На собівартість продукції впливає ряд істотних факторів, під дією яких формується її рівень. В аграрних і переробних підприємствах уже достатньо давно сформувалась тенденція до збільшення собівартості. У зв’язку з цим в економічній літературі і на практиці часто вживають словосполучення «резерви і шляхи зниження собівартості продукції як необхідна умова підвищення ефективності виробництва».
З цього приводу необхідно зробити певні роз’яснення. У світовій та вітчизняній економіці в довгостроковому періоді діє об’єктивна тенденція до підвищення собівартості виробництва продукції (робіт, послуг) на фоні запровадження досягнень НТТП у господарську діяльність підприємств. Така тенденція спричинена зростанням вартості енергоносіїв, матеріальних ресурсів, підвищенням заробітної плати працівників, розвитком інфляційних процесів. Тому коли йдеться про пошук резервів і шляхів зниження собівартості, то потрібно мати на увазі, що такого зниження можна досягти лише порівняно з рівнем собівартості аналогічних товарів у конкурентів. Тоді підприємство набуде конкурентних переваг, забезпечить вищу прибутковість виробництва.
Для пошуку резервів зниження собівартості продукції необхідно насамперед економічно проаналізувати витрати за статтями. Відсотковим відношенням витрат за окремими статтями до їх загальної суми визначають структуру собівартості продукції. Для різних видів сільськогосподарської продукції і продовольства вона різна, що зумовлено технологічними особливостями галузей і неоднаковою трудомісткістю виробництва.
Дані про структуру собівартості дають повне уявлення про те, які саме статті витрат займають найбільшу питому вагу і справляють вирішальний вплив на формування її рівня. Така інформація вкрай необхідна з огляду на те, що досягти істотного зниження собівартості продовольства і сільськогосподарської продукції, непродовольчих товарів із сільськогосподарської сировини порівняно з конкурентами можна насамперед у результаті раціонального скорочення витрат саме за цими статтями.
У структурі собівартості продукції переробних підприємств найбільшу питому вагу займає сировина. Разом з витратами на її доставку частка цієї статті витрат у структурі собівартості цукру становить у межах 77 — 79 %, масла тваринного — 76 — 78 %, ковбасних виробів — 68 — 70 %. У структурі собівартості продукції рослинництва найбільшу частку займають витрати на паливномастильні матеріали, добрива й отрутохімікати, насіння, а продукції тваринництва — витрати на корми. зеля за річної потужності заводу 25 тис. т на рік (табл. 6.3).
Для визначення на основі цих даних собівартості 1 т біодизеля потрібно знати обсяг виробництва і вартість супутньої продукції. Припускаємо, що в процесі виробництва 25 тис. т біодизеля було вироблено супутньої продукції — 39 832 т, гліцерину — 3090 т. Виручка від їх реалізації становить 43 761 і 1545 тис. грн. 151 684 тис. грн. Звідси виробнича собівартість 1 т біодизеля — 7,58 тис. грн (151 684 : 20 000).
Операційні витрати без вартості супутньої продукції: 196 990 – 43 761 – 1545 = Операційні витрати без вартості супутньої продукції: 196 990 – 43 761 – 1545 =
Як бачимо, на виробництві біодизелю також головною статтею витрат є витрати на сировину, частка яких перевищує 70 %.
Таблиця 6.3
СТАТТІ ВИТРАТ І СТРУКТУРА ВИТРАТ НА ВИРОБНИЦТВІ БІОДИЗЕЛЯ
| Статті витрат |
Структура витрат |
| Сума, тис. грн |
% |
| Витрати на сировину — насіння ріпаку |
139 240 |
70,7 |
| Заробітна плата з нарахуваннями |
446 |
0,2 |
| Амортизаційні нарахування |
988 |
0,5 |
| Обслуговування обладнання |
112 |
0,1 |
| Електроенергія |
752 |
0,4 |
| Транспортні витрати |
756 |
0,4 |
| Витрати на метанол |
28 684 |
14,6 |
| Витрати на гідроокис калію |
1006 |
0,5 |
| Витрати на ортофосфорну кислоту |
11 487 |
5,8 |
| Інші матеріальні витрати |
4371 |
2,2 |
| Загальновиробничі витрати |
9148 |
4,6 |
| Всього операційних витрат |
196 990 |
100 |
Для повнішого уявлення про можливості скорочення витрат необхідно розраховувати структуру собівартості в абсолютному виразі, тобто відношення загальної суми витрат за відповідною статтею до загального обсягу продукції, що калькулюється. Такий самий результат можна одержати, якщо обчислити цей показник за формулою
В j =
100 j ?
В j = ,
100
ПС j ? j
— виробничі витрати j-го елементу на 1 ц продукції або на 1 грн продукції; С — собівартість 1 ц продукції, грн; П j — питома вага j-го елементу витрат у структурі собівартості у відносному виразі.
Щоб визначити, за рахунок яких елементів витрат змінилася собівартість 1 ц продукції або однієї грошової одиниці валової чи товарної продукції (в цілому по підприємству), потрібно від абсолютної величини j-го елементу звітного року відняти абсолютний розмір цього ж елементу витрат у базовому році.
При цьому має витримуватись рівність ,С)ВВ(CC
0101 ? ? ?????? n j jj де Вj
1
1 і Вj
0 — виробничі витрати j-го елементу на 1 ц або 1 грн валової (товарної) продукції відповідно у звітному і базовому роках; С
1 і С
0 — собівартість 1 ц продукції або 1 грн валової (товарної) продукції у звітному і базовому роках; С — кількісна зміна собівартості у звітному році порівняно з базовим. ?
Для узагальненого оцінювання змін у структурі собівартості продукції застосовують коефіцієнт структурних зрушень К сз , який визначають за формулою ,
К n i іі ? ? ? ? де
ПВПВ
01 сз n
1
1 і — частка (питома вага) і-ї статті витрат у загальних витратах на виробництво продукції у звітному і базовому періодах, коефіцієнт; n — кількість статей витрат.
ПВ і0
ПВ і більшим є даний коефіцієнт, то більший відбувся перерозподіл витрат за окремими статтями. У цьому разі постає потреба у з’ясуванні причин такого перерозподілу, що відкриває нові можливості для пошуку резервів зменшення витрат на виробництво продукції.
Якщо, скажімо, у процесі розрахунків визначено, що К сз = 0,26, то це означатиме, що за аналізований період структура собівартості змінилася на 26 %. Що
Якщо, скажімо, у процесі розрахунків визначено, що К сз = 0,26, то це означатиме, що за аналізований період структура собівартості змінилася на 26 %. Що
Рівень собівартості 1 ц продукції в кінцевому підсумку залежить від співвідношення двох агрегованих факторів: урожайності культури з 1 га посіву (продуктивності однієї голови худоби) і загальної суми витрат на одержання цієї продукції. Щоб визначити кількісний вплив цих двох факторів на собівартість, можна скористатись індексним прийомом дослідження ,
У:Вт
У:Вт
У:Вт
С
11
01
11
1 ???де С
У:Вт
У:Вт
У:Вт
С
01
00
00
0
1 , С
0 — собівартість 1 ц продукції в звітному і базовому періодах; У
1 і У
0
— урожайність культури з 1 га (продуктивність однієї голови тварин) відповід-но у звітному і базовому періодах; Вт
1 і Вт
0
— витрати на 1 га посіву (одну голову тварини). За аналогічним підходом можна проаналізувати собівартість будь-якого виду продовольчих товарів. При цьому за вихідні дані беруть витрати на виробництво цього товару та обсяг його виробництва у звітному і базовому періо
Перший частковий індекс дає змогу визначити вплив урожайності (продуктивності) на собівартість, а другий — вплив загального обсягу витрат на її рівень. Якщо будь-який частковий індекс є меншим за одиницю, то це вказує, що даний фактор вплинув на зниження собівартості продукції, і навпаки.
При обґрунтуванні шляхів зниження собівартості сільськогосподарської продукції насамперед потрібно пам’ятати, що з підвищенням урожайності культур і продуктивності тварин знижується собівартість. Отже, фактори, що зумовлюють таке підвищення, можна розглядати як фактори зниження собівартості сільськогосподарської продукції. Серед них особливе значення мають такі:
— впровадження прогресивних систем землеробства, науково обґрунтованих сівозмін і передової технології виробництва;
— послідовна інтенсифікація виробництва шляхом раціональної хімізації і докорінного поліпшення землі;
— впровадження у виробництво кращих сортів сільськогосподарських культур і порід тварин, дотримання всіх вимог агротехніки і передових способів утримання тварин;
— зміцнення кормової бази тваринництва, дотримання зоотехнічних вимог при складанні раціонів щодо збалансованості протеїном, мінеральними речовинами, іншими поживними компонентами;
— удосконалення галузевої структури підприємств з орієнтацією на вимоги ринку, досягнення при цьому раціональної концентрації виробництва, що забезпечує ліпше використання ресурсів, більш швидке запровадження досягнень науки, техніки, передової практики.
Важливим фактором зниження собівартості продукції є підвищення продуктивності праці на основі комплексної механізації й автоматизації виробництва і раціональної побудови організаційної структури підприємств, запровадження в них досконалого внутрішньогосподарського економічного механізму та ефективних орендних відносин.
Необхідно також забезпечити ефективніше використання машиннотракторного парку, транспортних засобів, живої тяглової сили. Це дасть змогу скоротити потреби в них до раціонального рівня, зменшити витрати на амортизацію та ремонти, а через це — здешевити виробництво продукції.
Значні резерви зниження собівартості криються в суворому дотриманні режиму економії при використанні матеріально-грошових засобів у процесі виробництва сільськогосподарської продукції. Практика переконує, що в підприємствах, на яких контролюється економне використання оборотних засобів, де не допускаються втрати врожаю при збиранні і транспортуванні, збереженні насіння, посадкового матеріалу, кормів, значно менше витрачається коштів на одиницю продукції. наленню системи управління виробництвом і впровадженню наукової організації праці. Ці заходи забезпечують зменшення накладних витрат, а отже, і зниження собівартості продукції. Важливу роль тут відіграють і такі соціальноекономічні фактори, як підвищення кваліфікації кадрів, матеріальна заінтересованість працівників у результатах своєї праці, широке використання моральних стимулів.
Для переробного виробництва основними напрямами зниження собівартості продукції, на які потрібно звернути особливу увагу, є підвищення технічного рівня виробництва, удосконалення організації виробництва і праці, зміна обсягу й структури виробництва, зниження витрат на підготовку й освоєння нових видів чи асортименту продукції.
Розглянуті фактори зниження собівартості продукції окреслюють лише загальні напрями скорочення витрат на її виробництво. В кожному підприємстві необхідно передбачити конкретні заходи щодо здійснення режиму економії і бережливості, підвищення врожайності культур і продуктивності тварин, враховуючи місцеві природно-економічні умови.
Для зниження собівартості продукції важливу роль відіграє ефективне управління витратами. Це складний сегмент управління діяльністю підприємства, оскільки охоплює всю сукупність виробничих процесів.
Управління витратами — це процес, метою якого є підтримання і стимулювання зниження собівартості продукції за допомогою цілеспрямованого формування витрат і здійснення контролю за використанням їх носіїв. Управління витратами може здійснюватися різними методами. Світовою наукою і практикою вироблено кілька таких методів: таргет-костинг (Target-costing) і кайзен-костинг (Kaizen-costing) — як методи цілеспрямованого або проактивного формування собівартості; методи директ-костинг (Direct-costing) і стандарт-костинг (Standart-costing), метод бенчмаркінгу (Benchmarking), метод АВС-костинг.
Суть методу таргет-костингу полягає в принципово новому підході до формування рівня собівартості виходячи з наперед з’ясованої (запланованої) ціни. Відомо, що ціна за традиційного ціноутворення визначається з виразу: цю продукції.
Ц = С + П, де С — собівартість одиниці продукції; П — прибуток на одини
Ц = С + П, де С — собівартість одиниці продукції; П — прибуток на одини
Тоді як за методом таргет-костингу цей вираз трансформується так: вих досліджень; П — бажаний прибуток; С — необхідна (цільова) собівартість.
Ц – П = С, де Ц — планова ціна, що визначається за допомогою маркетингоЦ – П = С, де Ц — планова ціна, що визначається за допомогою маркетинго
За такої економіко-конструктивної ідеї таргет-костингу щодо визначення цільової собівартості докорінно змінюється конструкція розроблення нового чи істотного вдосконалення існуючого продукту, яка набуває вигляду «собівартість ? проектування ? собівартість» замість «проектування ? собівартість ? перепроектування». планування виробництва нових продуктів, превентивного контролю витрат і визначення цільової собівартості відповідно до кон’юнктури ринку.
Метод таргет-костингу тісно пов’язаний з методом кайзен-костингу (з японської «удосконалення маленькими кроками»), що передбачає поступове зниження витрат на етапі виробництва і досягнення та підтримання заданого рівня собівартості. Тобто якщо метод таргет-костингу є основним на етапі проектування продукту, то кайзен-костинг — на етапі виробництва виробів. Основне завдання кайзен-костингу — знайти резерви, шляхи усунення відхилень між собівартістю після завершення проектування (кошторисною собівартістю) і цільовою собівартістю. Усунення різниці між цими собівартостями називають кайзен-завданням, що ставиться перед усім персоналом, і виконання якого жорстко контролюється і відповідним чином заохочується.
Метод директ-костинг передбачає здійснення детального розмежування й обліку витрат на постійні та змінні з виділенням у останніх прямих і непрямих змінних витрат. Собівартість продукції за цим методом планується і визначається лише за змінними витратами, а постійні витрати відносять на фінансові результати.
Така собівартість дає змогу визначити маржинальний дохід у два етапи: на першому — як різниця між обсягом реалізованої продукції певного виду і змінними виробничими витратами на її виробництво, на другому етапі — як різниця між загальним обсягом реалізації продукції по підприємству і виробничими і невиробничими змінними витратами по підприємству. Якщо від маржинального доходу відняти постійні витрати, одержують прибуток.
Цей метод дає змогу вивчити взаємозв’язок між обсягом виробництва і змінними та постійними витратами, а також величиною прибутку, а отже, виявити найбільш ефективні виробництва і здійснити своєчасну переорієнтацію галузевої структури підприємства.
Метод стандарт-костинг передбачає здійснення планування, обліку і калькулювання собівартості продукції з використанням нормативів витрат. Це дає змогу визначити відхилення фактичних витрат від нормативних, здійснювати їх аналіз і приймати відповідні рішення. Цей метод набув досить широкого використання в практиці діяльності вітчизняних підприємств ще за радянських часів.
Більш сучасним методом управління витратами є АВС-костинг (Activate-baсеd costing). Необхідність його виникнення пов’язана з такими обставинами. З розвитком автоматизації виробництва, інтенсивним поширенням інформаційних та комп’ютерних технологій, виникненням нових складних організаційних структур господарювання, зокрема, холдингів різного типу, транснаціональних компаній, стала зростати частка непрямих (накладних) витрат у структурі собівартості продукції, інколи вона стає навіть переважаючою. У зв’язку з цим загострилася проблема розподілу накладних витрат між окремими видами продукції, ключовим моментом якої є критерії такого розподілу.
За необґрунтованого їх вибору виникає небезпека неправильного визначення собівартості продукції, що може призвести до прийняття хибних рішень щодо виробництва взагалі. Саме ця обставина зумовила розробку західними вченими методології розподілу витрат під назвою АВС-метод — метод калькулювання за видами діяльності, що дозволяє також посилити контроль за витратами, здійснювати ефективне управління ними.
АВС-метод передбачає, що непрямі витрати (загальновиробничі, адміністративні, витрати на збут, інші непрямі витрати) групуються за окремими видами діяльності, що їх викликали, — в пули витрат — з наступним розподілом цих витрат між об’єктами витрат (вид продукції, робіт, послуг).
При цьому під видом діяльності, у межах цього методу, розуміють певну сукупність робіт або завдань, що вимагають для їх виконання відповідних ресурсів. Тобто вид діяльності «поглинає» певні ресурси. Прикладом такого виду діяльності може бути контроль за якістю продукції, певні логістичні операції, ремонтні операції тощо. За кожним виділеним видом діяльності простежуються витрати на ресурси з наступним накопиченням витрат на такі ресурси в пулах витрат.
Отже, АВС-метод передбачає розгляд більшості витрат як прямих, що збільшує точність визначення собівартості продукції. Цьому сприяє також і те, що витрати групуються в більшу кількість пулів витрат (функціональних центрів), отже, є змога віднести витрати на ту діяльність, з якою вони пов’язані.
Метод бенчмаркінгу (від англ. вench — рівень, висота, mark — позначка), або метод еталонних порівнянь, — це системне зіставлення тих чи інших елементів з найліпшими аналогами з метою самовдосконалення і досягнення вищих результатів. Цей метод передбачає вибір підприємств-еталонів, які демонструють високі показники виробничо-фінансової діяльності, у тому числі використовують ефективні системи управління витратами, досягають нижчої собівартості продукції. Перевага методу — економія витрат і фактора часу.
Ефективність застосування бенчмаркінгу значною мірою залежить від вибору підприємств-еталонів. Це вимагає чіткого окреслення показників і функцій, на основі яких відбуватиметься такий відбір. Ними можуть бути рентабельність авансованого капіталу, організаційна структура і структура управління, метод управління витратами і визначення цільової собівартості та ціни, взаємодія з постачальниками і покупцями, іншими заінтересованими сторонами (стейкхолдерами), рівень граничних витрат тощо.
Значну роль в управлінні витратами відіграють центри відповідальності — місце виникнення витрат, що організаційно оформлене у відповідну структуру (цех, бригаду, дільницю, технологічну службу, інші адміністративні відокремлені підрозділи), в яких здійснюється контроль за їх формуванням і несеться відповідальність за рівень цих витрат.
Питання для самоконтролю
1. Поняття витрат і собівартості продукції. Види собівартості. 3. Характеристика елементів витрат. Статті витрат у сільськогосподарському і переробному виробництві.
4. Відмінності в методології формування витрат і собівартості в системі бухгалтерського і податкового обліку та їх наслідки.
5. Ознаки класифікації витрат і практичне значення поділу витрат на постійні та змінні.
6. Операційний леверидж та його вплив на рівень виробничого ризику.
7. Типи залежностей, що характерні для співвідношення «фактор — продукт» і визначення зони ефективного господарювання з урахуванням закону спадної дохідності.
8. Характер зміни відносних змінних, відносних постійних і відносних сукупних витрат та його вплив на формування максимального прибутку.
9. Методи визначення собівартості сільськогосподарської продукції і продукції переробних підприємств.
10. Методика визначення собівартості продукції рослинництва і тваринництва.
11. Методика визначення собівартості продукції переробних підприємств.
12. Шляхи зниження собівартості продукції в агропромисловому виробництві.
13. Основні методи управління витратами та їх характеристика (таргет-костинг, кайзен-костинг, бенчмаркінг, АВС-костинг).
