Найпершими і найпродуктивнішими на терені становлення бухгалтерського обліку є здобутки вчених Італії. Можливо, це пояснюється тим, що Італія є правонаступницею величезної культурної та наукової спадщини Древнього Риму.
Методи обліку італійські вчені описували таким чином.
Заповнення облікових регістрів необхідно було для досягнення цілей, поставлених перед обліком. У зв’язку з цим на багато століть наперед уся бухгалтерія визначалася як мистецтво ведення книг. У працях Котрульї та Пачолі йдеться тільки про бухгалтерський облік в торгівлі, і подвійний запис описується стосовно цієї галузі народного господарства; Альвизе Казанова поширює диграфізм на суднобудування; Д. А. Москетті — на промисловість; Людовіко Флорі — на госпіталі та державні організації; А. ді Пієтро — на облік монастирського господарства і банків, при цьому з об’єктів поточного обліку він виключав основні засоби, останні враховувалися тільки в інвентаризаційних відомостях; Бастіано Вентурі розглядав облік у сільському господарстві й трактував його як галузь адміністративного права.
Характерним для італійської школи був ретельний опис бухгалтерської процедури. Пачолі у своєму творі викладає облікову процедуру прагнучи до адекватного її опису, при чому порядок глав майже повністю відтворює послідовність обліку.
Л. Флорі класифікував усі праці по бухгалтерському обліку на дві групи. Перша — автори торгової бухгалтерії (Пачолі, Казанова, Манчіні, Тальенте та ін.), друга — адміністративної (С. Стевін, А. Ді Піетро та ін.).
Якнайповніший розвиток учення про інвентаризацію знаходимо у ді Піетро (хоча Пачолі теж описує в своїй праці інвентар), який уперше класифікував інвентаризації на переоблік нерухомого, рухомого майна і цінних речей.
Якщо вивчати питання оцінки, то у практиці тогочасні обліковці застосовували різні варіанти. Пачолі дає суперечливі рекомендації: продажні максимально високі ціни і собівартість. Перший принцип — причина систематичного завищення величини капіталу і зменшення суми показуваного прибутку. Ді Піеєтро поклав початок так званій кон’юнктурній оцінці за продажними цінами: «Залишки рахуватимеш по тій ціні, по якій сподіваєшся їх продати».
Щодо ведення поточного обліку, Пачолі і Д. А. Тальєнте закривали результатні рахунки тільки записами в Головній книзі, не вносячи їх у журнал, що позбавляло необхідної тотожності підсумків хронологічної і систематичною записів. Доменіко Манчіні (1540), перший професійний бухгалтер, що став писати книги, ввівши ці записи в журнал створив умови для контролю розноски по рахунках.
Л. Флорі, визначаючи журнал як регістр, у якому факти господарського життя ідентифікуються з рахунками Головної книги наполягав на суворій послідовності і ввів наступне правило: будь-який факт господарського життя може бути зареєстрований у Головній книзі тільки на підставі запису в журналі. Італійські автори запроваджують перші класифікації рахунків. Зокрема, Д. Манчіні розділив усі рахунки на рахунки розрахунків з фізичними та юридичними особами і рахунки матеріальних і грошових цінностей, тобто «живі» і «мертві». Ця класифікація збережеться до XX ст. у вигляді рахунків «персональних» і «матеріальних». Інший автор, Піетро Паоло Шкір (XVIII ст.) розділив рахунки на три групи: власні (капіталу, прибутків і збитків, результатів), майнові і кореспондентів (дебіторів і кредиторів). Джиованні Тальєнте (1525), підкресливЮ що якщо в обліку відсутній подвійний запис, то немає підстав і для бухгалтерії.Дж. Луццато писав, що подвійний аспект кожної операції став можливим тому, що в якості дебіторів і кредиторів почали фігурувати не лише особи, але й предмети.
Якщо у Пачолі кожному рахунку, що дебетується відповідав кредитовий, то Ді Пієтро ввів складну проводку, коли кілька рахунків дебетуються і один кредитується і навпаки, коли один рахунок дебетується і декілька рахунків кредитуються. Цей постулат, зокрема, припускав послідовність запису від дебету до кредиту. Така послідовність збереглася до наших днів. У першій праці Котрульї бачимо кредит розташованим на лівій, а дебет — на правій стороні.
У перших книгах з бухгалтерського обліку більше описували рахунки, що зустрічалися на практиці.
Пачолі писав, що рахунки — це не більш як належний порядок, установлений самим купцем, при вдалому застосуванні якого він отримує відомості про усі свої справи. У своїй книзі він наводить рахунки за групами.
Облік грошових коштів у роботах Котрульї запропоновано вести у колонках. У першій — валюта здійснення операції, у другій — її вираження у місцевій валюті. Тут не наведено методів числення курсових різниць. Пачолі оригінальну валюту згадував тільки в пам’ятній книзі.
Поява рахунку Капіталу означала виникнення подвійної бухгалтерії.
Пієтро трактує рахунок Капіталу як кредиторську заборгованість підприємства власникові. Казанова прибуток від господарської діяльності відображав по кредиту рахунку Капіталу.
Флорі виділив операційні рахунки та назвав їх рахунками-пенденте і рекомендував на них відносити операції, характер яких залишався невідомим на момент реєстрації. Ці рахунки носили тимчасовий характер, але могли мати самостійне сальдо.
Манчіні знаходив можливою появу кредитового сальдо по рахунку Каси внаслідок того, що гроші можуть бути узяті в касу на зберігання.
Запис про це не робився по дебету рахунку Каси, а відбивалася на спеціальних, як би ми тепер сказали, забалансових рахунках. Проте купець може витратити ці узяті у борг гроші на придбання товарів або на які-небудь витрати, кредитувати ж він буде рахунок Каси і таким чином італійці, починаючи з Пачолі, домашні витрати бачили як невід’ємну частиною витрат по господарству. У Манчіні, наприклад, знаходимо запис на обіцяний посаг, що дається за дочкою купцем, при цьому дебетується рахунок Капіталу і кредитується рахунок Джакомо Брагадино — майбутнього зятя.
Купці і банкіри починають використовувати баланс як знаряддя контролю і управління господарством. Наприклад, у компанії Медічі кожне відділення щорічно, на 24 березня, складало баланс, який разом з пояснювальною запискою керівника відсилався у головну контору у Флоренції, де виявляли прострочену дебіторську заборгованість і робили запит відділень. Такий же запит робили і у випадку надання надмірних кредитів.
Особливістю середньовічної практики складання балансу було, що різниця між дебетовими і кредитовими оборотами, що виникала в результаті арифметичних помилок у підрахунках, не виправлялась а списувалась на прибутки або збитки.
Щоб відкрити рахунки, Пачолі рекомендував усі рахунки відкривати проводками через рахунок Капіталу. Це провокувало фіктивні обороти на рахунку Капіталу. Казанова запропонував рахунки балансу вступного і завершального, внаслідок чого стало можливим розносити сальдо наступними проводками: дебет рахунку Майна, кредит рахунку Балансу; дебет рахунку Балансу, кредит рахунку Капіталу і т. д. Для складання завершального балансу складалися зворотні проводки. Пропозиція Казанови надовго увійшло до практики і теорії обліку багатьох країн.
Щодо обліку виробництва — у Казанови зустрічаємо позамовну калькуляцію у суднобудуванні. Ді Піетро висловив ідею обліку витрат по центрах відповідальності. Для цього він вимагав, щоб на усіх виробничих ділянках відповідальні особи неодмінно вели спеціальні прибутково-видаткові книги, які повинні були представляти у бухгалтерію.
