3 серпня 1914 р. Італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. У своєму повідомленні про це Вільгельму ІІ король Італії заявляв, що, з погляду італійського уряду, виникнення війни (розпочатої Австрією) не підходить під формулювання casus foederis у тексті договору про Троїстий союз, і це звільняє країну від союзницьких зобов’язань.
Така позиція італійського керівництва зумовлювалася не ст ільки прагненням зберегти мир чи відмовитись від імперіалістичного поділу світу, скільки намаганням з’ясувати більш чітко для себе розстановку сил у війні і приєднатись до тієї сторони, яка матиме більше шансів на перемогу. Італійський «шакал», як одного разу назвав Італію Бісмарк, завжди намагався йти за тим з великих хижаків, у якого з більшою впевненістю можна було пожвавитись шматком здобичі. Тож, заявивши про нейтралітет, італійський уряд одразу ініціює переговори з представниками обох коаліцій щодо можливої компенсації за нейтралітет або вступ у війну на боці однієї з двох сторін.
Починається тривалий торг. Уже в серпні уряди Антанти запропонували італійцям Трентіно, Трієст і Валону. Антанті було ле гше набавляти ціну: домагання Італії передусім поширювалися на австрійські території, на Албанію і Туреччину. Становище Німеччини було складніше: для Італії найціннішими здобутками були б саме австрійські володіння, передача яких натрапляла на опір союзного австро-угорського уряду. Німеччина могла зате щедро роздавати землі в Північній Африці за рахунок Франції. Крім того, вона обі цяла Ніццу, Корсіку й Савойю. Поки відбувалися всі ці переговори, італійський уряд почав самостійно реалізовувати деякі експансіоністські наміри. В жовтні 1914 р. Італія захопила острів Сасено, що розташований біля входу у Валонську затоку. У грудні вона окупувала Валону.
Підтримавши загарбницькі дії Італії, країни Антанти не тільки не обмежували її у подал ьших намірах, а й готові були надати значну фінансову допомогу задля реалізації експансіоністських планів, спрямованих проти Австро-Угорщини. Це, в кінцевому результаті, зумовило геостратегічні орієнтації Італії. 26 квітня 1915 р. у Лондоні було підписано договір, згідно з яким Італія зобов’язувалась через місяць почату війну проти своїх колишніх союзників.
3 травня 1915 р. італійський ур яд розірвав договір про Трої-стий союз. 20 травня італійський Парламент (не без внутрішньої боротьби) проголосував за воєнні кредити. 23 травня Італія оголосила війну Австрії. Водночас, навіть за таких обставин, Італія продовжувала грати подвійну гру. Вичікуючи слушного для себе моменту вступу у війну, Італія до кінця серпня 1916 р. формально продовжувала перебувати у стані миру з Німеччиною. Це відігравало на користь австро-німецькому блоку, який, враховуючи невизначеність Італії, активно виборював союзників на Балканах.
Дипломатична боротьба за союзників на Балканах
Одночасно з боротьбою за політичні орієнтації Туреччини і Італії розгорнулась боротьба за союзників на Балканах. Особливої цінності для воюючих блоків набула в цьому регіоні Болгарія. Це пояснювалося, по-перше, найпотужнішою серед інших балканських країн армією Болгарії, а, по-друге, географічним положенням країни як можливим плацдармом нападу, з одного боку, на Сербію і Румунію, а з дру гого — на Грецію. Так, приєднання Болгарії до центральних держав (Німеччини і Австро-Угорщини) надзвичайно ускладнило б становище Сербії і, як наслідок, унеможливило приєднання до Антанти Румунії. Навпаки, приєднання Болгарії до Антанти спонукало б зробити це ж саме як Румунію, так і Грецію.
Вагомість Болгарії на Балканському півострові зум овлювала активні дипломатичні дії щодо неї з боку обох угруповань. Однак позиції центральних держав у Софії були набагато сильнішими, ніж позиції країн Антанти. Так, залучення болгарського уряду до союзу з Антантою могло б пов’язуватись дипломатією лише з поверненням Болгарії областей, відібраних у неї протягом Другої балканської війни Сербією та Грецією, а це кат егорично не сприймалось обома названими державами. Зі свого боку, Німеччина та її союзники обіцяли Болгарії не тільки території, за які суперничали Болгарія, Сербія, Греція (зокрема, Македонію), а й частину Старої Сербії. Крім того, в разі приєднання до Антанти Румунії, Болгарії обіцяли передати не тільки південну Добруджу, а й північн у частину цього краю. Єдине, на що могла б сподіватись дипломатія Антанти, це спроба підкупу болгарської буржуазії і болгарських урядових кіл. З другої половини 1914 до другої половини 1915 р. ті отримали від англійських і французьких банків фінансову допомогу на суму 200 млн франків золотом. Отже, влітку 1915 р. переговори Антанти з Болгарією ще тривали.
Остато чно визначила результат боротьби за Болгарію зміна обстановки на фронті, пов’язана, з одного боку, з відступом російської армії з Галичини, російської Польщі, Литви, частини Білорусії, а з другого — концентрацією німецьких військ проти Сербії. 3 вересня 1915 р. було підписано турецько-болгарську угоду, а 6 вересня — союзний договір між Болгарією, Німеччиною, Австро-Угорщиною. Так створився Четве рний союз.
Проте, навіть за таких обставин, дипломатичні зусилля країн Антанти щодо Балкан зберігали шанси на успіх. Цьому сприяли, зокрема, вибори до грецького Парламенту, що привели в серпні 1915 р. до влади прихильника Антанти Венізелоса. Коли у вересні виникла безпосередня загроза нападу Болгарії на Сербію, він заявив посланникам Антанти, що гото вий виконати зобов’язання Греції, передбачені греко-сербським союзним договором 1913 р., якщо союзники допоможуть Греції і висадять у Салоніках 150-тисячну армію.
Ця пропозиція була прийнята на дипломатичному рівні, хоча практично її реалізувати не вдалося. У жовтні в Салоніках було всього 80 тис. союзних військ. Так, забарність Англії і Франції немало сприяла то му, що вночі з 13 на 14 жовтня 1915 р. Болгарія напала на Сербію, розпочавши воєнні дії. Одночасно наступ на Сербію з півночі розпочали австро-німецькі війська, що діяли на балканському півострові. В кінцевому результаті це привело не тільки до поразки Сербії, а й до встановлення територіального зв’язку між Німеччиною і Туреччиною. Щодо Греції, то вона виступила на стороні Антанти лише навесні 1917 р., але серйозних впливів на хід бойових дій це вже не справляло.
