Posibniki.com.uaЕкономікаЕкономіка аграрних підприємств - Андрійчук В. Г.8.8. Інтенсивність та ефективність використання земельних ресурсів


< Попередня  Змiст  Наступна >

8.8. Інтенсивність та ефективність використання земельних ресурсів


На кожному аграрному підприємстві з урахуванням його кон-кретних умов (типів ґрунтів, їх механічного складу, конфігурації земельних ділянок, кута їх нахилу, спеціалізації виробництва то-що) необхідно розробити і впровадити систему агрономічних, зооветеринарних, технічних і організаційно-економічних заходів, що забезпечують ефективне використання земельних ресурсів. Важливе місце займають заходи, спрямовані на підвищення потенційних можливостей підприємства щодо збільшення вироб-ництва сільськогосподарської продукції з кожного гектара угідь. Такі можливості значно залежать від рівня інтенсивності викори-стання земельних ресурсів. Порівняльна оцінка показників інтен-сивності в динаміці та в різних підприємствах дасть змогу вияви-ти деякі напрями подальшого поліпшення використання землі.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів ви-значають за такими показниками:
  • ступенем господарського використання землі, яка розрахову-ється діленням площі сільськогосподарських угідь на всю земе-льну площу господарства;
  • ступенем розораності, що обчислюється як частка від ділен-ня площі ріллі і багаторічних культурних насаджень на площу сільськогосподарських угідь;
  • ступенем меліорованості як відношення площі меліорованих земель (зрошуваних, осушених) до загальної площі сільськогос-подарських угідь;
  • питомою вагою інтенсивних культур (цукрових буряків, льо-ну, картоплі, овочів, соняшнику, зернової кукурудзи, коноплі) у загальній посівній площі підприємства;
  • коефіцієнтом повторного використання землі, який визнача-ється відношенням посівної площі разом з площею повторних посівів до посівної площі господарства.
При аналізі й оцінці цих показників слід пам’ятати, що завдя-ки трансформації земельних угідь і вдосконаленню їх структури, підвищенню (зниженню) частки ріллі, багаторічних культурних насаджень і меліорованих земель у загальній площі сільськогос-подарських угідь, а інтенсивних культур — у структурі посівів, підвищенню коефіцієнта повторного використання землі до оп-тимальних рівнів можливості підприємства щодо збільшення об-сягу виробництва продукції (за інших однакових умов) зростати-муть. Але тут важливо не вийти за раціональні межі кожного з названих показників, оскільки це може призвести до погіршення використання землі, втрати її родючості. Наприклад, надмірне розорювання сільськогосподарських угідь у багатьох господарст-вах призвело до інтенсивного розвитку вітрової та водної ерозії з усіма відповідними негативними наслідками.
Про економічну ефективність використання землі судять на основі системи натуральних і вартісних показників. До натуральних показників відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь (продукцію скотарства і вівчарства розраховують на 100 га сільськогосподарських угідь, свинарства — на ріллю, птахівництва — на площу зернових). До вартісних показників відносять: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалі-зації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільсь-когосподарських угідь.
Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, а вартісні — всієї їх площі. Ці дві групи показників доцільно розраховувати як на гек-тар фізичної площі, так і з урахуванням грошової оцінки гектара сільськогосподарських угідь, в якій відображена їх економічна родючість. У першому випадку можна судити про фактично до-сягнутий рівень використання землі без урахування її якості, а в другому — об’єктивно оцінити результати господарювання. На-ведемо такий приклад. Два господарства мають однакову площу і структуру сільськогосподарських угідь — по 2000 га. Грошова оцінка 1 га угідь у першому підприємстві становить 7000 грн, а в другому — 9000 грн, тобто тут землі кращі за економічною ро-дючістю. Перше підприємство виробило за звітний рік 2 млн грн валової продукції, друге — 2,2 млн грн.
Якщо розраховувати вартісний показник ефективності вико-ристання землі на гектар фізичної площі, то можна зробити ви-сновок, що друге господарство раціональніше використовує зем-лю, оскільки виробляє на гектар угідь 1100 грн валової продукції (2200000 : 2000 = 1 100), тоді як перше господарство менше — 1000 грн. Але коли врахувати економічну родючість землі, то з’ясується, що такий висновок є передчасним. Щоб у цьому пере-конатися, потрібно розрахувати вартісний показник ефективності використання землі — землевіддачу відношенням вартості вало-вої продукції, одержаної з гектара угідь, до грошової оцінки цих угідь. У нашому прикладі по першому підприємству землевідда-ча становить 1000 : 7000 = 0,143, а по другому — лише 0,122. Те-пер стає очевидним, що землю раціональніше використовує не друге, а перше підприємство.
Дана методика може бути використана і для оцінки виробни-чої діяльності структурних рослинницьких підрозділів підприєм-ства, які використовують неоднакові за якістю землі.
Досягнутий у сільськогосподарських підприємствах рівень ефективності використання землі нині (2002 р.) ще низький. У ба-гатьох з них знижується родючість землі. Великі площі підда-ються вітровій і водній ерозії, не зменшується площа засолених і кислих ґрунтів. Тому важливо в кожному підприємстві запровадити науково обґрунтовану систему землеробства, що відіграва-тиме вирішальну роль у підвищенні родючості грунтів.
Основною ознакою високої родючості й окультуреності ґрунту є вміст у ньому гумусу і перегною. Доведено, що підвищити вміст гумусу в ґрунті можна двома основними шляхами: а) щорічним внесенням гною і торфогноєвих компостів, б) розширенням посі-вів люцерни і конюшини за рахунок скорочення площі кормових культур, що у великих кількостях споживають (мінералізують) гу-мус. У перспективі важливе місце в розв’язанні даної проблеми займатиме вермикультура. В поліських районах України в серед-ньому на гектар сівозмінної площі потрібно щорічно вносити 12—14 т, у Лісостепу 10—12, на південних чорноземах 5—8 т гною, причому якість гною потрібно оцінювати не за вмістом доступних форм NРК, а за кількістю в ньому гумусу і перегною. Збільшення вмісту двох останніх компонентів в гної можна досягти, коли він вироблятиметься найбільш ефективним підстилковим способом за обмеження безпідстилкового способу, який зменшує вихід гною на 15 % і знижує його цінність на 20 %, і повним виключенням рідкого способу, коли гній прибирається гідрозмивом (такий гній не лише втрачає свою якість, а й завдає шкоди довкіллю).

У розвинутих країнах Заходу вносять високі дози гною, на-приклад у Голландії — до 70 т на гектар сільськогосподарських угідь. З підвищенням доз внесення гною знижується кислотність ґрунту. Це надто важливо, оскільки на фоні органічних добрив можна збільшувати дози внесення мінеральних добрив, які під-вищують рН ґрунту. Якщо мінеральні добрива вносити без орга-нічних або за низьких доз застосування останніх, то виникне не-обхідність у вапнуванні ґрунту, яке знижує кислотність, але прискорює мінералізацію органічної речовини. Недарма існує ні-мецьке прислів’я: «Вапно збагачує батьків, але розорює дітей». Дослідні дані свідчать, що 10т якісного гною або торфогноєвого компосту збагачують ґрунт на 1 т гумусу, а лише 1 г гумусу вби-рає від 4 до 20 г води, склеюючи в грудочки мінеральні частки ґрунту, завдяки чому створюється його структура.
Висока якість гною може бути забезпечена за правильних його підготовки і внесення. Ні в якому разі не можна вносити рідкого, напіврідкого і свіжого твердого гною. Він швидко мінералізуєть-ся і не справляє належного впливу на підвищення родючості ґру-нту. Заготовляти гній потрібно протягом усього року, а вносити — лише влітку і восени.
В Україні є нагальна потреба розширити площі під люцерною і конюшиною. В США, наприклад, понад 30 % орних земель зайнято багаторічними травами на сіно, сінаж і на випас. Непересі-чна цінність люцерни і конюшини полягає в тому, що лише ці культури при оранці залишають у ґрунті гумус. Потребують змін і традиційні підходи до планування структури посівних площ зер-нових культур. Слід орієнтуватися не просто на вихід білка, а на вміст комплектного білка, збалансованого за 8 незамінними амі-нокислотами (лізином, треоніном, валіном, метіоніном, трипто-фаном та ін.), які тварини повинні одержувати в готовому вигля-ді. За даними П. Тихоновського на 1 гектар посіву ячменю для збалансування білкового компонента потрібно сіяти 0,32—0,34 га гороху, а на гектар вівса — лише 0,02 га, оскільки ця культура має оптимальне співвідношення амінокислот у зерні. За норми 10 % овес містить 9,8 % комплектного білка, тоді як озима пшениця — лише 5,7—6,07, ячмінь 6,93—7,13, горох— 30,15 %.
Як видно, зерно пшениці — це найбільш розбалансований корм. Пшеничного білка потрібно давати в 1,7 раза більше, ніж вівсяного, що негативно позначається на стані тварин. Економіч-но це є збитковим, а біологічно — шкідливим, причому посіви вівса в 2,6 раза менше мінералізують органічну речовину, ніж пшениця і на 40 % менше, ніж ячмінь. Тому розширення площі вівса для кормових цілей у районах, де він дає високі врожаї, за рахунок скорочення посівів пшениці — один з важливих напря-мів збереження і розширеного відтворення родючості ґрунту і водночас засіб зміцнення кормової бази тваринництва.
Удосконалення структури посівних площ необхідно поєднува-ти з правильним чергуванням сільськогосподарських культур. Правильно побудовані й освоєні сівозміни підвищують урожай-ність на 30—40 % і забезпечують повніше використання техніки і робочої сили.
У підвищенні економічної родючості ґрунту велика роль нале-жить також прогресивним системам обробітку ґрунту, системам насінництва, полезахисним смугам. Значним резервом поліпшення використання земельних ресурсів є підвищення продуктивності при-родних кормових угідь, частка яких становить 17,8 % всієї площі сільськогосподарських угідь України. Однак значні площі природ-них сінокосів і пасовищ використовуються малоефективно, хоч виробництво кормів на них є значно дешевшим, ніж на орних зем-лях. Підвищення продуктивності природних кормових угідь мож-на досягти завдяки докорінному і поверхневому поліпшенню їх.
Особливо важливе значення для підвищення ефективності ви-користання земельних ресурсів має меліорація.

< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Тема 9. ПЕРСОНАЛ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ І ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ
9.2. Забезпеченість аграрних підприємств персоналом і визначення потреби у додатковій найманій праці (тимчасових і/або сезонних працівників)
9.3. Витрати на оплату праці й ефективність використання персоналу
9.4. Поняття продуктивності праці і методика її визначення в сільському господарстві
9.5. Досягнутий рівень продуктивності праці, його оцінка, аналіз і фактори підвищення
Дисциплiни

МаркетингАнглійська моваПравоЕтика та естетикаІсторіяБухгалтерський облікЕкономікаІнформатикаМенеджментПолітологіяСтатистикаФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki