Posibniki.com.ua Етика та естетика Етика, естетика Свобода та відповідальність


< Попередня  Змiст  Наступна >

Свобода та відповідальність


1

45докори сумління — сором за здійснене, за те, що тільки хотів зробити, за ті наслідки, котрі могли б бути чи були. Це жаль, співчуття до потерпілого, образа за себе, сором за принижену гідність (свою чи чужу). Докори, муки совісті — це усвідомлення своєї провини, усвідомлення аморальності або «недостатньої» моральності здійсненого.

Однак совісність не повин на ставати хворобою, мазохистською пристрастю, почуттям, що виникає без реальних підвалин для сумнівів у правильності того чи іншого вчинку. Інакше людина може так захопитися докорами сумління, що забуде про реальне життя, котре триває.

У будь-якому випадку міра переживань, ступінь «докорів сумління» залежать від характеру вчинку та рівня свідомості людини, від її здатності та звички справедливо і кри тично оцінювати власну поведінку та поведінку інших. Моральним результатом цих переживань постає розкаяння, моральний смисл якого — гармонізація відносин між обов’язком та совістю.

Совість перебуває в тісному зв’язку з тим, як людина переживає, оцінює свої вчинки. Чимало ситуацій, коли досить важко відрізнити добро від зла. Це був ає особливо важко, коли йде переоцінка цінностей, переосмислення історичних подій. Як зазначалося раніше, совість як внутрішній контролер дуже тісно пов’язана з суспільною свідомістю як зовнішнім моральним контролером. Але саме через маніпуляцію громадською думкою відкривається доступ до маніпуляції совістю особистості, особливо коли особистість є недостатньо самостійною. І в по всякденному житті буває досить важко відрізняти добро від зла. Саме тому необхідна совість, щоб самому розбиратися та виносити моральні рішення.

Людина є єдиною істотою, котра наділена совістю. На думку

Е. Фрома, «совість — це голос, який кличе людину назад до самої себе, він дає їй можливість зрозуміти, що вона повинна робити, що б стати самою собою, він допомагає їй усвідомити цілі свого життя та норми, які необхідні для досягнення цих цілей» .

§ 3. Свобода та відповідальність

46Однією з найскладніших етичних проблем, які постають перед людиною та людством, є проблема свободи.

Питання значимості свободи, міри свободи людини в її діях, меж та небезпек свободи етика та філософія традиційно вирішували з позицій співвідношення свободи та необхідності.

Дві крайні позиції в цьому обговоренні мають етичний фаталізм та етичний волюнтаризм.

Етичний фаталізм аб солютизує необхідність і ставить людину в повну — фатальну — залежність від об’єктивних обставин, де вона діє за строго визначеною (Богом, долею і т. д.) схемою. Людина не вільна у своїх діях: її життя наперед визначене, вона не в змозі що-небудь змінити, а тому й не несе ніякої відповідальності за сво ї дії. Наслідком такої позиції є моральна пасивність, підкорення обставинам та залежність від них («чому бути, того не минути»).

Етичний волюнтаризм заперечує будь-яку необхідність та стверджує, що людина абсолютно вільна у своїх моральних рішеннях та повинна чинити лише відповідно до своєї власної волі. Така позиція призводить до повної відмови ві д моральних норм, що, у свою чергу, дає можливість особі утверджувати свавілля власних дій як зразок поведінки.

Та свобода не тотожна свавіллю. Свобода неможлива без обмежень. Виправдання свавілля насправді є запереченням свободи, оскільки людина в такому разі перетворюється на раба своїх пристрастей та примх.

Серед множини конфліктів вибору, перед якими пос тає людина, одним з найгостріших та підступних, особливо в дитячому та юнацькому віці, є вибір між «можна» та «не можна».

Ще більш складною проблемою є зіткнення внутрішнього «хочу» та зовнішнього «треба».

Залежно від того, як легко ми вибираємо між «хочу» та «треба», судять про волю та ступінь внутрішньої свободи та несвободи. І в ць ому контексті можна виокремити три позиції:

• моральні вимоги сприймаються як зовнішній примус (відсутність свободи);

• моральні вимоги усвідомлюються як обов’язок (внутрішній примус, який також робить людину несвободною);

• моральні вимоги зливаються з внутрішніми потребами особистості (вільний вибір).

Тут варто підкреслити, що навіть вільний вибір, який пов’язаний з самообмеженням, не означає втрати свободи, а, навпаки, виступає показником справжньої свободи волі,

47фактором самоствердження особистості. Таким чином, моральна свобода — це не просто вибір варіантів поведінки, а перетворення моральних вимог на внутрішні потреби, на переконання людини.

Проте в сучасній етичній думці існують підходи, які не ув’язують жорстко проблему свободи з проблемою необхідності. Так, наприклад, Р. Г. Апресян вважає, що проблеми моральної свободи розкриваються не у співвіднесе ності свободи та необхідності, а в тому, «як приймаються рішення, які рішення приймаються і які дії відповідно до цих рішень здійснюються» .

Людина відповідає за свій вибір, за те, що приводить до цих (а не інших) її рішень, за те, які вчинки вона здійснює, якими будуть наслідки цих вчинків для неї самої та інших людей. Отже, моральна свобода виявляється в умінні:

• робити усвідомлений моральний вибір дій та вчинків;

• передбачувати їх наслідки;

• здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, почуттями, пристрастями, бажаннями;

• давати їм моральну оцінку.

Досить часто свобода розуміється і трактується як особиста незалежність. Незалежність сама по собі завжди становила безсумнівну цінність. Так, якщо в епоху Античності та

Середньовіччя незалежність мудреця, аскета-відлюдника ґрунтувалися на самовідреченні, то в буржуазну епоху незалежність ґрунтується на власності, на володінні грошима.

Буржуазна епоха створює економічні та політико-правов і передумови соціального розкріпачення особистості. Це безумовний прогрес в історії людства, хоча й в даний період створюються інші, професійні чи консуматорні 2 , суб- і маскультурні «тенета» закабалення особистості. За певних умов вигідним та успішним може стати не незалежність, а конформізм

3 .

Але названі шляхи особистої незалежності ще не є гарантією від внутрішнього рабства. В незалежності свобода виявляє себе заперечувально, як «свобода від чогось», а тому ця життєва позиція є актуальною в умовах особистого закріпачення, в яких би формах воно не полягало.

1

Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика: Учебник. — М.: Гардарики, 1998. — С. 269.

2

Консуматорний (від англ. сonsume — споживати) — споживчий.

3

Конформізм (від англ. conform

— узгоджувати (-ся), пристосовувати (-ся), зважати) — свідома, добровільно прийнята індивідом залежність від думок інших людей, групи або ситуацій, які складаються в процесі ділових відносин з партнерами, особливо сильнішими.

48Особлива увага проблемі вибору приділяється в етиці екзистенціалізму, котрий стверджує, що людина відрізняється від інших природних істот саме здатністю «обирати саму себе», бути самою собою, і, як наслідок, нести відповідальність перед собою за свій власний вибір. Більше того, «вибираючи себе», людина тим самим «вибирає» і долю іншого, а через неї — і людс тва. Так що вибір — не просто приватна справа кожного. Критерієм вибору виступає совість, котра є закликом до людини вибирати себе, знайти себе, бути самою собою. Бути свободним — означає не робити так, як «чинять та думають всі». Відмовитися від свободи — означає перестати бути самим собою, перестати бути особистістю, стати «як всі». Тому людина — якщо вона людина

— «приречена бу ти вільною» (Ж.-П. Сартр).

Разом з тим свобода не стільки факт, скільки можливість — справжнє завоювання людської особистості, вона повинна досягатися всупереч перепонам та несприятливим обставинам, з якими ми стикаємося. Бути вільним — означає завоювати свободу. Навряд чи можна сказати, що свобода існує, швидше за все, свобо ди ми домагаємося. В цьому смислі свобода є проявом людської гідності, самої природи людини, того, що вона собою являє і на що здатна, долаючи перепони та обмеження.

А домігшись свободи, виявляється, що бути свободним набагато складніше, ніж відмовитися від неї, адже екзистенціалістське розуміння свободи вимагає весь час іти проти течії, повста вати проти загальноприйнятих норм, бути «чужим серед своїх». Не кожному це по силах.

Відповідальність є необхідним атрибутом свободи. Особистісна відповідальність — це прояв свободи персони, вона покликана захистити суб’єкта як від сваволі, так і від зовнішнього обов’язку.

Залежно від того, перед ким (чим) і за що людина несе відповідальність, виріз няють такі види відповідальності:

• відповідальність людини перед самою собою. Я роблю вибір і, в підсумку, «вибираю себе», своє життя, свою долю, а тому несу за неї відповідальність. Цей вид відповідальності проявляється в наших сумнівах, почутті провини, страху та ін.;

• відповідальність людини за свої конкретні дії та вчинки перед іншими людьми, особливо якщо зачіпаються їх інтереси; тут моральна відповідальність (докори сумління, боязнь громадської думки) досить часто збігається з правовою та адміністративною відповідальністю;

• відповідальність людини перед світом та людством, яка проявляється (за термінологією екзистенціалістів) як турбота

491 .

Крім того, міра відповідальності залежить також від значущості того, що здійснюється, для доль інших людей та масштабів рішень, котрі приймаються.

Рівень відповідальної поведінки суттєво залежить від ступеня самостійності суб’єкта і, врешті-решт, від ієрархії статусів. Один із парадоксів відповідальності полягає в тому, що жорсткий та детальний зовнішній контроль не підвищує якості діяльнос ті, а, навпаки, знижує її. Такий контроль є ефективним там, де суб’єкт в абсолютно незмінних умовах виконує найпростіші операції, які не вимагають від нього вибору та ініціативи. Жорсткий контроль може інтенсифікувати відповідальність, але лише за рахунок звуження її поля. Суб’єкт відповідає лише за те, що від нього ви магають, й повністю байдужий до діяльності в цілому та її кінцевого результату.

Виконання наказу — найпростіша форма реалізації відповідального ставлення, а тому посилання на наказ є поширеним способом зняття з себе персональної відповідальності за кінцевий результат. Виконанням того чи іншого «священного» обов’язку не раз в історії виправдовувалися найстрашніші злочини. Найбільш досконалою формою контролю виступає самоконтроль, за наявнос ті якого зона відповідальності стає максимальною. І, як правильно зауважує А. П. Скрипник, рівень відповідальності є прямо пропорційним ступеню самостійності суб’єкта у виборі способів діяльності та їх здійснення

2 .

Таким чином, відповідальністю передбачається не лише дотримання певних встановлень та законів — зовнішніх та внутрішніх, а й вміння щоразу здійснювати вільний вибір і нести на собі тягар його наслідків. Відповідальність, на відміну від обов’язку, передбачає прийняття на себе усієї складності докорів сумління за нереалізовані вибори або за ті, що здійснилися не так, як «плану валося», вона є триманням відповіді й за наслідки власних вчинків, які важко передбачаються та далеко йдуть у сьогоднішньому світі.

Відповідальність постає як індивідуалізація, що розуміється не тільки як покладання кордонів самому собі, як самообмеження,

1

Див.: Этика. — Мн.: Новое знание, 2002. — С. 148—149.

2

50але й як любовне розчинення в іншій людині, у світі, в природі; це здатність свідомо будувати себе та особисті стосунки з ближніми не тільки на принципах обов’язку, але й на етиці любові

1 .

У процесі історичного розвитку людства ступінь значимості персональної та колективної відповідальності людей за себе та за світ невпинно зростає.

§ 4. Честь та гідність

Категорії честі та гідності є відображенням моральної цінності особистості та являють собою суспільну й індивідуальну оцінку моральнісних якостей та вчинків людини.

Честь як моральний феномен передусім є зовнішнім суспільним визнанням вчинків людини, її заслуг, що виявляється в шануванні, авторитеті, славі. Саме тому почуття честі, яке внутрішньо притаманне особистості, пов’язане з прагн енням домогтися високої оцінки оточуючих, похвали, слави.

Гідність — це насамперед внутрішня переконаність у власній цінності, почуття самоповаги, яке проявляється:

• в опорі будь-яким спробам посягнути на свою індивідуальність та певну незалежність;

• в отриманні загального визнання.

Невід’ємним правом кожної людини є повага власної честі й гідності з боку інших.

Суспільне визнання приходить до людини від її соціального оточення, тому честь як форма самосвідомості фіксує певний моральний статус індивіда, оцінку його якостей як представника тієї чи іншої конкретної групи людей — соціальної, професійної, статево-вікової, націона льної. Як правило, йдеться про військову, жіночу, професійну тощо честь, тобто про певні спеціалізовані моральні якості, притаманні представникам даного середовища.

1

Див.: Василевська Т.Е. Відповідальність як духовно-моральнісний вимір

51Поняття честі тісно пов’язане з поняттям репутації (від. лат. reputatio — роздум, міркування), що позначає загальну думку, яка складається в суспільстві щодо морального обличчя певної особи або колективу. Людина честі повинна піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить, так і про власну репутацію: чи відповідає вона особисто висоті вимог честі, що належит ь їй як члену даної групи .

Поняття гідності є більш універсальним. Воно підкреслює значущість особистості як представника людського роду. Адже незалежно від соціальної приналежності людина володіє гідністю морального суб’єкта, яка повинна підтримуватися нею самою та реалізовуватися в суспільному визнанні її особистості.

Гідність не проявляється автоматично. Людина повинна «пред’явити» світу свою гідність, яка виражається частково в чесності, по рядності, принциповості, в справедливості до інших та вимогливості до себе, у скромності та простоті, в прагненні бути внутрішньо цільною особистістю, на котру можна покластися, в якої переконання та справи знаходяться в органічній єдності.

Вищим проявом людської гідності прийнято називати благородство. Воно може бути притаманне будь-якій людині, котра здатна чесно та самовіддано викон увати свій обов’язок, жити за високими етичними мірками, не втрачаючи людської гідності.

Отже, честь — це оцінка з позиції соціальної групи, конкретної історичної спільноти, гідність — оцінка з погляду людства, його загального призначення. Не дивно, що почуття честі викликає бажання піднятися та бути першим у тій соціальній групі, від якої домаг аєшся почестей. Почуття ж власної гідності ґрунтується на визнанні принципової моральної рівності з іншими людьми. Кожний індивід має гідність лише тому, що він людина. Тому гідний член суспільства визнає гідність інших людей та не замахується на неї.

Якщо право на гідність людина отримує з моменту появи на світ, то чес ть набувається нею в процесі життя. Честь — це те, що людина повинна завойовувати, чого вона повинна домогтися.

Таким чином, поняття честі пов’язане з соціальним статусом особистості, її відповідністю тим вимогам та очікуванням, які висуваються до групи, до якої людина належить (честь офіцера, дворянина, лікаря), в той час як поняття гі дності незалежне від

1

52них: людська гідність бідняка не менша, ніж людська гідність представників вищих соціальних прошарків, хоча усвідомлення та почуття гідності у них можуть бути різними. Можна не виказувати людині честі, поваги, однак необхідно рахуватися з її людською гідністю.

§ 5. Сенс життя як моральна проблема

Однією з центральних проблем етики є визначення місця людини у світі, смислу її буття. Людина постійно запитує себе: «Навіщо я існую? Чого я хочу від життя? Для чого живу?

Чи варто жити взагалі?»

Е. В. Ільєнков писав, що людина, яка просто засвоює речовини з навколишнього світу і яка не переживає горя, радост і, любові, страждання, не спрямована активно на навколишній світ, — не живе, вона існує. З філософського погляду життя можна визначити як процес активного ставлення до навколишнього світу, прилаштування навколишнього світу до потреб та нужд людини. Отже, щоб жити, недостатньо реалізовувати біологічні функції, це існування, життя — це й емоції, й переживання.

Сенс життя — це регулятивне по няття розвиненої світоглядної системи, яким визначають те, заради чого варто жити.

Проблема сенсу життя постає перед людиною у зв’язку з усвідомленням нею власної обмеженості та кінцевості.

Невідворотність смерті надає земному життю необоротного та неповторного характеру. Переконання, що життя на землі надається лише один раз, змушує ставитися до нього зі всією серйозністю.

Життя кожної людини — це унікальне поєдн ання можливостей. Максимально здійснити їх, зберегти здійснене та передати для подальшого розвитку прийдешнім поколінням — можливо в цьому і полягає смисл життя? Наповнити життя сенсом

— це означає вкладати всі свої духовні здібності в кожну ситуацію, «перетворювати суєтне на вічне», знаходити у відносних ц інностях абсолютний зміст.

У чому виявляється сучасне трактування проблеми сенсу життя?

Питання втрати життєвого смислу чітко було поставлено гуманістичною етикою та екзистенційною психологією,

53

1

особливого розвитку воно набуло в логотерапії

Віктора

Франкла.

Пошук та реалізацію смислу життя В. Франкл розуміє як той «духовний об’єкт», до якого прагне в найрізноманітніших обставинах людська душа і який є основним рушієм поведінки та розвитку особистості. Для того щоб жити та активно діяти, людина повинна вірити в смисл, який несуть її вчинки.

Відсутність сенсу пород жує у людини стан, який В. Франкл називає екзистенціальний вакуум (порожнеча існування). Ця ситуація є особливо актуальною для другої половини XX ст., коли відбувається руйнація загальновизнаних ідеалів.

Учений виділяє кілька важливих тез для розуміння ролі смислу в людському житті:

1.Прагнення до смислу є цінністю для виживання. Смисл завжди пов’язаний зі значущими ціл ями та цінностями, яких ми прагнемо. В ситуаціях, коли людина втрачає попередні цілі та цінності (війна, різка зміна долі, втрати близьких та ін.), пошук та знаходження нового смислу або актуалізація попереднього може допомогти людині вижити, витримати всі труднощі та зберегти себе фізично та психічно.

2.Життя людини не може бути по збавлене смислу ні за яких обставин. Смисл завжди може бути знайденим.

3.Смисл не можна дати, його потрібно знайти. Ніхто не може людині запропонувати готовий смисл. Лише сама людина надає дійсності сенсу.

4.Смисл може бути знайдений, але не може бути створений.

Якщо індивід переймається питанням про смисл життя, він повинен ма ти достатньо терпіння, щоб дочекатися, коли смисл виникне в його свідомості. Вчений вважає, що смисл життя в принципі доступний будь-якій людині. «Проте знаходження смислу — це питання не пізнання, а покликання, не людина ставить питання про смисл свого життя — життя ставить це питання перед нею не словами, а діями». Смисл не су б’єктивний, людина не винаходить його, а знаходить у світі об’єктивної дійсності, саме тому він виступає для людини як імператив, який потребує своєї реалізації.

5.Пошук смислу не є неврозом, це нормальна властивість людської природи, котрою людина відрізняється від тварини.

1

Логотерапія — вчення В. Франкла про сенс життя. Присвячене вивченню проблеми втрати сенсу життя та боротьбі з цієї втратою. Викладене в його праці

54Кожна ситуація несе в собі свій смисл, різний для різних людей, але для кожної людини він являється єдиним та єдино істинним. В. Франкл підкреслює, що людина повинна сама шукати та знаходити його. Та мало тільки знайти сенс, потрібно ще й його втілити. Особа несе відповідальність за здійснення унікального смислу свого життя, це необхідно для неї в сил у кінцевості, обмеженості та невідворотності людського існування у світі, неможливості відкласти щось «на потім», через неповторність кожної конкретної ситуації. Здійснити ж смисл життя людина може завдяки свободі волі, яка допомагає їй знайти та реалізувати смисл свого життя. Причому В. Франкл вважає, що стосовно своїх потягів, своєї спад ковості, факторів та обставин зовнішнього середовища людина є вільною завжди.

Осмисленості нашому життю надає система цінностей. Так, В.

Франкл визначає три основні класи цінностей, здатні наповнити смислом індивідуальне людське буття: цінності творчості, цінності переживання та ставлення.

У загальному, широкому трактуванні творчість — це створення чогось абсолютно нового, того, що раніше не існу вало.

Не всі схильні до такого творення. Але кожен може бути творчою особистістю, не створюючи шедеврів. Кожен з нас може «розглядати свою діяльність, усю сукупність своїх життєвих справ як власне незамінне індивідуальне завдання, виконання якого єднає його з людьми, зі світом»

1 . Реалізація себе у творчій діяльності (роботі) — це те, що надає осмисленості нашому буттю.

Цінності переживання, пов’язані, наприклад, з релігійними почуттями, захопленням творами мистецтва, поклонінням перед природою, можуть набувати для нас смисложиттєвого значення.

Людина може знаходити смисл життя в переживанні любові, співчутті та симпатії до інших людей. І навіть коли людське життя та можливості людини обмежені

— обов’язками, долею, смертю, стражданнями — смисл життя можна знайти у ставленні до цих чин ників. У фатальних ситуаціях життя для людини висвітлюється новими гранями та глибинами.

Адже недарма стоїки вчили, що справа полягає не в тому, щоб втекти від долі — від неї не втечеш! — а в тому, щоб гідно її зустріти. Весь досвід людського життя показує, що людині набагато легше перенести найскладніші випробування, коли в неї є «усвідомлення життєвої мети, відчуття осмисленості власного

1

55існування та вчинків». Навіть у найтяжчих обставинах людина може й здатна гідно, осмислено приймати власні страждання, власне буття.

Цікаве співвіднесення екзистенціальних станів усвідомлення смислу та відсутності смислу життя подає О.В. Золотухіна-Аболіна

1 :

Відсутність смислу життя Смисл життя
Нудьга Спонтанний інтерес до життя та до людей
Депресія, туга, роздратування Спонтанна радість
Відсутність значимих цілей Цілеспрямованість
Власна незначущість, непотрібність у суб’єкт-суб’єктних стосунках, особистісна самотність, покинутість та залишеність іншими людьми Переживання своєї значущості та важливості у стосунках з іншими людьми. Почуття єдності та гармонії
Власне місце в універсумі переживається як випадкове та безосновне, незатишне, позбавлене призначення Сприйняття свого місця в універсумі як необхідного та такого, що має підвалини, несе в собі певне покликання
Неприйняття реальності, заперечення її, відмова від неї Прийняття реальності, визнання її за безперечне благо, незважаючи на всі її суперечності, жахи та обмани

Цей опис показує, що пошук та підтримання смислу — робота не лише розуму, а також і волі, серця, живих людських почуттів.

Реалізуючи смисли свого життя, людина тим самим здійснює саму себе. Але поза цим особа ніколи не зможе дізнатися, чи вдалося їй дійсно втілити смисл свого життя. Саме тому не можна не погодитися з висловом видатного російського філософа М. Бердяєва, який стверджував, що сенс життя — в пошуках цього сенсу. Є велика різниця в тому, щоб щось знати про смисл життя, визначити його для себе та прожити своє життя усвідомлено.

§ 6. Моральнісні смисли любові

1

Золотухина-Аболина Е.В. Современная этика. — М.: ИКЦ «МарТ»; Ростов н/Д: ИЦ

56Любов вважається найпривабливішою моральною силою, однією з найважливіших життєвих цінностей, найглибшим та емоційно насиченим відношенням між людьми.

Парадокс любові полягає в тому, що одночасно вона — найпоширеніше, практично всім відоме почуття та, разом з тим, загадкове, таємниче, яке не піддається раціональному тлумаченню.

Любов має багатоманітні форми та способи прояву та належить до на ддинамічної рефлексії почуттів і відношень. Любов постійно розвивається, змінюючи свою силу, спрямованість та форму існування. Неправильним є твердження, що любов — це ставлення лише до конкретної людини, до об’єкта любові. Любов

— це форма ставлення до світу в цілому.

Якщо основною ознакою любові є потреба в єднанні з об’єктом любові, то це мо же бути любов до Бога, людини, матеріальних об’єктів, процесів чи духовних сутностей. Тобто можна любити батьків, поезію, прикраси чи шоколад і прагнути отримати те, що любиш, або робити те, що любиш, насолоджуватися близькістю з об’єктом любові.

Не можна сказати, що любов завжди має однакову моральну цінність, адже не можна порівнювати любов до матері та лю бов до цукерок. Але будь-яка любов має моральну цінність у контексті поведінки людини. (Наприклад, якщо через любов до цукерок людина готова їх вкрасти, то така любов є аморальною та соціально небезпечною; коли ж людина просто отримує задоволення від солодкого, то таке «уподобання» не ви магає моральної оцінки).

У праці «Мистецтво любити» Е. Фром витлумачує любов як творче, життєстверджуюче ставлення людини до людини.

Мистецтво любити, на його думку, охоплює чотири основні компоненти: турботу про кохану людину — сприйняття її потреб як своїх власних; відповідальність за неї; повагу до неї; знання про неї

1 .

Сучасні уявлення про любов базуються на тому, що будь-яка теорія любові має починатися з питання про сутність людини та її існування. А це питання, у свою чергу, пов’язане з іншим: як подолати свою відділеність, як вийти за межі власного індивідуального життя та віднайти єднання з іншим.

На думку Е. Ф рома, «відповідь на проблему людського існування» міститься в досягненні особливого, унікального виду

1

57єднання з іншою людиною за умови збереження власної індивідуальності. Саме такий вид міжособистісного єднання досягається в любові, яка об’єднує індивідів, допомагаючи їм подолати почуття ізоляції та самотності. При цьому любов «дозволяє людині залишатися самою собою, зберігати свою цілісність. У любові має місце парадокс: дві істоти стають однією та залишаються при ць ому двома» (Е. Фром).

У сучасному гуманітарному знанні виділяють низку «різновидів» любові , які пропонується знати, вміти розрізняти та вибудовувати стратегію та тактику своєї поведінки відповідно до цього «впізнавання»: а) материнська любов-турбота, яка має інстинктивне підґрунтя та характеризується безумовним переважанням «доброзичливості» над «потягом»; б) любов-дружба — приязнь одного індивіда до іншого, зумовлена соціальними зв’язками та особистим вибором; в) любов-ерос — пристрасне кохання, стихі йна і палка жага володіння коханою істотою, що не залишає місця для жалю чи милості; г) любов-агапе — потреба в самовіддачі, милостива любов, жадання люблячого розчинитися в коханому. Ця вища форма любовного відношення — любов-самовіддача — є проявом образу та подоби Божої в людині. «Бог є любов», він любить людину як своє тв оріння та свого сина, від повноти серця, самовіддано та безкорисливо; д) любов-гра — людина тут нібито грає в любов, і її мета — виграти, причому якомога більше, витративши якомога менше.

Тут немає ані повноти почуттів, ані справжньої відданості, ані тривоги за себе та за кохану людину. Найбільш містко характеризує цей вид люб ові термін «кокетство»

2 .

Особливий, суто європейський різновид ігрової любові являла собою лицарська куртуазна

3 любов. Це була одна з найоригінальніших спроб підкорити людську пристрасть непорушним правилам, котрі були складені провансальськими трубадурами під впливом арабо-мусульманської любовної поезії.

Лицарське культивування витонченої еротики привело до насичення її моральним змістом. Любовне ставлення стало своєрідним служінням «дамі серця» і могутнім засобом виховання

1

Сюди ввійшли майже всі види любові, які виділяли давні греки.

2

Термін «кокетство» походить від франц. coquet та належить до репродуктивної поведінки півня та «курки».


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Щастя як етична категорія
Тема 3 МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ АСПЕКТИ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ
§ 2. Екологічна поведінка і культура
Тема 4 ЕСТЕТИКА ЯК НАУКА
§ 2. Категорії естетики
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)