Posibniki.com.ua Політологія Європейська інтеграційна політика 3.2.3. Механізми розвитку людського ресурсу


< Попередня  Змiст  Наступна >

3.2.3. Механізми розвитку людського ресурсу


 

Основні напрями розвитку людського ресурсу було закладено ще в середині 1980х років минулого століття через започаткування програм міждержавного інноваційного співробітництва країн ЄС — «Еврика» та «Есприт»*. Це дало можливість державам ЄС не лише об’єднати свої інтелектуальні, фінансові та людські ресурси з метою проведення масштабних наукових досліджень і розробок, а й усунути розчленованість науковотехнологічного потенціалу країн, здійснювати координацію міждержавного співробітництва за тими напрямами НДДКР.

 

Курс на подальше формування у Європейському Союзі найбільш конкурентоспроможної та динамічної високотехнологічної економіки у світі, заснованої на знаннях, орієнтованої на розвиток і залучення інновацій, на основі прискореного та сталого економічного зростання, забезпечення повної зайнятості та модернізації соціальної політики було визначено пріоритетним вектором економічної політики держав Євросоюзу на Лісабонському саміті ЄС у 2000 р. А вже 2002 року в Барселоні (Іспанія) Рада ЄС конкретизувала основні напрями інноваційного розвитку даного інтеграційного блоку шляхом поглиблення міждержавної науководослідної та технологічної кооперації; подальшої вертикальної та горизонтальної координації інноваційної політики; створення інформаційного суспільства, розширення фінансування наукових досліджень та інновацій (з 1,9 % до 3 % ВВП до 2010 р.).

 

Якщо оцінювати нинішній стан людського ресурсу країн Європейського Союзу за інтегральним показником — індексом людського розвитку, то слід зазначити, що його складові (а саме: довголіття, освіченість і рівень життя) відповідають рівням розвинутих країн ОЕСР. Так, за розрахунками ПРООН, у 2004 р. всі держави Євросоюзу належали до групи країн з високим індексом людського розвитку, котрі мають показники реального ВВП на душу населення в середньому — 21,6 тис. дол. США; індексу рівня освіти — 0,95; рівня грамотності дорослого населення — 98,3 %; а очікуваної тривалості життя при народженні — 77 років (табл. 3.2.3).

 

Таблиця 3.2.3

 

ПОКАЗНИК ІНДЕКСУ ЛЮДСЬКОГО РОЗВИТКУ КРАЇН ЄВРОСОЮЗУ ПРОТЯГОМ 1975—2004 рр.

 

Країни

1975

1985

1995

2000

2003

2004

 

 

Значення ІЛР

Рейтинг

 

 

 

 

Люксембург

0,840

0,858

0,911

0,929

0,949

0,945

12

 

Швеція

0,864

0,886

0,925

0,958

0,949

0,951

5

 

Ірландія

0,811

0,845

0,894

0,929

0,946

0,956

4

 

Бельгія

0,846

0,878

0,929

0,949

0,945

0,945

13

 

Нідерланди

0,867

0,893

0,928

0,939

0,943

0,947

10

 

Фінляндія

0,841

0,879

0,914

0,940

0,941

0,947

11

 

Данія

0,874

0,890

0,913

0,932

0,941

0,943

15

 

Великобританія

0,845

0,863

0,921

0,948

0,939

0,940

18

 

Франція

0,853

0,881

0,921

0,932

0,938

0,942

16

 

Австрія

0,843

0,871

0,914

0,933

0,936

0,944

14

 

Італія

0,842

0,866

0,907

0,921

0,934

0,940

17

 

Німеччина

0,869

0,913

0,927

0,930

0,932

21

 

Іспанія

0,837

0,868

0,904

0,918

0,928

0,938

19

 

Греція

0,835

0,864

0,876

0,895

0,912

0,921

24

 

Словенія

0,853

0,884

0,904

0,910

27

 

Португалія

0,787

0,826

0,878

0,898

0,904

0,904

28

 

Кіпр

0,813

0,858

0,883

0,891

0,903

29

 

Чехія

0,843

0,857

0,874

0,885

30

 

Мальта

0,727

0,721

0,852

0,874

0,867

0,875

32

 

Угорщина

0,779

0,808

0,812

0,843

0,862

0,869

35

 

Польща

0,816

0,845

0,858

0,862

37

 

Естонія

0,795

0,833

0,853

0,858

40

 

Литва

0,787

0,828

0,852

0,857

41

 

Словаччина

0,849

0,856

42

 

Латвія

0,805

0,765

0,812

0,836

0,845

45

 


Докорінні зміни в галузевій структурі ВВП та зайнятості робочої сили країн Євросоюзу, обумовлені випереджаючим розвитком сфери послуг порівняно з матеріальним виробництвом . Так, сучасна фаза науковотехнічного прогресу призводить до зростання питомої частки сфери послуг у виробництві ВВП країн ЄС за одночасного скорочення частки сільського господарства та промисловості. Саме у сфері послуг формуються нині ключові чинники міжнародної конкурентоспроможності національних економік країн—лідерів Євросоюзу.

 

Невпинне вивільнення робочої сили з традиційних галузей економіки на користь галузей сфери послуг стало об’єктивною передумовою формування в національних економіках країн ЄС «четвертого» сектора, або сектора творчої (креативної, культурної) індустрії. Ця індустрія презентує галузь економіки, основною продуктивною силою якої є творчість і знання з відповідною інституційною структурою (підприємствами творчої праці).

 

У творчому секторі працює нині 10—20 % населення країн— лідерів ЄС, наприклад, у Великобританії творчі індустрії забезпечують робочими місцями майже 1,5 млн населення країни, а в Німеччині протягом 1995—2004 рр. кількість індивідуальних підприємців, які спеціалізуються на творчій діяльності , зросла на 21 % на фоні 1,5відсоткового зростання зайнятості в інших сферах народного господарства. Щодо внеску сектора творчих індустрій у створення ВВП, то за групою країн ЄС15 він виробляє від 5 % до 14 % валового продукту . Більше того, даний сектор демонструє випереджання щорічних темпів зростання виробництва продукції порівняно з традиційними галузями економіки. Підтвердженням цього є такі дані: у Німеччині в 1999 р. сукупний оборот творчої сфери перевищив 70 млрд євро, а у 2004 р. зріс на 20 % порівняно з 1995 р., у Великобританії у 2001 р. дохід творчого сектора становив 10 % ВВП, а експорт продукції — 9 % сукупного обсягу експортних поставок на світовий ринок.

 

Істотна модернізація промисловості, що виявляється передусім у превалюванні сфери інформаційнокомунікаційних технологій (ІКТ) у створенні ВВП та доданої вартості у виробничому та третинному секторі держав ЄС. При цьому найсуттєвіше зростання частки сфери ІКТ у створенні доданої вартості у бізнессекторі спостерігається нині за такими країнами Євросоюзу, як Фінляндія, Франція та Німеччина, в яких вона становить на сьогодні 35,5 %, 15 % та 13,5 % відповідно (рис. 3.2.1). Що стосується галузевого розподілу доданої вартості за сферами ІКТ, то в усіх країнах ЄС найбільший внесок зробили сфери телекомунікаційних послуг, виробництво офісного обладнання, комп’ютерів, програмного забезпечення для них та ін., тобто ті наукомісткі, високотехнологічні галузі, в яких формуються ключові чинники піднесення міжнародної конкурентоспроможності будь-якої національної економіки.

Внесок сфери інформаційно-комунікаційних технологій у створення доданої вартості у бізнес-секторі окремих країн


 

Якщо аналізувати розподіл зайнятості населення країн ЄС за освітнім рівнем, то слід завважити, що протягом 1990—2003 рр. практично за всіма країнами даного інтеграційного угруповання відбулося зростання абсолютної чисельності та питомої частки громадян з вищою та післядипломною освітою. Особливо істотними ці зрушення спостерігалися у таких країнах, як Данія (80 % загальної чисельності громадян країни з вищою освітою та 89 % — з післядипломною освітою на кінець періоду), Швеція (83 % та 89 %, відповідно), Великобританія (80 % та 88 %, відповідно),

 

Німеччина (74 % та 86 %, відповідно) та Бельгія. А загалом за групою країн ОЕСР у вказаному періоді частка осіб із середньою освітою скоротилася з 59 % до 56 % загальної чисельності громадян країн на фоні зростання частки осіб з вищою освітою — із 72 % до 75 %, та післядипломною освітою — з 84 % до 86 %.

 

Для країн Євросоюзу характерним є інтенсивний процес перерозподілу робочих місць на користь кваліфікованішої праці з одночасним «вимиванням» місць для низькокваліфікованих працівників. За розрахунками експертів ОЕСР, у цих країнах щорічно оновлюються 10—15 % усіх робочих місць зі зростанням сектора кваліфікованої праці. Так, на менеджерів і кваліфікованих спеціалістів припадає нині 50—60 % усіх вакансій, що відкриваються. При цьому вимоги до робочої сили підвищуються не лише в матеріальному виробництві, де питома вага кваліфікованих працівників традиційно більш висока, а й у сфері послуг (фінансовобанківській сфері, торгівлі, побутовому обслуговуванні тощо). Тому сфера послуг поступово втрачає функцію «притулку » для некваліфікованої робочої сили , що виштовхується з інших галузей економіки, як це було ще в середині 1980х років.

 

Усвідомлення країнами Європейського Союзу вирішальної ролі людського ресурсу в економічній системі суспільства та міжнародній конкурентоспроможності національних економік значною мірою актуалізувало питання, пов’язані з необхідністю капіталовкладень у розвиток людини та соціальну інфраструктуру, що її обслуговує. Нові вимоги до технологій та виробництва, а також загострення конкуренції на міжнародних ринках висувають нові вимоги до якості людського ресурсу, а саме: освіти людей, їхньої кваліфікації, знань, компетентності, здоров’я, продуктивності праці та творчого потенціалу. Це детермінує значні матеріальні та духовні вкладення в людський розвиток, що є передумовою створення стратегічних конкурентних переваг країн і головною рушійною силою всього цивілізаційного процесу. Невипадково, що найважливіші та найзначущіші за своїми результатами зрушення у відтворювальному процесі країн Європейського Союзу відбуваються нині у нематеріальній площині й зумовлені переважно зростанням капіталовкладень у людський ресурс.

 

Що стосується освіти як об’єкта інвестування в людський ресурс, то вона посідає одне з пріоритетних місць у структурі бюджетних витрат держав ЄС. Так, показник освітніх витрат становить на сьогодні у Норвегії 6,1 % ВВП, у Швеції — 6,3 %, Ірландії — 6,1 %, Бельгії — 6 %, Португалії — 5,8 %, Фінляндії — 5,7 %, Польщі — 5,6 %, досягаючи максимального рівня 6,8 % ВВП у Данії (для порівняння: середній показник освітніх витрат за групою країн ОЕСР становить близько 5—6 % ВВП). При цьому поряд із державними витратами на розвиток освіти, значні обсяги фінансування освітніх установ надходять від приватного сектора: за групою країн ЄС воно становило , приміром, в Австрії 0,22 % ВВП, у Бельгії — 0,39 %, у Данії — 0,28 %, у Німеччині — 0,98 %, у Люксембурзі — 0,51 %, у Великобританії — 0,82 % (для порівняння: у країнах ОЕСР у 2004 р. цей показник дорівнював у середньому 0,65 % сукупного ВВП)*.

 

Ще одним важливим напрямом інвестування в людський ресурс, здійснюваного країнами Європейського Союзу, є фундаментальні наукові розробки. Підвищена увага до інвестування у НДДКР визначається тим, що в процесі розвитку науки не лише генеруються інтелектуальні новації, на основі яких формуються нові технології виробництва та способи споживання, поширюються технологічні нововведення та підвищується продуктивність праці, а й самі люди зазнають суттєвих трансформацій, пов’язаних з виникненням у них нових здібностей та потреб. Крім того, науководослідні розробки характеризуються високим рівнем віддачі: в розрахунку на одиницю витрат середня віддача інвестицій у НДДКР оцінюється нині приблизно у 50—80 %, що значно вище від рівня ефективності інвестицій у бізнесовому секторі (у цілому приблизно 10 %), а за найбільш перспективними інноваційними розробками (наприклад, у галузі волоконної оптики) — досягає 500 %.

 

Якщо аналізувати динаміку та масштаби капіталовкладень у НДДКР країн ЄС, то слід зазначити, що впродовж останніх двох десятиліть ці держави щорічно витрачали на інноваційні розробки від 1,92 % до 2,28 % їхнього ВВП. При цьому найвищі відносні обсяги витрат на НДДКР спостерігаються нині за такими країнами, як Швеція — 4,98 % ВВП, Фінляндія — 3,5 %, Данія — 2,56 %, Австрія — 2,19 %*.

 

Не менш важливими для розвитку людського ресурсу країн Європейського Союзу, а відповідно, і забезпечення конкурентних позицій країн на світових ринках є інвестування в систему охорони здоров’я. Ці капіталовкладення набувають неабиякого значення для формування міжнародного конкурентного статусу держав ЄС з кількох причин: поперше, стан здоров’я людей зумовлює можливості та термін ефективного використання їхнього людського ресурсу, а відтак — і можливості одержання доходів та економічного зростання; подруге, здоров’я людей як носіїв генетичної інформації зумовлює якість людського ресурсу наступних поколінь; потретє, стан фізичного і психічного здоров’я людей визначає можливості здобуття освіти, професійної підготовки, міграції та ін., тобто визначає ефективність інших видів інвестування в людський ресурс.

 

Протягом 1993—2004 рр. найвищі щорічні обсяги витрат на сферу охорони здоров’я в абсолютному виразі мали такі країни: Норвегія — 3807 дол. на душу населення на кінець періоду, Люксембург — 3705 дол., Німеччина — 2996 дол ., Бельгія — 2827 дол., Нідерланди — 2976 дол., Франція — 2903 дол.

 

У джерелах фінансування сфери охорони здоров’я превалюють витрати державного сектора, які у 2004 р. становили: в Чехії — 90,1 %, у Люксембурзі — 85,4 %, у Швеції — 85,3 %, у Норвегії — 83,7 %, в Ісландії — 83,5 %, у Данії — 83,0 % сукупних витрат. Найнижчі показники щодо державного фінансування системи охорони здоров’я мали Нідерланди — 62,4 % та Австрія — 69,9 % сукупних витрат.

 

Щодо наднаціонального рівня розвитку людського ресурсу країн ЄС, то він виявляється в інтернаціоналізації науковотехнологічної та інноваційної діяльності країн—членів ЄС, поступовому формуванні зони європейської вищої освіти, поглибленні інтеграційних процесів у гуманітарній сфері та диверсифікації механізмів залучення людського ресурсу в держави ЄС.

 

Необхідним компонентом у розвитку людського ресурсу країн Євросоюзу є мобільність наукових кадрів. Про усвідомлення на загальноєвропейському рівні важливості тісної співпраці промислових та адміністративних установ з інтелектуальним потенціалом — ученими, провідними спеціалістами та конструкторами — свідчить створення в європейському регіоні сприятливих умов для розширення їх спілкування, обміну інформацією, проведення спільних наукових робіт та взаємних стажувань. Саме цим обґрунтовувалася, зокрема, доцільність формування спеціалізованої програми Європейської Комісії «Людський потенціал і мобільність».

 

Водночас мобільність наукових кадрів є необхідною передумовою для збереження інтелектуального потенціалу в умовах неминучої для ринкової економіки регулярної реструктуризації наукових установ і диверсифікованості тематики робіт у зв’язку зі змінами зовнішньої кон’юнктури. Зокрема, у провідних країнах ЄС діють державні програми підтримки створення університетськими й інститутськими вченими власних інноваційних підприємств із виходом з організаційної структури рідної науководослідної установи. Цій же меті слугує і державна підтримка бізнесінкубаторів, звичайно створюваних при університетах.

 

Наступним кроком у розвитку людського ресурсу країн Євросоюзу стало поступове формування зони європейської вищої освіти (Болонський процес) — системи, в рамках якої посилюється взаємодія та взаємозбагачення національних освітніх систем країн — учасниць Євросоюзу з метою підвищення конкурентоспроможності європейської системи освіти на світовому ринку освітніх послуг. Система вищої освіти не лише Європи, а й практично всього світу нині переживає період модернізації, гармонізації та перегляду низки стереотипів, котрі сформувались у вищій школі останніми десятиліттями.

 

Підвищена увага країн ЄС до освітньої системи продиктована принаймні двома обставинами. Поперше, освіта є особливою сферою життєдіяльності європейського суспільства, у якій відбувається не лише відтворення знань , умінь, навичок та досвіду поколінь у сфері суспільного життя, а й формується характер мислення, історична та соціокультурна самосвідомість європейських націй, способи сприйняття та інтерпретації світу, утверджуються суспільні цінності тощо. Подруге, система європейської освіти тривалий час має суттєве відставання від США як за матеріальнотехнічним забезпеченням, так і за технологіями навчання, навчальнометодичними розробками, інноваційністю, оригінальністю та змістовим наповненням навчальних дисциплін, практичною компонентною, відповідністю національному і міжнародному бізнессередовищу, орієнтованістю на розвиток лідерських здібностей тощо. Невипадково, що США зробили зі своєї системи освіти не лише знаряддя культурного впливу, а й успішний бізнеспроект: за даними американської статистики, щороку в цій країні здобувають освіту 600—650 тис. іноземних студентів (5 % загальної кількості студентів), більшість із яких прибуває з країн Євросоюзу, Індії, Китаю, Кореї та Японії . Високий авторитет американських університетів підтверджують і міжнародні рейтинги.

 

У рамках Болонського процесу взаємодіють суб’єкти національного та наднаціонального рівнів регулювання інтеграційних процесів у сфері освітніх послуг. На першому етапі Болонського процесу регуляторні функції щодо формулювання місії та цілей формування Єдиного європейського освітнього простору виконували Міністерства освіти країн ЄС, а з подальшим поширенням ідеї інтегрування європейських систем освіти в єдиний європейський освітній простір до Болонського процесу приєдналася низка міжнародних організацій: ЮНЕСКО, Європейська асоціація університетів, ОЕСР та ін.

 

У Болонській декларації було сформульовано основоположні цілі створення Зони європейської вищої освіти та ефективного просування європейської системи освіти у світі, які зводяться до таких ключових позицій:

 

  • прийняття системи легкозрозумілих і порівнянних ступенів, зокрема впровадження Додатку до диплому для забезпечення можливостей працевлаштування європейських громадян у будьякій країні ЄС та підвищення міжнародної конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти;

 

  • упровадження двоциклічної системи освіти — доступеневої та післяступеневої. При цьому доступ до другого циклу вимагатиме успішного завершення першого циклу навчання терміном не менше трьох років. Ступінь, який присуджується після першого циклу, відповідає певному рівню кваліфікації згідно з вимогами європейського ринку праці. Закінчення другого циклу дає можливість присвоїти студентам ступінь магістра і/або доктора наук, як це заведено в багатьох європейських країнах;

 

  • запровадження системи кредитів за типом ЕСТS (European Credit Transfer System)* — європейської системи обліку трудомісткості навчальної роботи у кредитах та їх перезарахування як належного засобу підтримки великомасштабної студентської мобільності. Крім того, можуть зараховуватися кредити, отримані в навчальних закладах, що не віднесені до категорії вищих (включаючи навчання протягом усього життя), якщо вони визнаються університетамиреципієнтами;

 

  • сприяння мобільності студентів, професорськовикладацького та наукового персоналу за допомогою подолання перешкод їх ефективному пересуванні через: забезпечення студентам вільного доступу до отримання вищої освіти, професійної підготовки та супутніх освітніх послуг у будьякій країні Євросоюзу; а викладачам, дослідникам та адміністративному персоналу — заліку часу, витраченого на проведення досліджень, викладання дисциплін і стажування в будьякій країні ЄС;

 

  • контроль якості освіти, який передбачає запровадження єдиних стандартів оцінки якості вищої освіти по всій Європі через формування акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Що стосується критеріїв оцінки якості освіти , то до них належать виключно знання, вміння та навички, яких набули випускники вищих навчальних закладів, а не тривалість або зміст навчання;

 

  • стимулювання міжакадемічного співробітництва між європейськими університетами через розробку спільних навчальних планів і програм (завдяки чому молодь у різних країнах проходить фахову підготовку за подібними програмами), обмін навчальними технологіями, інноваціями, досвідом та методикою викладання дисциплін, реалізацію програм освітнього обміну студентами і викладачами, проведення стажування професорськовикладацького корпусу та ін. Це дозволяє не лише диверсифікувати зв’язки між компаніями європейських держав, а й відтворити в них управлінську і ділову культуру на взаємній основі;

 

  • забезпечення працевлаштування випускників з орієнтацією європейських ВНЗ на кінцевий результат: знання випускників мають бути реалізовані в їхній професійній діяльності. Виходячи з цього, всі академічні ступені та професійнокваліфікаційні рівні повинні мати попит на європейському ринку праці;

 

  • формування позитивного іміджу та привабливості європейської системи вищої освіти через залучення до Європи більшої кількості учнів з інших країв світу. Очікується, що запровадження загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної накопичувальної системи, легкозрозумілих кваліфікацій приведе до підвищення світової зацікавленості у європейській вищій освіті.

 

Головну роль у формуванні Зони європейської вищої освіти відіграють нині університети: їх незалежність та автономія є гарантом інтеграції фундаментальної і прикладної наук та спроможності системи вищої освіти і наукових досліджень постійно адаптуватися до перманентно турбулентних потреб ринку. Європейські університети на сьогодні мають право формувати свою стратегію, вибирати свої пріоритети в навчанні і проведенні наукових досліджень, формувати та витрачати фінансові ресурси, профілювати свої програми й установлювати критерії щодо прийому студентів та найму професорськовикладацького корпусу.

 

Реалізації стратегії економічного розвитку Європейського Союзу на інноваційних засадах з метою перетворення ЄС на найконкурентніший у світі економічний простір відповідають і такі інструменти розвитку людського ресурсу, як програми Євросоюзу у сфері вищої освіти «Сократ» та «Темпус». Ці програми мають за мету формування позитивного іміджу європейської вищої освіти на міжнародному ринку освітніх послуг та підвищення конкурентоспроможності європейської системи вищої освіти. При цьому відмінність між ними полягає у географічному охопленні країн, котрі залучаються до співробітництва: програма «Сократ» спрямована на розвиток міждержавного співробітництва в освітній сфері між країнами—членами Євросоюзу, а програма «Темпус» націлена на залучення до співробітництва у сфері освіти між країнами ЄС та державами СНД, Центральної та Східної Європи, а також Монголії.

 

У реалізації програми «Сократ» виокремлюються дві фази. Перша тривала протягом 1995—1999 рр., її мета полягала в розвитку якісної освіти та навчання, а також формуванні та поширенні європейської зони вищої освіти. Протягом 2000–2006 рр. функціонувала друга фаза програми, загальна мета якої зводиться до формування в рамках даного інтеграційного об’єднання «Європи знань». Досягнення цієї стратегічної мети передбачає : посилення європейської спрямованості в освіті на всіх рівнях ; поліпшення знання іноземних мов; стимулювання співпраці та мобільності у сфері освіти; заохочення використання нових технологій в освіті; забезпечення рівних можливостей у всіх секторах освіти.

 

Програма «Сократ» реалізується у вигляді восьми програм, п’ять з яких («Комєніус», «Еразмус», «Грундтвіг», «Лінгва», «Мінерва») — цільові, а три («Дослідження і новації в системах освіти », «Об’єднані заходи» та «Супровідні заходи») — другорядні та спрямовані на поліпшення координації в рамках програми «Сократ».

 

Основними бенефіціарами програми «Сократ» є учні, студенти; всі види категорій персоналу освітньої сфери; всі типи освітніх закладів; інституції , котрі здійснюють регулювання освітньої сфери на локальному, регіональному та національному рівнях. Крім того, до участі в програмі залучаються також суспільні та приватні організації, які співробітничають з навчальними закладами: місцеві і регіональні органи влади та організації; асоціації, що працюють у сфері освіти; асоціації батьків; підприємства, групи підприємств і професійних організацій; торговельні палати; соціальні партнерські організації всіх рівнів; дослідницькі центри й організації. До реалізації програми «Сократ» залучено 27 держав—членів Європейського Союзу, 3 країни Європейської економічної зони (Ісландія, Ліхтенштейн та Норвегія) та країни— кандидати на вступ до ЄС (Туреччина).

 

Щощо програми «Темпус», то вона тривалий час була інструментом регулювання інтеграційних процесів у сфері освітніх послуг з боку ЄС з метою модернізації систем вищої освіти країн СНД, Центральної та Східної Європи і Монголії. Вона реалізується на базі двох програм міжнародної технічної допомоги: PHARE та TASIS. Проекти, які реалізується в рамках програми «Темпус», доволі диверсифіковані та спрямовані як на поглиблення міжакадемічного співробітництва на рівні університетів, так і на підтримку індивідуальної мобільності.

 

Як показав досвід реалізації програми «Темпус», країни СНД, зокрема Україна, віддають перевагу міжакадемічному співробітництву з європейськими університетами, яке дозволяє отримати доступ до змісту навчальних дисциплін, методик їх викладання та ін., тоді як для держав Центральної та Східної Європи найактуальнішим на сьогодні є задоволення індивідуальних потреб у мобільності студентів і професорськовикладацького складу.

 

Досягнення європейськими країнами високих показників міжнародної конкурентоспроможності стало можливим на основі реалізації як внутрішнього потенціалу, так і розробки спеціальних програм залучення зарубіжних фахівців з найперспективніших галузей . Оскільки в країнах ЄС є всі необхідні умови для досліджень і гарантований високий життєвий рівень, охочих емігрувати до цих держав багато. Разом з тим, слід відмітити , що ще до початку 1990х років європейська політика залучення людського ресурсу мала характер «держзамовлення» на дешеву робочу силу і лише на кінець ХХ ст. вона зазнала суттєвих змін, пов’язаних зі стимулюванням залучення кваліфікованих спеціалістів з колишніх республік СРСР та країн Центральної і Східної Європи. На противагу ЄС США запровадили процедури селекції іммігрантів ще у 1970х роках минулого століття, як результат — вже у 1990х роках понад 50 % докторських ступенів було присвоєно іноземним громадянам і 47 % іноземних власників цього ступеня залишилися в Америці.

 

Нового імпульсу нарощенню людського потенціалу країн ЄС надає нова директива Євросоюзу (що набула чинності із січня 2006 р.), яка регламентує порядок залучення людського ресурсу в держави цього інтеграційного блоку. Згідно з цією директивою, переваги при наданні права на працевлаштування та проживання на території будь якої країни ЄС надаються тим іммігрантам, які, поперше, мають високий рівень кваліфікації і володіють дефіцитними на європейському ринку праці професіями; по друге, відповідають низці умов, а саме: легально проживають і працюють у будьякій країні ЄС упродовж п’яти років, мають дозвіл на працевлаштування, а також відповідні фінансові кошти для утримання себе та членів своєї сім’ї.

 

Такі зміни параметрів політики залучення людського ресурсу до країн Євросоюзу були викликані передусім браком висококваліфікованих спеціалістів на внутрішньому ринку праці ЄС. Так, незважаючи на відносно високий рівень безробіття в деяких країнах Євросоюзу,* в Європі на сьогодні відчувається дефіцит тих категорій працівників, які презентують інноваційну модель економічного розвитку країн ЄС. За оцінками авторитетних експертів, у 2005 р. у країнах ЄС дефіцит менеджерів середньої і вищої ланки управління становив 14 %, працівників інженернотехнічних професій — 20 %, а працівників третинного сектора (включаючи наукове обслуговування виробництва) — 13 % на фоні зниження попиту на клерків на 5 %, працівників сільського господарства на 15 %, а також представників ремісничих і робітничих професій на 4 %. При цьому у Німеччині, наприклад, перевищення попиту на висококваліфікованих спеціалістів над їх пропозицією становить нині близько 700 тис. осіб, а в цілому по Західній Європі — понад 3,8 млн.

 

Дана проблема, як очікується, буде лише загострюватися, зважаючи на загальний тренд «флоридизації» населення та скорочення чисельності його працездатної частини, що за період з 2010 р. до 2030 р. сягне, за різними оцінками, приблизно 20 млн осіб. І хоча за рахунок ширшого залучення у виробничий процес жінок і людей старшого покоління вдалося суттєво пом’якшити ці диспропорції, проте необхідна для економічного зростання та забезпечення соціальних гарантій пропорція між загальною кількістю громадян ЄС та чисельністю громадян працездатного віку вже до 2005 р. вимагала припливу на західноєвропейський ринок праці близько 160 млн трудових іммігрантів. Схожа ситуація характерна нині практично для всіх розвинутих країн світу: за офіційними даними, лише протягом 1970—2000 рр. частка міжнародних мігрантів у загальній чисельності населення розвинутих країн зросла з 4,1 % до 8,5 %, тобто більше ніж у 2 рази (для порівняння: за групою країн, що розвиваються , даний показник практично не змінився і становить нині 1,8 %). І це не враховуючи обсягів нелегальної міграції, які на порядок вищі.

Фінансовий план для Польщі (2007—2013)

 


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
3.3. КОНКУРЕНТНА ПОЛІТИКА
3.3.2. Еволюція спільної конкурентної політики ЄС
3.3.3. Сучасні механізми та інструменти реалізації конкурентної політики ЄС
3.3.4. Перспективи реформування конкурентної політики ЄС
3.4. ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)