Загальною закономірністю розвитку суспільного виробництва в країнах світу і демографічних процесів у них є абсолютне та відносне збільшення міського населення та працюючих у промисловості і сфері обслуговування, й також відносне й абсолютне зменшення сільського населення та працюючих у сільськогосподарському виробництві. Аналогічна закономірність характерна і для України.
Про динаміку кількості працюючих у сільському господарстві свідчать такі дані. Якщо в 1985 р. кількість населення, зайнятого в цій галузі і лісовому господарстві (включаючи особисте підсобне господарство), становила 5,4 млн чол., то в 2010 р. — 3,12 млн чол.
Зазначимо, що процес урбанізації населення та істотне зменшення кількості працюючих у сільському господарстві є результатом наукового технікотехнологічного прогресу і цивілізації. Внаслідок економічної кризи та вагомого у зв’язку з цим скорочення обсягу виробництва тваринницької продукції і викликаної ним чисельності зайнятих у цій галузі, становлення холдингових структур, що головним чином орієнтуються на виробництво рослинницької продукції, значного підвищення в цих структурах і низці ліпших аграрних підприємств рівня механізації та автоматизації виробництва виник у багатьох регіонах країни відчутний надлишок трудових ресурсів на селі, суттєво зросло безробіття. Тому тут гостро постає питання створення нових робочих місць і підвищення зайнятості та раціонального використання працівників. АБСОЛЮТНА КІЛЬКІСТЬ І ВІДНОСНЕ СПІВВІДНОШЕННЯ МІСЬКОГО І СІЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ (на 1 січня відповідного року)
| Роки |
Міське населення |
Сільське населення |
| Кількість, млн чол. |
Відсоток до загальної кількості населення |
Кількість, млн чол. |
Відсоток до загальної кількості населення |
| 1913 * |
28,5 |
18 |
131 |
82 |
| 1940 * |
63,0 |
33 |
131 |
67 |
| 1970 |
26,3 |
55,4 |
21,2 |
44,6 |
| 1979 |
30,5 |
67 |
19,3 |
33 |
| 1989 |
34,6 |
67 |
17,1 |
33 |
| 1995 |
35,1 |
68 |
16,6 |
32 |
| 2000 |
33,5 |
68 |
15,8 |
32 |
| 2007 |
31,6 |
67,8 |
14,9 |
32,2 |
| 2011 |
31,2 |
68,4 |
14,4 |
31,6 |
*
Дані по царській Росії та СРСР.
Забезпеченість кожного аграрного підприємства персоналом характеризується абсолютним показником — середньообліковою кількістю штатних працівників і питомим показником — працезабезпеченістю виробництва, що визначається як частка від ділення середньооблікової кількості працівників на площу сільськогосподарських угідь відповідного підприємства. Дані показники суттєво різняться по окремих підприємствах, особливо по виробничих сільськогосподарських кооперативах, засновниками і членами яких переважно стали всі працездатні працівники колишніх КСП.
Забезпеченість персоналом переробних підприємств також може бути визначено двома показниками: перший — за аналогією з аграрними підприємствами, другий — відношенням кількості фактично працюючих на підприємстві працівників до їх чисельності, яка необхідна для нормального перебігу виробничого процесу за існуючого рівня використання виробничої потужності підприємства.
На ефективність сільськогосподарського виробництва впливає не лише загальне його забезпечення персоналом, а й його якісний склад. За інших однакових умов вищих результатів праці досягають ті підприємства, які ліпше забезпечені механізаторами (трактористами-машиністами, комбайнерами, водіями), майстрами рослинництва і тваринництва І і II класів, спеціалістами з вищою та середньою спеціальною освітою. Це ж стосується і переробних підприємств: повна забезпеченість їх працівниками необхідних професій і кваліфікації дає змогу досягти за однакових інших умов вищих результатів їх господарської діяльності. підприємство спроможне лише тоді, коли воно точно знає, коли, скільки і якої кваліфікації йому потрібні працівники, щоб своєчасно та якісно виконати необхідний обсяг робіт.
Значною мірою ця проблема в аграрних підприємствах вирішується за допомогою складання календарного графіка робіт. У ньому визначаються площі під окремими видами сільськогосподарських культур, поголів’я різних видів тварин за статевовіковими групами, технологічний набір операцій з вирощування і догляду за ними, строки виконання окремих робіт і потреба в робочій силі відповідної кваліфікації. Оскільки потреба в робочій силі для обслуговування тваринництва майже постійна протягом календарного року, то графік доцільно складати лише для рослинницьких галузей.
Календарний графік робіт може складатися детально — подекадно, і укрупнено — на кожний місяць року (рис. 9.1). Графік дає наочне уявлення про фактичну забезпеченість підприємства власною робочою силою (лінія АБ) і про потребу в найманій праці, яку підприємству слід додатково залучити для виконання робіт у пікові періоди.
Лінія СД відображає загальну потребу в витратах живої праці в місяці з максимальним збігом сільськогосподарських робіт. Різниця між потребою в живій праці в точках С і А визначає ту кількість людино-годин, яка повинна бути відпрацьована додатково найнятими працівниками. Діленням одержаного результату на місячний фонд робочого часу одного працівника (кількість робочих днів у місяці, помножена на тривалість робочого дня) розраховують потребу в найманих працівниках у відповідному місяці.
Д
Б
По т р ебавлюдино го динах
0
Місяці
Рис. 9.1. Календарний графік робіт у рослинництві і потреба підприємства в найманій праці який неможливо покласти на зберігання, купити чи взяти в кредит або якимось чином збільшити в обсязі. Тому фактор часу в сільському господарстві є вирішальним.
Неможливо, скажімо, одержати високий врожай без посіву культур, формування гущини посівів і збирання врожаю в оптимальні строки. Якщо постійних працівників для своєчасного виконання належних робіт недостатньо, то підприємство повинно заздалегідь потурбуватися про найм робочої сили відповідної кваліфікації і в потрібній кількості.
Календарний графік робіт водночас дає повне уявлення про масштаби недостатнього використання робочої сили, яке є наслідком сезонності сільськогосподарського виробництва. Наприклад, у зимові місяці в рослинницьких галузях витрати праці в середньому за місяць в більшості аграрних підприємств становлять 0 — 3 % річних витрат, а в літні місяці 12 — 15 %. У нашому прикладі затрати живої праці по підприємству в цілому (рослинницькі галузі) становлять у січні місяці 1,1 % річних витрат, а у вересні — 20 %.
За рівномірного використання живої праці середньомісячні витрати її становили б 8,33 % (100 : 12). Але досягти такої рівномірності у використанні робочої сили аграрні підприємства (крім вузькоспеціалізованих — птахофабрик, відгодівельних комплексів) об’єктивно не можуть. Тому виникає потреба в кількісному вимірюванні сезонності виробництва і в пошуках шляхів її пом’якшення. Зокрема, для вимірювання сезонності можна скористатися такими показниками.
1. Помісячний розподіл витрат праці у відсотках до річних витрат. На основі календарного графіка робіт визначають плановий помісячний розподіл праці, а за кінцевими результатами року — фактичний. Їх порівняння дає можливість реально оцінити хід виробничого процесу і зробити правильні висновки на майбутнє, особливо з погляду визначення потреби в найманій праці і пошуку можливих варіантів комбінації галузей з меншою потребою в робочій силі у пікові періоди.
2. Розмах сезонності. Визначається як частка від ділення відпрацьованих людино-годин у місяці їх максимальних витрат на відпрацьовані людиногодини в місяці мінімальних витрат. Чим більше кількісне значення має цей показник, тим більша сезонність виробництва на підприємстві і тим складніше йому вирішувати виробничі завдання, що стоять перед ним.
3. Сезонне навантаження. Цей показник має такий же економічний зміст, що і попередній. Його розраховують діленням відпрацьованих людино-годин у місяці їх максимальних витрат на середньомісячну кількість відпрацьованих людино-годин.
Розглянуті показники певною мірою характеризують раціональність використання персоналу. Це пов’язано з тим, що сезонність, як правило, призводить до негативних економічних і соціальних наслідків. Адже значне недовикористання робочої сили спричиняє зниження рівня оплати праці постійних працівників, що є одним із головних чинників плинності кадрів.
З цієї ж причини підприємства недоодержують значні обсяги продукції. За умови пом’якшення негативного впливу сезонності підприємство могло б з та-підвищенню продуктивності праці. І нарешті, сезонність породжує специфічні труднощі, пов’язані з наймом тимчасових працівників, які нерідко не мають необхідної кваліфікації і досвіду роботи в сільському господарстві і яких в багатьох випадках в даному регіоні просто не вистачає.
Названі причини зумовлюють необхідність пом’якшення сезонності сільськогосподарського виробництва, що можна здійснити за рахунок ефективної комбінації ряду факторів. Насамперед підприємство може вдосконалювати галузеву структуру сільськогосподарського виробництва за рахунок розширення тваринницьких галузей, що вимагають рівномірних затрат робочого часу протягом року. Не менш важливе значення має добір сортів і культур із різним періодом вегетації, а отже, і з різними строками догляду за посівами та збиранням врожаю.
Особливу роль у пом’якшенні сезонності відіграє впровадження комплексної механізації й автоматизації виробництва. Адже цей процес супроводжується вивільненням працівників ручної праці, що, врешті-решт, зменшує потребу підприємства в найманих тимчасових працівниках, насамперед у періоди збігу сільськогосподарських робіт. Значно пом’якшити сезонність можна завдяки шляховому будівництву, розвитку підсобних промислів і переробних виробництв
На переробних підприємствах сезонність виробництва може бути визначена за даними помісячного обсягу виробництва продукції в натуральному її виразі за однопродуктового виробництва, або у вартісному виразі — за багатопродуктового.
Показник розмаху сезонності визначається діленням максимального обсягу виробництва, досягнутого в певному місяці року, на місячний мінімальний обсяг виробництва. Коефіцієнт сезонного навантаження розраховується як частка від ділення максимального місячного обсягу виробництва продукції на її середньомісячний обсяг виробництва.
