Тема 9. Організаційно-правові засади державного управління у сфері підприємництва
1. Державне управління, регулювання та державна регуляторна політика у сфері підприємницької діяльності: співвідношення понять.
2. Правовий статус органів державного управління у сфері підприємництва.
3. Основні засоби адміністративно-правового регулювання у сфері підприємництва.
4. Державний контроль і нагляд у сфері підприємницької діяльності.
5. Адміністративна відповідальність у сфері підприємницької діяльності.
Перелік знань та вмінь, яких набуде студент після опанування теми
Опанування матеріалу цієї теми дасть змогу студентам зрозуміти: сутність державного регулювання та державної регуляторної політики, а також співвідношення цих понять; систему й адміністративно-правовий статус органів державного управління у сфері підприємництва, методи їх владно-організуючої діяльності, зокрема застосування ними заходів адміністративного примусу, якими є контроль (нагляд) та заходи адміністративної відповідальності. Вивчення цього матеріалу допоможе вільно орієнтуватися в системі нормативно-правових актів з указаних пи
1. Державне управління, регулювання та державна регуляторна політика у сфері підприємницької діяльності: співвідношення понять
Державне управління економікою, як вже зазначалося, передбачає здійснення низки управлінських функцій у сфері господарювання. Однією з цих функцій виступає державне регулювання, суть якого полягає у визначенні загальних рамок і порядку здійснення господарської діяльності, формування відповідних суспільних відносин. Державне регулювання здійснюється шляхом встановлення правил, видачі дозволів, непрямого економічного впливу на суб’єктів господарювання.
В юридичній літературі державне регулювання іноді протиставляють державному управлінню, мотивуючи це тим, що в державному регулюванні застосовують, як правило, непрямі (економічні) методи державного впливу, а в державному управлінні — прямі (адміністративні). Утім, цей аргумент недостатньо переконливий, адже одні й ті самі органи виконавчої влади, зокрема й ті, які прийнято називати регуляторними, використовують у своїй діяльності методи і непрямого, і прямого впливу. Так, наприклад, видаючи регуляторний (нормативно-правовий) акт, тобто застосовуючи непрямий метод впливу, державний орган здійснює контроль за його виконанням, тобто вдається до прямих адміністративних методів державного управління. Це свідчить про взаємопов’язаність різних методів управління і недоцільність звуження поняття державно-управлінської діяльності до застосування тільки адміністративних методів державно-владного впливу.
Державне регулювання у сфері господарювання як функція державного управління економікою — це напрям діяльності апарату державного управління, спрямований на практичну реалізацію державної регуляторної політики.
Поняття державної регуляторної політики в її економічному сенсі є доволі широким, адже передбачає реалізацію низки конкретних економічних функцій держави. Основними з цих функцій, на думку економістів, є такі: раціоналізація економічної структури суспільства; фінансування й організація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових галузей і тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не гарантують отримання найближчим часом значних прибутків; допомога проектам високого ризику; перерозподіл національного доходу через одержавлення фінансів; створення та розвиток соціально-економічної інфраструктури; регулювання
Водночас юридичний аспект цього поняття, як свідчить аналіз відповідного законодавства, відображає формально-юридичні шляхи реалізації зазначених функцій державної регуляторної політики у сфері економіки. Як випливає зі ст. 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 11.09.2003 р., державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності спрямована на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави в діяльність суб’єктів господарювання й усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється у межах, у порядку й у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Забезпечення здійснення державної регуляторної політики в процесі державного управління економікою відповідно до ст. 5 зазначеного Закону включає: встановлення єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до здійснення відстежень результативності регуляторних актів; підготовку аналізу регуляторного впливу; планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів; оприлюднення проектів регуляторних актів з метою отримання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їхніх об’єднань, а також відкриті обговорення за участі представників громадськості питань, пов’язаних з регуляторною діяльністю; відстежування результативності регуляторних актів; перегляд регуляторних актів; систематизацію регуляторних актів; недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють чинні регуляторні акти; викладення положень регуляторного акта у спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами, які мають впроваджувати або виконувати вимоги цього регуляторного акта; оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності.
Під регуляторним актом при цьому слід розуміти ухвалений уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який заголом або окремі положення якого спрямовані на
зовнішньоекономічної діяльності всіх суб’єктів господарювання та охорони навколишнього середовища [2, c. 598 — 599]. Таким чином, економічний аспект поняття політики державного регулювання у сфері економіки відображає цільову спрямованість регуляторної діяльності держави в цій сфері.
Серед органів державного управління регуляторними органами відповідно до ст. 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» можуть вважатися Президент України, Кабінет Міністрів України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади, а також посадові особи будь-якого із зазначених органів, якщо відповідно до законодавства ця особа має повноваження одноособово приймати регуляторні акти.
Крім того, до регуляторних органів цим законом віднесені органи місцевого самоврядування, державні спеціалізовані установи й організації, некомерційні самоврядні організації, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування, якщо ці установи й організації відповідно до своїх повноважень приймають регуляторні акти. Таким чином, законом передбачено можливість делегування повноважень недержавним суб’єктам, а також деяким державним організаціям, які не є органами державного управління, щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання. Отже, їх також можна розглядати як суб’єктів державного управління економікою.
Слід окремо зазначити, що Закон України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» до регуляторних органів відносить також Верховну Раду України, яка хоча й не входить до системи органів державного управління економікою в її вузькому (адміністративно-правовому) розумінні, утім, здійснює законодавче забезпечення як самої господарської діяльності, так і державної регуляторної політики у сфері господарювання.
Законодавче забезпечення державної регуляторної політики і відповідно державного регулювання у сфері господарювання має величезне значення, адже воно визначає загальну правову основу регуляторної діяльності системи органів державного управління економікою. Так, серед законів, що стосуються державного регулювання у сфері підприємницької діяльності, прийнятих Верховною Радою України, основоположне значення, крім Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», мають також Закони
правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами чи іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання.
Утім, найчисельнішими нормативно-правовими актами, що стосуються регулювання підприємницької діяльності, є регуляторні акти органів виконавчої влади. До них, зокрема, належать ліцензійні умови на провадження певних видів господарської діяльності, що затверджуються відповідними органами ліцензування спільно зі спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері ліцензування, наприклад наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів «Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової, роздрібної торгівлі лікарськими засобами» від 03.03.2009 р. № 44/27, наказ Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства з питань житловокомунального господарства України «Про затвердження Ліценва очолює Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади. Правовий статус цього органу визначений Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 16.05.2008 р. Відповідно до ст. 20 зазначеного Закону КМУ забезпечує проведення державної економічної політики, здійснює державне регулювання національної економіки; сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх форм власності та соціальній спрямованості національної економіки. Як вищий орган виконавчої влади КМУ спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади і контролює їхню діяльність у сфері підприємництва.
зійних умов провадження господарської діяльності з постачання теплової енергії» від 30.12.2008 р. № 169/419 та ін.
