Виробництво будь-якої продукції, у тому числі і сільськогосподарської та продовольства, може зростати за рахунок збільшення маси праці, підвищення рівня її продуктивності або завдяки одночасній дії цих двох факторів.
Маса праці залежить від кількості працюючих, тривалості робочого дня та інтенсивності праці. Враховуючи, що кількість працюючих у сільському господарстві має стійку тенденцію до зменшення, а робочий день законодавчо ті, то стає очевидним, що маса праці в цій галузі також має тенденцію до зменшення. Інтенсивність праці не можна розглядати як компенсуючий фактор, оскільки вона має раціональні межі, встановлені відповідно до фізичних і психічних можливостей людини. Тому зрозуміло, що збільшити в иробництво сільськогосподарської продукції можна лише завдяки підвищенню продуктивності праці.
Під продуктивністю праці розуміють реалізовану здатність конкретної праці (праці конкретних працівників) в одиницю робочого часу виробляти певну кількість продукції або виконувати відповідний обсяг роботи.
З наведеного визначення випливає, що підвищення продуктивності праці в кінцевому підсумку зводиться до економії робочого час у. Адже чим менше потрібно часу для виробництва якогось виду продукції, тим більше робочого часу може бути використано для збільшення виробництва цього самого або іншого виду продукції.
Зі скороченням робочого часу на виробництво одиниці продукції знижується (за інших однакових умов) її собівартість, отже, зростає дохідність підприємств, підвищується їх конкурентоспроможність. Зі зростанням проду ктивності праці посилюється процес вивільнення працівників, які можуть бути залучені підприємством для розвитку інших видів діяльності або розширення масштабів основної діяльності. Очевидно також, що скорочення робочого дня можливе лише за умови послідовного підвищення продуктивності праці.
Проте на виробництво продукції витрачається не лише жива праця, а й мину ла, уречевлена у виробничо спожитих засобах і предметах праці. Тому, розглядаючи продуктивність праці в широкому значенні цього слова, можна зробити висновок, що для суспільства продуктивність праці підвищується з економією як живої, так і уречевленої праці.
Однак слід мати на увазі, що співвідношення між витратами уречевленої і живої праці на один ицю продукції не є стабільним, а постійно змінюється, причому так, що частка живої праці зменшується, а минулої — збільшується, але збільшується так, що сукупні витрати праці на одиницю продукції скорочуються. На практиці такого скорочення не спостерігається через розвиток інфляційних процесів.
Для визначення продуктивності праці в сільському господарстві застосовують систе му економічних показників. Це зумовлено особливостями даної галузі і насамперед незбігом робочого періоду з періодом виробництва.
У багатьох галузях аграрних підприємств продукцію одержують лише раз на рік, а працю витрачають цілорічно. Тому, застосовуючи систему показників продуктивності праці, можна, не очікуючи кінцевих результатів, враховувати проміжні результати, що характеризують затрати живої пр аці на окремих операціях, за окремі проміжки часу, завантаженість працівників тощо. На рис. 9.2 наведено систему показників продуктивності праці, що використовується на аграрних підприємствах. Рис. 9.2. Система показників продуктивності праці в сільському господарстві
Повними називають показники продуктивності праці, для визначення яких беруться до уваги вироблена продукція і затрати живої праці.
Неповні показники є проміжними і розраховуються до одержання продукції.
Натуральні показники визначають діленням прямих витрат людино-годин, що виникають у ході виконання технологічних операцій, на обсяг виробленої продукції. Це обернені показники продуктивності праці і їх називають технологічною трудомісткістю продукції. Вони відповідають на питання, скільки затрачено робочого часу на виробництво 1 ц продукції.
Трудомісткість, розрахована за кожним видом продукції, за економічним змістом, є найбільш зрозумілим і порівнянним показником продуктивності праці в часі та просторі, а тому широко використовується для порівняння в динаміці, між підприємствами, регіонами і країнами.
Крім технологічної трудомісткості 1 ц продукції доцільно також визначати загальновиробничу трудомісткість 1 ц продукції, враховуючи не лише прямі затрати живої праці (праці робітників, які безпосередньо зайняті на виробництві бничих підрозділів і підприємства.
Слід розрізняти такі поняття, як «трудомісткість 1 ц продукції» і «трудомісткість виробництва певного виду продукції».
Показник «трудомісткість виробництва певного виду продукції» визначається діленням загальної кількості відпрацьованих прямих людино-годин на площу посіву культури або на кількість поголів’я тварин, від якого отримана продукція.
Розуміння суті цих двох показників є важливим для аналізу результатів виробництва і пошуку резервів подальшого підвищення продуктивності праці. Адже в сільському господарстві нерідкі випадки, коли трудомісткість 1 ц різних видів продукції приблизно однакова (наприклад, трудомісткість 1 ц зерна і 1 ц цукрових буряків), тоді як трудомісткість виробництва таких видів продукції істотно відрізняється.
З метою визначення продуктивності праці по сільському господарству країни, по окремих підприємствах з урахуванням усіх видів сільськогосподарської продукції, що ними виробляється, розраховують вартісні показники — погодинну, денну і річну продуктивності праці — відношенням вартості валової продукції в порівнянних цінах відповідно до відпрацьованих людино-годин, людино-днів і середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. При визначенні погодинної і денної продуктивності праці враховують прямі і непрямі затрати живої праці.
Між річною і погодинною (денною) продуктивністю праці існує тісний взаємозв’язок, який у формалізованому вигляді можна зобразити виразом де Рп — річна продуктивність праці; Ч п — погодинна (денна) продуктивність праці; І п — інтенсивність праці — кількість відпрацьованих одним середньорічним працівником людино-годин (люд.-дн.) за рік.
Р п = Ч п · І п ,
Р п = Ч п · І п ,
Неповні абсолютні показники розраховуються (за окремими культурами) за кожною технологічною операцією (підготовка ґрунту до посіву, посів, догляд за посівами, збирання) діленням затрачених на цій операції людино-годин на площу посіву відповідної культури.
У тих тваринницьких галузях, в яких виробничий цикл займає тривалий період (дорощування і відгодівля великої рогатої худоби і свиней, овець), з метою контролю за витрачанням живої праці розраховують її витрати на одну голову тварин за певний календарний період — місяць, квартал, рік.
Важливим неповним абсолютним показником є норма закріплення певного виду тварин за одним працівником і норма обслуговування ним певних засобів праці (машин, верстатів, обладнання тощо). За інших однакових умов вказані норми зростають з підвищенням рівня механізації та автоматизації виробництва, поліпшення організації праці. При цьому знижуються затрати живої праці на одну голову тварин (один об’єкт обслуговування), і за тих самих показників (надій молока на корову, середньодобовий приріст живої маси тварин тощо) зростатиме її продуктивність. побудований на прямо пропорційній залежності їхнього рівня від обсягу виробництва продукції й обернено пропорційній залежності від затрат живої праці. Для оцінки дії цих двох факторів на продуктивність праці визначають показник
— коефіцієнт випередження з виразу
Пп:Пп в
100
01 ??К, де — коефіцієнт випередження; і — продуктивність праці відповідно в звітному і базовому періодах;
ВП:ВП
01
Пп
Пп
1
0
1 і
0 — обсяг виробництва валової продукції відповідно в звітному і базовому періодах. вК
ВП
ВП
Дані по країнах з розвинутим сільським господарством переконують, що швидке зростання продуктивності праці в цій галузі відбувається тоді, коли на кожний відсоток збільшення обсягу виробництва продуктивність праці зростає на 2—5 % за рахунок зниження технологічної трудомісткості виробництва.
