Переход к рыночным отношениям в Республике Беларусь и связанная с этим трансформация финансово-кредитной системы и экономики в целом повлекли за собой целый ряд сложностей в адаптации финансового механизма к новым условиям хозяйствования.
Формирование финансового рынка в Республике Беларусь осложнялось некоторыми историческими и национальными условиями. Существовавшая до распада Советского Союза традиционная законодательноправовая база не соответствовала потребностям становления и развития социально ориентированной рыночной экономики, модель которой создается в нашем государстве. Отсутствие же национального опыта правового регулирования на первых этапах самостоятельного пути тормозило процессы разработки новой нормативно-правовой базы, которая могла бы стать действенным регулятором как производственной, так и финансовой сфер экономики.
Так, до настоящего момента не выработана определенная государственная концепция основных направлений развития финансового рынка Республики Беларусь, предполагающая создание конкурентных институтов, инструментов и системы регулирования финансового рынка, слабо исследован огромный накопленный зарубежный опыт в этой сфере, отсутствует системность и комплексность в организации деятельности и регулирования на отдельных сегментах финансового рынка.
В развитии финансового рынка Беларуси, на наш взгляд, можно выделить три этапа:
1. Этап становления и динамичного развития (1991—1995 гг.)
2. Этап усиления роли государства на финансовом рынке и ухудшения состояния финансовых институтов (1996—2000 гг.)
3. Этап усиления государственного регулирования финансового сектора экономики (2001г. —до настоящего времени).
На современном этапе участниками финансового рынка Республики Беларусь (его фондового сегмента) являются более 5000 эмитентов (включая более 1800 открытых акционерных обществ), более 1 миллиона инвесторов, а также 130 профессиональных участников рынка ценных бумаг (включая 28 банков).
Создана и функционирует ОАО «Белорусская валютно-фондовая биржа», на которой торгуются акции, государственные облигации, облигации Национального банка и иные ценные бумаги.
Для учета прав на ценные бумаги, которые выпущены в бездокументарной форме, в республике действует депозитарная система, состоящая из двух центральных депозитариев (центральный депозитарий Национального банка — по государственным ценным бумагам и ценным бумагам Национального банка и РУП «Республиканский центральный депозитарий ценных бумаг» — по акциям, облигациям юридических лиц и муниципальным облигациям) и депозитариев второго уровня. Данная депозитарная система является достаточно развитой как в плане организационной структуры, так и в технологическом плане.
Что касается спектра обращающихся инструментов, то в настоящее время фондовый рынок Республики Беларусь представлен следующими основными сегментами:
— корпоративные ценные бумаги (акции, облигации)
— государственные ценные бумаги (ГКО, ГДО);
— краткосрочные облигации Национального банка Республики Беларусь;
— муниципальные ценные бумаги (жилищные облигационные займы);
— ценные бумаги коммерческих банков (векселя, депозитные и сберегательные сертификаты);
— векселя юридических лиц (кроме банков).
— В общем объеме эмиссии ценных бумаг основной удельный вес (около 70%) занимают акции ОАО. Однако их оборот на вторичном рынке практически не осуществляется (коэффициент оборота за 2004 г. составил 0,014 (1,4 % от объема эмиссии)).
По мнению специалистов, данный дисбаланс на рынке акций обусловлен следующими причинами:
— основное количество акций (порядка 85 % от всех выпущенных акций ОАО) принадлежит государству и, следовательно, они не попадают в сферу обращения;
— в пределах 5
—10 % акций находятся под мораторием (акции, приобретенные гражданами Республики Беларусь на льготных услови-
ях (по цене на 20 % ниже номинальной стоимости) или за чеки «Имущество», запрещены к отчуждению в период безвозмездной приватизации).
В создавшихся условиях оставшиеся в свободном обращении акции (порядка 5—10 % от общего объема выпущенных акций) не позволяют создать ликвидный рынок акций в нашей республике и, как следствие, использовать потенциал этого рынка в процессе привлечения инвестиций.
Другие виды корпоративных ценных бумаг — облигации, векселя предприятий — практически не эмитируются, что связано с высоким уровнем налогообложения по операциям с ценными бумагами и стремлением государства сократить неденежную составляющую в расчетах между предприятиями.
В сложившихся условиях наиболее развитым сегментом финансового рынка Беларуси являются государственные ценные бумаги, эмитируемые Министерством финансов и размещаемые среди юридических лиц Республики Беларусь (прежде всего, банков), населения и среди нерезидентов. Коэффициент оборота по данным ценным бумагам составил в 2004 г. 5,81 (581 % от общего объема эмиссии). Вместе с тем потенциал данного сегмента также используется недостаточно. И Правительство Беларуси в настоящее время работает над расширением как спектра инструментов государственных ценных бумаг, так и круга его участников, в том числе с перспективой размещения государственных ценных бумаг на внешних рынках.
Основными проблемами, препятствующими развитию финансового рынка Республики Беларусь, на наш взгляд, являются:
1. Чрезмерная концентрация собственности в руках государства, как напрямую, так и через механизм «золотой акции». Кроме того, в республике действует мораторий на отчуждение акций, приобретенных на льготных условиях или за чеки «Имущество» в период безвозмездной приватизации. Как следствие, ограничен интерес населения к долевому владению бизнесом, невозможно создание «народного капитализма», преобладает долговой рынок, подавлены стимулы к оценке компаний на основе их капитализации. Выходом из сложившейся ситуации, на наш взгляд, является система мер, направленная на диверсификацию собственности, на создание стимулов к владению населением акциями на долгосрочной основе (в т. ч. ускорение процессов приватизации и отмена права «золотой акции», отмена моратория на отчуждение акций, налоговые стимулы по операциям с ценными бумагами).
2. Чрезмерность регулирования, слишком высокие регулятивные издержки для эмитентов и других участников рынка, неконкурентоспособность продуктов и услуг рынка ценных бумаг в сравнении с другими сегментами финансового рынка. Необходимым является реформирование системы государственного регулирования финансовых рынков, снятие излишних полномочий и административных барьеров, перенос акцентов на саморегулирование, на надзор за финансовым состоянием участников рынка ценных бумаг, за честностью и справедливостью ценообразования, за уровнем рисков фондового рынка.
3. Отсутствие долгосрочной политики развития финансового рынка. Необходимой является разработка официально признанной долгосрочной программы — основных направлений развития финансового рынка, согласованной с Концепцией развития банковской системы Республики Беларусь, в увязке с долгосрочными аспектами макрофинансовой и денежной политики.
Основными направлениями государственной политики по развитию финансового рынка в среднесрочной перспективе, на наш взгляд, являются:
1) Создание необходимых предпосылок для формирования конкурентных институтов финансовой индустрии.
2) Создание правовых основ формирования новых инструментов финансового рынка.
3) Реформа системы регулирования на финансовом рынке.
Создание конкурентных институтов финансовой индустрии предполагает реализацию следующего комплекса мероприятий:
— совершенствование учетно-расчетной инфраструктуры фондового рынка, внедрение новых технологий, прежде всего, полностью автоматизированной электронной котировочной системы с соответствующими системами криптозащиты и электронной подписи для обслуживания внебиржевого оборота, регистрации сделок и котировки ценных бумаг. Этим будет заметно упрощена работа широкого круга инвесторов на внебиржевом рынке, достигнут высокий уровень прозрачности рынка, обеспечена оперативность обмена информацией о текущем состоянии и ценовой конъюнктуре;
— внедрение систем управления рисками профессиональных участников рынка. Эти меры должны, с одной стороны, служить для участников рынка стимулом для строгого соблюдения законодательных норм, а, с другой стороны, быть для регулятора действенным инструментом дисциплинарного воздействия на недобросовестные компании;
— развитие накопительных пенсионных систем, институтов коллективных инвестиций и страховых институтов, что позволит аккумулировать значительные финансовые ресурсы и использовать их на инвестиционные цели.
Создание правовых основ формирования новых инструментов финансового рынка предполагает реализацию следующего комплекса мероприятий:
— развитие рынка производных финансовых инструментов — фьючерсных контрактов на различные финансовые активы, опционов, свопов, варрантов и.т.д. С этой целью необходимо разработать и принять закон «О производных финансовых инструментах»;
— развитие инструментов секьюритизации финансовых активов и рынка ипотечных ценных бумаг;
— ликвидация излишних правовых барьеров для выхода отечественных предприятий на национальный финансовый рынок и внедрение компенсационных механизмов для снижения рисков участников финансового рынка.
Проведение реформы регулирования предполагает:
— разработку законодательных основ для создания и функционирования коллегиального органа по регулированию на финансовом рынке. Сегодня регулирование и надзор на финансовом рынке осуществляют несколько госорганов — Комитет по ценным бумагам при Совмине, Национальный банк, Министерство финансов и др., что усложняет проведение на этом рынке единой государственной политики. Кроме того, возникает риск конкуренции между органами, регулирующими финансовые институты, усложняется координация между ведомствами;
— вовлечение в процесс принятия решений по регулированию финансового рынка интересов профессиональных участников рынка ценных бумаг, инвесторов и эмитентов, в том числе через развитие саморегулирования. Наличие в системе национального регулирования рынка ценных бумаг саморегулируемых организаций является условием, без которого немыслима нормальная организация данного рынка, что подтверждает опыт США, Великобритании, Франции, России и других стран.
Таким образом, предложенный комплекс мер, предполагающий создание конкурентных институтов, инструментов и системы регулирования финансового рынка, может стать основой при разработке государственной концепции основных направлений развития финансового рынка Республики Беларусь. Н. В. Шатило, здобувач КНЕУ, викладач, Житомирський технологічний коледж ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ ОБЛІКУ ВИРОБНИЧИХ ЗАПАСІВ
История бухгалтерского учёта — это поиск разумных ответов. Иногда он шёл успешно, порой приводил к разочарованию, люди впадали в заблуждения, однако, осознав это,начинали поиск заново.
История учёта — это не путьот победы к победе, а летопись его взлётов и падений
Я. В. Соколов
Розгляд наукової проблеми слід починати з дослідження її еволюції. Питання про необхідність вивчення історії науки не викликає сумнівів. Більш того, ступінь розвитку науки визначається рівнем вивченості її історії. Історію виникнення обліку виробничих запасів необхідно розглядати у нерозривному зв’язку з історією обліку взагалі.
Про дату виникнення бухгалтерського обліку й досі тривають наукові дискусії. Найпоширенішими є три варіанти відповідей: 6000 років тому, коли почалася цілеспрямована реєстрація фактів господарського життя;
500 років тому, коли вийшла книга Луки Пачолі та почалось описове осмислення обліку; і, нарешті, 100 років тому, коли з’явились перші теоретичні конструкції. Ці три відповіді
— три різних погляди на те, що таке бухгалтерія: 6000 років тому назад облік виник як практична діяльність, як рахівництво, як засіб розуміння господарського процесу, як його мова; 500 років
— як предмет літературного обговорення, як частина літературної мови; 100 років він існує як самостійна наука — рахунковедення, як засіб розуміння обліку, як мова рахівництва. З цього останнього моменту рахівництво та рахунковедення існують паралельно і самостійно.
Розглянемо хронологію становлення обліку виробничих запасів. Систематизуємо погляди різних вчених ХVІІ
— ХХ століть на проблему розвитку обліку виробничих запасів ( табл. 1).
Таблиця 1
ПРОПОЗИЦІЇ ВЧЕНИХ ХVІІ
—ХХ СТОЛІТЬ
| Вчений |
Країна, період |
Що пропонував |
| Оцінка виробничих запасів |
| М. Годарт [6, с. 100] |
Франція, 1827 р. |
Ввів в облік матеріалів цінник, тобто перелік облікових цін, а різницю між ними і ціною фактично отриманих матеріалів він списував на рахунок Збитків та прибутків |
| Луї Мєзнєр [61, с. 100] |
Франція, 1857 р. |
Пропонував ведення обліку матеріалів за фактичними покупними цінами, але залишки матеріалів розцінював за ринковими продажними цінами. На рахунку Матеріали також обліковував напівфабрикати (власного виробництва) |
| Ейгєн Шмалєнбах [6, с. 312] |
Німеччина, 1873—1955 р.р. |
Допускав оцінку матеріалів за нижчою ціною (якщо ціна придбання нижче ринкової, то по першій ціні, якщо навпаки, то по другій) |
| Райш і Крайбіг [6, с. 164] |
ХІХ — на початку ХХ ст. |
Вважали напівфабрикати невідчуженими цінностями, що споживаються тільки всередині підприємства, а тому їх оцінка не могла бути вище собівартості. Оцінка за продажними цінностями повністю відвергалася |
| Сімон [6, с. 164] |
ХІХ — на початку ХХ ст. |
Вважав напівфабрикати відчуженими, а тому пропонував їх оцінку за «особливою продажною ціною», яка визначалася так: з продажної ціни готового напівфабрикату вираховується вартість виготовлення фабрикату з напівфабрикату |
Продовження табл. 1
| Вчений |
Країна, період |
Що пропонував |
| І. Крайбіг [6, с. 164] |
Германоязичні країни, 1925 р. |
Розвивав суб’єктивну оцінку. Різні цінності грають різну роль в господарстві, а, відповідно, немає сенсу їх показувати в однаковій оцінці: основні засоби, а також сировина і матеріали оцінюються за собівартістю; товари та предмети, що призначені для реалізації, — за продажною ціною |
|
Відокремлення виробничих запасів від інших рахунків
| Зенон [6, с. 39] |
Греція, 256 р. до н.е. |
Реформував систему обліку, що склалася в приватних помешканнях. Відокремлював складський облік (облік запасів) |
| Доменіко Манчіні [6, с. 70] |
Італія, 1540 р. |
Поділив всі рахунки на живі (розрахунків з фізичними та юридичними особами) та мертві (матеріальних і грошових цінностей) |
| Джузеппе Чербоні [6, с. 121] |
Італія, 1827—1917 р.р. |
Поділяв рахунки на інтегральні (грошові, матеріальні та рахунки розрахунків) та диференціальні (результатні рахунки та рахунки власних засобів) |
| Н. Пєлігрінні [6, с. 137] |
Італія, 1929 р. |
Поділяв рахунки на матеріальні та персональні (особисті) |
| А.М. Вольф [6, с. 254] |
Роттердам, 1854—1920 р. |
Виділяє три групи рахунків: майна, послуг, розрахунків (особисті) |
| А. З. Попов [6, с. 259] |
Харків, 1910 р. |
Поділяв рахунки на: а) матеріальні (об’єктивні); б) особисті (суб’єктивні, юридичні); в) загальні (економічні) |
| Р. П. Коффі [6, с. 141] |
Франція, 1833 р. |
Кожному виду матеріальних цінностей відповідає і визначений рахунок. Всі рахунки поділяються за обліком реальних та раціональних (фіктивних) цінностей. Перша група — рахунки особисті (дебіторів та кредиторів) та рахунки матеріальних цінностей (рахунки основних та оборотних засобів) |
| Т. Пехе [6, с. 550] |
ПНР, епоха соціалізму |
Виділяв п’ять суперзагальних рахунків: розрахунки, матеріальні цінності, грошові кошти, фонди, результати |
Продовження табл. 1
| Вчений |
Країна, період |
Що пропонував |
| Ежен П’єр Леоте та Адольф Гільбо [6, с. 149] |
Франція, 1819—1895 р.р. |
Рахунки з точки зору цілей поділяє на серії: А — рахунки капіталу; Б — рахунки цінностей: 1) рахунки основних засобів, 2) рахунки оборотних засобів та 3) рахунки засобів, вкладених в справу; В — рахунки третіх осіб та Д — рахунки результатів |
| Пейзер [6, с. 169—170] |
ХІХ — на початку ХХ ст. |
Розрізняв чотири групи: власне сировина, що надходить безпосередньо в переробку (рахунок спеціальних матеріалів); загальні матеріали (рахунок виробничих матеріалів); матеріали, що надходять прямо в переробку (рахунок матеріалів у виробництві); та, нарешті, матеріали, що записуються на один з рахунків накладних витрат виробництва. |
| Штраус і Стефан [6, с. 169—170] |
ХІХ — на початку ХХ ст. |
Поділяли матеріали на три групи: 1) матеріали на складі (рахунки магазинів, складів, комор); 2) матеріали у виробництві (рахунки для матеріалів, що відпускаються безпосередньо на виготовлення продукції); 3)матеріали для обслуговування виробництва (ремонти, власні установки, інструменти, гвинти, гайки, болти), тобто рахунки для внутрішніх замовлень. |
| Кальмес [6, с. 169—170] |
ХІХ — на початку ХХ ст. |
Вводив дві групи рахунків: основні та допоміжні матеріали, справедливо відмічав, що в останньому випадку (матеріали власного виробництва) мова йде про напівфабрикати. Кальмесу приходилося настоювати на миттєвому відображенні в синтетичному обліку документів на отримані матеріали. В практиці того часу бухгалтери, як правило, накопичували матеріальні документи та рахунки на оплату, а для складання проводки приймали тільки взаємно перевірені документи. Часто в цьому випадку рахунок постачальників не використовувався |
| Ляйтнер та Обертах [6, с. 169—170] |
ХІХ — на початку ХХ ст. |
Виділяли: покупні матеріали та матеріали власного виробництва і відповідні їм дві групи рахунків |
Продовження табл. 1
| Вчений |
Країна, період |
Що пропонував |
| Шибе та Одерман [6, с. 169—170] |
ХІХ — на початку ХХ ст. |
Вважали виправданим відкриття рахунку Матеріалів тільки в тому випадку, коли фабрика широко продавала матеріали на сторону, або ж якщо з одного і того ж матеріалу виготовлялося декілька різних виробів. В зворотному випадку придбані матеріали відразу ж списувалися на рахунок основного виробництва |
| Виробничі запаси як частина витрат виробництва |
| Франсіско де Ескобар [6, с. 80] |
Іспанія, 1603 р. |
Трактував всі рахунки як калькуляційні, в тому числі рахунок матеріалів, так як по дебету збираються витрати, пов’язані з придбанням цінностей. Сенс обліку зводив до правових відносин між власником та матеріально відповідальними особами (юридичний напрямок ведення обліку) |
| Джеймс Додсон [6, с. 92] |
Англія, 1750 р. |
Описав техніку бухгалтерського та натурально-вартісного обліку виробництва: при покупці матеріалів дебетувався рахунок Матеріалів на їх кількість та вартість; кредитувався цей рахунок в кореспонденції з рахунками майстрів, які дебетувалися на суму (і кількість) виданих їм матеріалів |
| Ф. В. Кронхєйльм [6, с. 93] |
Англія, 1818 р. |
Поділяв облік на дві частини: виробничий та бухгалтерський. До виробничих він відносив рахунки Матеріалів, Виробництва, Готової продукції. Рахунок Матеріалів фіксував матеріали за кількістю (вовна — за вагою, сукно — за метражем). Матеріали, відпущені у виробництво, списувалися на рахунок Виробництва. Кронхейльм пропонував списувати з рахунку Матеріалів матеріали за кількістю придбання (вага вовни), а оприбутковувати на рахунок Виробництва кількість готової продукції (кількість кусків сукна), тобто технології того часу наперед визначали, скільки з відпущених матеріалів повинно за нормами вийти готової продукції. Це перша відома спроба нормувати облік витрат матеріалів |
Закінчення табл. 1
| Вчений |
Країна, період |
Що пропонував |
| Ансельм Пейн [6, с. 100] |
Франція, 1817 р. |
Вів облік витрат поза безпосереднім зв’язком з рахунками Головної книги. В складі витрат виступали матеріали, знос обладнання та інвентарю, а також сплачена рента |
| Юст [6, с. 159] |
Германія, Австро-Венгрія, Швейцарія, 1922 р. |
Вважав, що: 1) в обліку слід все майно поділити на три групи — бездіюче (матеріали, основні засоби в ремонті або запасі і т.д.); діючі (рахунок виробництва); та новостворене майно (готова продукція і т.п.); 2) в названих групах майна облік будується за схемою постачальник-замовник або замовникпостачальник (наприклад, необхідно виявити витрати виробництва: замовник — рахунок Виробництва, постачальник — рахунок Матеріалів) |
| Жан Густав КурсельСенель [6, с. 154] |
1813—1892 р.р. |
З прямих (особливих) витрат відокремлював головним чином матеріали та заробітну плату. Матеріали оприбутковують за фактичними цінами, а списують за поточними, що дозволяє чітко розмежувати прибуток виробництва та прибуток кон’юнктурний. Комірник веде свій облік тільки в натуральному вимірі |
Можна зробити висновок, що:
1) багато вчених минулих століть відокремлювали облік виробничих запасів (оборотних засобів);
2) як і в сучасному обліку, існувало декілька методів оцінки запасів;
3) складський облік запасів вівся сортовим або партіонним способом;
4) виробничі запаси були складовою частиною витрат виробництва.
Якщо ранше існувало багато поглядів на організацію та ведення обліку виробничих запасів, то на сьогодні думки вчених з цього приводу досить схожі. Наведемо дефініції «виробничі запаси» та «оборотні засоби» в сучасній літературі (табл. 2, 3).
Таблиця 2
ВИЗНАЧЕННЯ ВИРОБНИЧИХ ЗАПАСІВ В
ОБЛІКОВО-ЕКОНОМІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
| Джерело |
Визначення |
| Алахов Б. В., Мальцева В. В. [1, с. 20] |
Сукупність виробничих запасів або предметів праці складають сировина та основні матеріали, покупні напівфабрикати та комплектуючі вироби, допоміжні матеріали, тара, паливо, запасні частини |
| Грабова Н. Н. [3, с. 20] |
Виробничі запаси використовуються для виробництва суспільного продукту та його просування до споживача. До них відносяться сировина та основні матеріали, що утворюють речову основу продукції, яка виготовляється, (наприклад, метал — у виробництві машин; деревина — в деревообробній промисловості) ; допоміжні матеріали (наприклад, фарба) або ті, що споживаються засобами праці (наприклад, змащувальні матеріали), або ті, що сприяють трудовим процесам (наприклад, для освітлення, утримання в чистоті виробничих приміщень тощо); напівфабрикати (предмети праці, що пройшли одну або декілька стадій обробки та потребують подальшої виробничої обробки); запасні частини, нафтопродукти тощо. |
| Бутинець Ф. Ф., Виговська Н. Г. [7, с. 199] |
Під виробничими запасами (матеріальними запасами) розуміють різні матеріальні елементи виробництва, що використовуються як предмети праці у технологічному процесі. Вони цілком споживають в кожному виробничому циклі і повністю переносять свою вартість на виготовлену продукцію |
| Швець В. В. [8, с. 181] |
До виробничих запасів з метою обліку відносять предмети праці, що призначені для обробки, переробки, використання у виробництві та для господарських потреб протягом операційного циклу. До них належать: сировина і матеріали, купівельні напівфабрикати та комплектуючі вироби, паливо, тара і тарні матеріали, будівельні матеріали, запасні частини, інші матеріали |
Таблиця 3
ВИЗНАЧЕННЯ ОБОРОТНИХ ЗАСОБІВ В
ОБЛІКОВО-ЕКОНОМІЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ
| Джерело |
Визначення |
| Алахов Б. В., Мальцева В. В. [1, с. 20] |
Розрізняють оборотні засоби, що нормуються та не нормуються. До оборотних засобів, що нормуються, відносять виробничі запаси, незавершене виробництво, залишки готової продукції. Їх розміри обмежуються нормативами. Інші види оборотних засобів, які подані грошовими коштами та засобами в різних розрахунках, не нормуються |
Закінчення табл. 3
| Джерело |
Визначення |
| Єрмошенко Н. Н., Скворцов Н. Н. [4, с. 98] |
Оборотні засоби — сукупність виробничих оборотних фондів (предметів праці) та фондів обігу (в грошовій формі). До виробничих оборотних фондів відносяться сировина й матеріали, паливо, корми, сімена та інші матеріальні цінності, витрати на незавершене виробництво та напівфабрикати, витрати майбутніх періодів, малоцінні та швидкозношувані предмети |
| Ламикін І. А. [5, с. 12] |
Оборотні засоби складаються з двох частин: оборотних фондів та фондів обігу. Оборотні фонди — це виробничі запаси предметів праці: сировини, основних і допоміжних матеріалів, напівфабрикатів, палива, незавершене виробництво, запасні частини для поточних ремонтів, малоцінні та швидкозношувані предмети |
| Бутинець Ф. Ф. [2, с. 69] |
Оборотними називаються засоби, які повністю використовуються в одному виробничому циклі, в одному кругообігу засобів. До них належать: сировина і основні матеріали, що утворюють матеріальну основу продукції; допоміжні матеріали, що приєднуються до основних матеріалів; напівфабрикати; предмети, що перебувають у незакінченому виробничому процесі — незавершеному виробництві |
Вивчаючи сучасний рівень розвитку промисловості, практику ведення бухгалтерського обліку на підприємствах та діючі нормативноправові документи, можна сказати, що питанням обліку виробничих запасів приділяється не надто багато уваги. Бухгалтера-практики можуть знайти лише загальну інформацію з обліку виробничих запасів. Що ж стосується галузевих особливостей даної проблеми, існує багато невирішених питань.
ЛІТЕРАТУРА
1. Алахов Б. В., Мальцева В.В. Бухгалтерский учёт в лесной, целлюлознобумажной и деревообрабатывающей промышленности. Учебник для техникумов. — М.: Лесн. пром-сть, 1985.
— 416 с.
2. Бутинець Ф. Ф. Теорія бухгалтерського обліку. Конспект лекцій для студентів спеціальності 7.050106 «Облік і аудит». — Житомир: ЖІТІ, 1996.
3. Грабова Н. Н. Теория бухгалтерского учёта. Учебн. пособие для средн. с.-х. заведений. М., «Финансы». 1972. — 223 с.
4. Ермошенко Н.Н., Скворцов Н.Н. Словарь-справочник предпринимателя. — К.: УкрИНТЭИ, 1993. — 168 с.
5. Ламыкин И. А. Основы бухгалтерского учёта. — М.: Московский университет, 1987. — 259 с.
6. Соколов Я. В. Бухгалтерский учёт: от истоков до наших дней: Учебн. пособие для вузов. — М.: Аудит, ЮНИТИ, 1996. — 638 с.
7. Фінансовий облік. Частина ІІ. Навч. посібник для студентів спеціальності 7. 050106 «Облік і аудит»/ Ф. Ф. Бутинець, Н. Г. Виговська. — Житомир: ЖІТІ, 1998. — 704 с.
8. Швець В. В. Теорія бухгалтерського обліку: Підручник. — К.: Знання, 2004. — 447 с. С. Л. Шатров, магистр экономических наук, аспирант, Белорусский государственный экономический университет
