Від самого початку війни в Бухаресті відбувалась дипломатична боротьба на кшталт тієї, що точилась в Константинополі, Римі, Софії і Афінах. Обидва воюючі блоки прагнули залучити Румунію на свій бік, пропонуючи їй територіальні надбання за рахунок своїх ворогів.
Союзний договір 1883 р., що зв’язував Румунію з Троїстим союзом, на початок війни встиг утратити свою дієвіст ь через румуно-угорську боротьбу за Трансільванію. Спроби ж як Відня, так і Берліна вплинути на Будапешт, щоб домогтися від угорців поступок трансільванським румунам, не мали реальних результатів. Однак німецькі дипломатичні кола спробували досягти успіху через обіцянки віддати Румунії Бессарабію, що належала на той час Росії. Румунський прем’єр Бр атіану, однак, міг погодитись на передачу йому Бессарабії тільки за умов остаточного розгрому Росії та здійснення захоплень російської території з боку Австрії. Тільки за таких обставин Румунія могла б сподіватись на збереження своєї цілісності та упередження агресивних дій проти неї з боку Росії.
У свою чергу, Братіану не відкидав можливості дістати Бессарабію від самої Росії як плату за румунський нейтралітет. Це знаходило підтримку в Парижі та Лондоні, де вважали цілком нормальним задовольнити Румунію за рахунок Росії. Однак, ці домагання ка тегорично не сприймались самою Росією. Успішнішими виявилися спроби домогтися у Росії компенсацій за рахунок Австро-Угорщини. 1 жовтня 1914 р. було укладено російсько-румунську угода, за якою Росія гарантувала територіальну недоторканність Румунії і визнавала за нею право на австро-угорські території з румунським населенням. Водночас румунському урядові вдалося домогтися за свій нейтралітет значної позики ві д Лондона. Характерно, що платив Румунії й Берлін: як за нейтралітет, так і за пропуск спорядження в Туреччину.
Навесні 1915 р. румуни висунули нові вимоги до Антанти щодо визнання за ними австроугорських територій до Прута й Тісси. Росія і Сербія заперечували. Однак за умов надзвичайно тяжкого становища російської армії на ф ронті, а також спроб Франції і Великобританії перекласти свої союзницькі зобов’язання щодо допомоги Росії на Румунію через відкриття румунського фронту, царський уряд дає погодження на них. Водночас, навіть за цих обставин, Румунії вдається ухилитись від участі у війні. Перед-умовою відкриття румунського фронту Братіану вважав наступ російської армії в Га личині і Буковині, хоча реалізувати це влітку і восени 1915 р. було неможливо.
Суттєві зрушення щодо встановлення союзницьких відносин Румунії і країн Антанти почали відбуватись лише у другій половині 1916 р. після поразки німців під Верденом та грандіозного наступу російських військ під командуванням Брусилова на Східному фронті. 17 серпня 1916 р. було укладено договір між Румунією і чотирм а державами Антанти. Румунія брала зобов’язання оголосити війну Австро-Угорщині, отримуючи за це Трансільванію, частину Буковини і Банат. 28 серпня 1916 р. війну було оголошено. Але вже на початку жовтня до російської ставки прибули уповноважені румунського короля, які благали про допомогу. Росія вимушена була взяти на себе румунській фронт, у той час як армія сою зників у Салоніках залишилась незадіяною. Отже, як справедливо визначили у ставці російського верховного командування, вступ Румунії у війну не тільки не допоміг, а ускладнив позиції Росії.
Вступ США у війну
Від початку війни Сполучені Штати проголосили про свій нейтралітет. Згідно із заявами президента США В. Вільсона, така позиція відповідала пацифістським орієнтаціям американської адміністрації, прагненням забезпечити примирення воюючих блоків у Європі. Водночас можна стверджувати й про більш прагматичне підґрунтя політики Сполучених Штатів: для них була невигідною повна перемога жодного з воюючих угруповань. Так, збереже ння Європи розколотою більше відповідало інтересам американської адміністрації, і насамперед щодо здійснення експансіоністської політики самих США.
Воєнно-політична обстановка, однак, внесла свої корективи до позиції Вільсона. Вже наприкінці 1914
—початку 1915 р. очевидними стали два факти. По-перше, війна затягується, і, по друге, вона вимагає надзвичайних обсягів військового спорядження і боєприпасів. Перед америка нським підприємництвом відкривалися ринки величезних масштабів. У листопаді 1914 р. представник Моргана виїхав до Лондона для переговорів з британським урядом про фінансування військових замовлень, які почали розміщуватись у США у великій кількості вже протягом наступних місяців.
Щодо Німеччини, то таких замовлень вона розмістити не могла з тієї простої причини, що в Н імеччину нічого не можна було провезти. Англійська блокада припинила будь-який доступ американських товарів до німецьких портів. Це мало не тільки економічні, а й політичні наслідки. Англійська морська першість, спрямувавши весь потік американської військової продукції, продовольства й сировини в порти Антанти, залучила США до союзництва з її членами міцними зв’язками. Так, інтереси американс ького підприємництва зумовили фактичну відмову США від нейтралітету вже з першого періоду війни.
Водночас зростання економічної та фінансової залежності країн Антанти від Сполучених Штатів висувало за об’єктивне й вступ США у війну на їх боці. Поразка Антанти завдала б дуже великої економічної шкоди американському підприємництву, а також удар у по політичному престижу правлячої адміністрації. Допустити цього керівні кола Сполучених Штатів не могли.
Протягом 1914—1915 рр. преса, що обслуговувала військові монополії, а також «яструби» у Конгресі розгорнули кампанію під гаслом «Будьмо готові!» (до війни). До цих виступів приєднувались й керівники деяких профспілок, висловлюючи позиції певної частини робітництва і громадськості. Так, сприйняттю ідеї війни слугувала кампанія проти нещадної підводної війни, що її проводила Німеччина, намагаючись припинити потік американських товарів до портів Антанти. Потоплення американських кораблів «Лузітанія» і «Сассекс» викликало енергійні протести США. З травня 1916 р. німецьке командування навіть прийняло рішення щодо послаблення підводної війни, з тим щоб не штовх нути США в ряди противників Німеччини.
Однак крім дій німецьких підводних човнів, свою роль відіграли і побоювання щодо можливого майбутнього нападу Німеччини на США. Німці самі давали більше ніж досить приводів для подібних висновків. Так, англійська розвідка, наприклад, перехопила телеграму, адресовану німецькому посланникові в Мексиці, де мексиканському урядові пропонувалося приєднатися до Нім еччини і напасти на Сполучені Штати. Злочини німецьких шпигунів і диверсантів не могли не вплинути на американську громадськість.
Наприкінці 1916 р. Вільсон, бувши обраним президентом на другий термін, здійснив «мирний наступ». 18 грудня він надіслав ноту воюючим країнам з пропозиціями припинити війну та укласти мир без анексій і контрибуцій. До цього додавались про позиції щодо посередництва та формулювалися підходи щодо «миру без перемоги».
Нота Вільсон викликала невдоволення як з боку країн Антанти, так і з боку австронімецького блоку, хоча дипломатія двох угруповань виявила різну ступінь маневреності і пристосовуваності до потреб своєї політики. Так, Німеччина, побоюючись, що Вільсон хоче виступити як міжнародний арбітр і нав’язати їй вигідний для США мир, відповіла 26 грудня 1916 р. Віль сонові, що мир має бути досягнутий через безпосередні переговори учасників війни. Такої самої думки дотримувались і країни Антанти. Однак, довідавшись про негативну відповідь Німеччини, вони спробували використати це у своїх цілях, звинувативши німецький уряд у зриві мирного посередництва американського прези дента. 10 січня 1917 р. Вільсонові була надіслана нота союзних держав, де ідея миру розглядалась у взаємозв’язку з тими позиціями, які відповідали насамперед країнам Антанти.
Тимчасом німецька дипломатія проявляла вражаючу нетямучість. 31 січня 1916 р. Німеччина повідомила США про відновлення необмеженої підводної війни. А 3 січня 1917 р. Вільсон виступив з посланням до Конгресу, в якому зви нуватив Німеччину в порушенні урочисто взятих нею на себе зобов’язань та заявив про розрив дипломатичних відносин між Німеччиною і США.
Наступним кроком стало оголошення Сполученими Штатами війни Німеччині 6 квітня 1917 р. Це сталося за умов значного погіршення воєнних позицій Антанти на європейських фронтах бойо-вих дій, що зумовлювалось, з одного боку, в ідчутними наслідками підводної війни, а з другого — розкладом російської армії після Лютневої буржуазно-демократичної революції 1917 р. Отже, намірами США ставало забезпечення сприятливого для її союзників по Антанті розвитку подій. З погляду прагматичних інтересів Сполучених Штатів, це мало зберегти американські фінансові потоки у Європу під час війни, ствердити за США статус лідера кр аїни-переможниці при перерозподілі територій у повоєнні роки.
Так, експансіоністські тенденції ставали домінуючими для дипломатії усіх країн, що брали участь у війні. Характерно, що забезпечення нейтралітету або залучення країн до існуючих блоків зумовлювалося як обов’язковий чинник наданням їм чужих територій. Це ставало ще одним яскравим підтвердженням реальних планів і намірів воюючих країн, імперіалістичного, загарбниц ького характеру самої війни.
