1.4. Світовий досвід побудови служб банківського нагляду
Діяльність наглядових органів регламентується системою законів та інших правових актів, що враховують особливості історичного й економічного розвитку держави.
Серед центральних банків світу унікальною є Федеральна резервна система (ФРС) США, яку було створено відповідно до Закону 1913 р. Сучасні структура і повноваження ФРС ґрунтуються на положеннях Закону про банки 1935 р., Угоді між ФРС і Казначейством 1951 р., Законі про дерегулювання депозитних установ і контроль за грошовим обігом 1980 р.
У США існують чотири органи банківського нагляду, контролю і регулювання: Служба контролера грошового обігу при міністерстві фінансів США, Федеральна резервна система, Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД), органи банківського нагляду штатів.
Діяльність національних банків контролюється і регулюється ФРС разом із двома іншими органами — Управлінням контролера грошового обігу і ФКСД. Нагляд за банками штатів — членами ФРС, депозити яких застраховані у ФКСД, здійснюється органами банківського нагляду штатів, ФРС і ФКСД. Банки штатів, які не є членами ФРС, але чиї депозити застраховані у ФКСД, контролюються двома структурами: органами банківського нагляду штатів і ФКСД. Банки штатів, які не входять до ФРС і не страхують депозити у ФКСД, контролюються органами банківського нагляду штатів.
Політика органів нагляду, контролю і регулювання в США ґрунтується на трьох основних концепціях: теорії суспільних інтересів, теорії «зрощення» і теорії суспільного вибору. Відповідно до теорії суспільних інтересів органи нагляду і контролю діють в інтересах суспільства в цілому. За теорією «зрощення» досить часто органи нагляду й регулювання встановлюють правила, котрі цілком влаштовують банки, так що державне регулювання для них є справді вигідним. Теорія суспільного вибору ґрунтується на тому, що органи банківського нагляду й контролю приймають рішення у власних інтересах.
На сучасному етапі відбуваються досить палкі дискусії з приводу реформування системи регулювання та нагляду США з метою її спрощення, усунення паралельності контролю та розмежування відповідальності.
На відміну від США, структура органів банківського нагляду у країнах Західної Європи є більш чітко централізованою.
Одна з найрозвинутіших у світі — банківська система Німеччини. Високий рівень її надійності забезпечується багатьма факторами, зокрема налагодженим механізмом нагляду за діяльністю банків (хоча вони й потерпають від надмірної деталізації та зарегламентованості), а також ефективною системою зовнішнього аудиту, який координує свою роботу з державними наглядовими органами. У Німеччині існує система банківського нагляду, у межах якої Бундесбанк розподіляє обов’язки нагляду з Федеральним відомством нагляду за кредитною системою (ФВНКС), яке здійснює державний нагляд за всіма кредитними установами. Це відомство є самостійним федеральним верховним органом, що підпорядковується вказівкам федерального міністра фінансів. Президент відомства призначається президентом Німеччини на пропозицію федерального уряду, який повинен попередньо вислухати також думку представника Дойче Бундесбанку. ФВНКС тісно співпрацює з Бундесбанком і застосовує свої заходи, як правило, за погодженням із ним.
Суть банківського нагляду Німеччини полягає в розробці стандартних балансових показників, контролі за їх дотриманням і аудиторській перевірці правильності бухгалтерської звітності. Балансові показники визначають припустимі межі ризиків кредитних, ринкових, курсових коливань ліквідності насамперед з огляду на їхню відповідність власному капіталу банків. Завданням наглядових органів є також перевірка методик розрахунку показників, покладених в основу індивідуальних систем оцінки ризиків.
У своїй діяльності ФВНКС спирається на професійні структури, серед яких Асоціація німецьких банків (Bundesverband deutscher Banken), що об’єднує приватні банки, з проміжною ланкою у вигляді одинадцяти регіональних асоціацій і двох спеціалізованих об’єднань — Асоціації іпотечних банків і Асоціації банків для суднобудування. Крім того, існує Німецька асоціація ощадних кас (Deutscher Sparkassen und Giroverband), Асоціація німецьких народних банків і кас взаємного сільськогосподарського кредиту (Bundesverband deutscher Volkbanken und Raiffeisenken) і Асоціація банків державного сектору (Verband offentlicher Banken).
Чіткий розподіл функцій контролю між окремими контрольними органами існує також в Італії. Тут банківський і фінансовий нагляд здійснюється Міжміністерським комітетом з питань кредитів та заощаджень, Банком Італії, Національною комісією з контролю за фінансовими компаніями і фондовою біржею. Комітет, очолюваний міністром фінансів, відповідає переважно за загальний нагляд у сфері кредитної політики і захист ощадних вкладів. Банк Італії готує проекти рішень і пропозиції з питань нагляду за резолюціями Комітету, встановлює правила нагляду і сам безпосередньо здійснює нагляд як у документарній, так і в дистанційній формах. Національна комісія з контролю за фінансовими компаніями і фондовою біржею контролює діяльність кредитнофінансових установ на ринку цінних паперів.
Банк Італії фактично є доповненням до Міністерства фінансів і цілком підпорядкований йому. Відсутність такої важливої противаги уряду, якою може бути незалежний центральний банк, зумовлює тут високу за західноєвропейськими мірками хронічну інфляцію. У цілому банківська система Італії є найбільш проблемною і слабоорганізованою серед аналогічних структур країн Західної Європи.
Організація контролюючих органів може здійснюватися не за видами операцій кредитних установ, а за окремими завданнями банківського нагляду, як наприклад, у Франції. Останнім законом, що регламентує банківську діяльність у цій країні, є закон 1984 р. Він охоплює майже всю фінансову систему Франції. За цим законом обов’язки контролю за здійсненням банківської діяльності розподілені між трьома різними колегіальними органами: Комітетом з питань банківської регламентації, Комітетом кредитних установ і Банківською комісією. Дорадчі й дослідні функції здійснює Національна рада з кредиту.
Комітет з питань банківської регламентації має широкі повноваження, спрямовані на забезпечення нормальних умов функціонування, безпеку і спостереження за банківською системою. Комітет кредитних установ уповноважений приймати рішення і давати дозволи чи індивідуальні відстрочки, передбачені законами і підзаконними актами, банківським установам, крім тих із них, що є підвідомчими Банківській комісії. Контрольні і наглядові функції за діяльністю банків у Франції здійснює Банківська комісія. Вона замінила утворену в 1941 р. Комісію з банківського контролю. Хоча комісія відповідно до законодавства не залежить від Банку Франції, але фактично її очолює керуючий Банком Франції й отримує від нього необхідні кошти та кадрове поповнення. Банківська комісія вивчає діяльність кредитних установ, аналізуючи їхню фінансову документацію, організуючи інспекційні перевірки безпосередньо в кредитних установах. Комісія забезпечується достовірною інформацією завдяки тому, що до обов’язків Банку Франції належить постійний контроль кредитних установ на місцях [52, 62].
Відмітною рисою швейцарської банківської системи є жорсткий контроль за діяльністю банків та інвестиційних компаній. Контроль за діяльністю банків має триступінчасту структуру і здійснюється Федеральною банківською комісією, Національним банком та Швейцарською банківською асоціацією. Діяльність банків, її регулювання і контроль відбуваються відповідно до федерального закону про банки й ощадні банки від 8 листопада 1934 р., який спрямований переважно на захист інтересів клієнтів [52, 62].
У таких країнах, як Австрія, Канада, Норвегія, Португалія, нагляд за банками як складовою частиною фінансової системи здійснюють міністерства фінансів цих держав. Департамент нагляду за банками міністерства фінансів розробляє нормативи й обмеження, що стосуються всіх комерційних банків і є обов’язковими до виконання.
У Нідерландах, Греції, Ірландії та Люксембурзі контроль за діяльністю банків здійснюють підрозділи центральних банків.
Діяльність на фінансовому ринку Іспанії регулюють чотири фінансові установи: Банк Іспанії, Директорат загального страхування, Національна комісія з регулювання фондового ринку і Казначейство. Згідно із законом 1962 р. Банк Іспанії здійснював аналіз діяльності приватних банків і дотримання ними пруденційних норм. Реформа 1971 р. розширила сферу його регулювання. Банк Іспанії почав здійснювати нагляд за ощадними банками і кредитними кооперативами, які до того часу контролювалися Кредитним інститутом ощадних банків і Міністерством фінансів. На сьогодні згідно із законом про незалежність Банку Іспанії, прийнятим 1 червня 1994 р., і відповідно до Другої директиви Європейського Союзу функції нагляду за всіма кредитними установами країни закріплено винятково за Банком Іспанії.
Дуже специфічна модель банківського нагляду у Новій Зеландії, де в результаті здійснених реформ починаючи з 1996 р. введено новий нерегульований режим банківського нагляду, який більшою мірою покладається на дисципліну ринку, ніж на урядові органи регулювання. Відповідно до нової системи банки зобов’язані щокварталу подавати докладні звіти про свою діяльність до Резервного банку, публікувати повні фінансові звіти, а їх короткий виклад направляти в усі свої філії, для того щоб вкладники самі могли дійти висновку про фінансове становище банку. Завдяки цьому долю банків вирішують більше клієнти, ніж центральний банк як наглядовий орган. За новою системою відповідальність за фінансовий стан банку покладається на його директора, який повинен стежити за дотриманням правил реєстрації банку, забезпечувати участь акціонерів у проведенні внутрішнього контролю. Проте таку своєрідну модель недоцільно застосовувати в країнах, де активно працює банківський нагляд та існує система страхування депозитів.
Водночас і в деяких країнах зі сталими банківськими традиціями, і там, де здійснюється реформування банківського сектору, відбуваються зміни в концепції побудови системи банківського нагляду, що пов’язано із глобалізацією банківської справи й підвищенням ризику діяльності банків.
Так, до 1979 р. контроль за банками в консервативній Великобританії мав прихований та неформальний характер і здійснювався згідно із загальним законом про компанії (1948 р.). З часу набуття чинності першим Банківським законом 1979 р. банківський нагляд був у компетенції Банку Англії. Було введено обов’язкове ліцензування банків, засновано Фонд страхування депозитів і підтверджено статус Банку Англії як органу нагляду. Крім того, Банківський закон 1979 р. встановив правила надання великих позик, порядок здійснення об’єднання банків, аудиторських перевірок і т. ін. Закон 1979 р. був посилений Банківським законом 1987 р., що встановлював ще жорсткіший контроль з боку Банку Англії.
Отже, у світовій практиці існують різні моделі системи банківського регулювання та нагляду, кожна з яких має свої переваги і недоліки.
Контролюючі органи у вигляді підрозділів міністерства фінансів мають досить добрі можливості для здійснення контрольної діяльності. Мається на увазі наявність кваліфікованих фахівців зі спеціальними навичками роботи, більша можливість використання повноважень на державному рівні, наявність права законодавчої ініціативи (яке в центрального банку є не завжди). Однак водночас вони мають менший ступінь незалежності, недостатній рівень забезпечення інформацією про діяльність банків, а саме — про щоденну звітність, поточні нормативні матеріали центрального банку.
Відносно недостатні можливості щодо здійснення банківського нагляду, на наш погляд, мають самостійні, незалежні контрольні органи. Це пов’язано насамперед із відсутністю у них кваліфікованого і відповідно підготовленого персоналу, невисоким ступенем їхньої значущості та повноважень. Проте таким органам притаманний більший ступінь незалежності у прийнятті тих чи інших рішень. Щодо забезпечення інформацією, то такі самостійні органи також не матимуть її в достатньому для нагляду обсязі й відповідного рівня достовірності.
У структурного підрозділу (управління, департаменту) центрального банку як контролюючого органу оптимальні можливості. З одного боку, він має відповідний кваліфікований персонал, повну інформацію про діяльність банків, з другого — менший обсяг повноважень (порівняно з підрозділом міністерства фінансів).
Як бачимо, кожна з організаційних форм має як свої переваги, так і недоліки, і в різних країнах існують неоднакові варіанти розв’язання тих чи інших проблем.
Підбиваючи підсумки викладеного, зауважимо, що суть організаційної форми нагляду за діяльністю банків залежить від особливостей історичного й політичного розвитку держави. Тому установа, яка здійснює банківський нагляд, на нашу думку, повинна мати всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед нею завдань, самостійно приймати рішення, бути незалежною від політичних течій, брати участь в управлінні грошовокредитною політикою. Усі ці повноваження, звичайно, мають бути закріплені законодавчо.
У західноєвропейських країнах система контролю має більш чітку та централізовану структуру. Так, у Німеччині правовою основою регулювання банківської діяльності є Закон про банки Федеральної республіки Німеччини та Закон про Дойче Бундесбанк (1957 p.). Практично контроль за операційною діяльністю здійснює спеціальний орган — Федеральне відомство з контролю за банками. Основні принципи контролю визначено спеціальним декретом цього відомства й узгоджено з центральним банком. Це відомство надає ліцензії, установлює обов’язкові вимоги до банків, стежить за виконанням законів. Воно може запитувати будьяку інформацію, проводити ревізії, перевірки тощо. Банки зобов’язані надавати місячні та річні баланси.
У Франції нагляд за банками здійснюють кілька комітетів, які очолює керуючий Банком Франції. Так, Комітет з регулювання банків установлює операційні стандарти для всіх кредитних установ щодо достатності капіталу, кредитної політики, ліквідності, платоспроможності, оперативної діяльності та звітності.
Наприклад, залежно від типу банку, його організаційної структури, кількості відділень, розміру балансу тощо найнижчий розмір акціонерного капіталу може становити від 15до 30 млн франків. Сума кредитів та інших вимог банку до одного клієнта не повинна перевищувати 40 % акціонерного капіталу, а загальна сума індивідуальних ризиків не може бути більше восьмикратної величини капіталу. Банки зобов’язані постійно підтримувати коефіцієнт ліквідності, забезпечувати 100 % покриття всіх активів та пасивів строком до 1 місяця. Крім того, довгострокові кредити та капітальні вкладення банку мають бутипокритіакціонерним капіталом ірезервами неменш якна 60 %.
У Швейцарії законодавчо визначено вимоги до мінімального капіталу, нормативи ліквідності, можливості кредитування одного клієнта тощо.
Так, банки зобов’язані інформувати Банківську комісію, якщо співвідношення кредитів одному позичальнику до суми власного капіталу банку перевищує такі розміри:
федеральним та кантональним урядовим органам — 160 %; банкам (кредити строком до 1 року) — 100 %;
банкам (кредити строком більше 1 року) — 50 %; іншим позичальникам (із забезпеченням) — 40 %; іншим позичальникам (без забезпечення) — 20 %;
До важливих форм контролю за діяльністю банківських установ належать постійні перевірки та ревізії, аналіз фінансових звітів.
Сувора система контролю за діяльністю банків існує в Бельгії, де перевірка банківської діяльності проводиться перманентно спеціально визначеними інспекторами, які закріплені за кожним банком.
У Канаді створено державний орган з банківського контролю — Бюро нагляду за фінансовими установами. Раніше ці функції виконував Банк Канади. Щороку проводяться загальні ревізії банків. Крім того, банки повинні щомісяця та щокварталу надавати звіти з операцій нетільки Бюро нагляду, айвідповідному органовіпарламенту.
У цілому дані щодо діяльності органів банківського нагляду в різних країнах подано в табл. 1.1.
Враховуючи наведену інформацію, можна зробити такі висновки. Близько 100 років у країнах з ринковою економікою в тому чи іншому вигляді функціонує система банківського регулювання та нагляду. У деяких з них вона функціонує вже понад століття. Так, у США ця система почала створюватися ще у 60х рр. XIX ст. У більшості країн функцію регулювання банківської діяльності покладено на центральні банки. Стосовно наглядових функцій, то їх крім центрального банку можуть виконувати спеціальні установи, створені під егідою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту. Так, у Німеччині та Японії створено наглядові структури під егідою міністерства фінансів, які тісно співпрацюють з центральним банком; у Франції — це структури під егідою Банку Франції та Міністерства фінансів; у США структура банківського нагляду розгалужена (Федеральна резервна система, Служба контролера грошового обігу при Міністерстві фінансів, Федеральна корпорація страхування депозитів і банківські департаменти в урядах штатів), підзвітна Конгресу і незалежна від центрального банку. У Великобританії функції банківського регулювання та нагляду виконує Банк Англії. Крім того, у Великобританії створюється спеціальна організація з повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю всіх посередників фінансового ринку, тобто банків, страхових та інвестиційних компаній.
ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ В РІЗНИХ КРАЇНАХ
Нові тенденції в питанні нагляду за діяльністю банків пов’язані зі створенням Європейського центрального банку (ЄЦБ) як єдиного центру, що може емітувати євро й контролювати його пропозицію. ЄЦБ розташований у ФранкфуртінаМайні (Німеччина), виконує всі функції, які притаманні центральному банку і поширюються на зону євро. Безперечно, перспективи євро тісно пов’язані з успіхом монетарної політики ЄЦБ та зі ступенем довіри до нього.
ЄЦБ разом із національними центральними банками країнчленів утворюють Європейську систему центральних банків (ЄСЦБ). Якщо ЄЦБ відповідає за рішення з питань монетарної політики в Євросоюзі, то національні центральні банки виконують рішення з питань монетарної політики ЄЦБ та здійснюють емісію.
Грошовокредитна політика є складовою загальноекономічної політики в межах Європейського Союзу.
Раз на рік Рада міністрів фінансів країн — членів ЄС визначає основні напрями економічної політики Союзу. Вона також здійснює нагляд за політикою різних гілок влади щодо її відповідності схваленим основним напрямам. Рада правління ЄЦБ як колегіальний орган є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів фінансів країн — членів ЄС.
Грошовокредитна політика ЄСЦБ — важливий орієнтир для визначення основних напрямів економічного розвитку кожної з країн ЄМС та процедур нагляду і контролю за їх реалізацією. На практиці взаємодія між різними гілками влади — монетарної (яку уособлює центральний банк) і виконавчої (яку уособлює уряд) — здійснюється через участь члена або представника уряду в засіданнях керівних органів центрального банку, який є відповідальним за прийняття рішень.
Складність місії ЄЦБ полягає в тому, що йому доводиться взаємодіяти з 11 незалежними органами фіскальної влади, які мають різні бюджетні цілі. А це унеможливлює традиційне балансування монетарної та фіскальної політики. Грошовокредитна політика нової структури не має аналогій, тож попередній досвід є малопридатним. ЄЦБ змушений усе починати заново, накопичуючи базу знань про характер реакції реальної економіки на його грошовокредитну політику.
Головною метою монетарної політики ЄЦБ є забезпечення цінової стабільності та сприяння економічній політиці Євросоюзу. Критерієм цінової стабільності й кінцевою метою монетарної політики є рівень гармонізованого індексу споживчих цін нижче за 2 % річних. Проміжною метою монетарної політики визначено річну процентну зміну грошової маси М3 у межах 4,5 %. Щоб забезпечити досягнення проміжної та кінцевої мети монетарної політики, ЄЦБ використовує три групи спеціальних інструментів.
Перша група — процентні ставки, які оголошуються ЄЦБ для проведення власних операцій з комерційними банками.
Друга група — проведення різних видів кредитнодепозитних операцій на відкритому ринку з комерційними банками для підтримання їхньої ліквідності.
Третя група — рівень обов’язкових резервів комерційних банків та контроль за його дотриманням. Обов’язкове резервування встановлене ЄЦБ на рівні 2 % від обсягу залучених депозитів терміном до двох років. За залишки на рахунку обов’язкових резервів сплачуються відсотки.
Головним позитивним результатом монетарної політики для членів єврозони стало досягнення цілей цього етапу інтеграції створення більш рівних можливостей для співробітництва та розвитку конкуренції всередині єврозони й підвищення загальної ваги країн Євросоюзу у світі.
Проблеми стабільності банківської системи та її можливості повертати вклади виникли на ранніх етапах розвитку банківської справи. Перші спроби створити формальну систему страхування з участю державної влади було зроблено ще в 1829 р. у США. Тоді ці спроби не мали успіху.
Наприкінці XIX ст. кооперативні банки Німеччини створили першу недержавну систему взаємного гарантування вкладів, яка успішно розвивалась і стала основою сучасної системи.
Вирішальне значення мало введення федеральної системи страхування депозитів у США в 1933 р. Дискусії з цього приводу точилися протягом 10 років. Було розглянуто приблизно 150 законопроектів. Інтерес до цього питання в США можна пояснити особливостями побудови банківської системи. У США існує багато тисяч дрібних та середніх банків, порівняно з європейськими країнами для них була характерна більш пізня централізація банкнотної емісії, а також спостерігалися численні банківські кризи. Створення Федеральної корпорації страхування депозитів (ФКСД) в умовах світової економічної кризи мало визначальне значення для подальшого розвитку банківської системи США.
Досвід США в цьому питанні було використано для створення систем страхування в Канаді, Великобританії, Японії, Індії та деяких інших країнах.
У деяких континентальних країнах Західної Європи (Нідерланди, Австрія, Швейцарія, Франція) розвиток пішов за німецьким шляхом недержавних міжбанківських систем гарантування.
Нині майже в усіх країнах існує та чи інша форма страхування депозитів, за допомогою яких вкладникам надаються гарантії повернення їхніх депозитів. З великого розмаїття конкретних організаційних форм можна виокремити дві основні форми: американську та німецьку.
У США ФКСД користується незаперечним авторитетом у населення. Вкладники переконані, що корпорація контролює стан справ у кожній без винятку фінансовобанківській установі і в разі потреби здійснить необхідні заходи. ФКСД є державною корпорацією, яка працює під контролем Конгресу та федерального уряду при значному ступені самоуправління. ФКСД управляє Рада директорів, до складу якої входять п’ять членів.
У Німеччині держава не має будьякого прямого впливу на страхові фонди, які належать банкамспівучасникам. У ряді країн існують системи змішаного типу.
Участь банків у системі гарантування може бути обов’язковою та добровільною, останнє характерне для континентальних країн Західної Європи. У США (для банків — членів Федеральної резервної системи), Великобританії, Канаді та Японії участь банків є обов’язковою.
Як правило, страхування поширюється на всі види депозитів, за винятком міжбанківських, як юридичних, так і фізичних осіб, майже в усіх країнах існують ліміти відповідальності страхових фондів за вкладами. Ці ліміти можуть виражатися граничною сумою застрахованого вкладу, процентом покриття вкладу страхуванням. Гранична сума залежить від достатку країни.
У США гарантія становить до 100 тис. дол. на вкладника. Окремі рахунки одного клієнта в банку підсумовуються, але рахунки в різних банках страхуються окремо. Установлена в США гранична сума вкладу є найвищою у світі. Директива органів ЄС рекомендує страхувати вклади до 20 тис. євро, а для бідних країн ця сума становить 15 тис. євро (в Україні — 12 000 грн).
Часто страхова винагорода встановлюється у відсотках. Так, у Великобританії це співвідношення дорівнює 75 %.
Акумуляція коштів банків для фінансування систем гарантування здійснюється або шляхом створення страхового фонду, або через покриття банками фактичних витрат пропорційно сумам залучених депозитів. У США банки сплачують щорічні внески, які останнім часом зростають. Зараз вони становлять 0,15 % загальної суми депозитів. Згідно з прийнятим законом ці внески не повинні перевищувати 0,325 %. ФКСД має право диференціювати ставку для банків, які перебувають у різному фінансовому стані. Менш стабільні та більш ризиковані банки сплачують вищі внески, ніж надійні та стабільні.
Фінансова участь держави може мати такі форми:
- " надання страховому фонду всього або частини первісного капіталу для запуску системи (Японія, Індія);
- " регулярні внески до страхового фонду (Іспанія, Індія, Аргентина);
- " держава забезпечує резервні кошти для підкріплення фонду (у США законодавчо дозволено ФКСД позичати кошти у держави до 3 млрд дол.).
Кошти страхового фонду можуть бути інвестовані насамперед у державні цінні папери, переважно короткострокові. Іншою формою є відкриття рахунку в центральному банку. Деяка частина активів фонду може бути використана для надання кредитів та участі в капіталі комерційних банків. Разом з цим дохідність інвестування не є головним принципом. Важливішими є надійність та ліквідність.
У разі банкрутства банку страховий орган в обумовлені строки виплачує вкладникам страхове відшкодування. Проте, як правило, страхові органи разом із центральним банком намагаються не доводити справу до процедури банкрутства. Банкрутство банку, особливо великого, негативно позначається на стані всієї банківської системи. З цією метою страховий орган може надати кредити проблемним банкам, організувати злиття банків тощо. Це значно дешевше, ніж виплатити страхове відшкодування. Останнім часом у країнах ЄС, зокрема в Німеччині, впроваджується нова система, яка дещо змінює взаємовідносини держави та приватних банків відповідно до Директиви ЄС про страхування депозитів (1997 p.). Ця Директива встановлює, що країни повинні забезпечити захист депозитів до 20 тис. євро (з 10 %вим співстрахуванням).
Одним із заходів забезпечення стабільності банківської системи є встановлення мінімальних норм обов’язкових резервів центральними емісійними банками.
Дерегулювання фінансових ринків — це процес законодавчих реформ, які проводилися з кінця 1960х рр. та охопили більшість країн із розвинутою економікою. Вони були спрямовані на пом’якшення чи повне скасування обмежень і заборон у фінансовій діяльності. Йдеться про відкриття нових установ, поширення мережі філій, створення холдингів, регулювання відсотків і тарифів на фінансові послуги тощо. Дерегулювання розпочалося у США з підвищення ліміту процентних ставок за ощадними депозитами. Водночас з’явилися нові різновиди чекових рахунків, наприклад депозитний рахунок грошового ринку, що дало громадянам можливість отримувати відсоток за операційними рахунками. Завдяки новим законам банки дістали право пропонувати клієнтам операційні депозити, а також різні варіанти споживчого й комерційного кредиту, тобто послуги, типові для багатьох основних конкурентів банків, таких як позичковоощадні асоціації. Інші провідні країни світу, наприклад Австралія, Канада, Англія та Японія, приєдналися до практики дерегулювання в 1980ті рр., поширивши сферу повноважень діяльності банків, дилерів з операцій із цінними паперами та інших організацій, які надають фінансові послуги.
Отже, банківський нагляд у широкому розумінні є системою, яку використовує уряд, щоб гарантувати стабільність фінансової системи, її безпеку. Щоб бути ефективним, банківський нагляд повинен ставити перед собою чіткі завдання, зрозумілі всім, хто визначає економічну політику, а також тим, хто безпосередньо контролює банки. Слід зазначити, що в різних країнах використовують неоднакові засоби створення структури, що виконує функцію банківського нагляду зазвичай під егідою центрального банку, міністерства фінансів або незалежного агентства.
Незалежно від того, як організовано й налагоджено банківський нагляд, орган, що відповідає за виконання функцій нагляду, має бути наділений відповідною владою, щоб виконати це завдання.
Тож банківський нагляд — це діяльність, спрямована на забезпечення банківської ліквідності й послаблення ризику банківських операцій, яка має на меті захистити вкладників та сприяти зростанню довіри суспільства до банківської системи й національної валюти.
Банківський нагляд в Україні слід розуміти як систему контролю та активних упорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими кредитнофінансовими установами у процесі їхньої діяльності законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників.
При цьому під регулюванням банківської діяльності розуміється відповідна правова база, тобто закони, що регламентують діяльність банків, а також ухвалення відповідними установами, уповноваженими державою, положень, що регламентують функціонування банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив і моніторинг процесів, що мають місце в банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме: створення нових банків та їх установ, діяльності банків, реорганізації та ліквідації банків. Положення ґрунтуються на чинному законодавстві, конкретизують і роз’яснюють основні пункти законів та визначають межі поведінки банків, які сприяють надійному й ефективному функціонуванню банківської системи.
Питання для самоперевірки
1. Назвітьособливостірегулюваннябанківськоїдіяльності. 2. Чому банки як підприємства особливого роду мають
специфіку контролю за здійсненням своїх операцій?
3. Які саме операції банків потребують особливого контролю з боку центрального банку?
4. Назвіть основні методи впливу центрального банку на діяльність комерційних банків.
5. Назвіть основні складові системи банківського нагляду. 6. Які основні завдання банківського нагляду?
7. Назвіть різні моделі побудови системи банківського нагляду, які існують у світовій практиці.
8. Перелічіть основні повноваження регулятивнонаглядових органів.
9. Поясніть роль Базельського комітету з питань банківського нагляду у становленні системи банківського нагляду в Україні.
10. Назвіть головні етапи становлення системи банківського нагляду в Україні.
11. Схарактеризуйте існуючу структурну побудову системи банківського нагляду в Україні.
12. Які управління входять до складу Департаменту банківського регулювання та нагляду НБУ?
13. Назвіть мету та основні завдання Департаменту банківського регулювання та нагляду НБУ.
14. Які основні функції Департаменту банківського регулювання та нагляду НБУ?
15. Поясніть основні принципи взаємодії департаментів банківського нагляду зі структурними підрозділами НБУ та правоохоронними й контрольними органами.
< Попередня Змiст Наступна >
Iншi роздiли:
2.2. Порядок подання документів для державної реєстрації банку
2.3. Державна реєстрація банку
2.4. Надання попереднього дозволу на створення банку з іноземним капіталом
2.5. Особливості державної реєстрації банків з іноземним капіталом та внесення змін до статуту банку. 2.6. Реєстрація змін, що вносяться до статуту банку
2.7. Відкриття філій і представництв банків
|
