Забезпечення результативної фіскальної політики базується не тільки на використанні світової наукової спадщини та світового досвіду, а й на усвідомленні економічних та інституційних чинників розвитку країни. На відміну від інших країн, розвиток економіки України характеризується певними особливостями.
По-перше, специфікою дії політичного чинника, пов’язаного із проблемами становлення державності. Досвід державотворення в Україні свідчить про незаверше ність і недосконалість державного законодавства, яке значною мірою не тільки не відображає реалії життя, а й не сприяє формуванню правової економічної культури, ідеології матеріального заохочення підприємницької ініціативи, розподільної ефективності та справедливості. Неструктурованість політичної системи й державної влади (суперечності між законодавчою, виконавчою та судовою владою) передбачають неефективність проведення будь-якої науко во обґрунтованої економічної політики, в тому числі й фіскальної.
По-друге, стан трансформаційних процесів в економіці. Незавершеність приватизації та її продовження постійно відволікає уряд та інші владні структури від виконання регулювальних функцій держави зі стабілізації економіки. Мінливість та невизначеність форм власності спричинює й невизначеність джерел державних фінансових надходжень, а також механізмів прийняття рішень в економічній політиці.
По-третє, нерозвиненість професійного економі чного мислення у державного менеджменту, недостатність фахових знань щодо використання інструментів державного регулювання економіки робить проведення власної фіскальної політики малоефективним.
По-четверте, на мікрорівні не структуризовані самі підприємства (фірми) з погляду ринкової поведінки та реалізації принципів приватної власності (передусім акціонерної), домінують такі принципи старої системи, як затратність та розподільність. Деформація прийняття ріше нь на мікрорівні роблять поведінку фірм і домашніх господарств передбачуваною з боку держави.
По-п’яте, економіка України характеризується конверсійністю та незавершеністю інституціональних процесів, тобто формуванням нових організаційно-правових і економічних інститутів, які є нетривкими, мінливими та незрілими, що відповідно позначається на сталості й динамічності фінансових відносин між державою та суб’єктами господарювання. Озна чений чинник є основою флуктації фіскальної політики в трансформаційній економіці України.
По-шосте, перехідна економіка України на сучасному етапі є більше адміністративною, ніж підприємницькою, не подолано стереотипи старого «командно-економічного» мислення, зростає нерівність у розподілі доходів та ресурсів, що відбивається на специфіці проведення відповідної фіскальної політики в Україні.
Аналіз уючи флуктацію фіскальної політики у трансформаційний період, необхідно враховувати як базові принципи макроекономіки, так і вищеозначені особливості перехідної економіки України. За таких умов надто важко визначитись із фіскальною політикою. Кожне прийняте рішення на рівні держави (макрорівень) не завжди досягає мікрорівня (підприємства чи громадянина), а якщо й досягає, то в деформованій формі. Рекомендації фахівців Світово го банку, Міжнародного валютного фонду та інших міжнародних
Розрізняють такі види фіскальної політики: дискреційну, стимулювальну, стримувальну та стабілізаційну, які використовують з урахуванням зазначених вище особливостей. Це не означає, що для перехідної економіка можна використати одну з цих фіскальних політик. Навпаки, специфіка трансформаційної економіки України вимагає пошуку власної доктрини фіскальної політик и стосовно теперішнього стану економіки. Інструментами фіскальної політики є регулювання видатків держави, податкових надходжень та платоспроможності населення. Застосування цих інструментів повинно враховувати реальний стан економіки, оскільки вплив фіскальної політики на сукупний попит чи на сукупне пропонування може мати непрогнозовані наслідки. Так, наприклад, в умовах, коли економіка України в 1992—94 рр. характеризувалась інфляцією попи ту, Уряд України пішов на зниження сукупного попиту шляхом зниження рівня заробітної плати, підвищення податків та зменшення видатків держави. Уряд діяв згідно з прописними істинами західних підручників з макроекономіки, забуваючи про один очевидний факт — економіка України не є ще не тільки ринковою, а навіть організованою з позицій нового економічного порядку.
Зазначимо, що мак роекономічна теорія зіткнулася з практичною проблемою одночасного нашарування в економіці процесів спаду виробництва та інфляції в 90-х роках ХХ ст. Цим самим була спростована крива Філіппса та виникли суперечності у використанні окремих теоретичних постулатів з макроекономічної політики. Так, боротьба зі спадом виробництва означає застосування стимулювальної фіскальної політики, що передбачає зро-стання сук упного попиту за рахунок збільшення видатків держави та зменшення податків. А боротьба з інфляцією
— навпаки: застосування стримувальної, або рестрикційної, фіскальної політики, тобто зниження сукупного попиту шляхом зменшення видатків держави та збільшення податків. Отже, можна зробити висновок, що для перехідної економіки України, де домінує стагфляція, необхідно шукати специфічні методи фіскальної політик и. Одним із можливих варіантів може бути певне поєднання двох підходів. Але при цьому слід пам’ятати, що тіньовий сектор усе ще охоплює понад 40 % ВВП і
організацій не досягають ефекту внаслідок означених особливостей трансформаційної економіки України.
Тіньова економіка — явище другої половини ХХ ст., яке властиве багатьом національним економікам, але кожна країна долає її своїми методами. Так, гіперінфляція в Болівії у 80-х рр. ХХ ст. супроводжувалася катастрофічним зростанням дефіциту бюджету, зниженням податкових надходжень та по ширенням корупції і розкрадання. Завдяки активній позиції США вдалося приборкати кокаїнову мафію в Болівії, однак проблеми подолання дефіциту державного бюджету залишились невирішеними.
З розвитком інфляції фіскальні проблеми ще більше загострюються, бо реальні податкові надходження зменшуюються. Існує й зворотний зв’язок впливу бюджетної політики на темпи інфляції. Так, по завершенні Першої світової війн и виплата Німеччиною країнам Атланти значних репарацій спричинила дефіцит бюджету та неймовірні темпи інфляції. Так, ціна щоденної газети зросла з 0,3 марки в 1921 р. до 15 000 000 марок у 1923 р. Тільки реформи у фінансово-бюджетній сфері (скорочення на третину державних службовців, призупинення виплати репарацій, заміна старого центрального банку Райхсбанк на новий — Рентенбанк тощо) умо жливили подолання темпів інфляції.
Нагромаджений цивілізацією історичний досвід практичної боротьби з інфляцією та теоретична спадщина світової економічної думки повинні були б полегшити й зменшити соціальні втрати економіки України в умовах трансформації. На превеликий жаль, недостатній рівень фахової економічної освіти з макроекономічної політики та політизація економічної думки стали на заваді результативного викор истання цих надбань. Сьогодні зро-стає відповідальність усіх гілок державної влади за кризовий стан економіки та проведення ефективної фіскальної політики. Крім того, економічна культура в Україні відзначається частковим несприйняттям законів функціонування ринку. Конкуренція між фірмами та поведінка суб’єктів господарювання, спрямовані на одержання прибутку, суперечать традиційній практиці бюрократичного розподілу та привласнення доходів, отримання політи чної ренти (реалізації особливих прав та інтересів політичних кіл) тощо. Назріло питання про всебічне використання досягнень світової економічної думки для розумного використання податково-бюджетної та кредитно-
залишається визначальним чинником на шляху проведення будьякої науковообґрунтованої та дієвої фіскальної політики. грошової політики, а також ретельного відрегулювання фінансової системи.
Наукове обґрунтування напрямів фіскальної політики повинно зважити на сучасний стан економіки України, яка потрапила в порочне коло бідності (рис. 10.2).
Рис. 10.2. Економіка України: порочне коло бідності
Складність економічної ситуації в Україні — це такий стан бідності, де чинники, що протидіють стабілізації та економічному зростанню, є самопідсилювальними. Низький рівень доходів населення виключає можливість формування заощаджень, що у свою чергу обмежує можливість збільшення запасів національного капіталу, який стримує зростання суспільної продуктивності праці (продуктивної сили), наслідком чого є утримання доходів на низ ькому рівні.
Означений стан є визначальним для вироблення особливої економічної політики, в тому числі й фіскальної. По-перше, це означає, що для подолання бідності необхідна узгодженість дій на всіх напрямах економічної політики, всіх ланок державної влади та суб’єктів господарювання. По-друге, для досягнення результативності економічної політики необхідні заходи з одночасного розриву ць ого кола бідності в багатьох точках. Це означає, що водночас необхідно підвищити платоспроможність населення та віднайти кошти для інвестицій або нагромадження капіталу. По-третє, потрібно пам’ятати й про поведінку суб’єктів господарювання, які ще не стали ринковими, тоді як в теоретичних концепціях економічної політики ми сприймаємо їх як та кі. По-четверте, фіскальна політика має відповідати вимогам відкритості, доступності й інформованості, передбачливості та адресності.
З огляду на вищезазначене, розірвати порочне коло бідності можна через політику державних позик, про що йтиметься далі, або шляхом «затягування поясів» та реформуванням вже діючої фінансово-бюджетної та податкової політики.
Соціально несправедлива система розподілу грошових доходів між дохідними групами вказує на те, що і використання ВВП зорієнтоване переважно на інтереси лише не значної кількості населення, і це залишається чинником нестабільності в суспільстві. Зростання грошових доходів низькодохідних груп і, як наслідок, збільшення реалізації товарів і послуг на споживчому ринку як мінімум на 22 %, подальша необхідність зростання споживання товарів широкого вжитку принаймні для 60 % населення залишаються сприятливим чинником розвитку національного виробництва. У сучасних умовах, за значної диференціації населення за рі внем грошових доходів і меншою мірою — за рівнем сукупних доходів, бідність стала постійним явищем українського суспільства. В Україні офіційно визнана бідність (за рівнем середньодушового сукупного доходу в місяць) може перебувати у межах 27—30 % від усього населення, з них до найбідніших та злиденних можуть бути віднесені 13
—15 %. Незважаючи на те, що держа вними програмними документами передбачений розвиток соціально орієнтованої економіки, за якої достатній рівень соціального захисту є необхідною умовою економічної політики, зростання бідності до сьогодні не призупинено.
Соціальні допомоги бідним надходять із різних джерел (місцевого й державного бюджетів, Пенсійного фонду, фонду зайнятості, фонду соціального страхування, доброчинних та інших організацій) у грошовій і нат уральній формі. Грошові допомоги становлять близько 7—8 % усіх грошових доходів населення, сягаючи 4
—4,5 млрд грн, однак вони переважно є незначними, мають символічний характер для бідних сімей або надходять тим громадянам, які без таких допомог можуть обійтися, збільшують кількість отримувачів допомоги. У результаті в цілому становище бідних не поліпшується. Тому основним у Програмі бо ротьби з бідністю в Україні повинно бути визначення доцільних критеріїв бідності та їх спрямованість для використання у призначенні адресної соціальної допомоги тільки малозабезпеченим сім’ям.
