На кожному етапі здійснюються процедури обліку формування затрат за різними показниками фінансового та внутрішньогосподарського обліку, у межах яких потрібно виконати такі роботи.
• У фінансовому обліку:
— документально оформити передання (запуск) ресурсів у виробничий процес;
— на підставі документів визначити та сформувати елементи затрат;
— на підставі документів визначити та сформувати функціональні напрями елементів затрат за ознаками: основні виробничі (технологічні) та накладні (періоду);
— визначити та відобразити основні технологічні затрати;
— визначити та відобразити прямі та непрямі накладні затрати стосовно виробничого характеру об’єктів калькулювання (продукту, виробу, послуги, роботи);
— визначити та відобразити накладні затрати періоду із загального (адміністративного) управління;
— визначити та відобразити затрати зі збуту;
— визначити та відобразити інші затрати, що належать до операційних;
— розподілити непрямі загальновиробничі затрати між об’єктами обліку та визначити виробничу собівартість одиниць виміру об’єкта калькулювання (виріб, послуга, робота).
Схему побудови обліку наведено на рис. 8.11.
Рис. 8.11. Загальна побудова бухгалтерського фінансового обліку затрат виробничої діяльності
• У внутрішньогосподарському обліку:
— за вимогами управління на конкретному підприємстві провести подальшу деталізацію наведених вище даних і сформувати потрібні показники (див. част. ІІІ посібника).
Поетапна побудова обліку затрат виробничої діяльності на виготовлення продукції (виробу), надання послуг, виконання робіт
Речовини (матеріали) та сили природи, використовувані у виробничому виді діяльності, зазнають складних механічних та органічних перетворень. Ці процеси становлять зміст виробничої діяльності. Вони визначаються технологією та організацією робіт. Незважаючи на те що за характером технології та організації вирізняють понад 1200 виробничих процесів, загальна схема побудови бухгалтерського обліку для них єдина (див. рис.
8.11).
Разом із тим процес фінансового обліку затрат у виробничій діяльності доцільно поділити на три підетапи:
— облік затрат за елементами затрат;
— облік затрат за функціональними центрами;
— облік затрат за об’єктами собівартості.
Такий підхід дає змогу спростити складну методику й техніку побудови бухгалтерського фінансового обліку, які пов’язані з характером технології та організації виробничої діяльності.
Аспектні характеристики процесу виробництва, кібернетичний підхід і структурна побудова уможливлюють подальшу структуризацію облікового процесу, яка у своїй основі має поетапну характеристику.
Усі ресурси, використовувані у процесі виробничої діяльності, тобто всі речовини та сили природи, у кінцевому підсумку мають знайти відображення у затратах за елементами, а далі — у собівартості проданої продукції та затратах за функціями, які відображаються в результатах діяльності.
Процедура фінансового обліку формування елементів затрат, собівартості продукції та затрат за функціями має максимально розкривати ті процеси, які характерні для технології та організації виробництва конкретного підприємства. На сьогодні в
Україні налічується понад 300 видів виробничих підприємств і більш ніж
1500 технологій виготовлення продукції (йдеться лише про основні види, адже модифікацій виробничих процесів — мільйони).
Попри все розмаїття видів виробничих процесів і технологічних схем виготовлення продукції, обліковий процес затрат на виробництво та випуск і калькулювання собівартості продукції у складних багатопродуктових підприємствах виробничої діяльності (наприклад, промисловості) можна подати як процес, що складається з таких етапів:
1. Облік формування елементів затрат (первинного використання ресурсів виробництва (речовин і сил природи)).
2. Облік формування елементів затрат за функціональними центрами — виробничі, невиробничі, основні, накладні (адміністративні, з продажу, інші накладні).
3. Облік виробничих затрат за ознаками — прямі або непрямі.
4. Облік розподілу чи перерозподілу елементів непрямих виробничих затрат за напрямами — відповідно до особливостей технології та організації виробництва.
5. Облік виробничої собівартості окремих видів продукції, випущеної відповідним господарством (підприємством або іншим виробником).
6. Облік одиниць виміру окремих видів продукції (виробів, робіт, послуг).
7. Облік собівартості окремих видів проданої продукції.
8. Зведення затрат (зведений облік затрат) за проміжними та кінцевими центрами затрат для формування фінансових результатів з продажу продукції.
Кожен із наведених етапів може складатися з кількох підетапів і багатьох операцій залежно від прийнятого варіанта побудови фінансового обліку.
Так, другий етап — облік формування елементів затрат за окремими структурними підрозділами — бригадами, технологічними переділами, фазами тощо — розчленовується на самостійні ділянки з обліку кожного елемента затрат за кожним центром затрат.
Четвертий етап — облік розподілу та перерозподілу елементів непрямих затрат — може складатися з таких підетапів:
— облік частки затрат на майбутні періоди відповідно до чинного законодавства;
— підсумування та розподіл затрат допоміжних виробництв на відповідні центри витрат — за споживачами їхньої продукції, робіт, послуг;
— підсумування та розподіл затрат на утримання машин і устаткування (залежні затрати);
— підсумування та розподіл затрат на управління виробництвом (сталі затрати).
П’ятий етап — облік собівартості випущеної продукції — передбачає кілька видів робіт:
— підсумування затрат незавершеного виробництва на початок калькуляційного періоду та поточних затрат;
— віднімання доходів, одержаних від відходів виробництва;
— віднімання вартості побічної продукції та затрат на її одержання, якщо вона не калькулюється, а її оцінювання проводиться за твердими цінами;
— віднімання вартості супутньої продукції та затрат на її одержання;
— розмежування затрат між готовою продукцією та незавершеним виробництвом;
— розрахунок (калькулювання) готової продукції.
Шостий етап в обліку затрат на виробництво є відносно простим, оскільки на ньому виконується лише арифметична дія — ділення загальної суми затрат за видом продукції (яку одержали на п’ятому етапі) на кількісний показник одиниць виміру відповідної продукції.
Складною та різноманітною є робота на восьмому етапі — потрібно здійснити зведення затрат за різними ознаками та в різних розрізах.
Загальну поетапну побудову обліку процесу виробництва унаочнює рис.8.12. Відсутність окремих етапів на підприємстві є ознакою спрощеного варіанта виробництва (наприклад, вугледобування). У невеликих господарських формуваннях може застосовуватися спрощена побудова обліку затрат на виробництво.
Рис. 8.12. Поетапна побудова бухгалтерського фінансового обліку в управлінні процесом виробництва продукції
Облік елементів затрат та їх групування в об’єкти управління виробничою діяльністю
Формування елементів затрат. Як уже зазначалося, згідно з нормативними актами про облік затрат будь-яке господарство має забезпечити роздільний облік своїх затрат за такими елементами:
— матеріальні затрати (за вирахуванням вартості зворотних відходів);
— затрати на оплату праці;
— відрахування на соціальні заходи;
— амортизація основних засобів;
— інші затрати.
Формування елементів затрат здійснюється за місцями їх виникнення — центрами затрат. Центри затрат визначаються робочим планом рахунків.
Матеріальні затрати на виробництво для більшості господарств є найсуттєвішими. Їх питома вага у затратах становить у середньому 75—80%, а в деяких галузях (наприклад, харчовій) — понад 90%.
Відправним моментом побудови бухгалтерського обліку матеріальних затрат є їх класифікування та оцінювання.
Класифікування передбачає розроблення номенклатур, а оцінювання — визначення облікової ціни для поточного обліку та порядку встановлення фактичної собівартості. Без попереднього вирішення цих питань раціональна побудова обліку матеріальних затрат виробництва практично неможлива, особливо в умовах застосування ЕОМ.
Класифікування та розроблення номенклатур мають бути проведені за двома напрямами: економічним і технічним. Вибір методу оцінювання залежить від умов, у яких функціонує те чи те господарство.
На основі класифікації та оцінки формуються номенклатурицінники.
У виробничих процесах для фінансового обліку матеріальних затрат вихідним є відношення до майбутнього продукту праці: одні утворюють субстанцію майбутнього продукту праці, інші використовуються як допоміжні для надання якості, кольору, підтримання обладнання в робочому стані тощо. Разом із тим незалежно від ролі, яку відіграють ті чи ті матеріали у
виробничому процесі, побудова бухгалтерського обліку їх як елемента затрат у процесі виробництва має багато спільного.
Передусім встановлюються кількісні та якісні характеристики, на підставі яких за ціновою ознакою визначаються вартісні характеристики. Проте слід мати на увазі таку особливість окремих видів матеріальних затрат: у процесі виробництва за деякими з них (залежно від їх належності до прямих чи непрямих) характеристики уточнюються аж до одержання нового продукту праці, за деякими характеристики, особливо кількісні, на певній стадії облікового процесу зникають, а вартісні потрапляють у загальну суму окремих видів непрямих затрат за ознакою виду затрат. Наприклад, матеріали, використані для утримання машин та устаткування, включаються до комплексних затрат з аналогічною назвою, тобто кінцевий результат виробництва включається у загальні суми цього елемента собівартості і як матеріальний елемент не залишається у собівартості.
Основу побудови обліку матеріалів становить їхня кількісноякісна характеристика. Тому в первинних документах обов’язковими є показники кількості та якості на момент передання (запуску) матеріалів у виробничий процес. Без цих характеристик втрачає сенс будь-який (первинний, поточний) облік процесу виробництва.
Усі матеріально-речові елементи, які на кінець зміни не перетворені на готовий продукт і перебувають на різних операціях технологічного процесу, становлять незавершене виробництво.
Щоб забезпечити контроль за рухом матеріалів у виробництві, усі первинні документи або інші носії облікової інформації при передаванні матеріалів у виробничий процес мають містити такі характеристики:
• щодо спрямування затрат — центри первинного формування елементів затрат: продукт, структурний підрозділ, вид затрат;
• щодо норм: у межах норми, зміна норми, відхилення від норми.
На підставі цих документів складають (залежно від наявних технічних засобів) відомості, журнали, машинограми про формування затрат. Це дає змогу здійснювати облік, контроль та аналіз на інших етапах розподілу та перерозподілу затрат.
Затрати на оплату праці визначаються на підставі нарахування або за кількістю затраченого часу (годин, днів, місяців), або за
виробітком (певною кількістю продукції, виконаної роботи чи наданої послуги).
Основним документом нарахування заробітної плати є табель.
До нього додають (відповідно до форм і систем оплати праці) інші документи — наряди, рапорти тощо.
Затрати на оплату праці є одним з елементів затрат на виробництво. Але у собівартість продукції цей елемент включається через два канали: перший — оплата праці працівників, безпосередньо зайнятих у виробництві; другий — непрямий — різні види групувань затрат на підставі розподілу: загальновиробничі, загальногосподарські (адміністративні), зі збуту тощо.
Елемент затрат «Відрахування на соціальні заходи» є похідним від елемента затрат на оплату праці. Розмір цих затрат залежить від суми нарахованої заробітної плати.
Особливим елементом затрат є амортизаційні затрати на засоби (знаряддя) праці. За економічним змістом це сума зношування, включена у затрати виробничої чи іншої діяльності.
Особливістю засобів праці є те, що сума їх зношування має бути не тільки елементом затрат, а й елементом собівартості. На жаль, на сьогодні цей елемент затрат включають до різних груп непрямих затрат, де вони розподіляються пропорційно різним параметрам на різні види продукції (виробів, робіт, послуг).
Суму амортизації визначають спеціальним розрахунком і щомісячно включають до затрат за місцем експлуатації у різні види непрямих затрат (загальновиробничі, загальногосподарські, затрати зі збуту тощо).
Методика формування складу затрат на виробництво передбачає об’єднання всіх не перелічених вище видів затрат у групу «Інші затрати». До них належать: платежі з обов’язкового страхування майна господарства, плата стороннім організаціям за охорону об’єктів господарства, амортизація нематеріальних активів, затрати на відрядження, збори, послуги пошти тощо.
Облік цього елемента затрат здійснюється переважно на підставі рахунків відповідних організацій, установ і підприємств, що надали послуги. Систематизують затрати, як правило, у різних відомостях, таблицях або машинограмах.
Облік групування елементів затрат виробничої діяльності за різними ознаками
Загальна система групування елементів затрат за місцями первинного виникнення (центрами затрат) і центрами відповідальності. Місцем виникнення, тобто центром, затрат у фінансовому та внутрішньогосподарському обліку вважається місце, де фактично виникли затрати. Наприклад, борошно, з якого випекли хліб, було використано в цеху; лампочка, яка дає світло, горить у конторі управління тощо. Основними місцями виникнення (центрами) затрат можуть бути:
— вид діяльності;
— галузь (підгалузь) виду діяльності;
— характер виду діяльності;
— етапи діяльності;
— вид структурних виробничих (технологічних) або організаційних підрозділів;
— вид затрат;
— вид продукції.
За своєю природою кожне робоче місце — це центр затрат.
Проте у фінансовому обліку до такої деталізації не доходять.
Для побудови внутрішньогосподарського обліку використовується додатковий об’єкт обліку — центри відповідальності.
Центром відповідальності вважається місце, де виникають правові відносини між учасниками господарських процесів.
Зокрема, у наведених вище прикладах це відносини: у першому випадку — між робітником (або начальником цеху) та адміністрацією, у другому — між адміністрацією підприємства (цеху, дільниці тощо) та електростанцією (через електролічильник).
Центри відповідальності слід поділяти на два види:
— центр відповідальності за затрати;
— центр відповідальності за фінансові результати.
Основними центрами відповідальності можуть бути:
• працюючий;
• бригадир (майстер);
• начальник цеху (дільниці);
• начальник (завідуючий) служби, головний механік, головний інженер тощо;
• адміністрація підприємства в цілому.
Групування елементів затрат за різними центрами управління
Групування затрат за видами діяльності. За характером діяльності виробництво поділяється на основне та допоміжне. Крім того, на підприємствах можуть бути невиробничі та обслуговуючі господарства.
Основне виробництво — це виробництво, призначене для виготовлення продукції, що визначає профіль підприємства, та інших видів виробів, а також напівфабрикатів для реалізації і внутрішньовиробничого споживання.
Допоміжні виробництва призначені для забезпечення основного виробництва різними видами послуг, наприклад, енергією (електроенергія, пара, холод тощо), водою, газом, тарою, транспортними та іншими послугами, для виконання робіт з ремонту основних засобів тощо.
До допоміжних виробництв належать: котельні, що виробляють пару для технічних потреб і для опалення, систем водопостачання, механічні та ремонтні майстерні, що виготовляють запасні частини до машин і виконують ремонтномеханічні роботи, компресорні установки, тарне виробництво (з виготовлення та ремонту тари, бляшано-баночне тощо).
Затрати допоміжних виробництв групуються за їхньою функціональною роллю (видами виробництв) в основному виробництві.
До невиробничих господарств належать: житлово-комунальне господарство, будинки культури, клуби, їдальні та інші об’єкти, призначені для побутового обслуговування персоналу підприємства. Затрати по цих господарствах плануються й обліковуються окремо від затрат з виробничої діяльності підприємств.
Для правильного визначення виробничої собівартості продукції, фінансових результатів кожного виду продукції, організації контролю за затратами та внутрішньогосподарських комерційних відносин, затрати групуються за структурними підрозділами — цехами, фермами, дільницями, бригадами тощо.
У сільськогосподарському виробництві структурними підрозділами (госпрозрахунковими, орендними, кооперативними) можуть бути:
— підприємства, які входять до складу об’єднань, товариств, комбінатів на правах виробничих одиниць (цехів, виробництв) без права юридичної особи і які не мають окремого балансу;
— виробничі цехи, ферми, дільниці, ланки підприємства;
— бригади, ланки, що входять до складу госпрозрахункових, орендних, кооперативних підрозділів підприємства;
— функціональні служби (відділи) підприємства, які надають послуги виробничим підрозділам, визначені на договірних засадах у грошовому виразі.
У комерційній діяльності видами структурних підрозділів можуть бути магазин, секція, відділ тощо.
Групування елементів затрат за функціональною ознакою, сферою виникнення у виробничій діяльності. За сферою виникнення у виробництві затрати поділяються на виробничі (технологічні) та невиробничі (організаційні, або адміністративні, зі збуту тощо). Виробничі затрати, у свою чергу, поділяються на прямі та непрямі, тобто загальновиробничі.
Групування елементів прямих затрат за видами продукції.
За видами продукції (виробів, робіт і послуг) затрати групуються: а) за кожним найменуванням виробів, а також іншої продукції, що виробляється підприємством; б) за виробами допоміжних виробництв — механічних, тарних майстерень та ін.; в) за видами робіт і послуг, які підприємство виконує на сторону, а також для невиробничих господарств свого підприємства.
Підприємства, що входять до складу об’єднань, комбінатів, товариств, але зберігають при цьому окремий баланс і мають рахунок у банку, розглядаються як самостійні. Вони планують і обліковують затрати виробничої діяльності та своєї продукції на загальних засадах.
Продукція сільськогосподарського та промислового виробництва на підприємстві враховується за заводським методом. До такої продукції належать: а) готові вироби (продукція), вироблені за звітний період всіма виробничими підрозділами підприємства як зі своєї сировини та матеріалів, так і з сировини та матеріалів замовника, що оплачуються підприємством-замовником; б) напівфабрикати власного виробництва і продукція допоміжних виробничих підрозділів, відпущені у звітному періоді на сторону, своєму капітальному будівництву і невиробничим господарствам підприємства;
в) обладнання, а також інструменти, пристосування та інший інвентар загального призначення власного виробництва, зараховані до необоротних основних або інших засобів праці цього підприємства; г) вартість робіт або наданих послуг промислового характеру, виконаних на замовлення зі сторони або непромислових господарств та організацій свого підприємства, включаючи капітальний ремонт і модернізацію обладнання та транспортних засобів свого підприємства.
Продукція власного виробництва, що подається на подальше оброблення всередині цього самого підприємства, а також на фасування, і вироби, що реалізуються на сторону, включаються до загального обсягу продукції, якщо передавання здійснюється за оптово-розрахунковими цінами.
Узагальнену схему класифікування центрів обліку виробничих затрат за видами продукції наведено на рис.8.13.
Рис. 8.13. Схема класифікування центрів обліку виробничих затрат за видами продукції
Групування затрат за елементами виробничої собівартості продукції (статті затрат). Основою формування виробничої собівартості продукту праці у межах виробничої системи є поділ затрат за видами діяльності: основна, допоміжна, обслуговуюча, забезпечувальна. У свою чергу, у межах кожного виду діяльності затрати мають бути розподілені відповідно до галузевих особливостей технології та організації виробництва. Що ж до їх групування за видом продукції (виріб, група виробів, робота, послуга); місцем (центром) виникнення (бригада, дільниця, цех,
виробництво, технологічна фаза, переділ, технологічна лінія тощо); калькуляційними ознаками (елементи собівартості, які в економічній літературі називають статтями затрат), то воно визначається внутрішніми потребами господарства.
Першою (точніше первинною) ознакою групування затрат є вид продукції. Кожний елемент затрат у момент його формування повинен мати ознаку відношення до конкретного продукту, його виду (виріб, група виробів, робота або послуга). Але характер затрат та їхній зв’язок із продуктом не завжди дають таку можливість. Наприклад, освітлення у приміщенні цеху, затрати на оплату керівникові цеху тощо. Тому затрати на виробництво поділяються на дві великі групи щодо майбутнього продукту:
1) такі, що у момент запуску (використання) у виробництво можуть бути віднесені до конкретного продукту;
2) такі, що не можуть бути віднесені до конкретного продукту.
Ознака «прямі» або «непрямі» затрати є не економічною, а планово-обліковою (кошторисною), технічною. Такі ознаки суто індивідуальні й залежать від особливостей технології, організації, виду продукції тощо конкретного виробництва.
Прямі елементи затрат включають у виробничу собівартість продукції у момент їх запуску у виробництво. Непрямі затрати спочатку розподіляють, а іноді й перерозподіляють, щоб мати можливість включити їх до собівартості окремого виду продукції. Процес розподілу та перерозподілу непрямих витрат є суто індивідуальним. Параметри розподілу визначаються в наказі про облікову політику підприємства. Ними можуть бути маса сировини або матеріалів, нормо-година, сума затрат за якоюсь ознакою (оплата праці, технологічна собівартість) та ін.
Непрямі затрати групують за видом і характером визначеної однорідності: управління, організація, забезпечення тощо.
Другою ознакою групування елементів затрат на виробництво є місце їх виникнення. Це може бути структурний підрозділ, виділений як самостійна госпрозрахункова одиниця (цех, бригада, дільниця, виробництво, технологічна лінія, переділ тощо). Формування затрат за місцем виникнення є важливим для організації внутрішньогосподарського розрахунку, оренди, кооперації та взагалі у разі переходу до ринкових відносин.
Групування затрат за видами продукції, характером (прямі, непрямі) та місцем (центром) їх виникнення (первинного використання) дає змогу формувати собівартість продукції.
Групування елементів затрат за способом віднесення до звітного, розрахункового (калькуляційного) періоду. За
віднесенням до фінансового калькуляційного (календарного) періоду затрати поділяють на три групи: затрати минулого, поточного і майбутнього періодів. Затрати першої і третьої груп заведено називати одноразовими.
Поточні затрати — це затрати постійні (сталі), звичайні або такі, що мають малу (не більш ніж місяць) чітко визначену періодичність (адміністративні, зі збуту тощо).
Одноразові затрати — це однократні затрати або такі, які здійснюються періодично (періодичність — понад місяць) і які забезпечують процес діяльності протягом тривалого часу. До одноразових (однократних) належать:
— затрати на освоєння нових підприємств, цехів, виробництв, агрегатів, які вводяться в експлуатацію (пускові затрати);
— затрати на підготовку та освоєння виробництва нових видів продукції на діючих підприємствах (крім затрат, що відшкодовуються зі спеціальних джерел).
Одноразові (однократні) затрати включаються у собівартість продукції в порядку та строки, встановлені законом.
До одноразових, таких, що здійснюються періодично (з періодичністю понад місяць), відносять:
— затрати на оплату відпусток;
— інші одноразові затрати, що мають періодичний характер.
Ці затрати включаються у собівартість продукції кожного періоду протягом року в розмірах, передбачених планом, у кошторисно-нормалізованому порядку.
Затрати на виробництво розподіляються за календарними періодами таким чином, щоб частка затрат, що включається у собівартість продукції кожного періоду, відповідала кількості продукції, виробленої в цьому періоді.
Групування елементів затрат за способом їх віднесення на об’єкт обліку (та об’єкт калькуляції). За способом включення в об’єкт проміжного групування затрат і собівартості (об’єкт калькуляції) елементи затрат поділяють на прямі і непрямі. Під прямими розуміють затрати, пов’язані з виробництвом окремих видів продукції (сировина, інші основні матеріали, покупні вироби і напівфабрикати, основна заробітна плата виробничих робітників та ін.), які можуть бути прямо і безпосередньо включені у собівартість окремого виду продукції.
Непрямі затрати — це затрати, які пов’язані з виробництвом кількох видів продукції і розподіл яких за видами та сортами продукції проводиться за спеціальними розрахунками.
У собівартості продукції прямі затрати формують, як правило, окремі елементи, а непрямі утворюють комплексні статті, тобто вони включають кілька елементів і різняться за функціональною роллю у виробничому процесі.
До непрямих затрат належать транспортно-заготівельні, загальногосподарські, загальновиробничі та ін.
Групування елементів затрат за віднесенням до готової чи незавершеної виробництвом продукції. Затрати кожного місяця поділяються на частину, що відноситься до незавершеного виробництва, і частину, що утворює собівартість готової продукції.
Групування елементів затрат залежно від охоплення планом (нормуванням). Затрати залежно від охоплення планом (нормуванням), кошторисом тощо поділяють на планові і непланові (ненормовані).
З огляду на співвідношення між плановим і фактичним розміром затрат сума відхилень розглядається як залишок затрат майбутніх періодів або як резерви майбутніх платежів. Отже, загальна сума затрат на виробництво продукції в кожному періоді складається з поточних затрат і частин одноразових затрат, що відносяться на продукцію, вироблену в даному періоді.
Групування елементів затрат за техніко-економічними факторами. У процесі планування затрат промислової продукції і контролю за ними підприємствами здійснюється групування затрат за техніко-економічними факторами, що зумовлюють зміну їхнього рівня.
Для розрахунків собівартості за техніко-економічними факторами всі затрати поділяються на умовно-постійні (сталі) та умовно-змінні з виявленням зв’язку останніх із тими чи іншими умовами виробництва або змінами в його техніці, технології та організації, тобто техніко-економічними факторами.
До умовно-постійних (сталих) належать затрати, абсолютна величина яких у разі зміни обсягу випуску продукції суттєво не змінюється (витрати на опалення та освітлення приміщень, заробітна плата цехового і загальнозаводського управлінського персоналу, амортизаційні відрахування, грошові витрати на адміністративно-господарські потреби і т. ін.).
Умовно-змінними називають затрати, розмір яких збільшується чи зменшується відповідно до зміни обсягу випуску продукції (затрати на сировину та основні матеріали, технологічне паливо та енергію, основну заробітну плату виробничих робітників і т. ін.).
Групування затрат за техніко-економічними факторами здійснюється також під час аналізу собівартості промислової продукції.
Кошторисно-нормалізований варіант включення затрат у собівартість продукції. Окремі види затрат (затрати на підготовку та освоєння виробництва нових видів продукції; відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристроїв та ін.), щодо яких неможливо точно встановити, до якого калькуляційного періоду вони належать, а також затрати в сезонних галузях промисловості включаються до затрат виробництва у кошторисно-нормалізованому порядку, що визначається в наказі про облікову політику підприємства.
Втрати і непродуктивні затрати відображаються в обліку того звітного періоду, в якому вони виявлені.
Затрати в іноземній валюті включаються у собівартість продукції (робіт, послуг) у валюті України в сумах, які визначаються перерахунком іноземної валюти за офіційним курсом, встановленим Національним банком України, та Національним стандартом №21.
Групування елементів затрат за центрами відповідальності (виробничими підрозділами). Облік виробничих затрат ведуть за кожним центром затрат і центром відповідальності у натуральному та вартісному виразі. Облік має забезпечувати одержання інформації, необхідної для: а) своєчасного усунення збоїв у виробничому процесі; б) відображення результативності роботи кожного центру затрат і центру відповідальності; в) оцінювання якості виготовленої продукції (виробів, робіт, послуг); г) визначення кількості використаних трудових, матеріальних, енергетичних і грошових ресурсів; д) виконання планів організаційно-технічних заходів.
