Політика «перебудови», демократизація, гласність поступово розхитували державно-політичний устрій СРСР. З кожним роком наростала внутрішня криза КПРС — основи тоталітарної системи. В радянській державі розгортаються національновизвольні рухи, що переслідували мету скористатися конституційним правом виходу союзних республік із складу СРСР. У 1988 р. виникли могутні національні організації — «Народний фронт Естонії», литовський «Саюдіс» («Єдність») , «Народний фронт Латвії», які уперше аргументовано заговорили про вихід із Радянського Союзу. У листопаді 1988 р. Верховна Рада Естонської РСР проголосила державний суверенітет Естонії. Це був, по суті, початок розпаду радянської імперії.
На початок 1989 р. ви никла, а у вересні того ж року бала структурно сформована організація «Народний рух України за перебудову». Досить швидко «Рух» став впливовою політичною силою в Україні, опозиційною до компартії.
Другої світової війни. Таким чином, договір шести держав — ФРН, НДР, США, СРСР, Великої Британії та Франції — від 12 вересня 1990 р. остаточно ліквідував ялтинсько-потсдамську систему міжнародних відносин. Руйнування повоєнного устрою в Європі мало значні наслідки: воно не тільки привело до руйнації системи союзів країн Східної Європи і до розпуску Організації Варшавського Дого вору, а й стало однією з причин розпаду Радянського Союзу.
У Молдавії з вимогою виходу з СРСР виступив «Народний фронт Молдови». Ситуація в республіці ускладнювалася боротьбою російськомовного населення Придністров’я, гагаузів та болгар за надання їм автономії у районах компактного розселення.
У респу бліках Закавказзя та Середньої Азії загострюються міжнаціональні відносини. Невизначеність етнічних кордонів, складні екологічні, демографічні та соціальні проблеми, питання землекористування стали основою міжнаціональних зіткнень. Першим у 1988—1989 рр. виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через спірність проблеми Нагірного Карабаху. Він виявився найбільш кривавим, перерісши у справжню війну між Азербайджаном та Вірменією, що тр ивала з 1990 по 1993 рр. У 1989—1990 рр. міжнаціональні конфлікти вибухнули в Фергані (Узбекистан), Новому Узені (Казахстан), Андижані (Узбекистан), Душанбе (Таджикистан). Вони супроводжувалися людськими жертвами, руйнуванням будинків, вигнанням національних меншин із районів їх розселення. Досить запеклими і кривавими були грузинсько-абхазький і грузинсько-осетинський конфлікти, збройне зіткнення між Північною Осетією та Інгушетією, на території Молдови в Придністро в’ї.
Загострення міжнаціональних відносин позначилося на політичній боротьбі у ході проведення виборів до Верховних Рад союзних республік. У 1989—1990 рр. вперше відбулися вибори на багатопартійній основі. Національно-патріотичні сили в республіках потіснили комуністів від керма влади. У лютому 1990 р. «Саюдіс» переміг на виборах у Литві. У березні 1990 р. Верховна Рада Литви проголосила відновлення де ржавного суверенітету своєї країни. Спроби центру вплинути на керівництво Литви при допомозі економічної блокади наштовхнулися на твердий намір литовців відстояти свою незалежність.
12 черв ня 1990 р. у Москві Декларацію про державний суверенітет Росії прийняв Перший з’їзд народних депутатів цієї республіки. Головою Верховної Ради Росії було обрано Б. Єльцина, який перебував в опозиції до лідера «перебудови» — М. Горбачова. У червні 1991 р. Б. Єльцина всенародним голосуванням було обрано першим президентом Росії.
16 ли пня 1990 р. новообрана Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Цей документ відбивав віковічну мрію українського народу про незалежність і
Втрата ко нтролю над подіями в союзних республіках об’єднала прихильників «твердої руки» в політичній еліті СРСР. Відбулася серія спроб силового придушення прагнення народів Радянського Союзу до самостійності. В квітні 1989 р. війська атакували багатотисячний мітинг в Тбілісі, який проводився на підтримку суверенітету Грузії, вбивши кілька десятків людей саперними лопатками. Вже сотні громадян впали же ртвою нічного бронетанкового кидка в Баку в січні 1990 р., коли центр рятував комуністичне керівництво Азербайджана, влада від якого переходила до Народного Фронту. В січні 1991 р. спецпідрозділ атакував Вільнюський телецентр. На його захист піднялися мирні жителі і знову пролилася кров.
Пересвідчившись, що СРСР не впинно йде до розпаду, і бажаючи принаймні стримати цей процес, М. Горбачов та його найближче оточення вирішили вдатися до найвагомішого аргументу — проведення всенародного референдуму 17 березня 1991 р. Питання в бюлетені формулювалося так, що учасники голосування могли висловитися за підтримку ідеї оновленої Федерації. За підсумками референдуму понад 75 % його учасників проголосували за збере ження Союзу РСР. Проте в цій акції не взяли участь Грузія, Вірменія, Молдова, Республіки Балтії.
Але підс умки референдуму не зупинили процес розпаду СРСР. Тоді М. Горбачов зробив інший тактичний крок. 23 квітня 1991 р. він зумів підписати у підмосковній резиденції НовоОгарьово угоду з керівництвом дев’яти союзних республік — Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України. У цій
угоді, відомій як «Заява 9 + 1», декларувалися принципи нового союзного до говору. За наслідками угоди була надрукована спільна заява про невідкладні заходи щодо стабілізації обстановки в країні та подолання кризи. Але на фоні протистояння — Горбачов — Єльцин між парламентами СРСР та Росії розгорнулася справжня «війна законів», яка паралізувала будь-яку конструктивну діяльність і породила відвертий вакуум влади.
Розробка проекту нової союзної уго ди викликала багато суперечностей — не лише між центром та республіками, але й угоді, відомій як «Заява 9 + 1», декларувалися принципи нового союзного до говору. За наслідками угоди була надрукована спільна заява про невідкладні заходи щодо стабілізації обстановки в країні та подолання кризи. Але на фоні протистояння — Горбачов — Єльцин між парламентами СРСР та Росії розгорнулася справжня «війна законів», яка паралізувала будь-яку конструктивну діяльність і породила відвертий вакуум влади.
Розробка проекту нової союзної уго ди викликала багато суперечностей — не лише між центром та республіками, але й
свободу. Декларації про державний суверенітет проголосили також парламенти Білорусії, Молдови, Грузії. У Вірменії біло проведено референдум і абсолютна більшість населення проголосувала за незалежність.
усередині союзних суб’єктів. М. Горбачов прагнув створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як федерації, яка мала регулюватися конституцією союзного утворення, так як в іншому разі вся повнота влади належала б лідерам республік. 23 липня 1991 р. після тривалих дискусій в Ново-Огарьово було схвалено проект угоди про створення Співдружності Суверенних Держав. Остаточне підписання док умента призначається на 20 серпня 1991 р.
Проте з цим договором, що суттєво обмежував владу центра і залишав поза Союзом шість республік, не погоджувалась консервативна частина вищого державно-партійного керівництва. Контролюючи провідні посади в державі, прихильники відновлення в СРСР доперебудовних порядків 19 серпня зважилися на державний переворот. Було оголошено про створення Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). До його скл аду ввійшли: голова Верховної Ради СРСР А. Лук’янов, віце-президент Г. Янаєв, прем’єр-міністр В. Павлов, перший заступник Голови Ради Оборони О. Бакланов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, голова Селянського союзу Б. Стародубцев, один із найбільших керівників воєнно-промислового комплексу А. Тізяков.
Залишається до кінця не з’ясованою роль у цих по діях М. Горбачова. Формально він був ізольований у Форосі (Крим), де відпочивав. Але ряд обставин говорить про те, що Президент використав сценарій, який вже було випробувано в дні тбіліської, бакинської та вільнюської трагедій. Не підтримуючи змовників відкрито, він дав їм можливість діяти на св ій страх і ризик.
У країні було оголошено надзвичайний стан, на вулиці Москви і ряду інших великих міст вивели війська, включаючи танки. Було заборонено вихід майже всіх центральних газет, припинили роботу всі, крім першого, канали Центрального телебачення, фактично всі радіостанції. Діяльність партій, за виключенням КПРС, призупинялася. ЦК КПРС вимагав від партійних комітетів підтримати переворот.
Повсюдний опір зу силлям заколотників, розгубленість у їхніх лавах, нерішучість у військах, негативне ставлення урядів більшості країн світу та міжнародної громадської думки — все це обумовило поразку путчу менше ніж за три доби.
Московський перевор от 19—22 серпня 1991 р. мав перешкодити підписанню союзного договору і таким чином зберегти залишки влади КПРС. Але результат виявився
Після не вдалої спроби консервативних сил здійснити державний переворот події у країні набули революційної стрімкості. Відразу ж після провалу путчу вісім республік заявили про свою незалежність. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, за яким колишня союзна республіка стала суверенною державою. Балтійські республі-ки пішли ще далі. Вже визнані світовим співто вариством як незалежні держави, вони домоглися того, що 6 вересня 1991 р. Державна Рада СРСР за ініціативою М. Горбачова проголосувала за визнання самостійності Естонії, Латвії та Литви.
М. Гор бачов під тиском обставин був змушений залишити посаду Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустити її Центральний Комітет. Діяльність Комуністичної партії спочатку була призупинена, а згодом і заборонена.
М. Гор бачов докладав відчайдушних зусиль, щоб врятувати радянську імперію. 14 листопада 1991 р. у Ново-Огарьово керівники семи республік (Росія, Білорусія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан) оголосили про намір створити нове міждержавне утворення, однак не поспішали втілювати його у життя, оскільки очікували результатів Всеукраїнського референдуму щодо незалежності.
Результати Всеу країнського референдуму були вражаючими. 1 грудня 1991 р. понад 90 % громадян, які брали участь у голосуванні, висловилися за самостійну суверенну державу. Того ж дня понад 61% виборців обрали Президентом України Леоніда Кравчука.
8 гр удня 1991 р. в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук та С. Шушкевич таємно від Президента М. Горбачова прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до СНД приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргиз-стан, Молдова, Таджик истан, Туркменістан та Узбекистан.
25 грудня 1991 р. М. Горбачов склав свої повноваження Президента СРСР. Увечері того ж дня Президент США Дж. Буш визнав незалежність Росії, України, Білорусі, Вірменії,
протилежний — він лише стимулював процес дезінтеграції, якому намагався запобігти. М. Горбачов повернувся до Москви, проте владу не лише в РРФРС, а й у союзних структурах уже захопив Б. Єльцин.
Казахстану, Киргизстану, тобто тих держав, у яких діяльність компартій була вже заборонена. Визнання міжнародним співтовариством незалежності колишніх союзних республік зробило незворотним розпад СРСР. 30 грудня 1991 р. на зустрічі глав СНД у Мінську ухвалюється рішення про остаточне скасування державних структур СРСР.
Важливо підкреслити, що радянська імперія розпалася не внаслідок воєнної агресії, а в результаті глибинних дезінтеграційних процесів, викликаних складними економічними і соціальними проблемами.
В сучасній на уковій літературі закінчення «холодної війни» пов’язують з процесом краху тоталітарних режимів в країнах Центральної і Південно-Східної Європи в результаті переможних демократичних революцій, що привели до розпаду світової системи соціалізму, з об’єднанням Німеччини і розвалом могутнього Радянського Союзу. Ці радикальні геополітичні зрушення стали результатом політики «перебудови» в СРСР, «но вого зовнішньополітичного мислення» радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим, що відбулися наприкінці 80-х-на початку 90-х років ХХ ст.
Крах соціалізму у центральносхідноєвропе йських країнах та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему світу. По-перше, зникла глобальна двосистемність (Схід-Захід, комунізм-капіталізм) і відповідно двополюсність у міжнародних відносинах (конфронтація по лініях СРСР-США, Варшавський Договір-НАТО). У «холодній війні» зазнали поразки соціалістичні країни на чолі з їх лідером — Радянським Союзом. По-дру ге, у світі виникла багатополюсність з явною перевагою переможця у «холодній війні» — Сполучених Штатів Америки. Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та інші) вимагають перегляду світоустрою, що склався після Другої світової війни, обстоюють багатовимірність світового розвитку. По-третє, розвалилась ЯлтинськоПотсдамська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу переможців у Др угій світовій війні. По-четверте, зменшилась напруженість міжнародних відносин, остаточно була зламана «залізна завіса», що відокремлювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого світу.
На геопо літичному кліматі Європи рельєфно позначилось створення незалежної України, що докорінним чином змінило статус інших країн у Східній Європі. Вперше в новітній історії ці країни опинилися відокремленими від Росії. Незалежна і демо-
Сфери впливу Росії післ я краху СРСР суттєво звузилися. Росія зіткнулася зі становищем, коли вона перестала бути господарем великої трансконтинентальної імперії. Кордони держави скоротилися, як шагренева шкура. Вони стали такими, як із Заходом десь на 1600 р., за правління І. Грозного, з Кавказом — як на початку 1800-х років, із Середньою Азією — як у се редині тих же років. Ці територіальні зміни кинули суттєві виклики російським національним інтересам.
Але й післ я розпаду СРСР Росія залишається найбільшою територіальною державою планети. Вона успадкувала від Радянського Союзу 75 % території, 51 % населення, 60 % основних фондів, 76 % підприємств, що виробляли засоби виробництва. Їй належало 90 % видобутку нафти, 73 % газу, 63 % виробництва електроенергії. В її розпорядженні перебувало 80 % експорту нафти і майже 100 % природного газу. На початку 90-х років Росія виробляла майже половину ВНП колишнього СР
СР.
З розвалом СРСР зазнали краху і радянські впливи. Всі країни Центральної та Східної Європи відмовилися від соціалістичного шляху розвитку, який нав’язав їм Радянський Союз. Розпад «соціалістичного табору», основу якого складали країни соціалістичної співдружності, об’єктивно призвів до розпуску його провідних економічних і військово-політичних структур. 27 червня 1991 р. було підписано пр отокол про розпуск Ринку Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), а 1 липня того ж року — протокол про припинення діяльності Організації Варшавського Договору (ОВД), яка вже з 1990 р. (з часу об’єднання Німеччини), існувала, власне, лише на папері.
Враховуючи нові реа лії політичного життя, Нарада голів країн-членів НАТО 5—6 липня 1990 р. прийняла Лондонську декларацію, яка внесла радикальні зміни у воєнну доктрину блоку НАТО. Учасники наради взяли на себе зобов’язання про ненапад на інші держави, а ядерні озброєння були проголошені «зброєю екстремальної ситуації».
Декларація Римської сесії Ради НАТО 1991 р. виробила нову стратегічну концепцію альянсу, яка передбачала активізацію ролі НАТО у врегулюванні конфліктів не лише в Європі, а й за її межами в разі загрози безпеці континенту, формування власне
кратична Україна посилює відчуття безпеки у Словаччині, Польщі, Румунії, Угорщині. Відокремлення України від Росії у процесі розпаду СРСР стало, на думку відомого американського політолога З. Бжезинського, центральною геополітичною подією, оскільки без України Росія нездатна відродити євразійську імперію.
європейської системи безпеки та оборони (ЄСБО) в межах альянсу, створення Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС) з метою налагодження взаємин з країнами Центральної і Східної Європи (ЦСЄ). Концепція наголошувала, що політика безпеки базується на трьох елементах, які доповнюють один одного: 1) діалог і співробітництво як між усіма країнами континенту, так і в межах трансатлантичних та західноєвро пейських інституцій (НАТО, НБСЄ, ЗЄС, ЄС, Ради Європи та ін.); 2) підтримання колективної оборонної спроможності; 3) військовий вимір, який залишався невід’ємним для досягнення цих цілей.
На по чатку 90-х років Північноатлантичний альянс зазнав суттєвих змін. Із воєнного блоку він все більше став перетворюватися на політичний. Майже всі колишні союзники СРСР по ОВД, а згодом і деякі пострадянські країни, які утворилися в результаті розпаду СРСР, заявили про своє бажання вступити в НАТО. Такі їхні дії значною мірою продиктовані прагне нням забезпечити собі стабільність і безпеку в нових умовах.
Етапним у постконфр онтаційному розвиткові альянсу став Брюссельський самміт НАТО, що відбувся 10
—11 січня 1994 р. На ньому були прийняті такі основні рішення: запровадження програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ) як нового підходу до співробітництва з країнами ЦСЄ та колишнього СРСР, котрий базується на принципі відкритості альянсу для нових членів; домовленість про розробку нової військової кон цепції Багатонаціональних об’єднаних оперативно-тактичних сил (БООТС); започаткування обговорення в межах альянсу питання про розповсюдження ядерної зброї; розвиток програми співробітництва з країнами Середземномор’я.
З розвало м світової системи соціалізму і розпадом СРСР зламалася біполярна система міжнародних відносин, що скасувало систему колишнього балансу сил на всіх рівнях. У військово-стратегічному плану світ став виразно однополюсним. Досить прозорі донедавна завдання оборони пересунули проблеми безпеки до набагато складніших політичних та економічних питань.
На пе рше місце у військово-економічному плані однозначно вийшли США, а також члени Європейського Союзу. Вони змогли зберегти й збагатити традиції спільного індустріального розвитку, демократичні ідеї в галузі політичної культури, сповідування різних гілок однієї християнської віри, мирного вирішення конфліктів.
Сполучені Штат и Америки на початку 90-х років стали незаперечним лідером світу. Вони потрапили в унікальне становище — стали першою й єдиною справді глобальною світовою державою. Це була їхня історична перемога над колишнім Радянським Союзом. Віднині головною стратегічною метою США в Європі стало зміцнення американського плацдарму на Євразійському континенті для панування Сполучених Штатів в Євразії.
В умо вах постбіполярного світу США зіткнулися з далеко ширшим колом проблем, ніж це було в період їхнього протистояння з Радянським Союзом. Насамперед необхідно пильно стежити за тим, щоб на міжнародній арені не з’явився суперник, який міг би скласти конкуренцію Америці, особливо в Євразії. Звичайно, що ні Велика Британія, ні Франція, ні об’єдна на Німеччина, яка досить швидко перетворилася на лідера в Центральній Європі, тим більше будь-яка інша європейська держава не можуть конкурувати із США в геополітичному плані. Інша рі ч Європейський Союз. Після підписання 12-ма країнами Європи в 1992 р. Маастрихтської угоди їхні позиції у вирішенні світових проблем значно зміцнилися. Західна Європа намагається поступово звільнитися від дещо принизливої опіки «старшої сестри», роль якої в роки «холодної війни» приписали собі США і використовували як політичну та військову противагу СРСР. Неминуче перегрупування стру ктурних компонентів європейської системи безпеки напевне набагато підвищить вагу європейських інтеграційних інституцій, що ускладнить військово-політичне домінування США на континенті.
Сполучені Штат и Америки пильно стежать за розвитком подій в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Триває його потужне економічне піднесення. За оцінками аналітиків масштаби господарських досягнень регіону незабаром зрівняються з потенціалом США, а також складуть 80 % сукупної економічної могутності ЄС. За прикладом світових та європейських економічних об’єднань країни АТР прагнуть до тіснішого господарського інтегрування. С воєрідним відкриттям для світу стали спроби створення азійського варіанту «спільного ринку». Уже існують проекти створення «Великого Китаю», «Економічної зони Японського моря», зони вільної торгівлі у
Через взаємне перебування у військово-політичних структурах НАТО вони синхронізували спільні інтереси і в інших сферах життя.
північно-західній частині Тихого океану та ін. Якщо економіки країн регіону зблизяться ще тісніше, дуже вірогідний перехід ролі світового економічного центру від Атлантики до АТР.
Викликає турботу С получених Штатів і можливість створення «антигегемоністського» союзу Росії з Іраном та Китаєм. І хоча на сьогодні це є суто теоретичне припущення, але серйозні аналітики не можуть залишити його поза увагою. Поєднання сил слов’янського лідера світу з найвойовничішою ісламською державою та найбільшою за чисельністю населення країною Азії може створити серйозну загро зу міжнародній безпеці.
В умовах постбіполярного світу ймовірність виникнення нових центрів сили на міжнародній арені зростає. Їх можуть очолити Австралія, Бразилія, Індія, Туреччина та інші держави «третього світу». На складну проблему перетворюється загроза подальшого загострення військово-політичних та економічних стосунків між промислово розвиненою Північчю і відсталим Півднем.
Таким чин ом, на початок 90-х років ХХ ст. геополітична карта докорінно змінилася. Під впливом перебудовчих процесів у СРСР, у результаті глибинних внутрішніх суперечностей системного характеру в країнах Центральної і Південно-Східної Європи протягом 1989—1990 рр. відбулися демократичні революції. Вони призвели до краху тоталітарних комуністичних режимів, забезпечивши перемогу прогресивних демократичних сил. За винятком Румунії і Югославії, револю ції носили мирний характер. Нові політичні сили, що прийшли до влади в країнах даного регіону, взяли курс на побудову демократичного правового суспіль-ства на засадах ринкової економіки.
Важливою подією міжнародного значення ста ло об’єднання Німеччини, що привело до ліквідації ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин. На політичній карті Європи з’явилась економічно могутня держава з населенням 87 млн. чол., яка завдяки своєму потенціалу входить у розряд найбільших держав світу, а в теперішній час прагне стати постійним членом Ради Безпеки ООН.
Могутні дезінтегра ційні процеси в СРСР, що стали результатом політики перебудови, демократизації, гласності спершу започаткували так званий «парад суверенітетів» — прийняття вищими законодавчими органами союзних республік декларацій про їх державний суверенітет. Спроби М. Горбачова та його найближчого оточення зберегти СРСР шляхом підготовки і підписання нового союзного договору не досягли бажаних наслідків. Незграбна спроба реакційних сил здій снити
Розпад СРСР ма в глобальні міжнародні наслідки. З його крахом по суті припинилася «холодна війна», під знаком якої пройшло майже півстоліття. Пішов в історію поділ світу на два ворогуючих між собою геополітичні центри. Розпалася «світова система соціалізму» разом з її провідними структурами — Організацією Варшавського Договору та Радою Економічної Взаємодопомоги. Країни Центральної та Східної Європи стали на шлях інтеграції до економічних, воє нних і політичних європейських та світових структур.
США, спираючись на колосальний економічний і військовий потенціал, перетворилися на єдиного світового лідера. Роль «світового жандарма», для якого немає ефективного стримування, штовхає керівні кола Сполучених Штатів на одноосібні насильницькі акції проти порушників (з американської точки зору) міжнародних «правил поведінки». Військово-політичні акції США на світовій арені набувають все більшої спонтанності, що викликає серйозну с турбованість навіть у союзників Вашингтона.
Після закінчення «холодної війни» міжнародна безпека розпалася на мозаїку численних конфліктів і воєн, що виникають постійно й повсюдно. В нових умовах зникає ідеологічне протистояння, але натомість розширюються та загострюються зіткнення на основі національних, конфесійних, соціальноекономічних та внутрішньополітичних чинників.
Якщо в роки «холодної війни» локальні та регіональні конфлікти різного масштабу й інтенсивності були, як правило, підпорядковані глобальному протиборству між Сходом і Заходом, то в постбіполярний період міжнародні відносини все частіше ускладнюються нетрадиційними формами агресії та конфліктів. Доказами цього є поширення ісламського фундаменталізму, агресія Іраку проти Кувейту, криваві битви в колишній Югославії, абхазько-гр узинський конфлікт, війна Росії у Чечні та ін. Такі конфлікти являють собою криваві громадянські війни, перетворюються на значний дестабілізуючий
державний переворот закінчилася повним провалом. На очах у світової громадськості розвалилась радянська тоталітарна імперія. Колишні союзні республіки стали незалежними державами. В грудні 1991 р. лідерами Росії, України і Білорусі в Біловезькій Пущі (біля Бреста) було прийнято рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (СНД).
чинник міжнародного життя, що викликає турботу світового співтовариства.
