Posibniki.com.ua Фінанси Фінансові інвестиції 14.4. Венчурний бізнес і венчурні фонди


< Попередня  Змiст  

14.4. Венчурний бізнес і венчурні фонди


У розвинутих країнах венчурні фонди є спеціалізованими фінансовими інститутами, які створені для роботи в зоні найвищого ризику, внаслідок чого їх інвестиції є найдорожчими. Так, усереднена норма прибутку 38 венчурних фондів у США становила: в 1970

—1974 рр. — 23%, у 1975—1980 рр. — 33%, у 1984 р. — близько 40%. Відомі випадки прибутковості окремих проектів у 300, 400 і навіть 1000%! Саме подібні потенційні можливос ті цього бізнесу, починаючи із 1970-х рр. залучають до нього значні ресурси.

Американські економісти Ж.У. Фенн, Н. Лайанг, С. Прауз, П. Джонсон, перші ідеологи венчурного капіталу, визначили венчурний капітал, як фінансування акціонерного капіталу інноваційних підприємств малого бізнесу, які мають значний потенціал зростання на стадії їх ст ворення і реалізації продукції, в сукупності з консультаційною підтримкою і високим ступенем залучення в процес прийняття рішень. Таким чином, венчурний капітал є інвестиціями у венчурні, або «ризикові», проекти освоєння нових технологій або продукції.

Вважається, що венчурний капітал є одним із найдавніших видів капіталу, але й найбільш перспективним для забезпечення економічного зростання.

Венчур ний бізнес — це діяльність, спрямована на здійснення «ризикових» проектів з метою отримання прибутків, підприємницького і засновницького доходів. Здійснюється через створення малої наукомісткої фірми з подальшим перетворенням її у закриту або відкриту корпорацію, яка дозволяє засновникам придбати великий пакет акцій.

Діяльність таких фірм пов’язана зі значним ризиком ба нкрутства, тому що, розробляючи інновації, ніхто не знає напевно, чи успішно завершаться дослідження. Рівень невдачі за інноваційними проектами становить 90%. Це означає, що з десяти проектів

тільки один є ефективним. Тоді що спонукає вкладати кошти саме у цю сферу?

Збільшення кількості венчурних фірм пояснюється низкою чинників, а саме:

• необхідністю розроблення принципово нових продуктів і технологій, відсутніх на ринку;

• відокремленістю від великого поточного виробництва і можливістю плідної творчості науковців та інженерів;

• наявністю стійкої потреби в результатах діяльності та можливістю швидкого поширення венчурної продукції на інвестиційному ринку;

• можливістю швидкого збагачення у результаті інтенсивної творчої праці.

Звичайно, основним мотивом вкладання у венчурний бізнес є прагнення отримати для себе надвеликі прибутки, а потім вже піклування про науково-технічний прогрес.

Такі компанії зазвичай обіцяють дуже великі дивіденди за своїми акціями. У 1980-ті рр. ризиковий бізнес стає типовою формою господарювання, освоєння но вих напрямів НТП, і передусім електроніки, приладобудування, робототехніки, інформатики, біоінженерії.

Венчурна фірма створюється, як правило, невеликим колом однодумців — інженерів, винахідників, менеджерів — з певним досвідом роботи у лабораторіях великих фірм. За формою відповідальності і організаційно-правовим статусом венчурні фірми діляться на три види: корпорації, партнерства і одноосібні компанії. Для створення фірми по трібні три важливі умови: ідея нововведення (новий продукт, технологія або послуга); підприємець, готовий на основі такої ідеї створити нову фірму; капітал, що спеціалізується на фінансуванні малих фірм.

Процес заснування нової фірми охоплює такі стадії.

1. Група інженерів-винахідників, розробників, учених разом з венчурним підприємцем засновують компанію з виро бництва нового продукту. Капітал на цій стадії формується переважно за рахунок власних коштів і позичок. Потім підключається власник венчурного капіталу, який виділяє певну суму на реалізацію проекту. Здійснюється конструкторське розроблення ідеї створення одного-двох виробів. Засновники венчурної фірми є одночасно і її провідними працівниками.

2. Засновники визначають свою е кономічну стратегію, вивчають ринок, створюють раду директорів. Починається випуск і продаж нового продукту конкретним замовникам. Отримані зра

зки продаються першим споживачам або підлягають подальшому випробуванню. Фірма на цій стадії повинна завоювати довіру споживачів для забезпечення нових замовлень.

3. Розширення виробництва, промисловий випуск продукції для широкого кола споживачів. Фірма формує нову організаційну структуру. Частіше за все на цій стадії фірма не одержує прибутку.

4. Освоєння додаткових капіталовкладень з метою розшир ення масштабів виробництва, поліпшення якості продукції, розширення ринку і т. д. Стратегію у галузі виробництва і збуту визначає кон’юнктура ринку.

5. У разі подолання збитковості виробництва мала фірма перетворюється у закриту або відкриту корпорацію, тобто має можливість випускати і продавати власні акції на ринку цінних паперів або вели ким корпораціям.

Практика розвинутих країн свідчить, що 20 % таких фірм перетворюються у відкриті корпорації, 60 % — поглинаються більш великими корпораціями, а ще 20 % — розорюються.

Перевагою венчурної фірми, з одного боку, є вузька спеціалізація, концентрація матеріально-технічних і фінансових ресурсів на обраному напрямі досліджень, а з другого, — можливість швидкої переорієнтації на інші напрями. Кон куренція примушує венчурні фірми максимально скорочувати строки НДДКР, інтенсифікувати процес впровадження новації у виробництво. Ймовірність успіху більша для тих, хто виходить на ринок з новими продуктами, які не мають аналогів, але на них має бути сформований потенційно високий попит.

Розробляючи нові технології, освоюючи нові види продукції, венчурні фі рми зазвичай користуються підтримкою держави і великих компаній, яким самим невигідно цим займатися через можливі збитки, ймовірність яких велика.

Великі корпорації зацікавлені у створенні і розвитку венчурного підприємництва, що має різноманітні організаційні форми.

Основним критерієм класифікації венчурного підприємництва є джерело інвестування. Найбільш поширеними можна вважати такі: «незалежний» (чистий) венчур; впроваджувальні фірми, засновані на пайових засадах промисловими корпораціями; венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами; внутрішні венчурні відділи великих корпорацій.

Незалежні венчурні фірми організовуються у вигляді акціонерних товариств, рекламуючи в пресі свою ідею створення новації,

акумулюючи під цю ідею кошти приватних та інституційних інвесторів.

Впроваджувальні фірми, створені однією або кількома корпораціями на пайових засадах, отримали назву «зовнішнього венчуру». «Зовнішній венчур» може структуризуватися у кількох модифікаціях, організаційно оформлених у вигляді науководослідних консорціумів: створений з метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень. Такий консорціум має свою науко водослідну базу (лабораторії, дослідні виробництва, інформаційнообчислювальні центри, інші елементи науково-дослідної інфраструктури), засновниками його можуть бути великі військовопромислові концерни, він може частково субсидуватися державою; створений з метою активізації наукової діяльності науководослідних інститутів, університетів, на їхній виробничій базі з використанням наявного науково-виробничого потен ціалу. Такий консорціум для пророблення і апробації ідей отримує від корпорацій донорське фінансування і має міжгалузевий характер; створений у галузі корпораціями на пайових засадах, з метою розроблення галузевих стандартів, технічних умов і контролю за їх застосуванням. Такий консорціум може створюватися під егідою великої холдингової компанії, має тимчасовий характер і часто розпадаєтьс я внаслідок нездоланної внутрішньогалузевої конкуренції. «Зовнішні венчури», як правило, невеликі (від трьох до декількох сот чоловік), можуть організовуватися за ініціативою самих учених і винахідників у вигляді дочірніх компаній з власним науково-виробничим циклом освоєння нових видів продукції.

Венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами, комп аніями, трастами, можуть також використовувати інші джерела: кошти великих корпорацій, банків, пенсійних і благочинних фондів, страхових компаній, особисті заощадження інвесторів, частково державні субсидії. Попит на венчурний капітал у таких фірм дуже великий і не задовольняється комерційними банками, які утримуються від надмірного ризику. Це викликало виникнення спеціалізованих вен чурних інвестиційних фондів і компаній. Мета таких закладів — акумулювання венчурного капіталу та венчурне фінансування і кредитування спеціалізованих ризикових фірм (венчурів).

Розглянутим трьом організаційним формам венчурного підприємництва передував «внутрішній венчур». У 1960-ті рр. у

США великі концерни і корпорації стали створювати у своїх структурах автономні науково-дослідні і проектні групи або відділи, які були призначені для зосередження на пошуку, обґрунтуванні ідей дослідних зразків і налагодженні виробництва нових видів продукції, впровадженні прогресивних технологічних процесів. Такі відділи (групи) іноді формувалися як тимчасові творчі колективи і розфор мовувалися після вирішення поставленого перед ними завдання. Частіше за все відділи існували тривалий час у вигляді науково-дослідних і дослідно-конструкторських бюро або науково-виробничих об’єднань. Фінансували «внутрішні венчури» за рахунок основної діяльності компанії, причому великі компанії створювали до декількох десятків таких тимчасових венчурних груп. У деяких к орпораціях «внутрішні венчури» існують і по сьогодні. У разі успіху «внутрішнього венчуру» він перетворюється в один із виробничих підрозділів компанії, а його продукція реалізується по каналах збуту корпорації. Багато великих корпорацій США («Ексон», «ІВМ», «Дженерал Електрик» та ін.) мають «внутрішні венчури». Однак, на думку багатьох західних вчених, так а форма венчурного підприємництва вичерпала себе.

До недоліків цієї форми відносять матричну систему організації управління науково-дослідними роботами, тобто подвійну залежність венчуру від керівництва компанії і від керівництва відділу (проекту); відсутність конкуренції як стимулу інтенсифікації робіт; обмеженість коштів для фінансування венчурних проектів у період спаду виробництва в корпорації. Без забезпе чення певних умов співробітники з перспективними ідеями будуть шукати інші способи реалізації своїх проектів.

Венчурні фірми, в основному, обслуговують перші дві стадії інноваційного процесу (народження або пошук ідеї і технікоекономічне обґрунтування проекту). Більш великі венчури можуть також виготовляти дослідні зразки, вивчати ринок збуту.

Для розгортання виробництва, створення підприємства, масової реалізації пр одукту і венчурів недостатньо фінансових і матеріально-технічних ресурсів, хоча у 1970-ті рр., внаслідок бурхливого розвитку напрямів НТП деякі венчури перетворилися у великі корпорації. Так, у США з 1332 венчурних фірм — 72 перетворилися у корпорації, випуск акцій яких приніс інвесторам 1000 % доходу, а половина фірм забезпечила 300—500 % прибутку.

Венчурне підприємництво в ус іх розвинутих країнах Заходу користується всебічною підтримкою як з боку уряду і місцевих органів влади, так і з боку великих національних і транснаціональних компаній.

Так, у США діє закон про розвиток новаторських досліджень для дрібного бізнесу, згідно з яким усі відомства федерального уряду зобов’язані частину інвестицій (1,25%) резервувати для надання субсидій і замовлень дрібному венчурному бізнесу. Уряди штатів, у свою чергу, створюють спеціальні фонди (партнерства) за рахунок внесків корпорацій, муніципалітетів, приватних осіб для підтри мки венчурного підприємництва, передбачають для венчурів пільгове оподаткування, податкові канікули тощо.

Щоб мати уявлення про ті взаємозв’язки, що складаються в процесі руху венчурного капіталу між різними суб’єктами ринку, доцільно проаналізувати світовий досвід формування джерел венчурного капіталу та мотиви його інвесторів. Фонди, де капітали перевищують 1 млрд дол., здебільшого вкладають свої кошти не в один проект, а в кілька для зниження ризику їх втрати. Крім того, вони фінансують інноваційні фірми на різних етапах їх життєвого циклу. Досягнувши успіху у своєму бізнесі, ці фонди отримують можливість залучати кошти банків, страхових компаній тощо.

Значний інтерес до венчурного фінансування проявляють великі корпорації. Вони зацікавлені не тільки в досягненні максимальних доходів на свої вкладення, а й у можливості підвищити ефективність інноваційного процесу, що досягається завдяки венчурному інвестуванню. Під час здійснення інноваційного процесу великі корпорації стикаються з низкою проблем. Інновація, як якісне зрушення у випуску продукції і вдосконаленні технології, створює загрозу процесу відтворення капіталу корпорації. Тому виникає необхідність відокремлення частини капіталу корпорації для інновацій.

Цей процес поступово набув форми венчурного фінансування, а відокремлена частина промислового капіталу стає складовою венчурного капіталу. Корпорації відокремлюють частину власних коштів, передбачених для фінансування науково-технічного

розвитку, і надають їх у розпорядження венчурних капіталістів. Участь корпорацій у венчурному фінансуванні зумовлена вимогами розвитку інноваційного виробництва, серед яких головну роль відіграє модифікація організаційно-економічних та соціальних відносин. Венчурне фінансування корпорацій здійснюється у вигляді спеціальних філіалів — фондів венчурного капіталу, а також у формі співучасті на правах обмежених партнерів у незалежних фірмах венчурного капіталу.

Важливу роль у наданні фінансової підтримки наукомістким компаніям відіграють банки. Інвестиційні банки продають акції цих компаній на фондових ринках, залучаючи капітал для фінансування більш пізніх стадій життєвого циклу фірм. Поступово розширюючи спектр своїх послуг, банки почали засновувати власні фірми з венчурним капіталом. Серед джерел фінансування європейського венчурного капіталу велика частка належить саме банкам. На частку венчурних фондів, які є складовими структурами підрозділів банків, у Великобританії припадає 18,7%, а в Нідерландах — 29,2%. Хоча ці фонди не мають ніяких пільг і їм складно конкурувати з незалежними фондами венчурного капіталу, великі інвестиційні банки створюють у своїх структурах і забезпечують фінансовими ресурсами спеціалізовані венчурні підрозділи з метою диверсифікації портфеля послуг та розширення бази клієнтів. Істотний вклад у венчурне фінансування роблять пенсійні фонди. На сучасному етапі спостерігається зростання ролі пенсійних фондів у процесі акумуляції і перерозподілу фінансів. Надзвичайно велику роль відіграють пенсійні фонди у здійсненні контролю за рухом капіталу. Акумулюючи кошти в рамках пенсійних програм, ці фонди нагромаджують частину необхідного й додаткового продукту і створюють можливість інтенсифікації процесу нагромадженнята прискорення руху капіталу. Як джерело для венчурного капіталу пенсійні фонди мають великий потенціал. Насамперед, це пов’язано з характером їх діяльності та наданням їм пільг у вигляді звільнення від податку на приріст капіталу.

Вкладники пенсійних фондів зацікавлені в захисті коштів від інфляції та зростанні своїх доходів, що є спонукальними мотивами до їх інвестиційної діяльності. Тому пенсійні фонди шукають надприбуткові сфери вкладання капіталу.

Поряд з пенсійними фондами все більш активними вкладниками в незалежні фірми венчурного капіталу стають страхові компанії. Характерною особливістю венчурного фінансування

пенсійних і страхових компаній є фінансування останніх стадій інноваційного процесу з метою зниження можливих ризиків. Для забезпечення контролю за фінансовими потоками представники пенсійних фондів і страхових компаній вводяться до складу ради директорів венчурної фірми.

Стратегія здійснення фінансового інвестування венчурним фондом може мати здебільшого два типи. Це може бути продаж своєї частки через певний час, тобто вихід з бізнесу, або збереження своєї участі в капіталі компанії і отримання дивідендів,

які, як правило, реінвестуються. Однак у будь-якому разі ідеологія такого інвестування полягає не у повному контролі над підприємством, а в тому, щоб інвестовані кошти були використані керівництвом компанії як фінансовий важіль для більш швидкого зростання свого бізнесу.

Залежно від стратегії інвестування дослідники ринку фінансових послуг класифікують венчурних капіталістів так:

торговець вкладає небагато коштів у вже досить успішну компанію і не намагається проводити багато змін. Після невеликого коригування венчурний капіталіст намагається продати об’єкт інвестування за більш високою ціною іншій компанії або на біржі. Цикл інвестування в цьому випадку не перевищує 5 років і являє собою фінансування розвитку. Головною перевагою цієї стратегії є швидка окупність інвестицій, мінім ум проблем з організацією діяльності компанії, що інвестується, і найменший ступінь ризику. Сьогодні «торговці» є найпоширенішим типом венчурних капіталістів;

«сваха» інвестує в одну компанію, що спеціалізується на певному сегменті промисловості і намагається домінувати в цій ніші ринку шляхом поглинання конкурентів. Тут ступінь ризику практично той самий, що і у «торгівця», а вихід у вузький сегмент ринку уможливлює значне скорочення кількість конкурентів.

Наступні три типи венчурних капіталістів можна умовно ох арактеризувати як «групу ризику»:

«чарівник» інвестує в проблемні компанії, що перебуває на грані банкрутства. Рятувальне фінансування передбачає виділення коштів для реалізації заходів, які забезпечують відродження підприємства;

«виробник» за 3—5 років створює компанію, яку потім продає більшій компанії або на біржі;

«ринковий садівник» інвестує в компанії, які ще не існують або які ще не закріпились на ринку. «Виробники» і «ринкові садівники» спеціалізуються на стартовому фінансуванні. Вони ризикують більше за всіх, а їх інвестиції в середньому окуповуються через 5

—10 років. Бажаючих чекати довгих грошей стає все менше.

Повсякчасне намагання венчурних капіталістів ун икнути ризику — не єдина проблема розвинутих фінансових ринків. Куди більш серйозні побоювання у шукачів інвесторів викликає тенденція до подорожчання венчурного капіталу. Венчурні капіталісти вимагають все більше і більше можливостей впливати на функціонування інвестованих ними компаній. Крім того, часто вони

взагалі відмовляються фінансувати компанії, продаж яких не обіцяє повернення коштів у п’ятикратному розмірі. Більшість експертів вважає, що якщо так триватиме й далі, то венчурний капітал у підсумку перестане бути вигідною альтернативою банківському кредитуванню. Однак сьогодні західні компанії не відмовляються від такого способу одеражання інвестицій. За даними дос ліджень Європейської асоціації венчурного бізнесу, близько 80% компаній, що одержали інвестиції, впевнені, що їх компанії припинили б своє існування або розвивалися б не так швидко, якби не венчурний капітал.

В Україні розвиток венчурного бізнесу розпочався у 1992 р. після підписання угоди про створення Фонду «Україна». У 1994 р. на ринку почав працювати Western NIS Enterprise Fund (WNISEF) з по чатковим капіталом 150 млн дол., наданим урядом США, а у

1998 р. приступили до роботи Black Sea Fund, який входить до складу компанії з управління активами Global Finance, із загальним капіталом біля 60 млн дол., і Euroventures Ukraine з капіталізацією 30 млн дол. На сучасному етапі в Україні працює близько десяти західних венчурних фондів, сума інвестицій яких в окр ему компанію становить від 0,5 млн до 7 млн дол. в обмін на відповідну частку в статутному капіталі.

Якщо проаналізувати перелік пріоритетних галузей, в які вкладають ці венчурні фонди в Україні, то виявляється, що вони вкладають капітал у переробку сільгосппродукції, виробництво і переробку продуктів харчування, виготовлення запчастин для автомо білів, виробництво упаковки і будівельних матеріалів, фінансовий сектор. Для прикладу, в Росії лідерами є телекомунікаційна і харчова промисловість, на які припадає більше 51% всіх венчурних інвестицій. За ними йдуть такі сектори: медичної і фармацевтичної промисловості (9%), будівельний і виробництво будматеріалів (8,4%), споживчих товарів та послуг (7,7%), сектор дозвілля, туризму і розваг (6,3%).

Таким чи ном, галузева спрямованість венчурних капіталів в

Україні і Росії кардинально відрізняється від галузевої структури вкладень у розвинутих країнах, де половина з них припадає на високі технології, біотехнології та медицину, що традиційно притаманно венчурним фондам.

Поняття венчурного фонду в Україні відрізняється від загальноприйнятого — це специфічний ІСІ, правила формування, існування та зак риття якого вмонтовані в загальні правила діяльності ІСІ та компаній з управління активами.

Виходячи з вимог та положень Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»:

1) учасниками венчурного фонду можуть бути тільки юридичні особи;

2) до складу активів венчурного фонду можуть входити боргові зобов’язання емітентів, частка у корпоративних правах яких входить до складу активів цього фонду. Такі зобов’язання можуть бути оформлені векселями, облігаціями (у тому числі конвертованими) та договорами позики;

3) активи венчурного фонду можуть повністю складатися з корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі.

Крім того, компанія з управління активами венчурного фонду, на відміну від інших КУА активами, має право: надавати позику або кредит за рахунок активів інституту спільного інвестування; розміщувати цінні папери інших емітентів. Так, якби емітент самостійно розміщував такі цінні папери, як цільові (безвідсоткові) облігації, то під час їх погашення шляхом передачі товару, під який вони були випущені, у нього виникали б податкові зобов’язання щодо нарахування та сплати податку на додану вартість. Коли ж це здійснюється через венчурний фонд, який спочатку викуповує ці цінні папери, то згідно з абз.1 пп. 3.2.1 п.3.2 ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість» від 03.04.97 № 168/97-ВР, такі зобов’язання не виникають.

Банки сьогодні не можуть виконувати функції з управління активами венчурних фондів. Так, за визначенням, КУА, яка може створювати та управляти пайовими інвестиційними фондами, — це господарське товариство, яке здійснює професійну діяльність з управління активами інституту спільного інвестування на підставі ліцензії, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Крім того, у ст. 29 Закону «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» зазначається, що забороняється поєднання діяльності з управління активами з іншими видами професійної діяльності на ринку цінних паперів. Для вирішення цієї неузгодженості, з метою надання банкам права створювати та управляти ПІФ Національний банк України у 2003 р. вніс проект закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».

Однак банки вже навчилися обходити це обмеження, створюючи при собі компанії з управління активами. Незважаючи на недешеве задоволення (статутний капітал компанії з управління активами повинен бути не менше 200 тис. євро), перелік переваг та додаткових можливостей, які можуть використати учасники венчурного фонду у своїй господарській діяльності, є значним та вагомим:

• можливість концентрації корпоративних прав (контрольних пакетів акцій);

• можливість скуповування боргів, інвестування в нерухомість. Ця перевага набуває особливої актуальності у зв’язку з обмеженням способів інвестування в будівництво Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12.07.01 № 2664-ІІІ;

• використання механізмів ІСІ з метою підвищення ліквідності банків;

• відсутність оподаткування коштів спільного інвестування (у тому числі прибутків, отриманих від активів ІСІ). Так, не включаються до складу валового доходу кошти спільного інвестування, а саме кошти, залучені від інвесторів ІСІ, доходи від здійснення операцій з активами ІСІ та доходи, нараховані за активами ІСІ відповідно до пп. 4.2.8 п. 4.2 ст. 4 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94 № 334/94-ВР (зі змінами і доповненнями);

• інвестування за кордон;

• використання вексельних схем через механізм ІСІ;

• закритий механізм доступу до інформації, пов’язаної з діяльністю венчурного фонду;

• можливість здійснення кредитування за рахунок активів ІСІ (здешевлення кредитних ресурсів).

Зазначені особливості венчурного фонду як інституту спільного інвестування роблять із нього привабливий механізм реалізації бізнес-схем для банків, будівельних компаній тощо.

Діяльності пайового венчурного фонду за допомогою простої поетапної схеми має такий вигляд:

1) фізичні особи передають грошові кошти в довірче управління банку;

2) банк акумулює кошти, одержані від фізичних осіб і придбаває за них інвестиційні сертифікати КУА, яка створила пайовий венчурний фонд. Причому, згадані інвестиційні сертифікати випускаються на пред’явника;

3) КУА, яка створила фонд, спрямовує грошові кошти, одержані від продажу інвестиційних сертифікатів, забудовнику — особі, якій відведено земельну ділянку для будівництва об’єкта нерухомості і яка має намір забезпечити управління будівництвом;

4) забудовник використовує грошові кошти, одержані від фонду для будівництва об’єкта нерухомості, наприклад багатоквартирного житлового будинку;

5) на завершення будівництва об’єкта нерухомості забудовник використовує його для погашення своїх боргових зобов’язань перед фондом;

6) фонд розпочинає процедуру ліквідації і використовує частки об’єкта нерухомості (або його вартості) для розрахунків за пред’явленими інвестиційними сертифікатами. Так, оскільки інвестиційні сертифікати були випущені на пред’явника, банк може передати їх фізичним особам, які уклали з ним договори про довірче управління. Таким чином фізичні особи зможуть самостійно одержання належні їм частки активів фонду.

Суттєвою перевагою цієї схеми є можливість уникнення оподаткування, адже згідно з абз.1 пп. 3.2.1 п.3.2 ст. 3 Закону України «Про податок на додану вартість», об’єктом оподаткування не є операції випуску (емісії), розміщення у будь-які форми управління та поставки за кошти цінних паперів, що випущені в обіг (емітовані) суб’єктами підприємницької діяльності. НБУ, Міністерством фінансів України, органами місцевого самоврядування відповідно до закону, включаючи приватизаційні та компенса

ційні папери (сертифікати), інвестиційні сертифікати, житлові чеки, земельні бони та деривативи; обміну зазначених цінних паперів на інші цінні папери; розрахунково-клірингової, реєстраторської та депозитарної діяльності на ринку цінних паперів, а також діяльності з управління активами.

Можна констатувати, що в Україні поступово створюються передумови для відходу від незаконних схем ухилення від оподаткування доходів, у тому числі завдячуючи професійним учасникам ринку цінних паперів.

Загалом же розвиток західних і вітчизняних венчурних фондів в Україні сьогодні гальмує таке:

• слабкий розвиток фондового ринку, на якому публічний продаж акцій обмежено;

• українські стратегічні інвестори не мають достатніх коштів для викупу компаній з високою капіталізацією;

• складно знайти підприємство з перспективою швидкого зростання капіталізації;


< Попередня  Змiст  
Iншi роздiли:
Частина 2. Розділ 14 ІНСТИТУТИ СПІЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ НА ФІНАНСОВОМУ РИНКУ 14.1. Організаційні види інститутів спільного інвестування та їх інвестиційна політика
Частина 1. Розділ 14 ІНСТИТУТИ СПІЛЬНОГО ІНВЕСТУВАННЯ НА ФІНАНСОВОМУ РИНКУ 14.1. Організаційні види інститутів спільного інвестування та їх інвестиційна політика
Контрольні запитання
Частина 3. 13.2. Система недержавного пенсійного забезпечення в Україні
Частина 2. 13.2. Система недержавного пенсійного забезпечення в Україні
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)