< Попередня  Змiст  Наступна >

13.2. Відносини України з Росією та країнами СНД


Розпад СРСР поставив перед колишніми республіками нові завдання на міжнародній арені. Для Росії за нових геополітичних умов необхідно було зберегти інструмент впливу на колишні союзні республіки, що тепер перетворилися на незалежні держави, тому Б. Єльцин потребував наддержавного органу, що мав би закріпити домінуючі позиції Росії в регіоні. Однак на зустрічі глав дер жав України, Білорусії та Росії, що відбувалася у Мінську, йому вдалося домогтися створення лише союзу між колишніми республіками. 8 грудня 1991 р. Б. Єльцин, Л. Кравчук, С. Шушкевич підписали у Біловезькій Пущі угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД). Пізніше 21 травня було підписано Алма-Атинський протокол, за яким до співдружності долучилися колишні республіки СР

СР за винятком країн Балтії. Існування СНД мало б пом’якшити економічні та політичні наслідки розриву між країнами, що мали багаторічну спільну не тільки політичну та економічну історію, а й міцні культурні, наукові та етнічні зв’язки. Важливим завданням для нового союзу було встановлення принципу правонаступності, що на жаль так і не було ви конано до кінця. Потрібно нагадати, що інтеграційні процеси на території колишнього СРСР не завжди відповідали національним інтересам багатьох учасників, насамперед України. Саме тому СНД так і не виконало свою місію. У більшості випадків колишні «братні республіки» намагалися будувати взаємини з чистого аркуша на основі існуючої традиції міжнародного права. Вж е 11 грудня 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон про встановлення дипломатичних зносин з колишніми країнами СРСР, який передбачав будівництво відносин на рівноправній, паритетній основі з усіма країнами.

В рамках взаємовідносин України з колишніми республіками СРСР непрості стосунки склалися з Російської Федерацією. Перший договір, що був підписаний ще в листопаді 1990 р. між голо вою Верховної Ради України та Президентом Російської Федерації, заклав підвалини для нормальних і динамічних відносин. Однак за кілька місяців після краху комуністичної

На початку квітня 1992 р. головнокомандувач збройних сил СНД Є. Шапошников, згідно з указом президента Б. Єльцина, заявив, що Чорноморський флот перебуває під юрисдикцією тільки Російської Федерації. До того ж заяви вищого керівництва, зокрема віце-президента РФ О. Руцкого, в яких містилися територіальні претензії, змусили МЗС Украї ни вжиті адекватні заходи. Верховна Рада України прийняла заяву, де поряд із критикою логіки російських претензій зокрема заявлялося: «Якщо б Україна стала на такий шлях, вона б у свою чергу могла б заявити про своє право на частину Балтійського, Північного, Тихоокеанського флотів і Каспійської флотилії, а також висунути претензії щодо заселе них українцями суміжних з Україною територій.

Ще раз заявляємо, що Україна не має ні до кого територіальних претензій, але й не сприймає їх на свою адресу». Однак ця заява не зупинила російське керівництво від подальших кроків. У травні 1992 р. Парламент Росії, спекулюючи на болючій темі розірваних економічних зв’язків та міжет нічних конфліктів, заявив, що Ухвала Президії Верховної Ради СРСР про передачу Криму до складу УРСР не має законних підстав, чим грубо порушив суверенітет Української держави. Ця безпідставна та декларативна заява призвела до наростання конфлікту, що постійно підігрівався радикальними політиками та ЗМІ з обох сторін. Слід нагадати, що ситуація навколо Криму того час у була справді небезпечною, оскільки відбувалися збройні сутички на всьому посткомуністичному просторі — в Югославії, Придністров’ї, Закавказзі та Се-редній Азії. У відповідь українська сторона заявила протест, який підтримали міжнародні організації, зокрема й ОБСЕ. Наша сторона, у пошуках союзників, також звернулася до Північноатлантичної асамблеї із заявою, в якій ішлося: «За схемою, що вже використовувалася стру ктурами колишнього СРСР стосовно Прибалтійських держав, Парламент Росії сьогодні пробує мотивувати своє втручання у внутрішні справи України тим, що в

системи політична ситуація в Москві змінилася. Для Росії усвідомлення свого постімперського статусу відбувалося надзвичайно болісно. У країні була наявною криза національної свідомості, що базувалася на почутті образи та приниження внаслідок програшу великого змагання із Заходом. На всіх рівнях політичної еліти почали лунати незадоволені голоси з приводу втрати Росією статусу наддержави. Часто в цьому безпідс тавно звинувачували колишніх сусідів.

Криму нібито має місце порушення прав російського населення. Такими закидами безпідставно спекулюють створені і підтримувані з Росії на території Криму шовіністичні організації, діяльність яких спрямована на відокремлення Криму від України».

Влітку 1992 р. обидві сторони спробували зрушити процес навколо Криму та спадщини Чорноморського флоту з мертвої точ-ки. В результаті переговорів між кері вництвом Російської Федерації та України світ побачили Дагомиська та Ялтинська домовленості, котрі передбачали подвійне керівництво флотом і знімали проблему територіальних претензій. Однак ці договори не мали подальшої юридичної сили, оскільки українську сторону було позбавлено доступу на військові бази флоту, і вона не могла розпоряджатися його майном. До того ж 5 грудня 1992 р. з’їзд народних депутаті в Росії доручив Парламенту розглянути питання про статус міста Севастополя як частини Російської Федерації. У відповідь МЗС України заявило протест, а Верховна Рада виступила із заявою в якій зазначалося, що декларація парламенту Росії є прямим зазіханням на суверенітет Української держави. Нарешті Рада Безпеки ООН у липні 1993 р. засудила рішення П арламенту Росії «Про статус міста Севастополя» й визнала його несумісним із статутом ООН.

Отже, політичне протистояння, що виникло одразу після розпаду СРСР між колишніми сусідами, розв’язане не було. Криза 1992 р. у відносинах між Україною та Росією була найгострішою за всю історію двосторонніх взаємовідносин слов’янських країн. Лише зі зм іною внутрішньополітичної ситуації в обох країнах стосунки між ними потеплішали. Після жовтневих подій 1993 р. у Москві й розпуску реакційного парламенту та приходу до влади Л. Кучми в 1994 р., який задекларував курс на зближення з північним сусідом, почалася нормалізація стосунків між двома державами. Саме з цього часу політичні дискусії поступилися економічному сп івробітництву та налагодженню економічних зв’язків у рамках угоди про вільну торгівлю між РФ та Україною від 29 червня 1993 р. Хоча надалі залишалися невизначеними питання сплати Україною за користування російськими енергоносіями, спільної експлуатації газопроводу та використання інших транзитних можливостей України тощо. В 1994

—1995 рр. Україна підписала в рамках СНД цілу низку угод, зокрема про приєднання до євра зійського об’єднання вугілля та металу та Міждержавного економічного комітету, згідно з якими Україна мала узгоджувати свою тарифну

Не було остаточно вирішено й питання розподілу Чорноморського флоту на початку 1990-х років, оскільки пропо зиція України поділити майно флоту у співвідношенні 50 на 50 так і не дістала підтримки. У червні 1995 р. нарешті в Сочі було укладено угоду про розподіл майна Чорноморського флоту, однак вже за рік Державна Дума Росії прийняла закон «Про заборону розподілу Чорноморського флоту», що знову загальмувало процес взаємопорозуміння навколо Криму.

Од нак незабаром позиція Росії змінилася. Вже у 1996 р. весь світ побачив катастрофічний провал політики Росії на Північному Кавказі. Саме тому керівництво Російської Федерації було змушено відмовитися від планів тиску на Україну. Прийшов час врегулювати найвразливіші конфлікти й почати будувати відносини з нового аркуша. На початку 1997 р. пожвавішали консультації між керівництвом обо х держав, і нарешті було досягнуто домовленості про візит Б. Єльцина до Києва.

У травні 1997 р. у столиці нашої держави було підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Цей договір одразу охрестили «великим», оскільки він регламентував два найболючіших питання — Криму та сплати боргу України за енергоносії. Згідно зі статтею третьою: «Високі До говірні сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, регулювання спорів, незастосування сили, або загрози застосування сили, виключаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основн их свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права». Для України було найважливішим те, що РФ зобов’язувалася поважати непорушність існуючих кордонів та територіальну цілісність України. Хоча, незважаючи на ініціативи української сторони, не було проведено делімітизація кордону, що призвело до низк и конфліктів на кшталт протистояння навколо острова Тузли у

політику зі своїми економічними партнерами. Політика квот та тарифів прив’язувала українського виробника лише до економічного партнерства з нестабільною економікою Росії. Формується схема енергозалежності вітчизняного виробництва, що, у свою чергу призводить до подорожчання українських товарів, а отже, і втрати конкурентоспроможності.

Керченській протоці. Надалі відносини обох держав були позбавлені драматизму та напруги минулих років. Вони були переведені у площину економічної доцільності та прагматизму. Майже 40 % вітчизняного експорту — металопрокат, продукція машинобудування та АПК споживає Росія, водночас 90 % нафтопродуктів в Україні є російського виробництва. На 2004 р. загальний товарообіг між двома країнами становив 20 млрд дол. Відповідно, сучасним найва жливішим завданням для обох держав є створення максимально комфортних умов для економічного співробітництва.

Саме як форму економічного співробітництва розглядає Україна і СНД. Від самого початку формування співдружності існувало полярне бачення функцій цієї організації. Російське керівництво не приховувало, що СНД та Міжпарламентська асамблея країн СНД є інструментом впливу на колишні республіки СРСР, і найва жливіше місце відводилося саме Україні як стратегічному партнеру. Для України ж СНД — тимчасова організація, що мала послабити негативні наслідки розпаду СРСР. Отже українська сторона намагалася всіляко уникати зобов’язань, що могли б порушити в майбутньому її суверенітет. Вже на початку існування СНД Україна відмовилася направити миротворчий загін до Таджикистану, чим по су ті було зірвано ідею створення миротворчих сил країн

—учасниць СНД. Верховна Рада так і не ратифікувала статут співдружності, оскільки він передбачав, наприклад, створення спільних збройних сил, що є порушенням суверенітету України та її нейтрального й позаблокового статусу.

Оскільки Україна отримала від СРСР розгалужену систему протиповітряної оборони, то Росії важливо було використати її, особливо с истему раннього оповіщення, для захисту власних стратегічних інтересів. У 1995 р. Україна приєдналася до Договору про створення об’єднаної системи ППО. Однак насправді участь нашої держави в цьому договорі обмежується лише військово-технічним співробітництвом. Україна також намагалася маневрувати у своїх відносинах з Росією, ініціюючи альтернативні союзи. Таким виявися і задек ларований альянс України, Грузії, Азербайджану, Узбекистану та Молдови — ГУУАМ. Створений 1997 р., цей союз мав прискорити передусім регіональне економічне співробітництво.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
13.4. Відносини України із США та європейським союзом
13.5. Співробітництво України з міжнародними організаціями (НАТО, ООН, РЄ)
12.5. Україна і Європейський Союз
12.4. Суперечності Європейського Союзу
12.3. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку ХХІ ст.
12.2. Сучасний етап європейської інтеграції
ПОГЛИБЛЕННЯ І РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ. КРАЇНИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki