ЕТИЧНІ КАТЕГОРІЇ

1.Категорії добра і зла як абсолютні координати моралі.

2.Моральний обов’язок та совість.

3.Свобода та відповідальність.

4.Честь та гідність.

5.Сенс життя як моральна проблема.

6.Моральнісні смисли любові.

7.Щастя як етична категорія.

В основних категоріях етики — Добро та Зло, Свобода та Відповідальність, Обов’язок та Совість, Честь та Гідність, Сенс життя, Любов, Щастя — розглядається сутність, особливості та зміст вищих моральних цінностей.

§ 1. Категорії добра і зла як абсолютні координати моралі

Добро та зло — універсальні поняття моральної свідомості, поняття високого ступеня узагальнення, граничні характеристики людського світу, що виражають фундаментальні установки моральної свідомості. Не випадково саму сутність моралі визначають як імперативно-оціночний спосіб відношення людини до дійсності, котрий регулює поведінку людей з погляду принципового протиставлення добра і зла

1 . Тобто добро і зло виступають абсолютними координатами моралі. Протилежність добра і зла реалізується через рішення, дії та оцінки людини. Добро і зло як моральні поняття пов’язані з душевним та

1

33духовним досвідом самої людини й існують через цей досвід.

Саме наявність добра та зла як альтернатив людського вибору свідчить про можливості людини вибирати і тим самим виявляє значущість людського життя, можливість особи відкривати себе.

Добро та зло — найважливіші категорії етики. Добро — це основна моральна цінність.

Категорія добра часто пов’язується з категорією блага.

Благом наз ивається ієрархічна сукупність зовнішніх явищ та внутрішніх станів, котрі оцінюються позитивно на тій підставі, що вони мають яку-небудь цінність, крім речей, що викликають приємні відчуття. До цієї сукупності включаються об’єкти, котрі не чинять безпосереднього впливу на органи чуттів, але здатні впливати в майбутньому. Людська душа розмальовує позитив ними фарбами не лише те, що є ціллю, але й те, що веде до цілі або розташоване поблизу від неї. До блага відноситься не лише те, що викликає задоволення, але й те, з чим пов’язані очікування задоволення та надія на нього. Благо існує у вигляді різних речей, загальною ознакою яких є те, що вони мают ь позитивне значення в житті людини, вони є корисними для задоволення життєвих, соціальних та духовних потреб людини. Але для «історії філософії, культури важливішим є духовно осмислене розуміння блага — як позитивного змісту буття взагалі, пов’язаного з розвитком його різнобічних потенцій, звільненням його продуктивних засад, реалізацією його при значення» . З огляду на це добро і зло є відносними з позицій їхньої співвіднесеності з вищим благом, моральнісним ідеалом як образом досконалості.

Під вищим благом розуміється вдосконалення відношень у суспільстві та вдосконалення самої особистості, тобто розвиток людини та людства, тож все, що в діях індивіда сприяє цьому, — добро, перешкоджає — зло. Вище благо — це кінцева ціл ь, котра не може бути засобом ні для чого іншого.

Родовими для понять добра та зла виступають поняття позитивного та негативного. Добро вже в першому наближенні асоціюється з життям, процвітанням, повнотою буття, гармонійною взаємодією з оточуючою дійсністю. Добро — це те, що хороше, прекрасне і достойне похвали.

Поняття добра співві дноситься з поняттями доброти та доброчесності.

Доброю ми називаємо людину, котра несе людям добро, яке розуміється як любов, допомога, благовоління. Добрий не буває

1

34агресивним і ніколи насильно на нав’язує благ, даючи іншим можливість вільного рішення. Доброта — це якість, котра виражає себе в практичному житті, в поведінці людини, вона характеризує цілісність особистості. Тому не можна бути «добрим» в душі, але жорстоким, грубим, авторитарним у поведінці. Така поведінка руйнує «доброту». Доброта пов’язана зі здатністю пост упитися власними інтересами та амбіціями заради блага іншої людини, вона принципово неегоїстична.

Доброчесність не тотожна доброті. Доброчесністю ми називаємо морально-похвальні людські якості, а вони в різних культурах і в різні епохи суттєво відмінні.

У рамках однієї і тієї самої моральної системи різні доброчесності виражають різні грані «добра». Доброчесності не просто дані людя м, а виховуються в них. Кожне суспільство і кожна культура виробляють ряд прийомів, які дозволяють сформувати в членах співтовариства ці високоцінні моральні якості, необхідні для виживання та розвитку суспільного цілого.

Уособленням добра виступають на одному полюсі філантроп (той, хто ставиться до людей з любов’ю), на іншому — аскет, що впра вляється в досконалості. Добра вдача проявляється: в співстражданні і співрадості, в почутті власної гідності і, свого роду, морального смаку, котрий не допускає робити те, що уявляється недосконалим та низьким.

У своїй глибині ці сторони добра єдині, тому що розкриття своєї душі іншим людям — це і є вища форма самовдосконалення. Не у відособленні, а в єдно сті з іншими людьми полягає шлях добра.

Зло — протилежність добра. Від розуміння зла залежить і визначення добра.

Злом у широкому сенсі слова є те, що протилежне благу, тобто оцінюється негативно. Якщо основними складовими блага є задоволення, істина, користь, краса та добро, то зло як його протилежні сть об’єднує в собі страждання, неправду, шкоду, потворність, аморальність.

Зло — це те, що руйнує життя та благополуччя людини. Воно виражається через знищення, пригноблення, приниження. Зло деструктивне, воно веде до розпаду, до відчуження людей один від одного і від життєдайних витоків буття, до загибелі.

Вихідними емоціями, у формі яких відбувається негати вна оцінка зовнішніх об’єктів, служать гнів та страх; для позитивних такими бувають задоволення від їжі та статевої поведінки. В переживанні страху фіксується негативна значимість якогось об’єкта чи ситуації і відбувається налаштування організму на

35збереження або збільшення дистанції між суб’єктом та даним об’єктом. Суб’єкт або перестає наближатися до того, що викликало страх, або втікає від нього. Страх фіксує те, що може виявити руйнівний вплив на людину. Через переживання гніву відбувається оцінка якогось фактора дійсності як такого, що обмежує свободу власних рухів, як перепо ни до їх здійснення.

Якщо взяти до уваги емпіричну сторону життя людини, то існуюче у світі зло може бути розподілено на три види:

1) фізичне, або природне;

2) зло в суспільних процесах;

3) власне моральне зло.

Під фізичним, або природним, злом розуміють природні стихійні лиха, котрі руйнують наш добробут (землетруси, повіді, урагани, ви верження вулканів, епідемії та хвороби). Історично природне зло не залежало від людської волі та свідомості, біологічні та геологічні процеси відбувалися завжди поза межами людських бажань та дій. Проте і по сьогодні існують вчення, які стверджують, що саме негативні людські пристрасті, злоба, гнів, ненависть створюють такі вібрації на тонких рівнях світобудови, котрі провокують та викликають природні катаклізми. Тобто духовний світ людей виявляється суттєво пов’язаним з природним злом. Таку думку поділяє і релігія, котра завжди стверджувала, що фізичні нещастя, які неочікувано звалюються на людей, — це результат Божого гніву, і що люди накоїли стільки неподобств, що послідувало покарання.

Проте в сучасному світі багато явищ «природного зл а» виявляються вже прямо пов’язаними з масштабною діяльністю людини, з порушенням екологічної рівноваги, балансу. Але природні катаклізми почасти не залежать безпосередньо від поведінки конкретної людини, її волі.

Зло в суспільних процесах хоча і здійснюється вже за участю людської свідомості, та багато в чому і поза нею. Так, соціальне відчужен ня як прояв соціального розшарування виявляється в зненависті, насиллі, почутті заздрості, зневаги. Так само й об’єктивне протистояння інтересів, боротьба за землі, джерела сировини обертаються агресією, війнами, в котрі багато людей виявляються утягнутими поза власною волею. Соціальні катаклізми вибухають також стихійно та неконтрольовано, як і природні, і важке колесо історії без жально проїжджає по тисячах та мільйонах доль, ламаючи та калічачи їх. У результаті те, що виникає зі взаємодії та зіткнення багатьох воль, виявляє себе в історичних подіях як сліпа та могутня сила, яку неможливо

36приборкати індивідуальними зусиллями, неможливо відвести від себе. Можна бути зразково моральною, хорошою, порядною людиною і волею долі виявитися в епіцентрі соціального зла — на війні, в революції, у рабстві.

Проте і тут деякими мислителями зазначаються глибинні людські провини як джерела соціального зла.

Власне моральне зло. Моральним злом називають те зло, яке здійснюється за безпос ередньою участю та за наміром і волею людини. Це зло, що здійснюється або допускається за вибором самої людини або через уникнення такого вкрай необхідного вибору у випадку, коли від особи очікуються певні гуманно налаштовані дії.

Сучасні дослідники вирізняють два основні види морального зла — ворожість і розпущеність, що розгортаються в лю дських вадах.

До ворожості відносять агресію, насилля, гнів, руйнацію, ненависть, бажання загибелі, потяг до гноблення інших. Це зло активне, енергійне, що прагне до знищення чужого буття та благополуччя. Воно направлене назовні. Ворожа до інших людина свідомо хоче завдати іншим шкоди, збитку, страждання, принизити їх. Поняттям «розпущеність» позначають іншу групу людських вад, а са ме: малодушність, боягузтво, лінь, холопство, невміння володіти своїми нахилами, бажаннями та пристрастями.

Розпущена людина дуже легко піддається спокусам, адже недарма християнство стверджувало, що диявол оволодіває душею двома шляхами — або силою, або звабленням. До розпущеності можна також віднести жадібність, хтивість, невтомовану пристрасть до найрізноманітніших задоволень.

Можна сказати, що вся історія розвитк у моралі та моральної філософії — це наполеглива боротьба з розпущеністю.

Представники етичної філософії вважають, що особистість не є ні злою, ні доброю. Людська природа є такою, що людина однаково здатна і на добро, і на зло. В рамках цього напряму етично цінним визнається вчинок такої людини, котра надає перевагу добру перед зл ом в будь-якій конкретній ситуації, але неодмінно за вільним вибором.

Проте, оцінюючи вчинки та помисли в координатах добра і зла, ми виявляємо певні нюанси. Взагалі, як підкреслює Р.

Апресян, з погляду моралі шкода зла є вагомішою, ніж благо добра. Недопущення несправедливості, з морального погляду, суттєвіше, ніж творення милосердя: зло неспра ведливості є більш руйнівним для спільноти, ніж добро милосердя — креативним.

37Одна справа — творити добро чи зло, і інша — дозволяти злу творитися (іншими людьми, обставинами тощо). Моральною свідомістю сприяння злу прирівнюється до творіння зла. В той час, як «потурання» добру — морально нейтральне, а «сприяння добру» сприймається моральною свідомістю як належне.

Зло досить часто постає не лише як вбивство, неправда, егоцентризм, виживання за раху нок інших, але нерідко зі злом пов’язують і нонконформізм , який не дає закостеніти порядку, а разом з тим і новацію, творчість, хай навіть як і пошук нового, нестандартного. Деякі мислителі говорять навіть про конструктивність зла, маючи на увазі те, що в боротьбі зла з добром у світі відбувається щось значуще.

У ситуації конфлікту людина вбачає своє завдання в тому, щоб зробити правильний та достойний вибір. При цьому досить часто приймається рішення, яке не лежить у рамках однозначного протистояння добра та зла. Вибирається між більшим та меншим добром, або більшим та меншим злом. Вибір меншого зла особливо важка та трагічна для людини ситуація, оскільки в результаті ми все ж таки маємо зло. В такому виборі надто потрі бна практична мудрість 2 .

Між добром та злом знаходяться об’єкти, котрі є морально нейтральними. Моральність не схвалює і не засуджує певні дії, тому що вони лежать поза сферою її регуляції. Це або дії, що зовсім не мають соціального значення, не зачіпають нічиїх інтересів і не змінюють внутрішнього світу суб’єкта; або значущі поведінкові акти, що здійснюються су б’єктами, котрі за своєю природою або в силу якихось особливих обставин не здатні до діалогу, не можуть діяти як духовні істоти. Поняття добра та зла стосуються лише істот, що мають свідомість і волю, і лише таких їх дій, котрі значимо змінюють зовнішній світ або внутрішній світ людини. Морально не йтральним вважається будь-який простий рух, наприклад, мруження очей. Морально не осудною є і поведінка тварин, новонароджених дітей, психічно хворих людей, до яких би драматичних наслідків вона не призводила.

Точка зору етичного ригоризму (від лат. rigor

— жорстокість, строгість) дещо інша. Представники даного напряму (німецькі пієтисти, І. Кант, І. Г. Фіхте) стверджували, що між доб рими й дурними вчинками та характерами взагалі не повинно бути нічого середнього, що морально байдужих дій як таких не існує. Певні

1

Нонконформізм — від англ. nonconformism — незалежність від думок та стандартів оточуючих.

2

38резони в такій позиції є. Моральність, котра з’явилась для регуляції відносин між людьми, стала поширюватися у суспільстві на дедалі більші області. Жорстоке поводження з тваринами, катування їх заради власного спотвореного задоволення, безглузде винищення диких звірів і нівечення рослин, варварське ставлення до неживої природи не можуть бути морально нейтральними діями навіть у тому разі, якщо то й, хто їх здійснює, в силу особливостей свого інтелектуального розвитку, не повністю розуміє їх руйнівне значення. Культурний прогрес невпинно веде до поширеного та поглибленого усвідомлення природних та суспільних зв’язків. Але одночасно з цим відбувається й інше: дедалі точніше розрізнення суттєвих та несуттєвих зв’язків, зворотних та незворотн их змін.

Ригористична позиція неявно передбачає, що для людини все важливо рівною мірою, проте це не зовсім так. Добро та зло володіють кількісними характеристиками, вони можуть бути більшими чи меншими, і саме з цієї причини існують межі, за якими зменшення добра та зла певним чином зрівнює їх.

Таким чином,

• добро та зло характеризують умисні дії, реалізовані через вільний вибір, тобто вчинки;

• добро та зло позначають не просто вільні вчинки, але дії, свідомо співвіднесені з певним стандартом — врешті, з вищим благом, з ідеалом.

§ 2. Моральний обов’язок та совість

Обов’язок та совість є особистісними категоріями моральної свідомості.

Моральний обов’язок — це перетворення вимог суспільної моралі на особистісний імператив конкретної особи та добровільне його виконання. Обов’язок визначають як прийняту особою необхідність підкорятися суспільній волі.

Однією із найважливіших властивостей обов’язку є його добровільність. Обов’язок лише тоді стає власне моральнісним феном еном, коли слідування його вимогам є добровільним.

Моральний обов’язок — це наше свідоме та вільне підкорення моральному повелінню. Слідуючи обов’язку, ми всією душею визнаємо пріоритет більш високого начала, аніж наші власні потреби, бажання та плани. Проте залежно від ступеня

39усвідомлення необхідності, справедливості, важливості обов’язку, і, відповідно, ставлення до нього, вимоги обов’язку можуть здійснюватися на різних рівнях добровільності: від виконання за примусом або через боязнь громадської думки, до слідування обов’язку за внутрішньою потребою. Звичайно, багато що залежить від ситуації, але справді моральний обов’язок — це вільне слідування суспільно нео бхідним вимогам або особистим зобов’язанням, незалежно від будь-яких зовнішніх та внутрішніх примусів.

Виконання обов’язку є самоцінним. Це означає, що моральна дія може не дати практичного ефекту, але від цього поведінка морального суб’єкта не стає менш значимою.

Моральний обов’язок спонукає людину до активної позиції, розвиває в ній почуття особистої співпричетності всьому, що відб увається у світі та виражається в прагненні робити посильний внесок у спільну справу.

Невиконання обов’язку призводить до відчуття провини і переживається через докори та муки сумління.

Моральні цінності є імперативними, тобто обов’язковими. І не просто імперативними, а імперативними безумовно. Це означає, що їм необхідно сліду вати не за яких-небудь умов, а завжди. Ними потрібно керуватися у відносинах зі всіма людьми, а не лише з обмеженим колом родичів, друзів, колег, співвітчизників. Моральні імперативи, як і моральні цінності, що ними стверджуються, мають надситуативний та безособистісний, тобто універсальний, характер. Історично зміст морального обов’язку змінювався. Від підпорядкування відносин у докласовому суспільстві «таліонному праву» (яке проголошувало: «око за око, зуб за зуб»); у ранньокласовому суспільстві «золотому правилу моральності» («не чини іншому того, чого не бажаєш собі» або «чини по відношенню до іншого так, як би ти хотів, щоб чинили по відношенню до тебе»), яке обов’язок людини в бачає в утриманні від завдавання збитку іншому, до сформульованого у XVIII ст. І.

Кантом «категоричного імперативу», котрий розвинув ідеї «золотого правила моральності». Основні визначення категоричного імперативу звучать так:

• чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш побажати, щоб вона стала загальним законом.;

• чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього як до засобу;

40• воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі.

У формулюваннях категоричного імперативу моральний обов’язок виражається в безкорисній доброзичливості по відношенню до будь-якої людини. Категоричний імператив саме тому й категоричний, що він повинен діяти за буд ь-яких умов, для нього не існує «якщо», він ґрунтується на чистій волі, не зачепленій почуттями. Він не може базуватися на любові (а раптом вона завтра пройде), він є вираженням вищого морального закону, котрому людина одночасно і зобов’язана, і здатна неухильно підкорятися. Обов’язок є суворим, він не терпить потурань і потребує від людини спокійного та послідовного служіння.

Настанови категоричного імперативу не втрачають своєї етичної актуальності й сьогодні. Проте докорінні зміни в поглядах на людину та світ на зламі століть, глобальні проблеми та загрози, що постають перед людством, потребують пошуку нових засад універсалізації морального обов’язку. Скажімо, відомий сучасний філ ософ Г. Йонас у своїй праці «Принцип відповідальності» формулює оновлений категоричний імператив так: «Чини так, щоб результати твоєї дії не були руйнівними для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовам подальшого існування людства на Землі».

Обов’язок розглядається як глибоке усвідомлення необхідності виконання справедливого діяння, інструмент для затвердження спра ведливості. Обов’язок стає обмежувальним регулятивом незалежно від форми (негативної чи позитивної) його вираження. На думку О.Г. Дробницького, моральний обов’язок змушує людину суб’єктивно підпорядковуватися моральнісному зобов’язуванню виходячи із моральних, а не сторонніх мотивів

1 .

Проте в історії сучасних етичних вчень існують інші підходи до витлумачення поняття «обов’язку».

Як зазначає Т.Е. Василевська, між вимогами обов’язку та вчинками людини постійно існує розрив. У цьому виявляється абстрактність, відірваність обов’язку від життя, його догматизм.

Очевидно, що зведення особистої свободи до виконання обов’язку та розгляд обов’яз ку як основи людських вчинків

1

41обмежує творчий потенціал суб’єкта, орієнтує його на виконавчу сумлінність, ігнорує індивідуальність .

З погляду правового трактування обов’язку, всі підпадають під його регламентуючу силу. По суті, обов’язок нівелює своєрідність, неповторність персони. Він диктує звід законів, який повинен бути виконаним, незалежно від особистого ставлення до нього; змушує індивіда відректися від себе справжнього в ім’я абстрактного, загального встановлення. Поведінка орієнтується на виконання норм, за борон, обмежень. При цьому закони розглядаються як дещо безумовне, абсолютно достовірне.

На шляху обов’язку іноді достатньо складно прийти до відповідального вчинку. Тому що, як точно зауважує Д. Бонхьоффер, людина, обмежена рамками обов’язку, ніколи не наважиться вчинити на власний страх і ризик, а тільки такий вчинок здатен вразити зло в са ме серце та подолати його 2 .

Абсолютизація обов’язку веде до того, що домінантою людської поведінки стають зобов’язання, дотримання норм. Обов’язок перетворюється на виправдання насадження різноманітних форм насильства над автономним індивідом. Персона, що бачить покликання в сліпому слідуванні обов’язку, може стати його покірним рабом. Адже, абсолютизуючи особисту залежність від обов’язку, вона іноді екстраполює йог о на інших і вбачає «зобов’язання» як втілення почуття обов’язку у маси, тобто нав’язує власні принципи, погляди оточуючим. Таким чином, обов’язок іноді виявляється не таким вже ефективним обмеженням, як це здається на перший погляд. Етика обов’язку конституює людину абстрактну, позбавлену індивідуальних характеристик, безумовно підпорядковану встановленням.

У су часному світі обов’язок як цінність все більше втрачає позиції. Пов’язано це не стільки із занепадом нравів, скільки з розширенням свободи багатьох. Обов’язку відводиться роль самообмежувача свободи по відношенню до існуючих порядків, які можуть постраждати від свавілля особи. Дж. Грант пов’язує такий стан справ насамперед з приходом техно логічної

1

Див.: Василевська Т.Е. Відповідальність як духовно-моральнісний вимір особистості: Дис. … канд. філос. наук за спец. 09.00.07. — Етика. — К., 1996. — С. 69— 70.

2

42цивілізації, де наукові досягнення та сучасні технології породжують світогляд людської могутності .

Т. Е. Василевська вважає, що обсяг відповідальності є набагато ширшим за обов’язок, тому її не можливо звести до обов’язку, На думку вченої, обов’язок з’ясовує лише один аспект феномену відповідальності — обмежувальний, і тому він стоїть поряд зі справедливістю. Обов’язок формується із визнання первинної відповідальності та моральнісних цінностей. Сам е в моральній відповідальності сполучаються моральнісні уявлення про належне, врахування неповторності персони та унікальності ситуації, в якій знаходиться кожний, та необхідність турботливого, людинолюбного ставлення до іншого. Таким чином, робиться висновок, що відповідальність не випливає із обов’язку

2 .

У мислительній традиції етики розгортаються дискусії і щодо обов’язку не лише перед іншими, але й перед самим собою. Дехто з авторів вбачає наш обов’язок перед собою в досягненні щастя, в повноті самореалізації. Той, хто знехтував своїми даруваннями, втратив можливість проявити себе, залишається лише однією нерозкритою потенцією, — не виконав свій обов’яз ок перед самим собою. Але для саморозкриття потрібні умови, тому обов’язок сучасної людини в тому числі виявляється і в турботі про матеріальний бік власного життя, своє здоров’я, тих атрибутах добробуту, котрі дозволяють жити повноцінно: подорожувати, пізнавати, творити, спілкуватися, різнобічно реалізовувати себе.

Розвиток усіх сил свого єства потребує свобо ди та самостійних рішень, а тому «самообов’язок» людини — не дозволяти собою помикати, не погоджуватися на кабальні відносини, ніколи не ставати засобом у руках інших, маріонеткою на ниточках. Тобто обов’язок людини перед собою

— відстоювати свою індивідуальність, власне бачення, відмовлятися від сліпого прийняття будь-яких нав’язаних кліше.

Обов’язок і в то му, щоб принаймні спробувати бути щасливим. Не можна погоджуватися на зневіру, душевну деградацію, песимізм, депресію. А для цього життя повинно мати сенс. Пошук сенсу — якщо він не знайдений або втрачений — також є важливим обов’язком людини перед самою собою.

1

Новая технологическая волна на Западе / Сост. Л.С. Гуревич. — М.: Прогресс, 1986. — С. 160.

2

Див.: Василевська Т.Е. Відповідальність як духовно-моральнісний вимір особистос

43Знаходження смислу не гарантує щастя, але дає шанс та надію на нього.

Сучасна світська свідомість зобов’язує людей турбуватися про розгортання всіх своїх кращих потенцій, тією чи іншою мірою орієнтуючи на ідеал щастя. Людина не повинна забувати про своє щастя — це дозволяє їй краще виконувати моральний обов’язок по відношенню до іншого. Ці слова належат ь ригористу І. Канту.

Совість часто називають іншою стороною обов’язку, більш особистісним «внутрішнім голосом» моральної дії, внутрішнім регулятором моралі в цілому. Совість — це здатність до активного самопізнання, самооцінки особистісного ставлення до оточуючого, до чинних у суспільстві моральних норм.

Совістю ми називаємо моральне почуття, яке дозволяє визначати цінність влас них вчинків.

У давніх текстах совість описується за допомогою понять «обов’язок» та «сором». Проте на відміну від почуття сорому, коли ми орієнтуємося на оцінку інших людей, совісна оцінка є самооцінкою, де основним орієнтиром є «абсолютна» людина, Бог для віруючих людей, людина в найповніших та найкращих її виявах.

Виконуючи функцію внутрішнього регулято ра совість діє:

• як спонука, спрямовуючи нас на дотримання моральних вимог, створюючи певну позитивну психологічну установку;

• як заборона, тобто зупиняючий фактор, наперед засуджуючи нас за припустимий (можливий) вибір, за поведінку, яка лише намічається;

• як корегуюча складова (корегує дії під час їх вчинення);

• як моральна оцінка наших вчинків, виказуючи відповідне моральне переживання. І ця оцінка є дуже важливою, оскільки совість формується на основі інтеріоризації моральних вимог середовища і певним чином відображає їх суспільний характер. Але совість передусім є особистісною оцінкою фактів, виразником нашого суб’єктивного ставлення до явища, яке морально оцінюється.

Між совістю та обов’яз ком існує суперечливий взаємозв’язок. З одного боку вони створюють єдиний морально-психологічний механізм регуляції поведінки особи, в якому совість виступає як підвалина для виконання обов’язку. З другого, — між совістю та обов’язком можуть виникати конфлікти, що породжуються, як правило, неспівпадінням цілей та інтересів особистості та суспільства. Питання про правоту совіст і чи обов’язку залежить від обставин, від самого розуміння обов’язку.

44Між совістю та обов’язком існує контроверза. Цю відмінність досить чітко визначив Е. Фром, назвавши батьківською совістю — совість, обумовлену обов’язком, а материнською совістю — совість, обумовлену любов’ю та турботою. Видатний психоаналітик писав: «Є не лише батьківська, але й материнська совість. Є голос, котрий наказує нам виконувати наш обов’язок; і є голос, котрий велить нам любити та прощати інших людей та са мих себе».

У совісті рішення, дії та оцінки співвідносяться не з думкою та очікуванням оточуючих, а з вищим ідеалом, обов’язком. Совість потребує бути чесним «в мороку» (Р. Г. Апресян) — тобто бути чесним, коли ніхто не може проконтролювати тебе, коли тайне не стане явним, коли про мо жливу твою нечесність ніхто не дізнається.

У повсякденному спілкуванні досить часто вживаються вислови «чиста совість», «спокійна совість», під якими розуміються усвідомлення людиною виконання всіх своїх обов’язків або реалізація всіх своїх можливостей у конкретній ситуації. Якщо ж сприймати ці слова буквально, то стан «чистої»,«заспокоєної» совісті є вірною ознакою безсовісності, тобто не відсутності совісті, а схильності не звертати уваги на її судження. А. Швейцер, котрий вбачав у моралі найвищу правду та найвищу доцільність, звертається до почуття відповідальності за долю іншої людини: «Ми ніколи не повинні ставати глухими. Ми будемо жити в злагоді з істиною, якщо гли бше будемо переживати конфлікти. Чиста совість — це винахід диявола» .

Совість — це відповідальність людини перед самою собою як носієм вищих, універсальних цінностей. Проте совість як засіб самооцінки не є абсолютною: вона може бути поблажливою, адже вона — моя. Її не можна обманути, але можна «вмовити», «приспати» і т. д., тому покладатися цілком на совість також не можна. Разом з тим саме в самооці нці, яка проводиться совістю, проявляються моральний компроміс або безкомпромісність. Звичайно, бувають ситуації, котрі виправдовують людину, але буває й так, що обставини виступають лише прикриттям для самовиправдання. В житті обставини завжди ставлять нас перед вибором, критерієм же вибору повинна слугувати совість.

Совість — феномен емоційний, вона проявляє себе через глибокі негативні переживання, самодоко ри, тривожність і стурбованість людини моральністю та гуманністю своєї поведінки. Як суддя всього нашого життя совість виступає через