Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.10.2. Вплив нового зовнішньополітичного мислення, американо-радянського співробітництва на світові процеси


< Попередня  Змiст  Наступна >

10.2. Вплив нового зовнішньополітичного мислення, американо-радянського співробітництва на світові процеси


Нове зовнішньополітичне мислення, американо-радянське співробітництво позитивно впливали на світові процеси. З 4 листопада 1986 р. до 19 січня 1989 р. тривала Віденська зустріч країн-учасниць НБСЄ. На цій зустрічі усі аспекти загальноєвропейського процесу — політичний, військовий, економічний, гуманітарний — отримали свій подальший розвиток. Радянський Союз демонстрував гнучкість у сфері безпеки та роззброєння, а також при вирішенні гум анітарних проблем. Цьому слугували прийняття Москвою принципу розумної достатності у сфері оборони, а також готовність розглядати проблему прав людини як невід’ємний елемент європейського процесу. В свою чергу наступальна позиція Заходу щодо питань «третього кошика» супроводжувалася поступками в галузі роззброєння.

Віденська зустріч здійснила справжній прорив у двох важливих сферах — військовій та гум анітарній. Насамперед була досягнута домовленість про початок безпрецедентних переговорів про звичайні збройні сили в Європі — в рамках процесу НБСЄ. Це стало вагомим кроком у поширенні політичної розрядки на військову сферу. Що стосується гуманітарної сфери, то у Відні вперше було сформульовано концепцію «людського виміру» НБСЄ.

У рамках Віденської зустрічі з 17 лютого 1987 р. до 10 січ ня 1989 р. проходили консультації 23 країн-членів НАТО й ОВД, під час яких був вироблений мандат переговорів про звичайні сили в Європі. В ході консультацій СРСР та інші країни ОВД зробили кроки, які сприяли розблокуванню переговорів про взаємне скорочення збройних сил та озброєнь у Центральній Європі, які безрезультатно проходили у Відні з жовт ня 1973 р. і дали змогу вийти на взаємоприйнятний варіант домовленостей. Позитивно відбилася на ході консультацій також заява М. Горбачова в ООН 7 грудня 1988 р. про значне скорочення Радянським Союзом своїх збройних сил в односторонньому порядку. Всього в європейській частині СРСР скороченню підлягало 10 тис. танків, 8,5 тис. артилерійських систем, 800 бойових літаків; особовий склад збро йних сил зменшувався на 500 тис. осіб.

Було досягнуто домовленості про значне розширення зони переговорів — район скорочення охоплював усю сухопутну територію країн-учасниць в Європі від Атлантики до Уралу,

велику частину Туреччини, радянське Закавказзя, а також усі європейські острівні території країн-учасниць.

В ході консультацій був встановлений взаємозв’язок переговорів із гельсінським процесом. По-перше, переговори 23 країн мали проходити в тому самому місці (Відень) і розпочатися в той же час (6 березня 1989 р.), що й переговори всіх 35 країнучасниць НБСЄ про за ходи зміцнення довіри і безпеки, рішення про проведення яких було прийнято у Відні. По-друге, передбачалося проведення регулярних зустрічей усіх країнучасниць НБСЄ для обміну думками та інформацією щодо ходу переговорів про звичайні збройні сили в Європі. По-третє, результати переговорів мала розглянути наступна зустріч НБСЄ (1992 р.).

Важливим досягненням Віденської зу стрічі стало рішення про скликання Конференції з людського виміру НБСЄ, яка мала провести три наради: у Парижі (травень-червень 1989 р.), у Копенгагені (червень 1990 р.) та у Москві (вересень-жовтень 1991 р.). Запропонований механізм дав змогу у подальшому швидко просуватися на шляху нормотворення у сфері прав людини, формувати інститути та інструменти захисту ци х прав, утілювати у життя задекларовані принципи й цінності.

У відповідності з рішеннями Віденської зустрічі 9 березня 1989 р. у столиці Австрії стартували два переговорні процеси: переговори 35 країн-учасниць НБСЄ про заходи зміцнення довіри й безпеки, а також переговори 23 країн ОВД і НАТО про звичайні збройні сили в Європі.

Переговори 35 країн проходили у відповідності з мадр идським мандатом. 17 листопада 1990 р. країни-учасниці загальноєвропейського процесу прийняли Віденський документ, який практично замінив документ Стокгольмської конференції. Він передба-чав наступні нові заходи зміцнення довіри й безпеки: ? щорічний обмін інформацією про структуру, чисельність та дислокацію збройних сил, озброєння, плани закуповування військової техніки, а також про військові бюджети; ? механіз м консультацій та співробітництва стосовно незвичайної військової діяльності; ? угоду про повідомлення та прояснення небезпечних інцидентів військового характеру; ? домовленість про створення системи прямого зв’язку між країнами-учасницями з метою термінового передання важливих повідомлень у сфері контролю над озброєнням.

Новий пакет заходів зміцнення довіри й безпеки став практичним кроком на шляху реалізації концепції військової відкрито-сті, транспарентності та передбачуваності у військовій сфері, суттєво зміцнював довіру між усіма країнами-учасницями НБСЄ.

Важливим проявом кардинальних перемін на Європейському континенті стала підготовка та підписання 19 листопада 1990 р. в Парижі Договору про звичайні збройні сили в Європ і. Країни Заходу і Сходу брали на себе зобов’язання скоротити свої звичайні озброєння таким чином, щоб колективні верхні рівні для кожної із груп держав не перевищували: бойові танки — 20 тис. одиниць; бойові броньовані машини — 30 тис. одиниць; артилерійські системи (калібр 100 мм. і вище) — 20 тис. одиниць; бойові літаки — 6,8 тис. одиниць; ударні вер тольоти — 2 тис. одиниць. Одночасно встановлювалася максимальна квота для кожної країни, яка коливалася від 33,3% для танків і броньових машин, до 37,8 % для бойових літаків.

Згідно Договору процес скорочення озброєнь повинен був тривати 40 місяців і проходити в три етапи: на першому скороченню підлягало 25 % озброєнь, на другому

— 60 %, на третьому

— 100 %. Скорочення мало відбуватися шляхом знищення, переобладнання дл я невійськових цілей (це стосувалося танків та броньованих машин), розміщення у стаціонарній експозиції, використання в якості наземних цілей або у процесі навчання.

Підписання та реалізація Договору про ЗЗСЄ створювало реальні передумови демонтажу біполярної конфронтаційної системи безпеки, яка складалася десятиліттями в Європі та базувалася на військовій потузі. Рівновага сил від Атлантики до Уралу на ни зькому рівні, механізм роззброєння та ефективного контролю стали суттєвими військово-політичними складовими пошуку нової загальноєвропейської структури безпеки.

Демократичні революції в країнах Центральної та Східної Європи, падіння Берлінського муру та об’єднання Німеччини стали етапними подіями процесу розвалу ялтинськопотсдамської си-стеми європейського порядку, завершення «холодної війни» та розколу Європи на ан тагоністичні табори. Ці події гостро поставили питання про забезпечення стабільності на континенті.

Спільне бажання європейських країн знайти відповідь на виклики бурхливого часу прискорило підготовку до нової загальноєвропейської зустрічі у верхах. В липні 1990 р у Відні

розпочав роботу підготовчий комітет самміту, який було вирішено прове-сти у Парижі. Нарада глав держав та урядів 34 країн-учасниць НБСЄ тривала з 18 по 21 листопада 1990 р. У французькій столиці був прийнятий безпрецедентний для європейської політики пакет документів та рішень: Паризька Хартія для нової Європи, Спільна декларація 22 країн Варшавського Договору та НАТО, Договір пр о звичайні сили в Європі. На нараді був підтверджений Віденський документ про заходи зміцнення довіри та безпеки. У контекст паризьких рішень органічно вписувався і Договір про остаточне врегулювання стосовно Німеччини, який було підписано в Москві 12 вересня 1990 р.

Основним документом Наради стала Паризька Хартія для нової Європи, яка констатувала: «Ера конфронтації та р озколу Європи завершилася. Ми заявляємо, що віднині наші відносини базуватимуться на взаємній повазі та співробітництві». 34 країниучасниці НБСЄ дійшли згоди та зафіксували єдині принципи європейського життя: демократія, заснована на правах людини і основних свободах; розвиток через економічну свободу та соціальну справедливість; однакова безпека для всіх.

Паризька Хартія започаткувала процес ін ституціалізації НБСЄ. Було прийнято рішення про створення відповідних інститутів та структур Наради. Запроваджувався триступеневий механізм регулярних політичних консультацій: зустрічі у верхах; засідання Ради міністрів закордонних справ як центрального форуму політичних консультацій; Комітет старших посадових осіб. У Празі створювався секретаріат НБСЄ, у Відні — Центр із запобігання конфліктів, у Варшаві — Бюро зі вільних виборів. Передбачалося засну вання Парламентської асамблеї НБСЄ.

Міжнародний резонанс мала Спільна декларація 22 держав, яка засвідчила подолання блокового менталітету. Запропонована Радянським Союзом у формі Договору між НАТО і ОВД, вона врешті постала як багатостороння угода суверенних держав. 22 країни-члени ОВД і НАТО проголошували, що «в нову епоху, що відкривається в європейських відносинах, вони більше не є супротивниками і будув атимуть нові відносини партнерства та простягають один одному руку дружби». Політично і психологічно Декларація руйнувала «образ ворога», який панував у Європі більше 40 років «холодної війни».

Паризька нарада підтвердила свою повну підтримку ООН, підвищенню її ролі в сприянні міжнародної безпеки та миру.

Нове політичне мислення в зовнішній політиці СРСР, налагодження американо-радянських відносин стало передумовою вирішення регіональних конфліктів. 8 лютого 1988 р. М. С. Горбачов офіційно заявив про початок виведення радянських військ з Афганістану 15 травня того ж року. Після досить складних переговорів між СРСР, США, Афганістаном і Пакистаном 14 квітня 1988 р. в Женеві було укладено чотиристоронню угоду по Аф ганістану. Згідно угоди із ДРА повністю виводилися радянські війська. СРСР, США і Пакистан зобов’язувались не надавати ніякої воєнної і фінансової допомоги учасникам внутрішньоафганського конфлікту.

Процес виведення радянських військ з ДРА розпочався 15 травня 1988 р. і був завершений 15 лютого 1989 р. За роки війни в Афганістані загинуло близько 14,5 тис. радянських со лдат і офіцерів, 53753 чол. — поранених і хворих, 417 чол. — полонених і тих, хто пропав без вісті. Всього через війну в ДРА прой-шли 620 тис. радянських військовослужбовців. На ведення війни і допомогу Кабульському режиму щорічно витрачалося за деякими даними до 3 млрд. доларів. Крім великих воєнних і економічних втрат афганська війна завдала серйозного удару по міжна родному престижу радянської держави.

СРСР почав докладати значні зусилля для розблокування і врегулювання дипломатичними методами військово-політичних конфліктів в Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа. Скорочувалася фінансово-економічна і воєнна допомога іншим країнам «соціалістичної орієнтації». В 1988 р. за сприяння радянської дипломатії В’єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба — з Анго ли.

Влітку 1988 р. за посередництвом ООН при активній ролі СРСР і США вдалося припинити кровопролитну і надзвичайно виснажливу війну між Іраком та Іраном, яка була розв’язана Іраком у вересні 1980 р. Ірано-іракський конфлікт виник унаслідок тривалих суперечок з прикордонних питань, а також у результаті розбіжностей політичного, національного та релігійного характеру. Він по в’язаний з внутрішньополітичними, економічними та соціальними проблемами Ірану та Іраку, співвідношенням сил на Близькому та Середньому Сході. Однією з головних його причин стала боротьба за гегемонію в Перській затоці.

Початок війни між Іраком та Іраном став поштовхом до перегляду геополітичних інтересів цілого ряду держав, які визначали політичну карту світу в др угій половині 80-х років. Суперечливою виявилася позиція наддержав, коті розглядали

війну крізь призму глобального протистояння «Схід-Захід» і забезпечення своїх інтересів у регіоні. СРСР і США проголосили про свій нейтралітет. Але після ряду перемог іранської армії сталися зміни в позиції США, які прийняли політику схилення до інтересів Іраку. Між ними відновилися дипломатичні відносини, США надавали Іраку пільгові кредити, скасували ембарго на торгівлю. В той же час США тає мно постачали зброю Ірану (т. зв. операція «Іран-контрас», «Ірангейт»). Це засвідчило кризу політики американського нейтралітету в конфлікті, виявило лицемірство політики США та прірву між проголошеним та реальним політичним курсом. Ірано-іракська війна негативно вплинула на ситуацію на Близькому та Середньому Сході, вкрай загострила проблему безпеки Пе рської Затоки. Ескалація воєнних дій, «танкерна війна» у Затоці, значне нарощування там іноземної військової присутності призвели до загрозливої інтернаціоналізації конфлікту. Численні спроби врегулювання конфлікту, що здійснювалися ООН, Рухом неприєднання, Організацією Ісламська Конференція, Лігою Арабських Держав (ЛАД) тривалий час не мали успіху. Лише у другій половині 80-х років після позитивного повор оту у радянсько-американських відносинах склалися міжнародні передумови для припинення війни.

Регіональні передумови для припинення конфлікту зумовлювалися значними втратами обох сторін, ускладненням внутрішнього становища. Після того, коли ситуація на фронтах зайшла у глухий кут, Іран погодився взяти резолюцію Ради Безпеки ООН № 598 за основу мирного врегулювання. У вересні 1990 р. Ірак погодився на вр егулювання спірних питань з Іраном, прийнявши його умови.

Восьмирічна Ірано-Іракська війна привела до зростання зовнішнього боргу Іраку (80 млрд. доларів). Але війна також стимулювала мілітаризацію країни і посилила політичні амбіції президента Іраку Саддама Хусейна, його претензії на лідерство в арабському світі.

2 серпня 1990 р. армія Іраку вторглася в Кувейт, учинивши неспро воковану агресію проти цієї суверенної держави. Емір та уряд Кувейту втекли в Саудівську Аравію. Нечисленна армія змогла вчинити лише слабкий опір. Кувейт було повністю окуповано і оголошено 19 провінцією Іраку.

Такі дії Іраку були рішуче засуджені Радою Безпеки ООН, яка зажадала негайного виведення іракських військ з Кувейту і ввела широкі економічні санкції щодо Іраку.

Багато держав направили в Саудівську Аравію військові контингенти і озброєння для захисту цієї країни від можливої іракської агресії (операція «Щит пустелі»). Свої війська до Перської затоки вирядила 31 країна. Загальна чисельність багато національних сил становила близько 742 тис. чол., з них американський контингент — 430 тис., Туреччини — близько 100 тис., Саудівської Аравії — 118 тис., Великої Британії — 35 тис., Франції — 10,5 тис., Єгипту — 19 тис., Сирії — 15 тис., ОАЕ — 40 тис., Оману — 25,5 тис., Марокко й Пакистану — по 5 тис. чол. Військові кораблі США та інших країн патрулювали у водах Перської затоки, Ч ервоному та Середземному морях.

Становище ускладнювалося неврегульованістю палестинського питання та відсутністю єдності в арабському світі щодо дій Іраку. Лівія, Йорданія та Організація визволення Палестини (ОВП) підтримали агресора.

Посилаючись на каральні акції ізраїльських властей проти арабів в Єрусалимі, осуджені Радою Безпеки ООН, Саддам Хусейн претендував на роль захисника арабських народів від Ізраїлю і пов’язу вав кувейтське питання з вирішенням палестинської проблеми.

Оцінюючи дії Іраку як виклик світовому співтовариству, Рада Безпеки ООН прийняла ряд резолюцій, що вимагали безумовного припинення анексії Кувейту, проте Багдад ігнорував ці заклики. Тоді Рада Безпеки ООН 29 листопада 1990 р. дванадцятьма голосами при двох «проти» (Куба, Ємен) і одному «такому, що у тримався» (Китай) ухвалили резолюцію № 678, яка передбачала застосування сили в разі, якщо Ірак до 15 січня 1991 р. не виконає попередні резолюції і не виведе свої війська з Кувейту.

Відносно п озиції СРСР слід виділити декілька етапів у його ставленні до подій у Перській затоці. Перший етап — від початку іракської агресії 2 серпня 1990 р. до прийняття Радою Безпеки ООН резолюції № 678. СРСР робив усе можливе, щоб урегулювати кризу політичними засобами, запобігти руйнівному впливові конфлікту на політичну атмосферу після завершення «холодної війни». СРСР на пос тійній основі взаємодіяв з керівництвом США, іншими постійними членами Ради Безпеки ООН, арабськими та іншими мусульманськими країнами. Він підтримував тісні контакти з іракською стороною.

Другий етап у радянській політиці розпочався після прийняття РБ ООН резолюції № 678 і тривав до початку воєнних дій у січні 1991 р. На цьому етапі радянська дипломатія значно активізувала свої зусилля щодо політичного врегулювання конфлікту.

Третій етап розпо чався у січні й тривав до лютого 1991 р., від початку війни до сухопутних воєнних дій. Він охопив план урегулювання (т. зв. план Горбачова), місію Є. Примакова, радянсько-іракські переговори в Багдаді та Москві. Цей етап виявив відсутність можливостей у радянської дипломатії впливати на своїх традиційних партнерів у постконфронтаційний період.

15 січня 1

991 р. закінчився термін дії ультиматуму ООН. 17 січня багатонаціональні сили антиіракської коаліції на чолі з США завдали масових повітряних і ракетних ударів по військових та інших об’єктах Іраку та Кувейту. 24 лютого 1991 р. розпочався сухопутний наступ інтернаціональних сил. В кінці лютого в результаті 100-годинної операції сухопутних військ іракські війська були розбиті. Ку вейт було визволено. Операція багатонаціональних сил «Буря в пустелі» успішно завершилась.

В результаті цієї війни Ірак втратив понад 70 тис. чоловік, було зруйновано велику кількість військових та промислових об’єктів. Значних втрат зазнав і Кувейт, який був ареною інтенсивних бойових дій.

Ефективне п риборкання агресора стало можливим лише в умовах припинення конфронтації між США та СРСР.

Криза в Перській затоці дала поштовх близькосхідному мирному процесу. В 1991 р. в Мадриді було покладено початок новому етапу переговорного процесу між арабами та Ізраїлем під егідою США та СРСР. Але суттєвих зрушень у вирішенні близькосхідної проблеми не відбулося. Екстремістські сили з обох сторін вдалися до чергових провокацій, що призвело до нового заго стрення ситуації в цьому вибухонебезпечному регіоні світу.

В середині 80-х років почали нормалізовуватися радянськокитайські відносини. Поступово зростала взаємна торгівля, обсяги якої значно скоротилися за період радянсько-китайської конфронтації у попередні роки. У 1985 р. була підписана угода про товарообіг і платежі на 1986

—1990 рр., за якою загальний обсяг торгівлі за п’ятиріччя мав скласти 12 млрд крб. Між СРСР і КНР тако ж була підписана угода про економічне й технічне співробітництво, яка передбачала побудову семи нових і

Проте політичні зв’язки залишалися у підмороженому стані у зв’язку з відомими «трьома перешкодами» (Афганістан, В’єтнамКамбоджа, радянські війська в Монголії). Були й інші перешкоди, серед яких дослідники називають часті зміни радянського найвищого керівництва і незрозумілу для Пекіна радянську перебудову. Та з часом радянсько-китайські відносини стали розвиватися більш дина мічно. Були відновлені контакти між вищими законодавчими органами двох країн — Верховною Радою СРСР і Всекитайськими зборами народних представників, здійснювалися обміни делегаціями на високому представницькому рівні, у практику ввійшли зустрічі міністрів закордонних справ на сесіях ГА ООН, проводилися регулярні консультації на рівні заступників міністрів закордонних справ із двосторонніх і міжнародних питань. Відновилися переговори з прикор донних питань, були відкриті радянське консульство у Шанхаї та китайське в Ленінграді, активізували свою діяльність товариства китайсько-радянської дружби, у дедалі ширших масштабах почали здійснюватися культурні зв’язки. Все це засвідчувало зміцнення добросусідських відносин між двома країнами і приносило користь не тільки обом народам, а й міжнародній ситуації в цілому.

Важливою віхою у китайськ о-радянських відносинах кінця 80-х років став візит Президента СРСР М. Горбачова до КНР 15—18 травня 1989 р. Необхідно підкреслити, що на час візиту згадані вище «перешкоди» фактично були усунені, що привело до повної нормалізації двосторонніх відносин.

Цей візит ві дкрив якісно новий етап у взаєминах між СРСР і Китаєм, основу яких склали універсальні принципи міждержавного спілкування — взаємна повага суверенітету і територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи одне одного, рівність і взаємна вигода, мирне співіснування.

В др угій половині 80-х років вдалося досягнути певних зрушень у взаєминах між СРСР і Японією. Під впливом політики перебудови в радянському суспільстві, нових підходів до міжнародних відносин політичний клімат у Японії щодо відносин із СРСР зазнає деяких змін. На початок 1986 р. склалися сприятливі передумови для відновлення після десятилітньої перерви зустрічей міністрів зак ордонних справ Японії та Радянського Союзу. Перша з них відбулася в січні 1986 р. в

реконструкцію 17 старих промислових об’єктів, зведених Радянським Союзом у Китаї в 50-ті роки.

Токіо. На ній радянський міністр закордонних справ Е. Шеварднадзе вперше пом’якшив жорстку офіційну позицію СРСР з територіальної проблеми.

У травні 19

86 р. у Москві відбулася друга зустріч міністрів закордонних справ СРСР та Японії. За оцінками радянської преси ці зустрічі засвідчили намір обох сторін будувати свої відносини на більш тривалій основі та міцному підґрунті. Було досягнуто певних практичних домовленостей, зокрема підписано низку угод у галузі культури та науково-технічного співробітництва. Під час переговорі в радянська сторона заявила про свій принциповий намір використовувати усі можливості для розвитку та поліпшення відносин з Японією по всіх напрямах, незалежно від її зв’язків з іншими країнами.

Протягом 1

986-1987 рр. поволі активізувалися контакти на урядовому рівні між радянськими зовнішньоекономічними організаціями та діловими колами Японії. У жовтні 1986 р. в Москві відбулася японська торговельно-промислова виставка, яка за своїми масштабами та складом учасників стала найбільшою за всю історію проведення подібних заходів.

Проте проблеми японсько-радянських економічних відносин суттєво ускладнила політика економічних санкцій і ужорсточення вимог до постачань у СРСР високотехнологічних товарів. У грудні 1986 р. Координаційний комітет з багатостороннього експортного контролю (КОКОМ) вкотре розширив перелік обмежень, а навесні 1987 р. розгорнулася масована кампанія проти японських фірм, які постачали до СРСР сучасне обладнання.

До того ж на поч атку 1988 р. японське Міністерство закордонних справ, зробивши висновок, що «цілі Радянського Союзу не змінилися», виступило з попередженням, ніби політика М. Горбачова є повторенням політики розрядки 70-х років і розра-хована на ослаблення зусиль Заходу щодо протидії СРСР. На вимогу тодішнього японського прем’єра Т. Такесіті в текст політи чної декларації «великої сімки», що засідала в Торонто (Канада) в червні 1988 р., було введене положення про радянську воєнну загрозу на Далекому Сході. Одночасно Такесіті закликав Захід здійснити міжнародний тиск на СРСР з «проблем північних територій». І все ж перебудовні процеси в СРСР, демократизація радянського суспільства, загальне потепління міжнародної обстановки наприкінці 80-х років викликали відчутні зміни у ставленні Японії до СРСР. На той час розширення контактів на

Підсумовуючи вищесказане від мітимо наступне. З приходом в СРСР до влади «команди Горбачова» різко змінилися акценти зовнішньої політики радянської держави. В основу міжнародних відносин було закладено нові підходи, що згодом отримали назву «нового мислення». Поступовий відхід від політики конфронтації з країнами Заходу, миролюбні ініціативи М. Горбачова розтоплювали недовіру до Радянського Союзу як «імперії зла».

На покращення міжнародних відносин в найбільшій мірі вплинув перехід у взаєминах між СРСР і США від конфронтації до конструктивного співробітництва. Було підписано цілий ряд важливих двосторонніх угод по ядерному роззброєнню, що об’єктивно впливало на зміцнення міжнародної безпеки. В цілому за 1985—1991 рр. відбулося сім зустрічей лідерів двох наддержав, понад 30 зустрічей міністрів закор донних справ, сотні ро-бочих засідань радянських та американських експертів з різних проблем двосторонніх відносин.

Нова зовнішня політика СРСР, американо-радянське співробітництво позитивно впливали на характер міжнародних відносин. В дусі гельсінських домовленостей тривав загальноєвропейський процес. В січні 1989 р. міністри іноземних справ 33 європейських країн, США і Канади підписали Заключний документ Віденської сесії НБСЄ, який містив узгоджені заходи у всіх сферах відносин — політичній, економічній, військовій, гуманітарній і культурній. Вел ике

всіх рівнях між двома країнами стало закономірним явищем. Проте кардинальних зрушень у двосторонніх стосунках не відбулося. За образним висловом М. Горбачова, на рубежі 80— 90-х років японсько-радянські відносини нагадували жевріюче вогнище, яке не розгоряється, а більше димить. Ситуація не змінилася на краще й після візиту М. Горбачова у квітні 1991 р. до Японії — перших відвідин у повоєнний період Японських островів найвищою посадовою особою Радянського Союзу. В ході цього візиту М. Горбачов зустрівся з японськими діловими колами, наполегливо запрошував бізнесменів узяти участь у комплексному освоєнні газонафтового родовища в Західному Сибіру, у програмі модернізації цілого ряду радянських нафтопереробних заводів тощо. Але японці не поспішали йти назу стріч цим пропозиціям. В цілому ж стан японськорадянських торговельно-економічних відносин залишався на досить низькому рівні. Після розпаду СРСР цілий комплекс проблем відносин з Японією перейшов у спадок російській дипломатії.

значення мали розпочаті в березні 1989 р. у Відні в рамках Гельсінського процесу переговори 23 держав-учасників Організації Варшавського Договору і НАТО по звичайним озброєнням і збройним силам в Європі від Атлантики до Уралу. Прийнятий Договір передбачав масштабне скорочення звичайних озброєнь країн-членів ОВД і НАТО.

Нову сторінку загальноєвропейського процесу відкрила Паризька Нарада країн-учасниць НБСЄ, що проходила в листопаді 1990 р. Підсумковим документом зустрічі стала Паризька Хартія для нової Європи. Вона підтвердила вірність країн-учасниць Наради принципам Заключного Акта, прийнятого 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі, намітила конструктивну програму міжнародного співробітництва, відобразила їх прихильність демократії, заснованої на правах людини, на забезпеченні процвітання за умо ви гарантії економічної свободи і соціальної справедливості, визнала принцип рівної безпеки для всіх країн.

Новий зовнішньополітичний курс СРСР, американо-радянське співробітництво стали важливою передумовою вирішення регіональних конфліктів. В дев’ятимісячний термін — з 15 травня 1988 р. по 15 лютого 1989 р. були виведені радянські війська з території Афганістану. За активного сприяння радянського уряду відбулося розблокування і врегулювання дипломатичними методами військово-політичних конфліктів в Анголі, Мозамбіку, Нікарагуа. В 1988 р. за сп рияння радянської дипломатії В’єтнам вивів свої війська з Камбоджі, а Куба — з Анголи. Влітку того ж року за посередництвом ООН при активній ролі СРСР і США була припинена кровопролитна і надзвичайно виснажлива війна між Іраком та Іраном, що розпочалася ще в 1980 р.

Проте неспровокована агресія Іраку проти Кувейту, що відбулася 2 серпня 1990 р., знову привела до різкого загострення відносин у районі Перської затоки. Рада Безпеки ООН, світова громадськість рішуче засудила силову акцію Іраку. Ставлення СРСР до агресивних дій Іраку — свого стратегічного партнера на Середньому Сході — стало справжнім екзаменом нового зовнішньополітичного курсу радянської держави. Радянський ур яд робив усе можливе, щоб урегулювати кризу політичними засобами, запобігти руйнівному впливові конфлікту на міжнародні відносини після закінчення «холодної війни». Але вплинути на диктаторський режим Саддама Хусейна не вдалося. СРСР не надіслав своїх військ до складу багатонаціональних сил і не надав військової допомоги Іраку. В цілому позиція СРСР

В середині 80-х років почали нормалізовуватися радянськокитайські відносини. Візит Президента СРСР М. Горбачова до КНР, що відбувся в травні 1989 р., відкрив якісно новий етап у взаєминах між двома країнами. В другій половині 80-х років активізувались контакти на всіх рівнях між СРСР і Японією, але кардинальних зрушень у двосторонніх стосунках не в ідбулося.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
10.4. Серпневі події 1991 р. у Москві і розпад СРСР. Утворення СНД, закінчення «холодної війни» та її наслідки
ЗАГАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ ПОСТБІПОЛЯНОРНОСТІ
11.2. Проблема міжнародної безпеки за умов глобальних викликів постбіполярних часів
ПОГЛИБЛЕННЯ І РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ. КРАЇНИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
12.2. Сучасний етап європейської інтеграції
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki