Таблиця 6.1
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ ФІРМ
| Форми інтеграційних відносин |
Ступінь стійкості взаємодії між суб’єктами інтеграції |
Горизонтальна інтеграція |
Трест; фінансовопромислова група; синдикат
Фінансовопромислова група; концерн
Концерн;
Повна інтеграціяЗлиття і поглинання
Конгломерат
| Часткова інтеграція |
Участь у власності |
Пул; асоціація |
Згідно із господарським кодексом України, у вітчизняній практиці використовуються такі організаційні форми інтеграції фірм: трести, конгломерати, концерни, картелі, фінансовопромислові групи, синдикати, консорціуми, пули, стратегічні альянси, асоціації. У світовій практиці також розповсюдженими є стратегічні альянси, мережеві організації, віртуальні організаційні структури.
Основним способом створення вертикально інтегрованих структур слугують злиття та поглинання. Організаційними формами реалізації відносин повної (традиційної) інтеграції фірм слугують трести, фінансово-промислові групи, концерни, конгломерати, синдикати.
Трест (від англ. trust — довіряти) являє собою найбільш централізовану форму монополістичних об’єднань, у межах якої фірми відмовляються від виробничої, комерційної, а іноді й юридичної самостійності та підпорядковуються єдиному управлінню (правлінню або головній компанії). Прикладом такої організаційної форми інтеграції виступає створений у 1879 р. перший у США трест Джона Рокфеллера «Standard Oil».
Фінансово-промислова група (ФПГ) — об’єднання промислових підприємств із фінансовими установами на основі встановлених між ними відносин економічної та фінансової взаємодії, які виникають, як правило, в результаті консолідації активів з метою технологічної або економічної інтеграції. Даний термін застосовується до американських мультинаціональних компаній, зокрема, DuPont, General Motors.
Найпоширенішим видом фінансово-промислових груп виступає концерн (від нім. konzern
— група) — організаційна форма монополістичних об’єднань підприємств різних галузей (промисловості, торгівлі, транспорту, банків тощо) на основі спільних виробничокомерційних інтересів із збереженням юридичної та комерційної самостійності учасників, проте з підпорядкуванням домінуючим фінансовим структурам. Концернами називаються мультинаціональні фінансово-промислові групи Європи, зокрема, Volkswagen, Siemens.
Конгломерат (від лат. conglomerates — скупчений, зібраний) являє собою об’єднання фірм, що здійснюється шляхом поглинання крупною компанією кількох десятків дрібних і середніх фірм різних галузей і сфер діяльності, які не мають виробничих, збутових або інших функціональних зв’язків. Одним із відомих конгломератів виступає американська корпорація General Electric.
Синдикат (від гр. syndikos — діючий спільно) — організаційна форма монополістичних об’єднань фірм окремої галузі виробництва, що створюється з метою захоплення ринку шляхом спільного збуту товарів за договірними цінами. Фірми-учасники зберігають юридичну та виробничу самостійність, проте втрачають комерційну свободу дій. Класичним прикладом виступає міжнародний алмазний синдикат De Beers, який контролює реалізацію практично всієї кількості необроблених алмазів, що видобуваються у світі.
Відносини часткової інтеграції фірм проявляються у таких організаційних формах, як консорціуми, асоціації, пули.
Консорціум (від лат. сonsortium — співучасть, співтовариство) — організаційна форма тимчасового об’єднання незалежних фірм для досягнення спільної мети (здійснення крупного капіталомісткого проекту або спільного розміщення позики).
Асоціація (від лат. associo — приєднувати) — організаційна форма добровільного об’єднання юридичних осіб з метою координації їхньої діяльності, а також представлення та захисту спільних інтересів. Учасники асоціації зберігають юридичну самостійність, проте несуть спільну відповідальність за її зобов’язаннями.
Пул (від англ. pool — спільний фонд) — організаційна форма монополістичного об’єднання фірм, витрати та прибуток якого надходять до спільного фонду та розподіляються між ними у встановленій пропорції.
Найменш стійкою формою взаємодії між суб’єктами інтеграції виступають партнерські відносини на основі укладання коротко- та довгострокових угод.
Фірмами, які діють у локальному масштабі, більшість договорів укладаються з одними і тими постачальниками та споживачами. Така постійність формує певне коло взаємопов’язаних фірм-партнерів, які у міжнародній практиці отримали назву кластерів підприємств.
За допомогою укладання договорів може здійснюватись достатньо повний контроль над поведінкою за відсутності його юридичного оформлення над власністю фірм, що увійшли до інтегрованої структури. У результаті незалежні компанії добровільно погоджуються на здійснення контролю за їхньою поведінкою на ринку, тобто має місце квазіінтеграція.
Квазіінтеграція може бути:
1. Повною, коли контроль над незалежною фірмою здійснюється за допомогою довгострокового контракту та набору послуг. У такому разі активна (домінуюча) фірма здійснює ключовий виробничий процес, і тому замикає на собі незалежну фірму повністю, тобто остання має ділові зв’язки тільки з активною (домінуючою) фірмою;
2. Частковою, за якої незалежні фірми не пов’язані з активною (домінуючою) будь-якими відносинами власності та можуть мати ділові зв’язки з іншими компаніями.
Способи виникнення квазінтегрованих об’єднань є різноманітними, вони істотно залежать від конкретних особливостей економічної системи. В умовах розвиненої ринкової інфраструктури (стійких правових норм, наявності інформаційної бази прийняття рішень, врегульованих відносин власності, ефективного фінансового ринку) можливості виникнення відносин квазіінтеграції більш обмежені, а сам контроль над ринковою поведінкою фірм є менш стійким. Навпаки, нерозвиненість ринкової інфраструктури породжує широкі можливості існування відносин квазіінтеграції.
Відносини горизонтальної квазіінтеграції мають місце за утворення картелі. Нагадаємо, що картель являє собою форму монополістичного об’єднання фірм однієї галузі на основі укладання угод відносно цін, обсягів виробництва, сфер впливу, умов продажу, використання патентів, найму працівників. Прикладом міжнародної картелі виступає нафтовий картель ОПЕК.
Вертикальна квазіінтеграція виникає на багатьох монопсоністичних ринках проміжної продукції. Безальтернативність покупця (каналу збуту) справляє істотний вплив на поведінку фірми, зокрема, її політику визначення обсягів випуску та цін, асортименту, спеціалізації, диверсифікації, типів, напрямків і масштабів досліджень та інновацій.
Організаційними формами відносин вертикальної квазіінтеграції виступають віртуальні організаційні структури, мережеві організації, стратегічні альянси.
Віртуальна організаційна структура — добровільна, тимчасова форма кооперації незалежних партнерів, заснована на використанні інформаційних технологій, яка забезпечує більшу вигоду клієнтам завдяки оптимізації системи виробництва благ на основі довірчого об’єднання ресурсів і компетенцій партнерів. Прикладом віртуальної організаційної структури виступає програма PACI (англ. Partnerships for Advanced Computational Infrastructure) Національного наукового фонду США, яка пропонує інфраструктуру для робіт в області інформатики. Організації PACI існують більше 10 років та об’єднують близько 50 інститутів і тисячі вчених.
Мережева організація являє собою сукупність самостійних фірм або спеціалізованих структурних одиниць організації, пов’язаних між собою системою договірних відносин щодо спільного використання активів. Прикладом такої структури виступають фірми-таксі по перевезенню пасажирів, що не утримують на власному балансі транспортний парк, гаражі, майстерні тощо, а використовують послуги фізичних осіб із власними автомобілями.
Стратегічний альянс — форма довгострокової кооперації двох або більше партнерів, які намагаються досягти певних комерційних цілей і отримати ефект від їх об’єднаних та взає-
модоповнюючих ресурсів, що проявляється у здійсненні дослідницьких проектів, маркетингових програм, створенні спільних підприємств тощо. В якості прикладу успішного стратегічного внутрішньогалузевого альянсу у сфері машинобудування можна привести General Motors (США) та Fiat (Італія). Сферою спільних стратегічних інтересів учасників альянсу виступають: виробництво, закупівлі та системи фінансування покупців, уніфікація деталей і двигунів, освоєння нових ринків збуту, реструктуризація виробництва.
Особливими типами відносин вертикальної квазіінтеграції, що притаманні вітчизняній економіці, виступають, по-перше, відносини давальництва, які передбачають збереження права власності постачальника проміжної продукції на кінцевий продукт за умови оплати доданої вартості його виробнику; по-друге, альтернативні розрахунки. Переважання негрошових розрахунків (бартеру, розрахунку готівкою, векселів різних емітентів, податкових звільнень, казначейських зобов’язань та ін.) у загальному їх обсязі накладають істотні обмеження на вибір фірмою каналу постачання та каналу збуту і таким чином знижують потенційну конкуренцію.
Особливим типом довгострокових угод між фірмою та її постачальниками (покупцями) та поширеною формою вертикального контролю виступають вертикальні обмеження, тобто контракти, в яких окрім цін обумовлюються питання особливих умов поставки, реалізації виготовленої продукції, нормативів запасів, мінімальної та максимальної ціни перепродажу продукції та ін.
6.2. Вертикальні обмеження
Найменш жорсткою формою інтеграційних відносин між фірмами виступають договірні, коли фірми укладають між собою угоди відносно поставок продукції та оформлюють їх у вигляді договорів.
Поняття і типи вертикальних обмежень
Коли контракти укладаються на тривалий термін із постійними постачальниками, і згідно із ними стійко діють і виконуються добровільно взяті на себе зобов’язання відносно цін, термінів, обсягів поставок та ін., вони містять вертикальні обмеження. Як уже відомо, вертикальні обмеження накладаються фірмоювиробником в односторонньому порядку на незалежних дистрибуторів. При цьому виробник прагне зробити ринок роздрібних торгівців менш конкурентним, створюючи сфери монопольного впливу або збільшуючи різницю між цінами купівлі товарів та цінами їхнього перепродажу, припускаючи, що в такому разі дистрибутори підвищуватимуть витрати на маркетинг їхньої продукції.
Форми вертикальних обмежень є різноманітними та у значній мірі залежать від інформаційного середовища функціонування фірм. До найуживаніших у практиці діяльності фірм вертикальних обмежень відносяться: контроль за рівнем роздрібних цін, обмеження покупки (продажів), взаємопов’язані продажі, територіальні обмеження, франчайзинг. Розглянемо їх детальніше.
Контроль за рівнем роздрібних цін являє собою припис рівня ціни, за якою клієнт може перепродати придбаний товар. При цьому залежно від мети, яку переслідує виробник, може встановлюватись верхня або нижня межа ціни перепродажу продукції.
Обмеження покупки (продажів) передбачають, що дистриб’ютор погоджується реалізовувати товари виключно даної фірми. Небажаним наслідком таких угод є виключення конкурентних дистриб’юторів із каналу розподілу на весь час дії контракту. Виробникам обмеження покупки гарантують, що їхні товари будуть продані з максимальною увагою та старанністю. Для дистриб’юторів обмеження покупки є вигідними тим, що гарантують поставку, надають захист від зростання цін, дають змогу уникнути торговельних витрат і ризику запасів у кількості, необхідній для покриття коливань попиту. Ефективність обмеження покупки досягається або в тому випадку, коли дистриб’ютори мають справу з однією групою товарів, на які існує значний попит, або при багатопродуктових продажах для мінімізації питомих постійних витрат, якщо попит є незначним.
Нагадаємо, що при взаємопов’язаних продажах на покупця накладається зобов’язання при купівлі одного товару даної фірми купити інший товар або послугу. Такі угоди практикуються зазвичай при продажу технічно складної продукції (автомобілів, комп’ютерної техніки та ін.), коли купівля основного товару передбачає придбання запчастин, комплектуючих та ін. Причинами застосування фірмами взаємопов’язаних продажів виступають:
— бажання виробника технічно складного обладнання контролювати якість матеріалів, які використовуються на даному обладнанні, для надання гарантій якості та підтримки власної репутації;
— можливість отримання економії за витратами;
— здійснення цінової дискримінації та збільшення прибутку;
— уникнення урядового контролю цін при продажу контрольованого товару разом із тим, ціни на який не підлягають регулюванню.
Територіальні обмеження (виключні території) означають поділ ринку між дистриб’юторами на певні сегменти та (або) географічні території для зниження щільності торговців. Для дистриб’ютора привабливість виключності пояснюється звуженням конкуренції та можливістю встановлення більшої торговельної націнки. З точки зору виробників, більш висока торговельна націнка стимулює дистриб’юторів здійснювати витрати на заходи щодо просування товарів.
Можливими варіантами вертикального контролю при використанні системі франчайзингу є зобов’язання реалізації виключно продукції франчайзера та підтримка його торговельної марки; встановлення плану продажів, стандартів виробництва та якості; повна регламентація діяльності тощо.
Привабливість використання системи франчайзингу для дистрибуторів пояснюється можливістю врахування різноманітних місцевих умов при реалізації продукції. Якщо попит на продукцію є незначним, дистрибутори закріплюються за крупними територіями та реалізують широкий набір товарів для використання ефектів масштабу та досвіду. Франчайзером часто надається допомога партерам у виборі сфери діяльності, сегменту споживачів, організації торговельної мережі, проведенні рекламної кампанії, навчанні персоналу тощо. Недоліком системи франчайзингу є її нездатність швидко реагувати на значні зміни попиту і технології. Існують такі причини застосування фірмами вертикальних обмежень. По-перше, зазвичай вертикальні обмеження накладаються фірмою на роздрібних дистриб’юторів. Вертикальна інтеграція виробництва продукції та роздрібного розподілення є неможливою, адже переваги спеціалізації вимагають, щоб роздрібні торговці були відокремлені від виробників. До того ж, дистриб’ютори використовують ефект різноманітності, пропонуючи споживачу багато найменувань товарів, які зазвичай отримані від кількох виробників. По-друге, нестача координації діяльності роздрібних торговців створює ряд проблем, які можуть бути розв’язані шляхом використання вертикальних обмежень. Основними із них є наступні.
Причини застосування вертикальних обмежень
1. Ефект подвійної маржиналізації (подвійної надбавки, повторної максимізації прибутку), що означає встановлення монопольні надбавки на кожній стадії виробництва кінцевого продукту.
Розглянемо спрощений механізм усунення ефекту подвійної надбавки, коли інтеграційні відносини змінюють тільки критерії ціноутворення на проміжну та кінцеву продукцію, не впливаючи безпосередньо на витрати виробництва. Проблема подвійної маржиналізації має місце, коли ринки проміжної та кінцевої продукції є недосконало конкурентними. Як відомо, на недосконало конкурентних ринках фірми встановлюють ціну вище граничних витрат. Якщо на кожній стадії виробництва продукції діє незалежна фірма, то витрати кожної наступної фірми включатимуть монопольну надбавку попередньої. Проте якщо дані фірми задіяні в інтеграційному процесі, такі надбавки зникають, що дає ефект скорочення витрат та можливість збільшення прибутку.
У практиці діяльності фірм вертикальна інтеграція як метод розв’язання проблеми подвійної маржиналізації може бути споріднена із надзвичайно високими незворотними витратами на створення власної збутової мережі або поглинання існуючої. Альтернативою вертикальної інтеграції у такому випадку слугують вертикальні обмеження, спрямовані на усунення подвійної надбавки (контроль за рівнем роздрібних цін, встановлення мінімальної квоти реалізації, франчайзинг).
2. Проблема недобросовісних дистриб’юторів, яка має місце в тому разі, якщо вони відмовляються від здійснення витрат на допродажне обслуговування, або просування товару на ринок (рекламу, демонстрацію на місці, формування загального запасу товару тощо). Така проблема виникає в тому випадку, якщо зусилля конкретних дистриб’юторів щодо просування товару на ринок не контролюються виробником. Кожний конкретний дистриб’ютор
може отримувати вигоди від зусиль і витрат виробника та інших дистриб’юторів, спрямованих на збільшення обсягів продажу. Отже, поведінка дистриб’юторів є недобросовісною, якщо вони:
— відмовляються здійснювати витрати на рекламу. Виробник у такому разі має або прийняти зниження рівня рекламних заходів у порівнянні з оптимальним їх рівнем, або самостійно здійснювати витрати на рекламу продукції у повному обсязі. В останньому випадку незворотні витрати проникнення на ринок повністю перекладаються на виробника;
— відмовляються від здійснення витрат на навчання користувачів і демонстрацію продукції;
— продають низькоякісний товар під маркою високоякісної продукції виробника. Користуючись асиметричною інформацією відносно якості продукту, дистриб’ютор може нанести ущерб репутації як виробника, так і інших добросовісних торговців, збільшуючи власний прибуток у короткостроковому періоді. Стимул для продажу низькоякісного товару під маркою високоякісного є тим вищим, чим вищою є цінова еластичність остаточного попиту на продукцію дистриб’ютора.
Розв’язанню проблеми недобросовісних дистриб’юторів слугують такі типи вертикальних обмежень:
— територіальні обмеження, що знижують можливості цінової конкуренції між дистриб’юторами та отримання вигод окремими торговцями, які можуть бути використані завдяки зусиллям усієї дистрибуційної мережі;
— скорочення кількості роздрібних торговців, що створює основи монопольної влади з обмеженням кількості потенційних конкурентів у майбутньому, внаслідок чого підвищуються стимули добросовісної поведінки агентів;
— контроль за рівнем роздрібних цін (а саме, встановлення мінімальної ціни перепродажу), що обмежує цінову конкуренцію, а отже, знижує стимули для цінової війни між дистриб’юторами та зацікавленість у зниженні витрат шляхом відмови від зусиль щодо просування товару;
— сумісне (з боку виробника та дистриб’ютора) здійснення витрат на допродажне обслуговування;
— моніторинг зусиль дистриб’юторів щодо просування товару.
3. Проблема недобросовісних виробників, що пов’язана з можливістю отримання одними фірмами позитивних ринкових екстерналій у результаті прикладання зусиль інших. Така ситуація може мати місце, коли дистриб’ютор реалізує продукцію двох і більше виробників.
4. Проблема надлишкової конкуренції між дистриб’юторами, що виникає в результаті недостатньої координації їхньої діяльності та проявляється у:
— надмірному обсязі витрат на рекламу і скороченні економічного прибутку дистриб’юторів;
— надмірній диференціації цін на ринку, що створює стимули покупців до пошуку товару за низькою ціною, знижує сукупний виторг та обсяг прибутку;
— низькому рівні диференціації продукції (неефективності розміщення та схожості асортименту).
Розглянемо вплив вертикальних обмежень на рівень суспільного добробуту на прикладі контролю за рівнем роздрібних цін (рис. 6.1).
Ефективність вертикальних обмежень
Для спрощення аналізу приймається ряд припущень:
— роздрібна торгівля є настільки конкурентною, що, з точки зору виробника, забезпечує замало витрат на допродажне обслуговування;
— витрати виробника є постійними та становлять MC;
— попит споживача на продукт виробника заданий лінією
1 D;
— роздрібна торгівля представлена конкурентною галуззю.
Контроль за рівнем роздрібних цін в умовах, прийнятих на рис. 6.1, а, є нейтральним по відношенню до рівня суспільного добробуту. Так, виробник має переваги у порівнянні з конкурентами, достатні, щоб утримувати оптову ціну для дистриб’юторів на рівні
0 P. Рівень середніх витрат торговців становить
01 PP, а оскільки роздрібна торгівля виступає конкурентною галуззю, то їх рівноважна ціна встановлюється на рівні
1 P, що забезпечує дистриб’юторам нульовий економічний прибуток.
Оскільки виробник незадоволений рівнем витрат дистриб’юторів, він встановлює їм нижню межу роздрібної ціни
2 P. Таке зростання торговельної націнки приведе до збільшення витрат на допродажне обслуговування з боку роздрібних торговців та таку ж величину, оскільки в довгостроковому періоді у досконало конкурентних умовах вони не можуть отримувати економічного прибутку. За встановлення ціни
2 P для споживачів обсяг виробництва продукції становитиме
0 Q, площа фігури
01 CEPP представлятиме витрати дистриб’юторів на допродажне обслуговування за відсутності контролю за рівнем роздрібної ціни, а площа фігури FKPP
2 — витрати на допродажне обслуговування, пов’язані із встановленням більшої торговельної націнки у випадку встановлення верхньої межі роздрібної ціни. Q
2 P
1 P
0 MC P A P
0 Q
1 Q
2 Q P Q
0 Q
1 Q Q
2 P
1 P
0 MC P A
1 Q
2 Q B P
Рис. 6.1. Контроль за рівнем роздрібних цін, що (а) не впливає на рівень суспільного добробуту; (б) підвищує рівень добробуту; (в) знижує рівень добробуту
Зростання роздрібної ціни від
1 P до
2 P є несприятливим для споживачів. Проте в результаті зростання рівня допродажного обслуговування при роздрібній ціні
2 P та обсязі виробництва
1 Q спостерігається приріст споживчого надлишку, що відображається на рис. 6.1, а площею трапеції BJFA (розмір надлишку споживача до введення контролю за рівнем роздрібної ціни, що визначається площею трикутника
2 AFP). Проте в результаті підвищення роздрібної ціни має місце втрата частини надлишку споживача у розмірі, що представляється областю трапеції
12 FKPP. Дана частина надлишку споживача не привласнюється дис-триб’юторами, оскільки вони здійснюють додаткові витрати на надання більшого обсягу допродажних послуг. Отже, величина
12 FKPP являє собою чисті втрати суспільства, які дорівнюють приросту споживчого надлишку у розмірі BJFA. Тобто в даному випадку ані виробники, ані споживачі не виграють і не програють у результаті здійснення контролю за рівнем роздрібної ціни.
На рис. 6.1, б представлено ситуацію, коли зростання ціни в результаті встановлення контролю за рівнем роздрібної ціни від
1 P до
2 P викликає сильніший паралельний зсув кривої попиту до
2 D. Обсяг виробництва продукції після здійснення контролю за рівнем роздрібної ціни став більшим, ніж у попередньому випадку та складає
2 Q. Завдяки зростанню обсягу продажу продукції прибуток виробника зростає на площу прямокутника GLMH. Отже, контроль за рівнем роздрібної ціни в даному випадку є вигідним для виробника.
Завдяки зростанню обсягів послуг по допродажному обслуговуванню, що зміщують криву попиту вгору праворуч, збільшується надлишок споживача на площу трапеції BNFA. Проте зростання ціни тягне за собою втрату споживчого надлишку у розмірі площі трапеції
12 FKPP, яка трансформується у зростання витрат дистриб’юторів. У даному випадку виграш споживачів (BNFA) та виробників (GLMH) перевищує чисті втрати суспільства (
12 FKPP), що означає зростання ефективності в результаті здійснення контролю за рівнем роздрібної ціни.
На рис. 6.1, в проілюстровано ситуацію, коли застосування контролю за рівнем роздрібної ціни знижує рівень суспільного добробуту. Так, встановлення нижньої межі роздрібної ціни на рівні
2 P приводить до зростання послуг дистриб’юторів по допродажному обслуговуванню та обумовлює зсув кривої споживчого попиту від
1 D до
2 D, що не є паралельним. Так, інтенсивність попиту збільшується у більшій мірі завдяки підвищенню рівня допродажного обслуговування тих споживачів, чиї відправні ціни низькі, ніж тих, хто придбав би продукт навіть за більш високими цінами. Приріст надлишку споживача у такому випадку представлений областю надлишку споживача, які трансформуються у витрати дистрибЯкщо до приросту надлишку споживачів ANF додати приріст, сумарний виграш буде меншим за приріст втрат добробуту
трикутника ANF, а втрати’юторів — трапеції
12 FKPP. прибутку виробників GLMHFKPP. Отже, в даному випадку
12 рівень суспільного добробуту знизився.
Таким чином, встановлення контролю за рівнем роздрібних цін може впливати на рівень суспільного добробуту як позитивно, так і нейтрально або негативно. Це залежить від величини зростання роздрібної ціни та характеру переміщення кривої попиту (цінності послуг допродажного обслуговування) в результаті встановлення контролю за рівнем роздрібних цін.
6.3. Вигоди і витрати вертикальної інтеграції фірм
Мотивами (стимулами) вертикальної інтеграції фірм виступають вигоди від її здійснення, що, з одного боку, викликані особливостями ринкового попиту та характеристиками продукції, з іншого — властивостями технології виробництва продукції. До вигод, що обумовлюються технологічними властивостями, відносяться економія поточних витрат, можливість отримання синергетичного ефекту, диверсифікація діяльності, економія фінансових ресурсів.
Вигоди повної вертикальної інтеграції фірм
Важливим стимулом фірм до вертикальної інтеграції виступає скорочення поточних витрат. У першу чергу вигоди від вертикальної інтеграції пов’язані з різними вигодами економії виробничих витрат. Формування єдиного технологічного комплексу дає можливість налагодити ефективний інформаційний обмін між виробничими ланцюгами фірми, що дозволяє ефективно управляти виробництвом продукту та всіх стадіях його створення. Це приводить до покращення руху матеріальних потоків на різних етапах технологічного ланцюга, сприяє організації ритмічного виробництва тощо.
Ефект скорочення поточних витрат у результаті здійснення вертикальної інтеграції досягається за рахунок усунення проблеми подвійної маржиналізації, що дає змогу фірмам реалізувати конкурентну перевагу нижчих цін або отримувати більший прибуток.
Вертикальна інтеграція фірм дає можливість скорочення витрат на маркетинг через використання ефекту різноманітності. Скорочення маркетингових витрат особливо відчутним є в тих випадках, коли приводить до об’єднання виробництв продукції. При конгломератній інтеграції, як правило, економія збутових витрат є набагато важливішою, ніж ефект масштабу у виробництві.
Вертикальна інтеграція дає змогу отримати фірмам виграш від синергії. Проте синергетичний ефект не завжди можна отримати у короткостроковому періоді. У тому випадку, коли інтеграційний процес передбачає просте об’єднання двох невеликих заводів неоптимального розміру, економія витрат і підвищення ефективності можуть бути відсутніми. Істотним мотивом вертикальної інтеграції виступає можливість диверсифікації діяльності фірми. Одна з останніх тенденцій у сфері виробництва полягає у прагненні фірм до випуску різноманітних товарів на базі використання однотипних комплектуючих. Диверсифікація діяльності дозволяє фірмі знизити загальний ризик господарювання, підвищити загальний рівень норми прибутку на інвестований капітал. Якщо стадія виробництва, яку має намір інтегрувати фірма, дозволить встановити норму прибутку, що перевищує альтернативні витрати використання капіталу, для фірми вигідно здійснювати інтеграцію навіть за відсутності інших вигод від інтеграції.
Мотивом до вертикальної інтеграції виступає прагнення фірм до економії фінансових ресурсів шляхом скорочення податкових відрахувань, дебіторської заборгованості. В межах вертикально інтегрованої структури сума непрямих податків (наприклад, податку на додану вартість) буде меншою у порівнянні з неінтегрованими фірмами. Такі податки стягуються при кожній угоді, і на кінцевій стадії виробництва база оподаткування містить вже сплачені податки на попередніх стадіях. При вертикальній інтеграції скорочується кількість таких угод. Отже, скорочення податкових відрахувань досягається в результаті зникнення бази оподаткування для податку з обороту.
У випадку, коли держава вводить обмеження на норму прибутку певних продуктів або послуг фірми, вертикальна інтеграція дає можливість знизити базу оподаткування через можливість перерозподілу отриманого прибутку між структурними підрозділами фірми.
У межах технологічного ланцюга вертикально інтегрованої фірми не виникає дебіторської та кредиторської заборгованостей, тому немає необхідності здійснення відповідних інвестицій фінансових ресурсів.
