Тема 1. ВСТУП ДО ПСИХОЛОГІЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА НАВЧАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

1.1. Аналіз педагогічних систем з позиції теорії управління

Функціональна подібність між процесами управління і навчання

Дослідники у галузі соціальних систем давно помітили функціональну подібність між процесами управління та навчання. Теорія управління та педагогічна теорія розвивалися на спільних засадах — уявленнях про людину, її потреби, закономірності розвитку тощо. І управління, і навчання є видами людської діяльності, отже мають такі основні функціональні блоки, як мотив, ціль, планування, переробка інформації, концептуальна модель, прийняття рішення, дії, перевірка результатів і корекція дій (Б. Ф. Ломов). Найважливіша функція менеджменту — зробити продуктивними довірені йому людські ресурси. А що є найважливішою функцією навчання? Подібно до менеджменту це розкриття потенціалу тих, хто навчається, але треба додати, яким чином — шляхом формування певного кола знань, умінь та навичок. Як у педагогіці існують різні парадигми навчання, так і в менеджменті є різні погляди на способи досягнення цілей управління.

Так, у практиці управління персоналом відомими є три основні теорії: теорія X, теорія Y, теорія Z.

Теорія X виходить з того, що, по-перше, всі люди є ледачими, по-друге, людей треба примушувати до праці економічно, адміністративно, психологічно (тобто застосовувати політику «батога і пряника»), по-третє, більша частина працівників не здатна брати на себе відповідальність, є неініціативною і потребує постійного контролю.

Відповідно до теорії Y праця для людини є природною і бажаною. Люди прагнуть брати на себе відповідальність і зацікавлені в результатах. Працівники є ініціативними, винахідливими, здатними до творчості. Прагнення людини до праці безпосередньо залежить від винагороди.

Теорія Z ґрунтується на особливостях японських менеджерів стосовно питань турботи про персонал, форм прийняття управлінських рішень, організації зайнятості, просування, відповідальності працівників. Розв’язуючи проблеми піклування про персонал, японські менеджери орієнтуються на організацію піклування про людину загалом (побут, дозвілля, навчання дітей тощо). Японським підприємцям властива групова форма прийняття управлінського рішення, тобто щирий обмін інформацією та ідеями між вищим керівництвом і працівниками. Вище керівництво не приймає рішень щодо стратегічного розвитку підприємства доти, доки і керівники середньої ланки, і працівники фірми не усвідомлять сутності проблеми й не нададуть своїх пропозицій.

Отже, теорія X Дугласа МакГрегора є обґрунтуванням традиційних підходів до управління людськими ресурсами і певною мірою перегукується з авторитарною парадигмою в педагогіці, а його ж теорія Y та теорія Z (Вільяма Оучі), які можна співвіднести з гуманістичною освітньою парадигмою, зумовлюють інноваційні підходи в менеджменті.

У науці термін «управління» тлумачать з трьох позицій:

1.Управління як діяльність (В.С.Лазарев, Г.Х.Попов, М.М.Поташник, А.Файоль та ін.). Це визначення є важливим з точки зору зорієнтованості у визначенні на отримання предметного результату. Але воно не акцентує увагу на зміні в перебігу цієї діяльності суб’єктного досвіду учасників.

2.Управління як вплив однієї системи на іншу, однієї людини на другу чи групу (В.Г.Афанасьєв, А.А.Орлов, Н.С.Сунцов, Н.Д.Хмель та ін.). За цього розуміння управління розглядають як цілеспрямований вплив суб’єкта на об’єкт та зміну останнього. Таке трактування слабко враховує суб’єкт-суб’єктну природу управління, оскільки активність визнається лиш за тим, хто управляє, а той, ким управляють, сприймається як пасивний виконавець, який суворо дотримується нав’язаних норм.

3.Управління як взаємодія суб’єктів (В.Г.Зверева, П.І.Трет’яков, Т. І. Шамова, В. О. Якунін та ін.). Під взаємодією розуміється складний різноманітний процес, в якому зміна сторін є не тільки взаємопов’язаною, а й взаємозумовленою. Взаємодія — це цілісна, внутрішню диференційована система, що самостійно розвивається. Таке розуміння управління зумовлює взаємні зміни тих, хто управляє, і тих, ким управляють.

Особливості управління педагогічними системами

Управління виступає загальним критерієм виокремлення структурних елементів будь-якої соціальної системи, зокрема й педагогічної. Саме шляхом управління реалізується ціль, котра стоїть перед соціальною системою й визначає характер її функціонування і розвитку (В.Г.Афанасьєв). На думку В.О.Якуніна, проблеми навчання та виховання належать до числа тих, розроблення яких сьогодні наполегливо вимагає системного підходу. За його визначенням, педагогічні системи є реальними (за походженням), соціальними (за субстанціональною ознакою), складними (за рівнем складності), відкритими (за характером взаємодії із зовнішнім середовищем), динамічними (за ознакою мінливості), імовірнісними (за способом детермінації), цілеспрямованими (за наявністю цілей), такими, що здійснюють самоуправління (за ознакою керованості)1.

Педагогічна система — це соціально зумовлена цілісність учасників педагогічного процесу, які взаємодіють на засадах співпраці між собою, навколишнім середовищем і його духовними й матеріальними цінностями, яка є спрямованою на формування та розвиток особистості. Педагогічну систему являє собою і освітній навчальний заклад, і цілісний педагогічний процес, в якому процес навчання є підсистемою і також розглядається як система. Своєю чергою, навчальне заняття теж є складною системою і виступає підсистемою процесу навчання. Сучасні дослідники по-різному представляють структуру педагогічної системи. Розглянемо три підходи.

Є. Л. Белкін подає педагогічну систему так (рис. 1.1).

Рис. 1.2 унаочнює структуру педагогічної системи за В.Я.Сквирським.

Система, запропонована Н.В.Кузьміною, характеризується перетином вертикальних і горизонтальних зв’язків між усіма її елементами (рис. 1.3).

Бачимо, хоч би які відмінності мали розглянуті системи, всі вони містять такі обов’язкові складові, як ціль, суб’єкти педагогічного процесу (педагоги і ті, хто навчаються) та способи чи умови взаємодії між ними. Для забезпечення найкращого рівня функціонування та розвитку педагогічних систем, упорядкування процесів і станів у них, нейтралізації деструктивних впливів різних стихійних чинників необхідним є управління.

Спільна діяльність навчання та її структура

Розгляд навчання з позицій теорії управління ґрунтується насамперед на тому, що воно являє собою спільну діяльність. За В.А.Козаковим, спільна діяльність — це організована система активності індивідів, які цілеспрямовано взаємодіють для створення об’єктів матеріальної й духовної культури. Ознаками спільної діяльності є:

• наявність єдиної цілі для всіх учасників;
• необхідність загальної мотивації;
• об’єднання індивідів, що сприймається як єдине ціле;
• розподіл єдиного процесу на окремі операції та закріплення цих операцій за окремими учасниками спільної діяльності;
• узгодженість дій учасників у просторі й часі (темп, інтенсивність, ритмічність);
• єдиний простір та оригінальність виконання індивідуальних дій різними людьми;
• наявність управління спільною діяльністю як спосіб узгодження дій учасників.

Отже, спільна діяльність є невід’ємним атрибутом суспільства й основою для виховання і навчання. Водночас у процесі індивідуального розвитку людини має відбуватися становлення її як суб’єкта спільної діяльності. Процес навчання являє собою спільну діяльність багатьох його учасників. Координація й об’єднання їхніх зусиль вимагають постійної взаємодії між ними. Узгодження спільних дій, організація взаємодії досягаються завдяки спілкуванню, через встановлення вертикальних і горизонтальних каналів формальних та неформальних комунікацій між учасниками педагогічного процесу. Управління навчанням являє собою координацію роботи учасників спільної навчальної діяльності для реалізації поставлених цілей.

Для ефективного управління будь-якою діяльністю слід зважати на її особливості. Схарактеризуємо навчальну діяльність як різновид спільної діяльності. Навчальна діяльність — це специфічний вид людської діяльності, спрямований безпосередньо на зміну її суб’єкта (збагачення досвіду того, хто навчається) (В.А.Козаков, М.В.Артюшина). Як і будь-яка діяльність, навчальна діяльність характеризується суб’єктністю, активністю, предметністю, цілеспрямованістю, наявністю структури та змісту. Але існують певні особливості, що дають змогу розглядати навчальну діяльність як специфічний вид діяльності. Особливими ознаками навчальної діяльності є:

1)полісуб’єктність (наявність, як мінімум, двох рівноправних суб’єктів — того, хто навчає, і того, хто навчається);
2)навчальна діяльність зумовлює зміни самого суб’єкта;
3)впливаючи на розвиток, навчальна діяльність залежить від розвитку та спирається на досягнутий рівень розвитку особистості;
4)навчальна діяльність є спеціально спрямованою на опанування навчального матеріалу і розв’язання навчальних задач;
5)у навчальній діяльності засвоюються загальні способи дій та наукові поняття;
6)загальні способи дій передують розв’язанню завдань;
7)зміни психічних властивостей і поведінки тих, хто навчається, залежать від результатів їхніх власних дій.

Отже, специфіка навчальної діяльності визначається тим, що її метою і результатом є зміни самого суб’єкта, які полягають в опануванні ним певних способів дій, а не в зміні предметів, із якими діє суб’єкт навчальної діяльності (Д.Б.Ельконін, Ю.І.Машбиць).

Концептуальною основою розгляду навчальної діяльності з позиції теорії управління в межах системного підходу є такі положення:

1.Якщо виховання та навчання розглядати як організовану форму соціальних впливів, тоді вони можуть бути описані з позиції теорії управління. Визнання управління як механізму навчання дає можливість розглядати його як процес управління психічним розвитком людини.

2.У процесуальному плані навчання може бути представлене як єдність основних функцій із вирішальною роллю цілепокладання, що послідовно та циклічно змінюють одна одну і тим самим утворюють педагогічну технологію.

3.Управління в навчанні має циклічний характер із послідовним переведенням учнів з одного психологічного стану до іншого, визначаючи цим постійний і поступовий процес їхнього психічного розвитку.

4.Діяльність того, хто навчає, і того, хто навчається, може бути описана однією функціональною схемою, оскільки у навчанні кожен із них є суб’єктом управління щодо інших або до самого себе.

5.Позиція студента (учня) як суб’єкта діяльності, а саме суб’єкта управління та самоуправління, є вирішальним чинником розвитку й саморозвитку його особистості.

6.Критеріями ефективності навчання та виховання можуть бути визначені зміст і рівень сформованості у студентів-випускників основних функцій управління, що виступають як соціально та професійно значущі якості особистості. При цьому соціальне та професійне становлення особистості студента розглядається як форма його психічного розвитку1.

Виходячи з цих положень, у результаті організації навчальної діяльності має бути створена система як організоване складне ціле, в якому «взаємодія частин є важливішою, ніж самі частини»2. Елементами цієї системи є суб’єкт, ціль, мотив, засоби, процес, предмет (об’єкт), умови, продукт, результат, які утворюють організаційно-психологічну структуру діяльності, що складається з двох груп елементів:

• організаційна: суб’єкт — процес — предмет — умови — продукт;
• соціально-психологічна: ціль — мотив — спосіб — результат1.

Розглянемо структуру діяльності на прикладі лекції (табл.1.1).

Сучасні дослідження свідчать, що значна кількість студентів вищих навчальних закладів не виступає активним суб’єктом навчальної діяльності та управління нею. Отже, існує потреба у зовнішньому педагогічному управлінні. Предметом педагогічної діяльності і є управління навчальною діяльністю тих, хто навчається. Від педагогів — вчителів і викладачів значною мірою залежить, чи буде зовнішнє управління навчальною діяльністю трансформуватися суб’єктами цієї діяльності у самоуправління. Повертаючись до розглянутого вище прикладу лекції, зазначимо, що за умов догматичного, репродуктивного її проведення, за відсутності пошуку спільних цілей та способів їх досягнення навряд чи психічним результатом студентів стане прагнення самостійного творчого пошуку, активність, навчальна мотивація. А у разі проблемного викладення матеріалу, залучення студентів до підготовки та проведення лекції, спирання на їхні особистісні та професійні інтереси, поштовху до подальшого самостійного вивчення і, звісно, якщо такий підхід є систематичним, навіть окрема лекція може стати внеском у розвиток і формування особистості студентів.

Таблиця 1.1

АНАЛІЗ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ СТРУКТУРИ ДІЯЛЬНОСТІ СТУДЕНТІВ ТА ВИКЛАДАЧІВ