При визначенні зовнішнього ближнього середовища (мікросередовища) насамперед справедливо виходити з того, що виробниче підприємство, як економічна одиниця, покликане переробляти ресурси, що надходять йому за плату із середовища, що його оточує, створювати нові продукти (послуги) і реалізовувати їх заінтересованим суб’єктам ринку.
З огляду на сказане, мікросередовище можна визначити як сукупність зовнішніх щодо підприємства суб’єктів і сил, які безпосередньо впливають на його діяльність і які в свою чергу перебувають під впливом цієї діяльності. Іншими словами, мікросередовище — це партнерське середовище, суб’єктами якого є підприємства, організації й установи, які безпосередньо стосуються підприємства і з якими воно вступає в певні виробничі, економічні, фінансові й організаційно-господарські стосунки.
Ці стосунки оформляються через відповідні ділові угоди, які не обов’язково повинні бути юридично оформлені. В умовах розвинутого ринку, де партнерство будується на довірі, ділові угоди часом укладаються усно і виконуються партнерами не менш ретельно, ніж угоди письмові.
Зміни, що відбуваються в мікросередовищі, безпосередньо зачіпають економічні інтереси підприємств, оскільки саме завдяки партнерським зв’язкам вони отримують прибуток.
Більше того, без таких зв’язків не змогли б одержати прибутку і партнери підприємства. Така взаємозалежність партнерів в умовах розвинутих ринкових відносин нерідко приводить до того, що відбувається конкуренція не просто ємств, які поєднані між собою партнерськими зв’язками. В кожному з таких комплексів будь-яке підприємство заінтересоване в тому, щоб його партнери працювали ефективно. Тому, наприклад, підприємству невигідно, щоб збанкрутувала страхова компанія, яка його обслуговує, так само, як і останній невигідно, щоб збанкрутувало підприємство, оскільки завжди постраждають обидва партнери.
Відносини між партнерами повинні бути чесними і відвертими, оскільки порушення договорів без поважних на те причин, інтриги, намагання обдурити партнерів призведуть до того, що в майбутньому ніхто з таким підприємством не укладатиме ділові угоди, а в умовах ринку це означатиме повний його крах як юридичної особи, суб’єкта господарської діяльності.
Складовими мікросередовища, в якому функціонують підприємства агропромислового комплексу, є:
— споживачі сільськогосподарської продукції і продовольства;
— посередники;
— постачальники необхідних аграрним і переробним підприємствам ресурсів;
— агросервісні підприємства й організації, що надають певні виробничі послуги підприємствам;
— фінансово-кредитні установи;
— юридичні установи;
— найближчі конкуренти.
Споживачі сільськогосподарської продукції (клієнтура) і продовольства. Існування підприємства немислиме без споживачів. Саме вони диктують, які товари і послуги для них необхідні і за якою ціною вони готові їх придбати. Тому задоволення потреб споживачів є головною місією товаровиробників. Для її досягнення необхідно здійснювати аналіз попиту — довгострокового і короткострокового (наприклад, середнього), з урахуванням кількості і концентрації споживачів, цінової еластичності попиту товару, прихильності споживачів до торгової марки підприємства, доступності товару за ціною, рівня дохідності господарств, якості продукції і можливості її підвищення, потреби в посиленні маркетингових заходів, наприклад, реклами, тощо.
Підприємства водночас можуть орієнтуватись на новий сегмент споживачів, але при цьому вони повинні брати до уваги можливість втрати старої клієнтури і враховувати всі подальші наслідки, що витікають звідси. Оскільки споживачі задають до відомого ступеня конкурентні показники для продукції підприємства — її якості та рівня цін, то це породжує зіткнення інтересів однопрофільних суб’єктів господарювання в боротьбі за споживача.
Споживачами сільськогосподарської продукції є ті суб’єкти ринку, які придбавають у аграрних підприємств сільськогосподарську продукцію для подальшого виробничого або особистого споживання, або для наступного перепродажу іншим споживачам з одночасним одержанням для себе прибутку.
В Україні тепер головними споживачами сільськогосподарської продукції є переробні підприємства — цукрозаводи, підприємства елеваторної і борошнокруп’яної промисловості, комбікормові заводи, масло- і молокозаводи, укладають з названими партнерами договори (контракти), в яких передбачають умови продажу і відповідальність сторін за невиконання договірних зобов’язань.
Аграрні підприємства частину своєї продукції реалізують населенню на сільськогосподарських ринках або прямо на місці (працівникам господарства, соціальної сфери села, іншим громадянам — для особистого споживання). Цим каналом реалізують переважно овочі, баштанні, фрукти, молодняк тварин. Через відсутність у більшості аграрних підприємств власної торговельної мережі, переробних виробництв (консервних, ковбасних цехів, пунктів первинної переробки молока й т. ін.) частка продукції, що реалізується ними для особистого споживання населенню в загальному обсязі продажу невелика.
Проте вже зараз є підстави для висновку, що в майбутньому сільськогосподарські товаровиробники збільшуватимуть обсяг реалізації продукції населенню для особистого споживання насамперед за рахунок розвитку овочівництва, садівництва і баштанництва — трудомістких галузей, які на сучасному етапі практично згорнуті в аграрних підприємствах, що не є виправданим. За належного забезпечення цих галузей технікою вони спроможні стати високоприбутковими, а їх продукція реалізовуватимуться не лише безпосередньо населенню, а й в мережі оптової та роздрібної торгівлі. Споживачами сільськогосподарської продукції можуть бути і закордонні покупці, які придбавають її для виробничого й особистого споживання або ж для перепродажу.
Споживачами продовольства, що виробляється підприємствами переробної промисловості, в основному є населення. Тому ця ланка мікросередовища тісно пов’язана з окремими аспектами соціально-культурного середовища, про яке йтиметься далі. Що ж стосується безпосередньо споживачів продовольства, то потреба в ньому залежить від кількості населення країни (регіону), вікової і статевої структури, життєвих цінностей, традицій, звичаїв, релігійних вірувань, мобільності населення, рівня доходів тощо.
Безпосередніми споживачами продукції підприємств переробної промисловості є населення, якщо продовольчі товари реалізуються або через власну роздрібно-торговельну мережу, або через великі супермаркети, або через інші роздрібно-торговельні організації, яким ці товари реалізуються за оптоводоговірними цінами.
Особливістю споживачів продукції переробної промисловості є те, що всередині галузі одні підприємства можуть бути споживачами продукції інших підприємств. Наприклад, кондитерські фабрики, цукрорафінадні заводи є споживачами основної продукції цукрових заводів — цукру; хлібопекарські підприємства є споживачами продукції борошномельних підприємств і т. д.
Посередники — це такі підприємства чи організації, які за дорученням підприємств продають їх продукцію або знаходять клієнтів для такого продажу. (Частково про таких посередників уже йшлося в параграфі 2.4.)
В умовах ринкової економіки важливими посередниками є товарні біржі, головне завдання яких — сприяння торгівлі великими партіями окремих товарів шляхом надання посередницьких послуг в укладанні біржових угод, виявлення пов’язаних із цим торговельних операцій.
На Заході товарні біржі обслуговують 25 % валового національного продукту. Для реалізації сільськогосподарських товарів (у вигляді великих партій однакових за величиною та якістю) тут створені спеціалізовані товарні біржі. Наприклад, у Чикаго (США) одна з товарних бірж спеціалізується на продажу окремих видів продукції рослинництва, інша — на продукції тваринництва.
В Україні біржова діяльність для обслуговування аграрного сектора була започаткована у 1992 р., завдяки створенню першої товарної біржі для реалізації сільськогосподарських товарів. У середині 2012 р. в Україні існувало вже 25 агропромислових бірж. На початку функціонування бірж більшість операцій в них здійснювалася у вигляді спотових угод з реальним товаром у короткий термін (до 15 дн.), що свідчило про низький рівень організації їх діяльності. В даний час істотно збільшується частка форвардних угод з терміном поставки від 3 до 12 міс. На товарних сільськогосподарських біржах в країнах з розвинутою економікою переважають форвардні й особливо ф’ючерсні угоди, а частка спотових операцій тут невелика.
Біржі як основний суб’єкт інфраструктури організованого аграрного ринку забезпечують прозорість операцій купівлі-продажу, створюють умови для продажу продукції за реальними цінами, дають змогу аграрним підприємствам відмовитися від бартерних операцій, які переважно є економічно невигідними для них. Така діяльність бірж позитивно впливає на подолання диспаритету цін.
До посередників — суб’єктів інфраструктури організованого аграрного ринку відносяться крім бірж і агроторгові дома, оптові ринки сільськогосподарської продукції та аукціон живої худоби. (Детально про них йтиметься в темі 5.)
Для поліпшення діяльності посередників — суб’єктів інфраструктури аграрного ринку, особливо на районному та обласному рівнях, важливо забезпечити функціонування дієвої системи цінового моніторингу, завдяки якій аграрні підприємства матимуть змогу своєчасно одержувати й аналізувати інформацію про рівень цін на сільськогосподарську продукцію, попит і пропонування на неї тощо.
Характерною особливістю мікросередовища сучасного періоду є те, що в ньому функціонує багато суто посередницьких структур, яких партнерами можна назвати умовно, але вони є споживачами сільськогосподарської продукції, оскільки закуповують у аграрних підприємствах сільськогосподарську продукцію, яку потім від свого імені і на своїх умовах продають іншим споживачам, нерідко закордонним, маючи на цій посередницькій операції значний зиск. Аграрні підприємства при цьому втрачають значну частину свого прибутку, тому їх зусилля мають бути спрямовані на встановлення ділових стосунків із посередниками як суб’єктами інфраструктури організованого аграрного ринку та покупцями, які були б кінцевими споживачами їх продукції.
Усе ж зазначимо, що обійтися без суто посередницьких структур на сучасному етапі ринкових відносин навряд чи можливо. Це стосується, зокрема, таких типових посередників, як зернотрейдери, яких є досить багато, але перева-маркетинговому році ними було експортовано майже 60 % від загального обсягу експорту зерна (трейдери: «Хлібінвестбуд» — 10,3 %, «Кернел» — 10,1, «Нібулон» — 7,3, «Луїдрейфуз» — 7,2, «Тепфер»
— 5,6, «Бунге» — 5,5 % та ін.).
До посередників відносять також підприємства, що спеціалізуються на переміщенні (перевезенні) товарів з одного місця в інше, де є можливість реалізувати сільськогосподарські товари і продовольство з більшим економічним зиском.
Постачальники — це підприємства, окремі ділові особи, що забезпечують усі організаційні форми господарювання на селі та переробні підприємства необхідними для них матеріальними ресурсами — паливом, мінеральними добривами, отрутохімікатами, технікою, запасними частинами, обладнанням, основними та допоміжними матеріалами. У даному разі йдеться про постачальників матеріально-технічних ресурсів, а постачальники капіталу будуть розглядатися окремо.
Проблема вибору підприємством постачальників є однією зі складних для розв’язання, оскільки з боку цих партнерів можуть виникати серйозні обмеження стосовно якості і цін на матеріально-технічні ресурси, а також щодо умов їх постачання. Тому перш за все підприємства повинні визначитись, які саме ресурси і в яких обсягах їм потрібно придбавати з урахуванням фактора часу, а також зі способом задоволення таких потреб.
Цим зумовлена необхідність забезпечення підприємств потрібною інформацією про діючих та потенційних постачальників, кон’юнктуру ринку сировини і матеріалів, її тенденції та ступінь конкуренції на цьому ринку, про цінову еластичність попиту на ресурси, прогноз виходу на ринок нових постачальників, про наявність і можливості використання ресурсів-замінників, а також про трансакційні витрати, що пов’язані з придбанням ресурсів, та про так звані витрати конверсії, джерелом виникнення яких є зміна постачальника.
Слід звернути увагу й на таку обставину. В першому десятилітті ХХІ ст. загострилася проблема товарів (ресурсів) замінників у переробній (харчовій) промисловості. Йдеться, наприклад, про виробництво тваринних спредів, в яких значну частку займає замість тваринного масла рослинна олія, завдяки чому значно здешевлюється виробництво цього продукту — замінника масла тваринного. На цьому чимало молокопереробних підприємств заробили значні прибутки за рахунок споживачів. Державне втручання через внесення змін до відповідних стандартів виправило ситуацію.
Проте варто знати, що продаж конкурентами товарів-замінників за нижчими цінами може призвести до збитковості виробництва «справжніх» товарів у підприємств, що їх виробляють, а також до втрати ними частини «своїх» споживачів, які почнуть купувати такі замінники. Потрібно зважати й на посилення за цієї ситуації конкуренції в галузі.
З розвитком ринкових відносин у нашій державі динамічно стали розвиватися оптова торгівля матеріально-технічними ресурсами, яку здійснюють багато підприємницьких структур. Це посилює конкуренцію між ними і водночас розширює можливості вибору підприємствами саме тих партнерів, які пропонують виникли досить потужні приватні структури, які постачають селу необхідні ресурси.
Так, серед постачальників мінеральних добрив найбільшу частку в ринку в середині 2012 р. займало ВАТ «Агрохімцентр», що має свої представництва в усіх областях України. Основними постачальниками отрутохімікатів та мінеральних добрив крім названої структури є «Украгрохімхолдинг», закрите акціонерне товариство «Украгробізнес», спільне підприємство «Райз Агросервісінвест», ТОВ «Об’єднана агротехнічна компанія», ТОВ АПФ «Агромир», ВАТ «Украгросервіс».
Одним з основних постачальників аграріям техніки у 2012 р. була Національна акціонерна компанія «Украгролізинг», однією з головних функцій якої є постачання вітчизняної техніки сільськогосподарським товаровиробникам на умовах фінансового лізингу.
Слід зазначити, що постачальники — це переважно посередницькі структури між промисловими підприємствами, що виробляють необхідні для села ресурси, і сільськогосподарськими товаровиробниками, які купують ці ресурси. На операції Г — Т — Г? завдяки нерідко істотному підвищенню ціни на ресурси ці структури одержують значні прибутки, а аграрні підприємства несуть невиправдано великі витрати. В цих умовах окремі такі підприємства намагаються самостійно вирішувати питання забезпечення своїх потреб матеріальними ресурсами через укладання прямих договорів з промисловими підприємствами.
Разом з тим слід наголосити й на позитивних трансформаційних змінах, що відбуваються в характері діяльності постачальників. Чимало сучасних посередницьких структур — трейдерів, які працюють на агрохімічному ринку України, в більшості своїй — це модерні підприємства. Вони не просто є проміжною ланкою між виробниками добрив, засобів захисту рослин, техніки насіннєвого матеріалу та аграрними підприємствами, а й надають їм послуги з добору, доставки і внесення добрив. Нерідко ці структури стають своєрідним демпфером, закуповуючи добрива, отрутохімікати в період низького попиту і тим самим формують товарний запас для постачання аграріям цих ресурсів у сезон інтенсивного внесення. Це не завжди вигідно виробникам та імпортерам, бо не дозволяє підвищувати їм ціни відповідно до попиту, проте це вигідно аграріям, що важливо, бо зменшує їх не продуктивні витрати.
Аграрні підприємства повинні постійно стежити за динамікою цін на матеріальні ресурси, оцінювати можливості й обсяги їх придбання. Це необхідно у зв’язку з тим, що будь-які зміни в середовищі постачальників (зростання або зниження цін, нестача відповідних матеріалів) безпосередньо позначаються на масштабах і собівартості виробництва сільськогосподарської продукції, а через них — і на прибутковості господарства в цілому.
Основними постачальниками для переробних підприємств є сільськогосподарські товаровиробники, які на умовах договору продають їм сільськогосподарську сировину, що займає домінуючу частку в структурі собівартості вироблюваних продовольчих товарів. Між цими партнерами у 2012 р. склалися носини, насамперед через сильну ринкову владу переробних підприємств.
Детальніше про це йтиметься в темі 5, а тут зазначимо, що у 2012 р. для більшості переробних підприємств продовжувала залишатись гострою проблема забезпеченості сировиною — молоком незбираним, живою масою тварин, льоносоломою, цукровим буряком тощо,у зв’язку з чим мало місце хронічне недовикористання їх потужностей.
Складність цієї проблеми посилюється тим, що основними постачальниками окремих видів сировини стали особисті селянські господарства (ОСГ), які не в змозі забезпечити її належну якість. Наприклад, частка ОСГ в обсягах закупівлі молока незбираного становила 65 %. За своїми якісними характеристиками воно відповідає лише другому гатунку і не може бути використане для виробництва високоякісних молокопродуктів (наприклад, твердих сирів).
Що ж стосується основних і допоміжних матеріалів, які необхідні для виробництва продовольчих товарів, то переробні підприємства придбають їх в основному через укладання прямих договорів з виробниками цих матеріалів.
Агросервісні підприємства та організації надають підприємствам агропромислового комплексу необхідні виробничі послуги і завдяки цьому сприяють створенню нормальних умов для функціонування агропромислового виробництва.
За роки економічної кризи через брак коштів в аграрних підприємствах для оплати виробничих послуг їх сервісне обслуговування значно скоротилося. Відбулися у зв’язку з цим істотні організаційні зміни в даній ланці мікросередовища. Низка колись потужних агросервісних структур перестали існувати.
Беручи до уваги звужені можливості сільськогосподарських товаровиробників щодо придбання техніки, проблема механізації виробництва сільськогосподарської продукції в них стала значною мірою вирішуватися шляхом використання послуг створених регіональних приватних і державних машиннотехнологічних станцій (МТС). Вони здійснюють на договірних засадах агротехсервісне обслуговування аграрних підприємств шляхом надання їм допомоги у виконанні найбільш трудомістких і складних робіт (оранки, збирання зернових і коренеплодів, внесення добрив, боротьби зі шкідниками і хворобами тощо). Крім того, МТС надають техніку напрокат і в оренду, проводять ремонти, здійснюють інші види технічного обслуговування.
У зв’язку зі створенням в агропромисловому комплексі холдингових компаній та АПФ як цілісних підприємств ступінь забезпеченості сільськогосподарського виробництва в них істотно підвищився. Як правило, весь обсяг сільськогосподарських робіт тут виконується власним високопродуктивним комплексом машин
Ця обставина, а також придбання техніки окремими більш економічно міцними аграрними підприємствами, істотно вплинула на діяльність МТС. Багато державних МТС перестало існувати через збитковість виробництва. Скоротилися масштаби діяльності приватних МТС, окремі з них вийшли з ринку агросервісних послуг, а частина стала орендувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення, перетворившись, таким чином, на новий тип сільськогосподарського товаровиробника — платника фіксованого сільськогосподарського податку.
Для підприємств важливо, щоб вартість агросервісних послуг була низькою, а їх якість — високою. Виходячи з цих критеріїв вони повинні робити вибір, якими саме виробничими послугами доцільно користуватися, залучаючи агросервісні підприємства, а які економічно вигідніше здійснювати власними силами. Цей вибір залежатиме від конкретних умов діяльності підприємств. Якщо, наприклад, середній ремонт трактора в майстерні господарства обійдеться дорожче, ніж ремонт на агросервісному підприємстві, то воно скористається послугами останнього. Водночас в іншому аграрному підприємстві ситуація може скластися інакше, а тому господарство здійснюватиме ремонт самотужки.
Фінансово-кредитні установи
— банки, страхові компанії, кредитні та інші установи, з якими аграрні та переробні підприємства вступають у ділові стосунки при збереженні готівки, фінансуванні своїх угод, страхуванні себе від ризику, одержанні коротко- і довгострокових кредитів тощо. Взаємовідносини з фінансово-кредитними установами є дуже важливими для підприємств, оскільки зміна відсоткових ставок на кредит, скорочення (збільшення) можливостей його одержання, підвищення або зменшення депозитних ставок за збереження готівки істотно впливають на їхню господарську діяльність і економічне становище. Тому з цими партнерами господарства повинні встановлювати міцні зв’язки.
Варто особливо наголосити на тій обставині, що банки, інвестиційні фонди, деякі інші фінансово-кредитні установи є постачальниками для підприємств капіталу, тому вони можуть відігравати одну з вирішальних ролей у формуванні їх інвестиційного потенціалу. Постачальниками капіталу також можуть бути акціонери, приватні особи, підприємства, що заінтересовані мати частку в статутному капіталі інших підприємств. Існує така закономірність: чим міцніший фінансово-економічний стан підприємства, тим воно є привабливішим для потенційних постачальників капіталу, і навпаки.
Юридичні установи є також важливими партнерами підприємств. Адже для ринкової економіки характерні множинність і складність економічних взаємозв’язків, що виникають з різними суб’єктами ринку. Тому при укладанні ділових угод, їх виконанні, виникненні спірних питань підприємства змушені вдаватися до послуг юридичних установ. Такі послуги дають змогу підприємствам уникнути невиправданих втрат, досягти більшого економічного зиску від здійснюваних ними ділових операцій.
Найближчі конкуренти — це ті сільськогосподарські товаровиробники, які виробляють на продаж однакову з даним підприємством сільськогосподарську продукцію. Проте в умовах її дефіциту конкуренти виступають лише потенційними носіями зовнішньої загрози для підприємства. З насиченням ринку сільськогосподарськими товарами на діяльність аграрного підприємства істотно впливатимуть насамперед його найближчі конкуренти, тобто такі сільськогосподарські формування, які реалізують свою продукцію тим самим споживачам і посередникам, входячи до тієї самої сировинної зони. Якщо найближчі конкуренти починають виробляти більше продукції, ніж здатний використати відповідний продукцію кращої якості і в найбільш прийнятні строки. З цієї причини в аграрного підприємства може виникати проблема збуту своєї продукції, якщо воно своєчасно не вживатиме необхідних заходів до підвищення її конкурентоспроможності.
При аналізі конкурентного середовища підприємств переробної промисловості доцільно виходити з того, що в окремих випадках не так споживачі справляють визначальний вплив на конкурентні характеристики товару (ціна, якість, безпека), як конкуренти — підприємства галузі, що виробляють однопрофільну продукцію. Якщо вони запроваджують новації і завдяки цьому виробляють продовольчі товари, що більшою мірою задовольняють споживачів, а їх частка в ринку починає зростати, то інші підприємства для підвищення своєї конкурентоспроможності мають запроваджувати ще новітніші відкриття наукового техніко-технологічного прогресу. Іншими словами, підприємства не повинні недооцінювати досягнення конкурентів у сфері виробництва більш конкурентоспроможних товарів, бо це може призвести до великих економічних втрат у майбутньому.
У переробній промисловості найближчими конкурентами є ті переробні підприємства, які виробляють продовольчі товари для продажу на місцевих ринках (наприклад, кефір, цільне молоко, йогурти та інші товари, що швидко псуються). Тут діє таке ж правило, як і для найближчих конкурентів аграрних підприємств.
Щодо ринку інших продовольчих товарів конкурентами можуть виступати всі підприємства галузі, які виробляють однопрофільну продукцію. Тому в цих умовах потрібно враховувати динаміку розвитку конкурентного середовища на галузевому рівні, а також можливість входження на ринок нових товаровиробників-конкурентів та обсяг і динаміку експортно-імпортних операцій продовольства і сільськогосподарської сировини.
