1.1. Історія розвитку місцевого самоврядування.

1.2. Поняття та ознаки місцевого самоврядування.

1.3. Конституційні засади місцевого самоврядування в

Україні.

1.4. Законодавство про місцеве самоврядування.

1.5. Територіальна громада як первинний суб’єкт місцевого самоврядування.

1.6. Статут територіальної громади та порядок його реєстрації.

1.1. Історія розвитку місцевого самоврядування

Місцеве самоврядування — одна з давніх традицій Української держави. Особливе геополітичне положення України було причиною того, що державотворчі процеси в країні мали, з одного боку, національні витоки, а з іншого — західний та східний вплив політичних культур. Історія місцевого самоврядування в Україні бере початок від часів існування у сл ов’янських народів територіально-сусідської общини, поява якої передувала утворенню держави.

Вивчаючи означене питання, студенти мають звернути увагу на те, що на основі звичаєвого права розвивалася регіональна, міська і сільська форми самоврядування в Київській Русі

Регіональне самоврядування існувало у формі інституту вічових зборів, або «віче» — що проводилися та території окремих князів ств.

Віче — орган прямого народовладдя, що функціонував у вигляді зборів громадян старшого міста держави і розглядав та виносив ухвали у справах, які стосувалися цілого князівського двору. У вічових зборах брали участь вільні дорослі жителі міста — купці, ремісники та ін. Але вирішальна роль у них належала міській феодальній верхі вці — боярам.

5Виконавчим органом віча була рада, домінуюче місце в якій належало представникам вищої міської знаті. Оскільки віче збиралося досить таки рідко, рада не лише представляла, а й фактично заміняла його.

Київська Русь мала розвинутий міський лад, основною рисою якого було широке громадське самоврядування. Громада або община була соціальною та економічною основою демократи чного устрою міста. Міська громада мала значну адміністративну, господарську та судову автономію. Члени громади для керівництва поточними справами зі складу заможних громадян обирали війта та кількох адміністративних осіб. Громада мала корпоративну міську власність, зокрема й на землю. В межах своєї території вона встановлювала правила господарювання, призначала для своїх члені в податки, платежі та інші повинності. Зі звичаєвим правом, яке регламентувало діяльність громад, вимушені були рахуватись усі, в тому числі князь і держава. У період середньовіччя українські міста поділялися на великокнязівські (або ті, що підпорядковувалися безпосередньо центральній державній владі), приватні та церковні.

Органом місцевого селянського самоврядування була вервь — сільська тер иторіальна община, яка мала колективну власність на неподільні землі, здійснювала реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державними адміністраціями, феодалами, сусідніми общинами.

У XII—XV ст. близько 80% усіх українських міст були приватною власністю феодалів. Право на приватне володіння містами підтверджувалося великокнязівськими грамотами. У цей період с формувалася складна система взаємовідносин між міськими громадами, державою і приватними власниками міст. У кожному місті співіснували та ділили між собою владу органи громадського самоврядування й органи, що представляли інтереси держави або приватного власника міста.

У великокнязівських містах право на самоврядування підтверджувалося державою спеціальними грамотами. У кожному такому місті пр изначалася місцева держадміністрація, яка називалася старостинською і на чолі зі старостою була органом державної влади.

У приватних містах поряд з громадським самоврядуванням існувала замкова адміністрація, очолювана довіреною особою феодального власника — намісником, урядником, тивуном або іншим чиновником. Замкова адміністрація відала справами замку центральної частини міста, приписаними селя нами з навколиш

6ніх сіл, питаннями оборони, збирала податки на користь власника міста, під керівництвом намісника вела міжусобні війни за сфери впливу.

Компетенція війта як керівника міської громади і намісника як керівника адміністрації, розмежовувалася. Війт певною мірою залежав від замкової адміністрації, хоча його повноваження були досить значними.

У деяких містах існував інститут юридики, який мав місце до XVI II ст. Юридика — це міська територія, що разом з громадянами, які мешкали на ній, в адміністративному та правовому відношенні цілком або частково контролювалася феодальним власником. Юридики та їх населення не підпорядковувалися органам місцевого самоврядування. Управління ними здійснювалося призначеними феодалом-власником тивунами, війтами та іншими посадовими особами.

Тривал ий час місцеве самоврядування в Україні розвивалося в межах державної системи Великого князівства Литовського, оскільки з другої половини XIV ст. значна частина українських земель увійшла до його складу. З цим пов’язані зміни в адміністративно-територіальному поділі України, державному управлінні та системі місцевого самоврядування, які стали наслідком реформи, проведеної литовським урядом на початку XV століття. На зміну князівствам були створені воєводства. Адміністративно воєводства ділилися на повіти і волості.

У воєводствах, повітах і волостях великими князями литовськими призначалась державна адміністрація, очолювана воєводою.

Впливовою особою в місцевій адміністрації був староста, який призначався воєводою. Він очолював повіт і був наділений широкими адмі ністративними та судовими повноваженнями.

Литовські князі в головному місті кожного повіту скликали становий представницький орган — сеймик. У XVI ст. у Київському воєводстві таких міст було дев’ять: Київський, Житомирський, Любецький, Мозирський, Овруцький, Остерський, Путивлівський, Чорнобильський та Черкаський повіти.

Органами місцевого самоврядування в литовсько-руську добу були копа — сі льська громада, а в містах — збори мешканців міста.

Копа складалася з отаманів (переважно в південних землях) або старців (на півночі) і підлеглих їм дрібних адміністраторів (войтиків, сорочників).

З XIII ст. в українських містах запроваджується Магдебурзьке право. Батьківщина цього права — Німеччина (м. Магдебург), де

7вперше були застосовані його принципи. Суть Магдебурзького права полягала в увільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації й наданні місту самоуправи на корпоративній основі. В Україні Магдебурзьке право створило нову юридичну основу для розвитку місцевого самоврядування.

У 1339 році останній Галицький князь Болеслав-Юрій Тройденович уперше подарував його українському місту Санок, і це озн ачало відміну звичаєвих правових норм, ліквідацію влади, управління, суду над громадянами з боку феодалів, намісників, воєвод та інших адміністраторів великих князів на місцях та запровадження власного органу міського самоврядування — магістрату.

1356 року Магдебурзьке право отримав Львів, 1432 — Луцьк (удруге — 1496 р.), 1444

— Житомир, 1494

—1497 — Київ, 1498

— Дубно, 1518 — Ковель, 1547

— Берестечко, 1564 — Брацлав.

Жалу вані грамоти про самоврядування на українських землях проголошували три основні принципи:

1) відміну звичаїв литовського, польського, руського права, що діяли на українських територіях раніше;

2) скасування влади і суду державців відносно міщан;

3) утворення органу самоврядування — ради, що обиралася міщанами.

Мешканці міст з Магдебурзьким правом обирали магістрат — адміністративний і судовий орган самоврядування. В ук раїнських містах магістрат складався з двох колегій — міської ради та лави. Міська рада була головним органом самоврядування і виконувала функції міської влади і суду у цивільних справах. Рада на чолі з бургомістром здійснювала керівництво містом і всіма поточними господарськими справами. Вона обирала або призначала лавників і су дового війта, в деяких випадках ще й цехових старшин. Лава на чолі з війтом була судовим органом. Війт, як правило, призначався королем і був найвищою посадовою особою міста. В Україні тільки громада Києва обирала війта самостійно.

Своєрідних форм набуває місцеве самоврядування за часів існування Української козацької держави, що було обумовлено її полко во-сотенним устроєм (ХVІІ

—ХVІІІ ст.). Полки та сотні одночасно були військовими та адміністративно-територіальними одиницями і користувалися військово-адміністративним самоврядуванням.

Після підписання в 1654 р. Договору між Україною та Московською державою починається процес поступової ліквідації українських форм місцевого самоврядування. Так, після смерті Гетьмана І. Скоропа

8джується так звана комендантська система, яка передбачала адміністративний нагляд за діяльністю органів місцевого самоврядування з боку російських комендантів.

У 1764 р. ліквідується Гетьманство, а в 1783 р. магістратські та ратушні суди замінюються судами «по учреждению о губерниях» та скасовується полково-сотенний устрій. Після видання

Катериною ІІ 21 квітня 1785 р. «Жалованой грамоты на прав а и выгоды городам Российской Империи» були створені нові станові органи міського самоврядування — міські думи, і процес уніфікації форм місцевого самоврядування в Україні за російським зразком було завершено. Внаслідок муніципальної реформи Катерини ІІ були запроваджені нові установи міського самоврядування. При цьому міське управління поділялося на загальноміське та станове.

З метою ви рішення справ міських станів створювалися управи: купецька, міщанська, ремісницька, іноземних ремісницьких цехів, найманих служителів, робітників. У загальній думі також існували відділення, які відображали її становий склад.

Реформа міського самоврядування була розпочата у 1870 р.

Вона передбачала заміну станово-бюрократичних органів управління містом всестановими органами. Згідно з По ложенням 1970 р. систему органів міського громадського управління складали: ? міські виборчі збори (проводилися один раз на три роки для обрання гласних); ? міська дума (розпорядчий орган); ? міська управа (виконавчий орган).

Міська дума складалася з міського голови, гласних та голови повітової земської управи і представника духовного відомства.

Міський голова одно часно виконував функції голови думи і голови управи. Усі члени управи обиралися думою.

За часів Української Народної Республіки здійснено спробу реформувати місцеве самоврядування.

Конституція УНР від 29 квітня 1918 р. передбачала, що конституційний лад України мав базуватися на засадах принципу децентралізації: землям, волостям і громадам надавалися права широкого самоврядування. Ст.26 Конституції закріпл ювала принцип організаційної самостійності місцевого самоврядування: «Всякого рода справи місцеві впорядковують виборні Ради і Управи громад, волостей і земель. Їм належить єдина безпосередня місцева власть: міністри УНР тільки контролюють і координують їх діяльність, безпосередньо і через визначених ними урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а вс які спори в цих

9справах рішає Суд Української Народної Республіки». Проте ці конституційні положення не були реалізовані.