Posibniki.com.ua Історія Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст. 10.3. Антитоталітарні демократичні революції у країнах Східної Європи. Розпад Югославії. Об’єднання Німеччини


< Попередня  Змiст  Наступна >

10.3. Антитоталітарні демократичні революції у країнах Східної Європи. Розпад Югославії. Об’єднання Німеччини


Політика перебудови в СРСР, принципово нові підходи в сфері міжнародних відносин безпосередньо впливали на соціально-економічні і політичні процеси європейських соціалістичних країн. Криза комуністичних режимів, що визрівала протягом десятиліть, на кінець 80-х років досягла апогею. В результаті по всіх країнах Центральної і ПівденноСхідної Європи протягом 1989

—1990 рр. прокотилася хвиля народних антитоталітарних де мократичних революцій. Їх результатом стало падіння збанкрутілих комуністичних режимів і прихід до влади опозиційних сил, які взяли курс на побудову справді демократичного, правового суспільства на засадах ринкової економіки.

В сучасній на уковій літературі дослідники роблять акцент як на характері революцій — антитоталітарний, демократичний, визвольний, — так і на особливостях. До числа останніх, як правило, відносять спонтанність, масовість, мирний, не насильницький розвиток подій, що дало підстави кваліфікувати революції як «оксамитові». Виключення становили Румунія і Югославія, де розвиток подій пішов іншим шляхом.

Революції в країнах Централ ьної і Південно-Східної Європи розгорталися майже одночасно. Це пояснювалось, по-перше, зрілістю передумов та високим ступенем соціальної напруги в усіх цих країнах і, по-друге, усвідомленням того, що СРСР не буде втручатися у внутрішні справи своїх західних сусідів і не надаватиме підтримку ортодоксальним прокомуністичним силам, які намагались за гальмувати демократичний процес.

Виступи народних мас проти авторитарно-бюрократичних режимів найбільш активно проявилися у Польщі та Угорщині. На виборах до Сейму Польщі, що відбулися в червні 1989 р. зазнала

була прийнятною для західних країн, які силовим шляхом розв’язали проблему Кувейту.

поразки Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП). Уряд очолив один з активних діячів профспілкового об’єднання «Солідарність» Т. Мазовецький. Представник ПОРП В. Ярузельський ще залишався президентом країни, але наприкінці 1990 р. на всенародних виборах президентом Польщі був обраний лідер «Солідарності» Лех Валенса. Із конституції виключається стаття «Про керівну і спрямовуючу роль ПО

РП», а в січні 1990 р. ця партія зовсім перестала існувати. Новою назвою держави стала Республіка Польща. У 1991 р. проведено нові демократичні вибори до парламенту, на яких перемогу здобули правоцентристські сили. В країні розпочались соціальноекономічні реформи на ринкових засадах.

В другій половині 1989 р. серйозні політичні зміни відбулися в Угорщині. Керівництво правлячої партії — Угорської соціалістичної робітничої партії (УСРП) зважилося на проведення загальнонаціонального «круглого столу» за участю опозиційних сил. Рішення, ухвалені за «круглим столом», створили передумови для мирного, цивілізованого переходу від авторитарного режиму до демократичної правової держави. Із конституції країни було виключ ено статтю про керівну роль УСРП, з якої пізніше виокремилася Угорська соціалістична партія (УСП). Протягом короткого часу з’являються нові політичні партії, серед яких найбільш впливовими стали: Угорський демократичний форум (УДФ); Союз вільних демократів (СВД); Незалежна партія дрібних господарів (НПДГ).

В березні 1990 р. відбулися перші за 45 років вільні парламентські вибори. Перемогу здобули вищеназвані опозиційні партії. Уряд сформував лідер УДФ Й. Анталл, який впроваджував політику розвитку ринкових механізмів. Парламент обрав президентом Угорської Республіки лідера СВД Арпада Генца — активного учасника революції 1956 р. У 1995 р. його обрано президентом країни на другий термін. Як і Польща, Угорщина основним пріоритето м зовнішньої політики обрала курс на європейську інтеграцію.

Восени 1989 р. гостра політична криза виникла в НДР. У жовтні цього року, невдовзі після святкування 40-річчя Німецької Демократичної Республіки відбулися масові виступи, демонстрації в Берліні та Лейпцигу. Це примусило піти у відставку керівництво країни на чолі з лідером Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) Е. Хонеккером. В листопаді 1989 р. пішов у відставку ур яд НДР у повному складі. Змінилося ставлення до ФРН. В ніч з 9 на 10 листопада відбулася історична

Під впливом цих подій прискорилась загальна криза СЄПН, яка була реорганізована і змінила назву на Партію демократичного соціалізму (ПДС). Виникали нові демократичні партії та організації. На виборах до Народної палати НДР, що відбулися в березні 1990 р. перемогу здобули опозиційні сили. Більшість голосів отримав Християнський демократичний союз (ХДС). Було сформовано коаліційний уряд, як ий очолив голова ХДС Лотар де Мезьєр. ПДС перейшла в опозицію. У німецькому суспільстві розгорнулася гостра полеміка з питань про строки, методи і форми об’єднання ФРН і НДР.

В цей час радикальні політич ні зміни відбулися і в Болгарії. Боротьба серед керівництва країни призвела до звільнення в листопаді 1989 р. з усіх партійних і державних посад Т. Живкова, який тримався при владі протягом 35 років. Його було виключено з партії і віддано до суду за звинуваченням у зловживанні владою. Характерною особливістю революційної трансформа ції в Болгарії було те, що демократичні реформи здійснювалися під оновленим керівництвом Болгарської комуністичної партії (БКП). При цьому БКП намагалася докорінно реформувати і саму себе, не випускаючи влади зі своїх рук. У 1990 р. партія змінила свою програму, статут і навіть назву — стала йменуватися Болгарською соціалістичною партією (БСП).

На виборах, що відбулися у чер вні 1990 р., БСП одержала понад 50% голосів і сформувала уряд. Однак президентом Болгарії було обрано лідера опозиційного Союзу демократичних сил (СДС), видатного філософа і соціолога Желю Желева. У листопаді 1990 р. уряд соціалістів, нездатний справитися із складними політичними та економічними проблемами країни, пішов у відставку. У грудні 1990 р. бу ло сформовано коаліційний уряд, до якого увійшли і опозиціонери, і колишні комуністи. В липні 1991 р. Народні збори прийняли нову демократичну конституцію Республіки Болгарії (нова назва держави).

Детонатором рево люційних подій у Чехословаччині став розгін міліцією студентської демонстрації в Празі в листопаді 1989 р. По всій країні проколися масові виступи проти партійнодержавного керівництва Чехословаччини. Всенародне піднесення відзначалося витримкою, організованістю учасників, відсутністю насильницьких дій, що дало підставу характеризувати його як «ніжну», «оксамитову» революцію. Центром руху став

подія — падіння Берлінського муру, який простояв понад 28 років.

Громадський форум (ГФ). Тоталітарний режим виявився без підтримки і тому швидко розвалився. Комуністична партія Чехословаччини (КПЧ) розпалася. Розпочався демонтаж тоталітарної системи. Держава отримала нову назву — Чеська і Словацька Федеративна республіка (ЧСФР). Президентом республіки замість Г. Гусака (що пішов у відставку), було обрано голову Громадського форуму, драматурга, дисидента В. Гавела. У червні 1990 р. відбулися віл ьні, демократичні парламентські вибори. ГФ і його словацький аналог — об’єднання Громадськість проти насильства — одержали близько половини голосів до Федеральних зборів. Уряд країни, який очолили лідери Громадського форуму, розпочав ринкові реформи.

Революційні події в Руму нії (на відміну від «оксамитової революції» в Празі) супроводжувались насиллям і призвели до багатьох людських жертв. Після кривавої розправи 16

—17 грудня 1989 р. з демонстрантами в м. Тімішоарі (загинуло понад 4,5 тис. чол., близько 2,5 тис. були поранені) 22 грудня в Бухаресті пов-сталий народ при підтримці армії скинув диктатуру клану Чаушеску, яка три вала понад 24 роки. Влада в країни перейшла до сформованого в ході революції Фронту Національного Порядку (ФНП), на чолі якого стояв І. Ілієску.

Румунська комуніст ична партія (РКП) розпалася і припинила своє існування. Натомість виникли десятки нових політичних партій і громадських організацій. На парламентських виборах у травні 1990 р. ФНП одержав переконливу перемогу. Президентом було обрано І. Єлієску. У листопаді 1991 р. парламент прийняв нову Конституцію, яка проголосила Румунію правовою, демократичною і соціальною державою.

Драматичного характе ру набули події у Югославії. Їх особливість — поєднання розвалу тоталітарної держави з міжусобною війною та розпадом держави. Демократичні революції в східноєвропейських країнах сприяли зростанню політичної активності югославських народів, які прагнули самостійності. У 1990 р. розпався правлячий Союз комуністів Югославії (СКЮ) — становий хребет тоталітарного режиму. У тому ж році в усіх шести югославських республіках в ідбулися вибори до місцевих парламентів. За виключенням Сербії та Чорногорії, де перемогу на виборах здобули комуністи, у всіх інших республіках вони зазнали поразки і до влади прийшли національно орієнтовані політичні партії та угрупування.

У чер вні 1991 р. Словенія і Хорватія проголосили свою незалежність. Переслідуючи мету запобігти відокремленню двох

На від міну від Словенії події у Хорватії набули більш драматичного характеру, переросли у справжню війну, яка з перервами тривала до 1995 р. Тривалість конфлікту в Хорватії пояснювалась наявністю на її території значної сербської меншини (600 тис. чол.), яка компактно проживала у Сербській Країні і Східній Славонії. Сербське населення виступило за приєднання цих територій до Се рбії і проголосило Республіку Сербська Країна. Для припинення етнічного конфлікту і розмежування воюючих сторін до країни було введено війська ООН — міжнародні миротворчі сили. У конфлікт втрутився і Європейський Союз. Його члени в січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, що забажали б вийти зі складу Югославії. Після міжнародного визнання Хорватії Сербія авто матично ставала агресором, бо її війська перебували на території суверенної держави. Проти Сербії було введено міжнародні санкції. Зрештою Сербія вивела свої війська з Хорватії, але на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію під назвою «Буря», в результаті якої Республік у Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Славонією.

У верес ні 1991 р. на основі референдуму здобула незалежність Македонія, уникнувши воєнної конфронтації. У жовтні 1991 р. парламент Боснії і Герцеговини проголосив незалежність своєї країни. СФРЮ вже практично не існувала. У Белграді вирішили створити нову Федерацію — Союзну Республіку Югославію (СРЮ) на основі об’єднання Сербії і Чорногорії. Проголошення СРЮ відбулося у квітні 1992 р. Нов у державу очолив лідер колишніх комуністів Сербії С. Мілошевич, котрий став президентом СРЮ.

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживало три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які становили 1/3 населення, хорвати (католики) та серби і хорвати, які сповідували іслам. Сербська частина населення на чолі з Р. Караджичем прагнула приєднати БІГ до СРЮ. Мусульманська частина

колишніх союзних республік, федеральна влада у Белграді оголосила ці акти незаконними і ввела на територію цих країн війська. Проте у Словенії югославські війська наштовхнулися на рішучу відсіч і в результаті нова держава відстояла свою незалежність.

населення на чолі з А. Ізетбеговичем прагнула незалежності; хорватська частина населення прагнула приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії.

Спроба розділити рес публіку вилилась у тривалу війну, яка позначилась особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись з воєнної переваги, серби оволоділи 70% території БІГ. Основні бої розгорілися в районі м. Сараєво. Всі спроби світового товариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувалися на опір сербів. Навіть введення військ ООН (до складу яких входили й українські миро творці), не привело до згортання міжетнічної війни. Тоді, за рішенням ООН, авіація НАТО і контингент військ ООН завдали ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани і хорвати, скориставшись із цієї ситуації, перейшли у наступ і встановили контроль над 50 % території БІГ.

За 3,5 роки бойових дій у Боснії та Герцеговині було вбито і поранено десятки тисяч людей, зруйновано сотні міст, населених пунктів, промислових і громадських об’єктів. Кількість біженців і переміщених осіб перевищила три мільйони.

Зворотним моме нтом у цій трагедії стало створення міжнародної Контактної групи (КГ) по Боснії і Герцеговині у складі представників Росії, США, ФРН, Франції і Великої Британії. Під час напружених консультацій КГ у липні 1994 р. було сформовано мирний план. На його основі конфліктуючі сторони за підтримки країн-членів КГ у листопаді 1995 р. в американс ькому місті Дейтон розробили пакет мирних документів з боснійського врегулювання. 14 грудня 1995 р. в Парижі президент Республіки Сербії С. Мілошевич, голова Президії Боснії та Герцеговини А. Ізетбегович і президент Хорватії Ф. Туджман підписали мирну угоду. Свої підписи під цим документом поставили і керівники країн-членів Контактної групи.

Мирна уго да зафіксувала новий державний устрій Боснії та Герцеговини. Вона передбачала, що залишаючись єдиною суверенною державою, Боснія і Герцеговина буде складатися з двох адміністративно-територіальних одиниць, які будуть користуватися широкою внутрішньою автономією: Мусульманохорватської Федерації (51 % території) і Сербської республіки (49 %). У Боснії і Герцеговині мають відбутися загальні вибори. ООН санкціонувала створення багатонаціональних си л, котрі мають здійснювати контроль за виконанням мирної угоди. У формуванні цих сил взяла участь і Україна.

Майже одночасно з припиненням воєнних дій у Боснії і Герцеговині були врегульовані питання щодо повернення до складу Республіки Хорватії самопроголошених сербських територіальних одиниць.

Розпад СФ

РЮ був логічним результатом насамперед внутрішніх процесів у федерації. Можливість формування незалежних національних держав стала свідченням якісно нової міжнародної ситуації, коли склалися умови для вирішення національного питання на основі волевиявлення народів.

Найважливішою подіє ю 1990 р. стало об’єднання двох німецьких держав у єдину країну. Після падіння берлінського муру і відкриття кордонів національна ідея почала міцно вкорінюватися у свідомості людей. Вирішальну роль у зміні настроїв населення мала «німецька політика» уряду ФРН, яка цілеспрямовано форсувала реалізацію своїх стратегічних цілей щодо поглинання НДР.

Якщо вну трішні аспекти об’єднання були визнані всім світом справою самих німців, то зовнішні стали предметом активної дипломатичної боротьби. 10 лютого 1990 р. відбувся візит у Москву канцлера ФРН Г. Коля і міністра закордонних справ країни Г. Геншера, які провели переговори з М. Горбачовим та Е. Шеварднадзе. Головною метою Г. Коля було переконати М. Горба чова в тому, що НДР рухається до краху. Добитися стабілізації становища в НДР, на думку канцлера, можна було тільки через створення валютного, економічного та соціального союзу. Після завершення переговорів радянська сторона заявила, що між СРСР, ФРН та НДР немає розбіжностей з приводу того, що питання про єдність німецької нації мають вирі шувати самі німці. Обговорювалися також питання про непорушність кордонів у Європі та про військово-політичний статус майбутньої об’єднаної Німеччини. Радянський лідер досить твердо завив про неприйнятність член-ства майбутньої Німеччини в НАТО.

Проте вже під час наступної зустрічі, що відбулася між керівниками двох країн у липні 1990 р. у Москві, М. Горбачов погодився з тим, що ФРН після об’єднання залишиться у Північно-Атлантичному альянсі. Це пояснюється тим, що наростання внутрішніх проблем, викликаних політикою «перебудови», постій-ний тиск західних партнерів залишали радянському керівництву обмежений набір засобів. Ставши з аручником політики «нового мислення», відмовляючись від будь-яких кроків, які могли б спровокувати щонайменше

загострення обстановки і критику за кордоном, керівництво СРСР ще більше звузило політичні рамки своїх дій. Крім того, воно серйозно усвідомлювало, що співробітництво з об’єднаною Німеччиною, хай і членом НАТО, набагато вигідніше для Радянського Союзу, ніж конфронтація з непередбачуваними наслідками.

31 серпня у Берліні було підписано договір між ФРН і НДР про об’єднання, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990 р. Для обговорення міжнародних аспектів об’єднання Німеччини були проведені переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великобританії і Франції

(за формулою «2 + 4») і 12 вересня 1990 р. у Москві підписано Договір про остаточне врегу лювання щодо Німеччини.

Договір «2 + 4» чітко визначив статус об’єднаної німецької держави, її територію, кордони, права і відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася Федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні кор-дони об’єднаної Німеччини були проголошені остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією. Передбачалося, що до об’єдна ної німецької держави входитимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Отже, ні до кого ніяких територіальних претензій Німеччина не матиме.

Німеччина прого лосила, що з її території буде виходити тільки мир. Важливе значення має відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та розпорядження ядерною, хімічною та біологічною зброєю. Обумовлювалося, що чисельність Бундесверу до 1994 р. буде скорочена до 370 тис. військовослужбовців.

Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р. Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише німецькі формування територі-альної оборони, не включені в структуру НАТО. Договором передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні війська і ядерну зброю чи її носії після виведення звідти радянських війс ьк. Також до 31 серпня 1994 р. в Берліні мали залишатися війська США, Великобританії та Франції.

Об’єднана Німе ччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками

Договір «2 + 4» чітко визначив статус об’єднаної німецької держави, її територію, кордони, права і відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася Федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні кор-дони об’єднаної Німеччини були проголошені остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією. Передбачалося, що до об’єдна ної німецької держави входитимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Отже, ні до кого ніяких територіальних претензій Німеччина не матиме.

Німеччина прого лосила, що з її території буде виходити тільки мир. Важливе значення має відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та розпорядження ядерною, хімічною та біологічною зброєю. Обумовлювалося, що чисельність Бундесверу до 1994 р. буде скорочена до 370 тис. військовослужбовців.

Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р. Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише німецькі формування територі-альної оборони, не включені в структуру НАТО. Договором передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні війська і ядерну зброю чи її носії після виведення звідти радянських війс ьк. Також до 31 серпня 1994 р. в Берліні мали залишатися війська США, Великобританії та Франції.

Об’єднана Німе ччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками (за формулою «2 + 4») і 12 вересня 1990 р. у Москві підписано Договір про остаточне врегу лювання щодо Німеччини.

Договір «2 + 4» чітко визначив статус об’єднаної німецької держави, її територію, кордони, права і відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася Федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні кор-дони об’єднаної Німеччини були проголошені остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією. Передбачалося, що до об’єдна ної німецької держави входитимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Отже, ні до кого ніяких територіальних претензій Німеччина не матиме.

Німеччина прого лосила, що з її території буде виходити тільки мир. Важливе значення має відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та розпорядження ядерною, хімічною та біологічною зброєю. Обумовлювалося, що чисельність Бундесверу до 1994 р. буде скорочена до 370 тис. військовослужбовців.

Радянські війська мали бути виведені з Німеччини до 31 серпня 1994 р. Протягом цього строку на території колишньої НДР і Берліна мали перебувати лише німецькі формування територі-альної оборони, не включені в структуру НАТО. Договором передбачено заборону розташовувати у Східній Німеччині іноземні війська і ядерну зброю чи її носії після виведення звідти радянських війс ьк. Також до 31 серпня 1994 р. в Берліні мали залишатися війська США, Великобританії та Франції.

Об’єднана Німе ччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками

3 жовтня 1990 р. відбулося урочисте входження нових земель до ФРН. Цей день, «день німецької єдності» було проголошено національним святом. 14 жовтня 1990 р. пройшли перші вільні вибори у ландтаги (парламенти) п’яти нових земель.

Остаточного вирі шення німецьке питання набуло після укладення в жовтні 1990 р. угод про умови перебування на німецькій території і виведення звідти радянських військ та підписанням 9 листопада 1990 р. Договору про добросусідство, партнерство та співробітництво між ФРН та СРСР.

2 гр удня 1990 р. були проведені вибори до бундестагу об’єднаної Німеччини, на яких переміг альянс ХДС/ХСС. Федеральним канцлером залишився Г. Коль, котрий сформував коаліційний уряд країни.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ПОСТБІПОЛЯНОРНОСТІ
11.2. Проблема міжнародної безпеки за умов глобальних викликів постбіполярних часів
ПОГЛИБЛЕННЯ І РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ. КРАЇНИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
12.2. Сучасний етап європейської інтеграції
12.3. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку ХХІ ст.
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)