— ЕТАП — до його функцій належать дослідження, аналіз, прогнозування й інші аналогічні заходи в енергетичному секторі (ЕТАР);
— СИНЕРГІЯ — міжнародна співпраця в секторі енергетики (SYNERGY). Її завданнями передбачено надання допомоги третім країнам у визначенні й упровадженні енергетичної політики та сприяння промислової співпраці в енергетичному секторі між цими країнами та ЄС, особливо у сферах, що стосуються безпеки енергопостачання й упровадження Кіотського протоколу щодо парникового ефекту;
— КАРНОТ — покликана сприяти використанню в енергетичних підприємствах, що працюють на твердому паливі, екологічно чистих та ефективних технологій, а також заохочувати розвиток передових технологій за доступного рівня витрат (CАRNOT);
— SURE
— безпека та міжнародна співпраця в галузі атомного транспорту;
— SAVE — підвищення ефективності використання енергії;
— АЛЬТЕНЕР — сприяння розширенню використання відновних джерел енергії (ALTENER). Мета цієї програми полягає у збільшенні частки екологічно чистих відновних джерел енергії в задоволенні сукупного попиту, а також істотному зменшенні викидів вуглекислого газу ( СО
2 ).
4.Транспортні стратегії
Спільна транспортна стратегія ЄС визначає три пріоритетні сфери, де потрібно провадити спільну діяльність і для яких вона викладає основні заходи, спрямовані на:
— поліпшення ефективності та конкурентоспроможності транспорту ЄС, що досягається лібералізацією доступу на ринок, запровадженням інтегрованих транспортних систем і розвитком транс’європейської транспортної мережі;
— забезпечення справедливого ціноутворення на основі граничних соціальних витрат і поліпшення умов праці;
— поліпшення якості транспортних послуг за допомогою дій, спрямованих на гарантування безпеки, насамперед у повітряному, морському та дорожньому видах транспорту, й на охорону довкілля.
Тепер розглянемо транспортний ринок за секторами.
Автомобільний транспорт. У загальних перевезеннях ЄС його частка збільшилася з 50 % у 1970 році до майже 70 % на початок XXI століття. Таке збільшення частково зумовлене політикою держав-членів, метою якої було не обтяжувати ціну транспортних послуг вартістю інфраструктур. З 1990 р. було введено систему, яка передбачає вільне встановлення ціни для всіх товарних перевезень автотранспортом, що здійснюються між державами-членами. Цей новий тарифний режим дозволяє запроваджувати вартісні індекси, тобто індикатори різних елементів вартості, котрі має враховувати перевізник під час визначення ціни за свої послуги. Задля спрощення автомобільного руху було гармонізовано форму та зміст реєстраційних свідоцтв для автомобілів. Спільнота також приділяє багато уваги охороні довкілля та дорожній безпеці.
Залізниця. Залізницю, колись панівний вид транспорту, у 1960-х роках витіснив автомобіль. На початку XXI ст. залізничний транспорт відповідає за перевезення приблизно 15 % вантажів у ЄС, тоді як у 1970 рр. він перевозив удвічі більше вантажів. Нового поштовху розвитку залізниці надали швидкісні потяги, які також привели до лібералізації ринку. Директива ЄС про розвиток залізниці передбачає створення прозоріших відносин між нею та органами державної влади, а також забезпечення фінансо-
На морський транспорт припадає 85 % зовнішньої торгівлі ЄС, держави-члени зобов’язалися застосовувати правила вільної конкуренції та свободу надання послуг у цьому секторі. Держави також погодилися боротися з нечесною тарифною практикою та небезпечними методами судноплавства, водночас гарантуючи вільний доступ до ринку океанських перевезень і навіть до ринку каботажних послуг.
У повітряному транспорті заходи з лібералізації, проведені в 1992 році, мали велике значення для конкуренції між авіаперевізниками. Було відкрито додаткові маршрути, створено нові компанії, запроваджено нові послуги та обмежено діяльність монополій. Однак базові ціни все одно залишаються високими порівняно із США; витрати авіаперевізників залишаються доволі значними, насамперед через велику плату за користування інфраструктурою та значні аеропортні збори; доступ до ринку все ще складний; через істотне зростання авіаційних перевезень потенціал злітно-посадкових смуг став украй обмеженим.
У транспортній сфері ЄС мусить вирішити декілька питань. Зокрема, має розв’язати проблеми, спричинені перевантаженням нинішніх транспортних мереж, нерівномірним перерозподілом між різними видами транспорту та дедалі більшим забрудненням довкілля більшістю видів транспорту. Водночас лібералізація транспортного сектору, що зумовлює прихід нових учасників та підвищення конкуренції між перевізниками, породжує важливі структурні зміни, технічні новації та нові інвестиції. Звичайно, все це позитивні зміни, проте вони все одно мають бути скоординовані на рівні ЄС. Для розв’язання цих проблем ЄС має виробити загальний підхід, який би поєднував поліпшення інфраструктури та транспортних засобів, а також їх раціональне використання; підвищення безпеки користувачів; досягнення справедливих умов праці та ліпшої охорони довкілля.
5.Сільськогосподарські стратегії
Частка сільського господарства у ВВП ЄС становить трохи менше 3 %, однак сільськогосподарський сектор забезпечує працею 5 % працівників ЄС і є основним джерелом грошових доходів у сільській місцевості багатьох країн. Мало того, на харчові продукти, напої та тютюн витрачається приблизно 20 % середніх споживчих витрат домашніх господарств ЄС. Також ці товари посідають чільне місце у внутрішній торгівлі й експорті ЄС. З цього випливає, що економічна, соціальна та політична значу-
вої, адміністративної, економічної та бухгалтерської незалежності залізничних підприємств.
Спільну с/г політику ЄС було запроваджено в 1966 році. Її цілями є: досягнення вищої продуктивності сільського господарства; забезпечення належного життєвого стандарту фермерів; стабілізація ринку; безпека в постачанні с/г продукції та помірних цін для споживачів. Ця сфера підпадала під реформування п’ять разів — у 1972 р., 1988 р., 1992 р., 1999 р., 2003 р. Четверта реформа мала на меті врахувати наслідки майбутнього розширення ЄС. Вона містила набір правил, спрямованих на розвиток сучаснішого та стабільнішого с/г ЄС, забезпечуючи таким чином провідне місце с/г в житті сільської місцевості впродовж тривалого часу. Нова с/г стратегія прагне досягти:
— чіткого взаємозв’язку між державною допомогою та спектром послуг, які суспільство отримує від фермерів;
— конкурентного с/г сектору, здатного скористатися можливостями світового ринку без зайвого субсидування й водночас забезпечити належний життєвий рівень виробникам с/г продукції;
— екологічно стабільного с/г сектору, що сприяє збереженню природних ресурсів і природної та культурної спадщини сільської місцевості;
— збереження життєздатної сільської місцевості, спроможної створити робочі місця для сільського населення;
— безпечних методів виробництва, що здатні забезпечити постачання якісних товарів і задовольняти вимоги споживачів, а також відбивають різноманітні й багаті традиції Європи у виробництві харчових продуктів.
П’ята реформа с/г, яку почали у вересні 2003 р., передбачала єдину виплату фермерам ЄС, незалежно від виробництва, надання якої залежало від дотримання екологічних стандартів, норм безпеки харчових продуктів, здоров’я тварин і рослин, стандартів добробуту тварин, а також вимог утримувати всі свої землі у придатному для оброблення стані та відповідно до екологічних норм. Реформа мала на меті підвищити конкурентність та ринкову орієнтованість фермерів 27 держав-членів, водночас стабілізувати їхні прибутки та спрямувати більше ресурсів на програми з охорони природи, поліпшення добробуту тварин і якості продукції завдяки зменшенню прямих виплат великим фермерським господарствам.
Для розвитку с/г в ЄС впроваджено ініціативну програму ЄС ЛІДЕР+. Її метою є заохочення реалізації високоякісної оригінальної стратегії з інтегрованого сталого розвитку сільської місце-
щість сільського господарства набагато більша, ніж частка с/г у ВВП ЄС.
6.Стратегії щодо рибальства
Рибальський сектор так само вразливий, як і сільське господарство. Виробництво залежить від багатьох чинників, що не піддаються контролю з боку виробників; серед них — погодні умови, забруднення води, межі риболовецьких зон. Незважаючи на заходи, вжиті впродовж 70—80-х років, на початку 90-х риболовецький сектор зіткнувся із серйозною структурною кризою, що, зокрема, характеризувалася поширеним хронічним надвиробництвом риболовецьких флотів, надмірною капіталізацією та високою заборгованістю риболовецьких компаній, обмеженнями, які було запроваджено щодо певних методів рибальства задля збереження ресурсів, встановленням стандартів ЄС у сферах гігієни, охорони здоров’я, якості товарів та безпеки на риболовецьких суднах. Мало того, багато прибережних регіонів страждають від крихкості соціально-економічної структури, особливо у сферах, що залежать від рибальства, адже в цих регіонах рибальство є основною, а інколи і єдиною економічною діяльністю.
Щоб якісно виправити ситуацію в секторі рибальства у XXI столітті, урядовці ЄС переглянули регламент про структурні фон-
вості. ЛІДЕР+ є водночас інструментом допомоги в рамках нової політики розвиткові сільської місцевості, що супроводжує та доповнює с/г стратегію, та інструментом допомоги в рамках політики щодо економічного й соціального гуртування, спрямованої на забезпечення активності сільської місцевості ЄС. Метою програми ЛІДЕР+ є заохочення, на основі місцевого співробітництва, до формування й експериментального впровадження різних інтегрованих і пілотних стратегій розвитку сільських територій. Європейська модель сільського господарства спрямована на сталий розвиток сільської місцевості, що досягається завдяки диверсифікованому та багатофункціональному с/г. Нова с/г стратегія спирається на два елементи: зниження інституційних цін на ключові товари й перенесення наслідків цих урізань на доходи виробника, причому останніх підтримують за рахунок системи прямих платежів. Підвищуючи конкурентність європейської сільськогосподарської продукції на світовому рівні, реформи 1999 і 2003 рр. зміцнили фундамент для функціонування диверсифікованого й багатофункціонального сільського господарства, що сприяє сталому розвиткові. Виробництво відновної сировини й високоякісних харчових продуктів, охорона довкілля та збереження активності сільських регіонів і сільської місцевості вважаються послугами, що їх надають усьому суспільству, отже, щоб вони існували, за них треба платити.
— сприяння досягненню сталого балансу між рибними ресурсами та їх експлуатацією;
— підвищення конкурентності структур і розвиток економічно сильних підприємств у цьому секторі;
— поліпшення пропозиції продукції рибальства й аквакультури та підвищення її прибутковості.
Створення наприкінці 1950-х років Європейського економічного співтовариства мало значний вплив на розвиток світового господарства, значно інтенсифікувавши процеси інтернаціоналізації виробництва й капіталу.
Разом з тим це породило і прямо протилежні тенденції, перш за все глибокі суперечності між промислово розвиненими країнами, в результаті дії яких фактично розпалася ЄАВТ. На жаль, до цього часу ці розбіжності не знято, і вони посилюються всередині ЄС.
У заходах зі створення єдиної європейської валюти — євро, брали участь лише 12 із 15 країн-членів ЄС. Не увійшли до зони євро Велика Британія, Данія та Швеція. Однак етап європейської інтеграції, коли існували два угруповання, практично закінчився. Тепер інтеграційні процеси тривають у рамках одного угруповання
— Європейського Союзу, кількість членів якого буде збільшуватися, і поступово практично всі країни Європи (за винятком деяких колишніх республік СРСР, включаючи Росію) набудуть членства в цій організації. З травня 2004 р. членами ЄС стали Угорщина, Кіпр, Мальта, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія; з 1 січня 2007 р. — Болгарія, Румунія. За планом членства в ЄС у найближчій перспективі участь у цій організації, можливо, отримають Туреччина й Хорватія. Охоплення одним інтеграційним угрупованням більшої частини Європи матиме важливі результати для світового господарства. Ринки Європи стануть внутрішніми для всіх європейських країн із єдиною валютою.
На розвитку західноєвропейської інтеграції позначився і вплив двох тенденцій. З одного боку, необхідність створення широкого простору для розвитку продуктивних сил, у чому зацікавлені найбільші компанії, підштовхує європейські держави на нові кроки в напрямку економічного й навіть політичного об’єднання. З’являються нові наднаціональні форми економічного регулювання та нові наднаціональні органи. З іншого боку, широкі кола великих підприємців окремих країн зацікавлені у збереженні контролю національної держави як виразника їхніх найбільш загаль-
ди й вирішили заснувати Фінансові інструменти риболовної політики (ФІРП). За новим регламентом завданням ФІРП є:
У ЄС відбувається процес передання на наднаціональний рівень функцій із розроблення макроекономічної політики. Але різні країни в цих процесах беруть неоднакову участь. Малі країни ЄС менш зацікавлені в автономії, ніж великі. Різний рівень розвитку економіки характерний не лише для різних країн, але й для окремих галузей економіки. Автономія більшою мірою зберігається у старих, усталених галузях, насамперед торгівлі. Маастрихтський договір іще більше послабив самостійність національних держав, оскільки передбачає збереження національного контролю лише у кредитно-грошовій та бюджетній політиках. Зовнішньоторговельні національні угоди замінюються наднаціональними; функції щодо захисту внутрішнього ринку ЄС передано наднаціональним органам; а національна держава має право вживати тільки заходи, спрямовані проти підроблених і недоброякісних товарів.
Разом з тим національна держава має велику кількість різних важелів, вплив яких визначає специфіку окремих національних ринків і в рамках ЄС. До таких постійних механізмів належать податкові системи (уніфіковано лише її частину — збір податків на додану вартість), системи державних замовлень, державні капіталовкладення, системи соціального забезпечення тощо. Отже, хоч і було проголошено формування єдиного, європейського, в рамках ЄС ринку, проте повного розчинення в ньому національних ринків ще не відбулося.
Наднаціональна система регулювання, що формується за умов розвитку інтеграції, як і вже наявні національні державні системи регулювання, аж ніяк не може виступати справжнім регулятором господарського розвитку. Традиційно головним регулятором економіки залишається ринок.
Зняття бар’єрів на шляху товарів, капіталів і робочої сили розширило сферу дії конкуренції між фірмами країн-членів ЄС. У цій боротьбі виграють найбільші компанії з тих галузей господарства, що мають прискорений розвиток. У той же час є галузі, в яких виробництво зростає повільно, що викликає серйозні диспропорції в господарстві, примушує держави на національній та наднаціональної основі втручатися в економічний процес.
них інтересів над внутрішнім ринком. Тому перехід від національних до наднаціональних форм регулювання здійснювався у вельми складній боротьбі. Це відбувалося більш успішно в тих галузях, у яких інтереси великих підприємців із різних країн переважно збігалися. Однак іноді країни відмовлялися навіть від уже прийнятих форм наднаціонального регулювання, якщо на той момент це суперечило національним інтересам.
В умовах ринкового господарства виявляють себе глибокі регіональні проблеми. Загальний ринок недостатньо великий для того, щоб можна було створити численні галузі промисловості з підприємствами оптимальних розмірів у всіх країнах-учасницях. Переваги, пов’язані з функціонуванням спільного ринку, можуть призвести до концентрації певних галузей промисловості лише в деяких із країн-учасниць, у результаті чого інші держави будуть відчувати труднощі в розвитку промисловості. У цьому полягає причина тих глибоких суперечностей, які існують сьогодні в ЄС, виникають між країнами на підґрунті регіонального розміщення виробництва. Це знайшло відображення в ході обговорення питань створення фондів регіонального та структурного розвитку.
Однак незважаючи на певні розбіжності між країнами з формування фондів, вони функціонують і відіграють суттєву роль. Нині в ЄС для фінансування регіонального розвитку існують структурні фонди та Фонд об’єднання. На період 2006
—2010 рр. у ці фонди було вкладено 239 млрд євро. Близько 70 % коштів структурних фондів одержують райони з низьким рівнем добробуту (напрям I). За оцінкою КЕС, за період з 1996 до 2006 рр. добробут найменш розвинених регіонів підвищився від 63 до 69 % у середньому по ЄС. На напрям II діяльності фондів — підтримку регіонів, що зазнають труднощів структурного характеру, — виділено 11,5 % загальних коштів; на напрям III (підготовка кадрів)
— 12,3; на напрям IV (ініціативи КЕС) — 5%.
До напряму ініціативи КЕС належать програми: «Урбан» — відбудова міст, «Лідер II» — розвиток сільської місцевості, а також програми з боротьби з непередбаченими обставинами. Також передбачено виділення коштів для вирішення конкретних завдань: розвиток району Ліссабона, здійснення миротворчої програми в Північній Ірландії, розв’язання проблем Східного Берліна та інші. Суперечності між країнами в ході розроблення програм регіонального розвитку пов’язані з тим, що основними донорами тут виступають Німеччина, Франція, а одержувачами коштів — Італія, Ірландія, Греція.
Однією з галузей, у яких розробляли та здійснювали наднаціональну систему регулювання, є сільське господарство. Було створено загальний аграрний ринок, в основі якого лежить система єдиних цін на сільськогосподарську продукцію.
Значення регулювання ринку та підтримки аграрних цін полягає в тому, що в умовах інтеграції різко загострюється конкурентна боротьба між виробниками сільськогосподарських товарів, котра може призвести до зниження цін, які виявилися б набагато
Система наднаціонального регулювання була змушена на міжнародному рівні стримувати темпи руйнування селянських господарств, тому що різке погіршення становища селянства означало б загострення соціальної ситуації. Особливу заінтересованість у створенні спільного аграрного ринку виявила Франція, яка після зниження 1 січня 1962 р. мит на промислову продукцію країн-членів ЄЕС на 40—50 % повідомила, що відхилить подальше зниження мит на промислові товари, якщо одночасно не буде зроблено кроків зі створення загального аграрного ринку. Голландія та Італія також ставили схожі вимоги. Франція вимагала організації спільного фонду з фінансування витрат, що виникають у зв’язку з перевиробництвом сільськогосподарських товарів.
Спільний аграрний ринок ЄЕС став діяти з 1 липня 1968 р., коли внутрішні мита було скасовано та створено єдиний митний захист від третіх країн на сільськогосподарські продукти, хоча і з застереженнями. Існує безліч положень про ринки, які постійно доповнюються сотнями адміністративних і правових положень ЄС. Міждержавне регулювання сільського господарства перетворилося на складну систему. У цій системі важливу роль відіграють єдині ціни на сільськогосподарську продукцію, що встановлюються ЄС. На більшість товарів визначають дві ціни: єдина контрольна (вищий рівень) і єдина ціна втручання (нижчий рівень). Ринкові ціни на сільськогосподарську продукцію у країнах-членах ЄС складаються залежно від попиту і пропозиції в інтервалі між контрольними цінами та цінами втручання.
Якщо пропозиція істотно перевищує попит і фактичні ринкові ціни знижуються до рівня ціни втручання, органи ЄС починають скуповувати дану продукцію. Тим самим розміри пропозиції скорочуються та приводяться у відповідність із попитом. Коли ж попит значно перевищує пропозицію, а ринкові ціни досягають рівня контрольних, органи ЄС починають продавати продукцію з утворених запасів за контрольними цінами. У результаті збільшення пропозиції товарів до розмірів попиту ринкові ціни знижуються. Іншим важливим елементом регулювання сільського господарства є система його захисту від конкуренції з боку значно дешевших сільськогосподарських товарів США та інших країн. Головним інструментом підтримки внутрішніх єдиних цін ЄС на вищому рівні, ніж світові ціни, стали компенсаційні збори. Вони є різницею між єдиними цінами ЄС і цінами світового ринку, яка
нижчими за витрати виробництва в деяких країнах-членах ЄС, що спричинило б стрімке розорення селян.
Мита відіграють значну роль у захисті від зовнішньої конкуренції таких товарів, як яловичина, олія, овочі та фрукти. Щоб підтримувати ринки сільськогосподарських товарів у більшменш нормальному стані, доводилося постійно виділяти все більше коштів. Тільки у зв’язку зі зміцненням європейської позиції на світових аграрних ринках у процесі Уругвайського раунду ЄС погодився на скорочення субсидій сільському господарству, хоча в період 2000
—2009 рр. витрати на проведення спільної сільськогосподарської політики становили близько 40,5 млрд євро щороку. Зростання світових цін на сільськогосподарську продукцію дозволило ЄС у 2009 р. відмовитись від субсидування сільського господарства, що привело до зростання експортних сільськогосподарських цін країн ЄС.
Разом із загальним напрямом у галузі сільського господарства в межах ЄЕС проводилася індустріальна, енергетична, науковотехнічна, транспортна політика. Енергетичні питання особливо гостро постали в умовах світової енергетичної кризи 1974— 1975 рр. Розроблена енергетична політика була спрямована на заохочення заходів з економії енергоресурсів. У промисловості особливу увагу було приділено чорній металургії та вугільній галузі, підтримка яких здійснювалася по лінії Європейського об’єднання вугілля і сталі. Ці галузі переживали глибоку кризу у зв’язку зі зниженням попиту на їхню продукцію, і в межах ЄС було проведено заходи з їх реструктуризації.
Велика увага приділялася розвитку атомної промисловості — нової галузі, яка вимагала значних капіталовкладень, що було непосильним для економік окремих європейських країн, і тому саме діяльність Євроатому сприяла становленню цієї галузі у країнах-членах ЄЕС (ЄС).
На сучасному етапі в умовах поглиблення глобалізації світового господарства КЕС вважає за загальну довгострокову мету піднесення рівня конкурентоспроможності промисловості ЄС. На сьогодні західноєвропейські виробники витримують конкуренцію. До початку 2000-х років частка продукції обробної промисловості ЄС на світових ринках зросла і становила 40 %, тоді як частка США та Японії дещо знизилася.
стягується під час імпорту сільськогосподарських товарів із країн, що не входять до Європейського Союзу. Компенсаційні збори в розмірі майже 90 % вносяться країнами до Європейського фонду орієнтації та гарантування сільського господарства — загальний фонд країн-членів ЄС, використовуваний для фінансування аграрної політики, зокрема підтримки цін.
Комісія Європейського Союзу запропонувала представникам роботодавців, профспілкам та інститутам ЄС уточнити стратегію з підвищення конкурентоспроможності, в тому числі й за рахунок спеціалізації в найбільш динамічних галузях. На думку спеціалістів КЕС, для проведення промислової політики необхідно посилити так звані невидимі капіталовкладення, тобто поліпшити управління, навчання й дослідження, вдосконалювати систему просування товарів європейських підприємств на світовий ринок, розширити співпрацю між промисловцями та державною владою, вдосконалювати оподаткування венчурного капіталу з метою його заохочення, спростити правила електронної торгівлі та інше. Постійна увага приділяється питанням розвитку науки й техніки. Глави ЄС говорять про створення «технологічної Європи», регулярно приймаються рамкові програми науково-технічного розвитку ЄС тощо.
У Шостій рамковій програмі науково-технічної політики, прийнятої 2000 року, було виділено п’ять пріоритетних сфер: 1) генна інженерія та здоров’я людини; 2) технології інформаційного суспільства, нанотехнології, «розумні матеріали» та нові методи виробництва; 3) аеронавтика й космонавтика; 4) безпека продовольства, сталий розвиток і глобальні зміни; 5) громадяни й управління. Європейський Союз фінансує ті проекти, які складно провадити на національному рівні, проекти, засновані на співпраці вчених із різних країн, проекти, що виконуються на принципах спільного фінансування, при цьому ЄС виділяє тільки до половини потрібних коштів, а решту надають безпосередньо учасники.
Нині Комісія Європейського Союзу впроваджує програму дій, спрямованих на вдосконалення патентної системи ЄС, зокрема, готується директива щодо гармонізації ділового патентування винаходів у галузі комп’ютерних програм і регламент про створення єдиного патентного простору ЄС. Намічено пристосувати патентну систему ЄС до потреб малого бізнесу.
Аналіз промислової та науково-технічної політики ЄС показує, що за нинішніх умов головна увага приділяється підвищенню рівня конкурентоспроможності європейської промисловості, перш за все за рахунок стимулювання розвитку сучасних виробництв, упровадження нових продуктів, удосконалення управління й організації виробництва, хоча в наукових дослідженнях істотне місце відведено питанням якості життя, поліпшення харчування та здоров’я населення, захисту довкілля як середовища проживання людини. Можна стверджувати, що тепер у зв’язку з погли-
Соціальна політика ЄС із самого початку мала два головні напрями: політика зайнятості та політика у сфері заробітної плати. Одним з елементів створення спільного ринку було введення вільного пересування громадян територією Союзу, необхідність якого диктувалася не стільки віддаленою перспективою створення єдиного економічного організму, скільки нагальними потребами розширеного відтворення та специфічним станом ринків робочої сили у країнах-членах ЄС.
Керівництво ЄС, ураховуючи соціальну небезпеку зростання безробіття у зв’язку з пристосуванням економіки країн-членів до умов спільного ринку, розробило спеціальні програми з перекваліфікації та працевлаштування працівників. Упродовж 1990— 2000 рр. за рахунок Фонду реадаптації пройшли перепідготовку 441 тис. робітників вугільної, залізорудної та металургійної промисловості, на що було витрачено 172 млн дол. За рахунок заснованого Європейського соціального фонду за 1990
—2005 рр. отримали допомогу з перекваліфікації 599 тис. робітників, у зв’язку з переїздом на нове місце роботи — 702 тис. осіб (як правило, з Італії до інших країн-членів ЄЕС). Загальна сума виділеної фінансової допомоги становила 153 млн дол. Заходи в рамках ЄС, безсумнівно, пом’якшили проблему працевлаштування завдяки структурним зрушенням в економіці.
Що стосується заробітної плати, то органи ЄС виступали ініціаторами узгоджених дій урядів зі стримування підвищення заробітної плати, брали участь у розробленні нових методів її регулювання, відомих під назвою «політика доходів».
На початку 1970-х років у ЄС у галузі соціальної політики було прийнято нову формулу, згідно з якою мета інтеграції має полягати у створенні Європейського Соціального фонду, або так званої соціальної Європи. Ішлося про розширення розгляду кола соціальних питань на рівні ЄС.
Одним із головних питань соціальної політики ЄС наприкінці 1990-х років стала проблема зайнятості населення. Актуальність її визначається високим рівнем безробіття у країнах-членах ЄС. У червні 2000 р. кількість безробітних у ЄС становила 8,4 % працездатного населення, з різними показниками та великою різницею по країнах. Так, у 2002 р. у Люксембурзі безробітних зареєс-
бленням інтеграції разом із чотирма рівнями конкурентоспроможності (товар, компанія, галузь, країна) з’явився п’ятий рівень — конкурентоспроможність інтеграційного угруповання. Поки це стосується ЄС, у якому інтеграційні процеси досягли високого рівня розвитку.
— 2,3 %, тоді як в Іспанії показник сягнув 11,4 %, а в Німеччині — 10,9 %.
У квітні 1998 р. було ухвалено Програму соціальних дій на 1998—2010 рр., центральне місце в якій посіла проблема зайнятості. Для розв’язання цієї проблеми передбачалося включення національних планів до загальної стратегії ЄС. Програма передбачала також заходи, спрямовані на вирішення таких завдань, як поліпшення організації праці, гарантування її безпеки та охорона здоров’я на робочому місці, посилення соціального захисту, викорінення расової дискримінації, для реалізації яких залучалися структурні фонди, особливо Європейський соціальний фонд (ЄСФ).
Незважаючи на позитивні тенденції в соціальній політиці держав-членів, не всі вони дотримуються вимог і норм, визначених офіційними документами ЄС. Процес гармонізації національних законодавств у соціальній сфері йде нерівномірно, а в деяких випадках гальмується національними урядами. За недотримання європейських соціальних норм і відповідних директив ЄС через Європейський Суд було порушено кілька справ і винесено ухвали проти шести держав: Франції, Італії, Німеччини, Люксембургу, Греції та Португалії. Їм було пред’явлено претензії про недотримання директив щодо робочого часу, про європейські норми праці, про рівноправне ставлення до чоловіків і жінок у системах соціального забезпечення, про безпечне використання вибухових речовин і біореагентів на робочому місці. Завдяки цим заходам ряд країн (Данія, Іспанія, Фінляндія та Швеція) включили всі положення документів ЄС до національних законодавств.
Важливим інструментом регулювання економіки, яким керуються наднаціональні органи ЄС, є загальний бюджет Європейського Союзу, за рахунок чого фінансується аграрна, структурна, науково-технічна, регіональна політика. З приводу бюджету ЄС між країнами існують серйозні розбіжності, оскільки збільшення бюджету вигідно відстаючим країнам, і навпаки, проти цього виступають найбільш розвинені країни-члени ЄС, які є фінансовими донорами.
