідними зв’язками слід розуміти виробничі, техніко-технологічні, організаційно-економічні, соціальні та інституціональні відносини, завдяки яким АПК вступає у взаємини з іншими галузями, комплексами чи сферами національної економіки. Наприклад, для свого нормального функціонування АПК споживає 90—95 % сільськогосподарських угідь, 50 % водних і 30 % трудових ресурсів, в ньому зосереджено 25—30 % основних фондів, використовується 10—15 % загальнонаціональних інвестицій.

Про загальний розмір АПК свідчать також такі дані: 90 галузей промисловості постачають йому матеріально-технічні ресурси, 30 промислових галузей переробляють сільськогосподарську сировину. Якщо взяти до уваги всі види галузей та виробничої діяльності, що формують національну економіку, то безпосередньо в АПК залучено їх понад 270, що становить 62 % всього матеріального виробництва.

Поглинаючи такі значні ресурси, що надходять в АПК через вхідні зв’язки, ця велика міжгалузева структура повинна забезпечувати певні потреби національної економіки і суспільства в цілому, що проявляється у вихідних зв’язках, тобто в участі АПК в роботі з забезпечення (задоволення) відповідних потреб суспільства. Так, загальноприйнято вважати, що АПК забезпечує 30

—40 % внутрішнього валового доходу, 30—35 % національного доходу і надходжень до бюджету, 20

—25 % експортного потенціалу. Однак одним чи не найважливішим показником, що свідчить про зв’язки АПК на виході, є те, що агропромислове виробництво забезпечує 75 % особистих потреб людини в продовольчих і непродовольчих товарах сільськогосподарського походження.

АПК, як і інші міжгалузеві формування, розвивається і функціонує відповідно до тих економічних законів, що формують так званий господарський механізм, під чим слід розуміти сукупність економічних, юридичних, політичних і морально-етичних відносин управління. Водночас, для АПК в цілому та його окремих галузей властиві особливості, яких немає в жодній іншій міжгалузевій структурі, але які досить відчутно впливають на його розвиток. Їх варто знати, бо саме вони уособлюють специфіку цього міжгалузевого формування. Отже, особливостями АПК є:

1. Багатогалузевість, яка являє собою не лише злиття відокремлених процесів виробництва в різних галузях національної економіки в єдиний процес, що розвивається за схемою «виробництво — споживання», а й є водночас формою існування специфічної системи відносин, які складаються та розвиваються в процесі виробництва, соціального, політичного і духовного життя та діяльності чималої частки населення (30 %). Ця особливість засвідчує, що соціально-економічна політика відносно АПК має базуватися на глибокому знанні й всебічному врахуванні людського чинника, особливостей його формування і відтворення в сільському господарстві, промисловості, сервісних і торговельних підприємствах.

2. На відміну від інших міжгалузевих структур АПК — це біоекономічна система, тобто така структура, в якій поряд з економічними, організаційними та соціальними факторами досить відчутно діють біологічні, що обумовлено наявністю в складі АПК такої своєрідної галузі, як сільське господарство, в якій процес економічного відтворення неможливий без відтворення біологічних характеристик живих організмів — рослин і тварин.

Така особливість прямо обумовлює функціонування АПК у цілому, а також формує особливу систему міжгалузевих зв’язків, які, власне, і регулюють агропромислове виробництво. Щоб в цьому переконатись, варто вникнути в суть таких проявів цієї біоекономічної особливості:

— щоб сповна використати земельні ресурси та зберегти їх родючість, потрібно мати особливу систему машин, добрив, чергування культур і порівняно високий рівень кваліфікації кадрів;

— строки постачання техніки, добрив, засобів захисту рослин і тварин, виконання агро- і зоотехнічних робіт, технологічних операцій, здійснення ремонтів, а також переробки сільськогосподарської продукції диктуються не тільки регульованою менеджментською ритмічністю, а й ритмом природних процесів;

— сезонний характер, особливо рослинницьких галузей, прямо позначається на функціонуванні переробних галузей і завантаженні сировиною їх потужностей, таку ж роль відіграє і природний фактор, що детермінує врожайні і неврожайні роки.

3. АПК — це така міжгалузева структура, яка формується у зовнішньому і внутрішньому ринковому середовищі, як у стосунках з іншими галузями та комплексами, так і в стосунках між галузями і видами діяльності, що інтегруються в агропромисловому виробництві. Крім цього, сільське господарство — це галузь, яка має ряд специфічних особливостей, що виокремлюють її серед інших галузей АПК. Це дає підставу стверджувати, що сільське господарство потребує відповідної координаційної та регуляторної політики з боку держави. Іншими словами, ефективність діяльності цієї галузі може бути забезпечена за умови, коли доходи цієї структури, що формуються від продажу продукції «на виході», будуть більшими від витрат або принаймні такими ж, що складаються «на вході», тобто які необхідні для придбання ресурсів.

Говорячи про особливості АПК, не можна обійти ще один аспект цього питання. В реальному житті і, на жаль часто, в управлінських структурах поняття АПК ототожнюють з сільським господарством, чого допускати не можна. Сільське господарство — це лише частина АПК, його складовий елемент, призначення якого має практичне значення — виробити сировину, яку ще потрібно заготувати і переробити, щоб одержати кінцеву продукцію, яка йде безпосередньо на споживання.

Коли йдеться про АПК та його функціонування в ринкових умовах, то слід брати до уваги ще один досить суттєвий аспект: суб’єкти ринково-підприємницької діяльності потребують раціонального поєднання ресурсів у формі інтегрованого виробництва, в основу чого необхідно покласти певні види товарної продукції (послуг), потреби у виробничо-технічних засобах, способах реалізації кінцевої продукції.


  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
1.3. Критерії і показники ефективності функціонування АПК
1.4. Завдання АПК в сучасних умовах розвитку економіки України
1.5. Професійні та міжпрофесійні організації в АПК
1.6. Питання для обговорення
АГРОПРОМИСЛОВА ІНТЕГРАЦІЯ 2.1. Поняття інтеграції та інтеграційних процесів
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)