Регулятивний вплив держави на діяльність суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється за допомогою різних засобів. Відповідно до ст. 12 Господарського кодексу України основними
— державне замовлення;
— ліцензування, патентування і квотування;
— сертифікація та стандартизація;
— застосування нормативів та лімітів;
— регулювання цін і тарифів;
— надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
— надання дотацій, компенсацій цільових інновацій та субсидій.
подарської діяльності» Кодексу України про адміністративні правопорушення. Водночас Держкомпідприємництва не має права самостійно притягувати осіб, винних у вчиненні вказаних правопорушень, до адміністративної відповідальності. Справи про відповідні правопорушення розглядаються і вирішуються в судовому порядку.
Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку.
Засади та загальний порядок формування державного замовлення на поставку (закупівлю) продукції, виконання робіт, надання послуг для задоволення пріоритетних державних потреб визначаються Господарським кодексом України та Законом України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» від 22.12.1995 р. Особливості здійснення державного замовлення на озброєння та військову техніку регулюються Законом України «Про державне оборонне замовлення» від 03.03.1999 р.
Як випливає із перелічених нормативно-правових актів, державне замовлення є засобом державного регулювання економіки шляхом формування на договірних (контрактних) засадах складу та обсягів продукції (робіт, послуг), необхідної для пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на поставку (закупівлю) цієї продукції (виконання робіт, надання послуг) серед суб’єктів господарювання незалежно від форми власності.
Державний контракт — це договір, укладений державним замовником від імені держави із суб’єктом господарювання — виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні та правові зобов’язання сторін і регулюються їхні господарські відносини. Поставки продукції для пріоритетних державних потреб забезпечуються за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел фінансування, що залучаються для цього в порядку, визначеному законом.
Державні замовники забезпечуються Кабінетом Міністрів України фінансовими ресурсами в обсягах, необхідних для повної оплати державного замовлення, якщо інше не передбачено законом, і є відповідальними за задоволення пріоритетних державних потреб у відповідних товарах, роботах і послугах. Держава виступає гарантом за зобов’язаннями державних замовників.
З метою організації робіт, пов’язаних із формуванням державного замовлення, розміщенням поставок продукції для державних потреб і контролем за їх виконанням, Кабінет Міністрів України визначає й затверджує перелік державних замовників, обсяги та склад державного замовлення. Порядок формування державного замовлення та пріоритетні державні потреби затверджуються Кабінетом Міністрів України. Координація роботи, пов’язаної з формуванням державного замовлення і здійсненням
Державні замовники здійснюють, виходячи з інтересів держави, вибір виконавців державного замовлення в порядку, встановленому Законом України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти». Слід наголосити, що на сьогодні цей закон утратив чинність. Натомість відповідні відносини регулюються одноіменним Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.10.2008 р. № 921. Це Положення застосовується до всіх закупівель товарів, робіт і послуг, що повністю або частково здійснюються за рахунок державних коштів за умови, що вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) становить не менш як 100 тис. гривень, а робіт — 300 тис. гривень.
Визначення виконавців державного замовлення може здійснюватися шляхом проведення таких процедур як: відкриті торги (тендер); торги з обмеженою участю; двоступеневі торги; запит цінових пропозицій (котирувань); закупівля в одного учасника.
Основною процедурою здійснення закупівель є відкриті торги. Застосування процедури торгів з обмеженою участю для закупівлі товарів, робіт і послуг потребує погодження з уповноваженим органом у встановленому ним порядку, крім випадку, коли процедура торгів з обмеженою участю застосовується після проведення попередньої кваліфікації учасників.Так само потребує погодження з уповноваженим органом застосування процедури закупівлі в одного учасника.
Процедура закупівлі не може проводитися до публікації оголошення про неї в інформаційному бюлетені «Вісник державних закупівель» та на веб-порталі з питань державних закупівель, крім випадків застосування державним замовником процедур торгів з обмеженою участю, запиту цінових пропозицій (котирувань) та закупівлі в одного учасника.
Для організації та проведення процедур закупівель замовник створює тендерний комітет на засадах колегіальності у прийнятті рішень, відсутності конфлікту інтересів членів тендерного комітету та їх неупередженості.
Склад тендерного комітету та положення про нього затверджуються замовником. Членами тендерного комітету є працівники замовника в кількості не менш як п’ять осіб. До складу тендерного комітету не можуть входити посадові особи та представники
контролю за його виконанням, покладається на спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти. Нині таким органом є Міністерство економіки України.
Після відбору виконавців державні замовники укладають з ними державні контракти.
Відповідно до п. 6 вищезазначеного Положення закупівля товарів, робіт і послуг за державні кошти здійснюється у вітчизняних виробників, а в разі, коли товари, роботи і послуги не виробляються (не виконуються, не надаються) на території України, — у виробників товарів, виконавців робіт і надавачів послуг — нерезидентів.
Для виконавців державного замовлення, повністю або заснованих частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб’єктів господарської діяльності України всіх форм власності – монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов’язковими, якщо виконання державного замовлення не завдає збитків зазначеним виконавцям державного замовлення.
Відповідно до ст. 14 Господарського кодексу України ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики в цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.
Відносини, пов’язані з ліцензуванням, регулюються Законом України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. Види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, визначено ст. 9 цього Закону. До них, зокрема, належать: пошук (розвідка) корисних копалин; виробництво вибухових матеріалів промислового призначення; виробництво особливо небезпечних хімічних речовин; видобування корисних копалин; видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення, напівдорогоцінного каміння; виробництво лікарських засобів, оптова, роздрібна торгівля лікарськими засобами; виробництво пестицидів і агрохімікатів (тільки регуляторів росту рослин), оптова, роздрібна торгівля пестицидами і агрохімікатами (тільки регуляторами росту рослин); медична практика; ветеринарна практика; надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів повітряним, морським, річковим, автомобільним, залізничним транспортом; заготівля,
учасників, їхні близькі родичі, посадові особи об’єднань підприємств, їхні представники і близькі родичі.
Утім, Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. не стосується ліцензування банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності у сфері телебачення і радіомовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій, будівництві. Ліцензування цих видів господарської діяльності здійснюється відповідно до спеціальних законів, що регулюють відносини в зазначених сферах.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. ліцензування передбачає видачу, переоформлення та анулювання ліцензій, видачу дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов, видачу розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
Ліцензія — це документ державного зразка, який засвідчує право суб’єкта господарювання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності впродовж визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.
Ліцензія на провадження певного виду господарської діяльності видається на необмежений строк. Кабінет Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування може обмежити строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності, але цей строк не може бути меншим, ніж п’ять років. Спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування нині є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (Держкомпідприємництва).
переробка, металургійна переробка металобрухту кольорових і чорних металів; надання послуг, виконання авіаційно-хімічних робіт; туроператорська та турагентська діяльність; посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном; виробництво дисків для лазерних систем зчитування; експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, матриць; оптова торгівля насінням; діяльність, пов’язана з виробництвом, торгівлею піротехнічними засобами; діяльність, пов’язана з виробництвом автомобілів та автобусів тощо.
Ліцензійні умови є нормативно-правовим актом, положення якого встановлюють кваліфікаційні, організаційні, технологічні та інші вимоги для провадження певного виду господарської діяльності. Ліцензійні умови провадження певного виду господарської діяльності та порядок контролю за їх дотриманням затверджуються органом ліцензування за погодженням зі спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування.
Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів від дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви. Ліцензування видів господарської діяльності, провадження яких пов’язане з використанням обмежених ресурсів, у разі надходження кількох заяв про видачу ліцензій здійснюється тільки за результатами відкритих конкурсів.
Орган ліцензування має оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні від дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.
Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є: недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії; невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.
У сферах, пов’язаних із торгівлею за грошові кошти (готівку, чеки, а також із використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обміном готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), у сфері грального бізнесу та побутових послуг, інших сферах, визначених законом, може здійснюватися патентування підприємницької діяльності суб’єктів господарювання.
Торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент — це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону.
Порядок патентування зазначених видів підприємницької діяльності встановлюється Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Відповідно до ст. 2 цього Закону торговий патент видається за плату суб’єктам підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб’єктів або місцезнаходженням їх-
— за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг, а суб’єктам підприємницької діяльності, що здійснюють торгівлю через пересувну торгівельну мережу, — за місцем реєстрації цих суб’єктів.
Вартість торгового патента на здійснення торгівельної діяльності встановлюється органами місцевого самоврядування залежно від місцезнаходження пункту продажу товарів та асортиментного переліку товарів.
Суб’єкт підприємницької діяльності, який припинив діяльність, що підлягає патентуванню, до 15 числа місяця, що передує звітному, письмово повідомляє про припинення такої діяльності відповідний державний податковий орган. При цьому торговий патент підлягає поверненню до державного податкового органу, що видав його, а суб’єкту підприємницької діяльності повертається надмірно сплачена сума вартості торгового патента.
Правовий режим патентування, визначений Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», не поширюється на торгівельну діяльність та діяльність з надання побутових послуг:
1) підприємств і організацій військової торгівлі, аптек, що перебувають у державній та комунальній власності, а також розташованих у селах, селищах та містах районного значення підприємств та організацій споживчої кооперації та торгово-виробничих державних підприємств робітничого постачання;
2) суб’єктів підприємницької діяльності — фізичних осіб, які:
— здійснюють торгівельну діяльність з лотків, прилавків і сплачують ринковий збір (плату) за місце для торгівлі продукцією в межах ринків усіх форм власності;
— сплачують податок на промисел у порядку, передбаченому чинним законодавством;
— здійснюють продаж вирощених в особистому підсобному господарстві, на присадибній, дачній, садовій і городній ділянках продукції рослинництва, худоби, кролів, нутрій, птиці (як у живому вигляді, так і продукції їх забою в сирому вигляді та у вигляді первинної переробки), продукції власного бджільництва;
— сплачують державне мито за нотаріальне посвідчення договорів про відчуження власного майна, якщо товари кожної окремої категорії відчужуються не частіше одного разу на календарний рік;
ніх структурних (відокремлених) підрозділів, суб’єктам підприємницької діяльності, що провадять торгівельну діяльність або надають побутові послуги (крім пересувної торгівельної мережі),
— сплачують фіксований податок відповідно до законодавства про оподаткування доходів фізичних осіб;
3) суб’єктів підприємницької діяльності, створених громадськими організаціями інвалідів, які мають податкові пільги згідно з чинним законодавством та здійснюють торгівлю винятково продовольчими товарами вітчизняного виробництва та продукцією, виготовленою на підприємствах Українського товариства сліпих та Українського товариства глухих.
Водночас Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» визначено перелік видів продовольчих товарів першої необхідності, торгівля якими може здійснюватися будь-якими суб’єктами підприємницької діяльності без торгового патента. До таких товарів, зокрема, належать: хліб і хлібобулочні вироби; борошно пшеничне та житнє; сіль, цукор, олія соняшникова і кукурудзяна; молоко і молочна продукція, крім молока і вершків згущених з добавками і без них; продукти дитячого харчування; безалкогольні напої; морозиво; яловичина та свинина; домашня птиця; яйця; риба; ягоди і фрукти; мед та інші продукти бджільництва, бджолоінвентар і засоби захисту бджіл; картопля і плодоовочева продукція тощо.
Окрім ліцензування і патентування в державному управлінні господарською діяльності застосовуються й інші дозвільні механізми. Основні правові засади застосування дозвільних процедур у сфері господарської діяльності врегульовано Законом України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» від 06.09.2005 р. Статтею 4 цього закону встановлено основні вимоги до дозвільної системи у зазначеній сфері. Так, відповідно до цієї статті виключно законами встановлюється: необхідність отримання документа дозвільного характеру; дозвільний орган, уповноважений видавати документ дозвільного характеру; платність або безоплатність видачі документа дозвільного характеру; строк прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру; вичерпний перелік підстав для відмови у видачі та анулювання документа дозвільного характеру тощо.
Законом України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» передбачено право суб’єкта господарювання на вибір способу отримання документів дозвільного характеру: безпосередньо за зверненням у відповідні місцеві дозвільні органи, представники яких здійснюють прийом суб’єктів господарювання в одному приміщенні; або за зверненням до адміністратора.
Ще однією важливою новелою в правовому регулюванні дозвільних процедур у сфері господарської діяльності, яка була вперше закріплена в Законі України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», є принцип мовчазної згоди. Як випливає зі змісту ст.ст. 1, 4 зазначеного Закону, принцип мовчазної згоди означає, якщо у встановлений законом строк (десять робочих днів, якщо інше не встановлено законом) суб’єкту господарювання не видано або не направлено документ дозвільного характеру чи рішення про відмову в його видачі, то через десять робочих днів з дня закінчення строку, встановленого для прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру, суб’єкт господарювання має право провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності. Копія опису прийнятих документів з відміткою про дату їх прийняття є підтвердженням подання заяви та документів адміністратору або дозвільному органу.
У необхідних випадках держава застосовує такий засіб регулювання господарської діяльності, як квотування, встановлюючи граничний обсяг (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг. Так, порядок квотування експорту та імпорту товарів встановлюється Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. Цим законом встановлено порядок запровадження таких видів квот:
— квоти (контингенти) глобальні — квоти, що встановлюються щодо товару (товарів) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;
— квоти (контингенти) групові — квоти, які встановлюються щодо товару (товарів) із визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;
— квота експортна (імпортна) — граничний обсяг певної категорії товарів, який дозволено експортувати з території Украї-
Адміністратором є посадова особа міської ради, районної та районної у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій, яка організовує видачу суб’єкту господарювання документів дозвільного характеру та забезпечує взаємодію місцевих дозвільних органів щодо видачі документів дозвільного характеру. Так чи інакше, позитивним є те, що обидва способи отримання документів дозвільного характеру, передбачені цим закономі, є варіантами втілення принципу «єдиного вікна» дозвільної системи у сфері господарювання.
— квоти (контингенти) індивідуальні — квоти, що встановлюються щодо товару (товарів) із визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватися або з якої він (вони) може імпортуватися;
— квоти спеціальні — граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об’єктом спеціального розслідування та/або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну протягом установленого строку та який визначається в натуральних та/або вартісних одиницях виміру.
Відповідно до статті 15 Господарського кодексу України технічне регулювання у сфері господарювання здійснюється за допомогою: технічних регламентів, стандартів, кодексів усталеної практики, класифікаторів, технічних умов.
Застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для:
— суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в технічних регламентах;
— учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;
— виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні.
У разі виготовлення продукції на експорт, якщо угодою (контрактом) визначено інші вимоги, ніж ті, що встановлено технічними регламентами, дозволяється застосування положень угоди (контракту), якщо вони не суперечать законодавству України в частині вимог до процесу виготовлення продукції, її зберігання й транспортування на території України.
Детальніші правила розроблення та застосування стандартів у сфері господарської діяльності встановлено Законом України «Про стандартизацію» від 17.05.2001 р.
З метою захисту споживачів, контролю безпеки продукції для довкілля, життя й здоров’я громадян та майна, усунення технічних перешкод у міжнародній торгівлі здійснюється сертифікація, тобто процедура, за допомогою якої визначений в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям щодо вимог встановлених законодавством. Правові
ни (імпортувати на територію України) протягом встановленого терміну та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях;
Як випливає зі ст. 16 Господарського кодексу України, держава може надавати дотації суб’єктам господарювання: на підтримку виробництва життєво важливих продуктів харчування, на виробництво життєво важливих лікарських препаратів та засобів реабілітації інвалідів, на імпортні закупівлі окремих товарів, послуги транспорту, що забезпечують соціально важливі перевезення, а також суб’єктам господарювання, що опинилися в критичній соціально-економічній або екологічній ситуації, з метою фінансування капітальних вкладень на рівні, необхідному для підтримання їхньої діяльності, на цілі технічного розвитку, що дають значний економічний ефект, а також в інших випадках, передбачених законом. Держава може здійснювати компенсації або доплати сільськогосподарським товаровиробникам за сільськогосподарську продукцію, що реалізується ними державі.
Підстави та порядок застосування деяких із зазначених засобів державної підтримки суб’єктів господарювання визначаються Законами України «Про державну підтримку сільського господарства» від 24.06.2004 р., «Про міський електричний транспорт» від 29.06.2004 р., «Про транспорт» від 10.11.1994 р., «Про оптові ринки сільськогосподарської продукції» від 25.06.2009 р. та ін.
Так, наприклад, у розділі 5 Закону України «Про державну підтримку сільського господарства» від 24.06.2004 р. врегульовано питання, пов’язані із наданням бюджетних дотацій виробникам продукції тваринництва. Відповідно до ст. 15 цього Закону бюджетна дотація надається з метою підтримки рівня платоспроможного попиту українських споживачів продукції тваринництва та запобігання виникненню збитковості українських виробників такої продукції.
До об’єктів такої бюджетної дотації законом віднесені: велика рогата худоба; свині; вівці; коні; птиця свійська; кролі; молоко незбиране екстра; вовна стрижена, кокони тутового шовкопряда; мед натуральний. Суб’єктами (отримувачами) такої дотації є безпосередні виробники зазначеної продукції. Бюджетна дотація виплачується Аграрним фондом України. Розмір бюджетної дотації та порядок її надання встановлюються Кабінетом Міністрів України. Розподіл бюджетних коштів, спрямованих на дотацію для сільськогосподарських підприємств, здійснюється на рівні областей, міст Києва і Севастополя.
Компенсаційні засоби державного регулювання закріплені в Законі України «Про оптові ринки сільськогосподарської продук-
засади сертифікації встановлені Законом України «Про підтвердження відповідності» від 17.05.2001 р.
Оподаткування в механізмі державного регулювання господарської діяльності можна розглядати лише в контексті широкого розуміння державного управління, оскільки система оподаткування в Україні, податки і збори встановлюються винятково законами України, які приймає лише Верховна Рада України, що не є органом державного управління у вузькому адміністративноправовому сенсі.
Основними нормативно-правовими актами у сфері оподаткування є Закони України «Про систему оподаткування» від 25.06.1991 р., «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.1994 р., «Про податок на додану вартість» від 03.04.1997 р., Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» від 03.07.1998 р. та ін.
Окремі засадничі положення у сфері оподаткування містяться в ст. 17 Господарського кодексу України. Згідно з цією статтею система оподаткування будується за принципами економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів суспільства, держави, територіальних громад, суб’єктів господарювання та громадян. З метою вирішення найважливіших економічних і соціальних завдань держави закони, якими регулюється оподаткування суб’єктів господарювання, мають передбачати: оптимальне поєднання фіскальної й стимулюючої функцій оподаткування; стабільність (незмінність) протягом кількох років загальних правил оподаткування; усунення подвійного оподаткування; узгодженість із податковими системами інших країн.
