Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.13.4. Відносини України із США та європейським союзом


< Попередня  Змiст  Наступна >

13.4. Відносини України із США та європейським союзом


Прагнення України до інтеграції в європейську співдружність було зафіксовано, ще у Декларації про державний суверенітет в якій було сказано, що рух в Європу є пріоритетним для нашої держави. Подібна позиція була зафіксована й у Законі «Про основні положення зовнішньої політики України», що був прийнятий Верховною Радою в 1993 р. Рух української держави до Єв ропи збігся із наростанням інтеграційних процесів у Старому Світі. 7 лютого 1992 р. було підписано Маастрихтську угоду, що поклала початок створенню Європейської Союзу.

На початку становлення української державності політичні та економічні стосунки з Європейським Союзом мали радше декларативний характер. У цьому виявлялася «двошвидкісна» політика країн-лідерів Європи стосовно до нових державних утворень на Сході. Економічна криза та відсутність політичної стабільності, неврегульоване питання Чорноморського флоту гальмували ініціативи країн Європи в Україні. В 1994 р. Україна підписала угоду про свої наміри війти до ЄС й одразу ж ратифікувала її. Європейським же країнам знадобилося аж 4 роки, щоб з певним пересторогами завершити процес ратифікації цієї угоди. У своїй ін аугураційній промові президент Л. Кучма в 1999 р. оголосив про наміри увійти до ЄС за кілька найближчих років. Однак такі заяви були розцінені в Брюсселі як передчасні, оскільки кожному «новачку» необхідно виконати цілу низку вимог — так званих Копенгагенських критеріїв. Серед них — узгодити законодавство з європейськими стандартами, гарантувати верховенство права та грома дянські свободи своїм громадянам, волі високі показники економічного зростання тощо. Політична криза, що розгорнулося в Україні 2000 р., та загострення внутрішньополітичної боротьби в державі на

Кульмінацією процесу примирення та взаєморозуміння стала акція урочистого відкриття меморіалу у Львові влітку 2005 р.

парламентських виборах 2002 р., а також на президентських виборах 2004 р. значно зашкодили євроінтерграційним процесам. Керівництво країни неодноразово критикували на Парламентській Асамблеї Ради Європи за утиски журналістів та порушення права громадян на вільне волевиявлення. До того ж соціологічні опитування, проведенні Українським центром політичних та економічних досліджень імені Разумкова, свідчать, що 31 % населення віддає перевагу інтеграції у межах СН

Д, 26 %

— російсько-українському союзу, 29

— євроінтеграції.

Непросто склалися стосунки і в галузі економічного співробітництва. В 1992 р. Уряд України прийняв закон, що мав сприяти залученню іноземних інвестицій. Однак, високий рівень корупції, недосконалість або просто відсутність законодавства, високий рівень втручання держави в економіку створили несприятливі умови для іноземних інвесторів. Крім того вже у 1997 р. ін оземні компанії були позбавлені податкових пільг, а в 1999 р. іноземні інвестиції почали обкладатися ПДВ та митом. До того ж іноземні компанії, через недосконале законодавство та високий рівень корумпованості керівництва країни, майже повністю були усунені від процесу приватизації. За оцінками фахівців, лише половина приватизованих компаній контролюється іноземними інвесторами, а 20 % цієї частини — майже 300 млн дол. — надходження з офшорних рахунків. Тому реальна участь іноземних підприємців у приватизації ще менша. Західні бізнесмени майже повністю були витіснені з таких привабливих галузей, як металургійна, паливна, енергетична. Натомість іноземні інвестори — це переважно дрібні підприємства та офшорні кампанії, що вкладають кошти в легку промисловість та комунікації. Незважаю чи на несприятливі умови, українська економіка має достатньо привабливих проектів для співробітництва з розвинутими країнами Європи та США. Так, дев’ять найбільших транснаціональних кампаній, серед яких Coca-Cola, McDonald’s, Philip Morris, інвестували у вітчизняну економіку на 2000 р. майже 996 млн доларів.

Нелегко складалися відносини нашої держави зі світовим лідером — Сполученими Штатами Америки. Вже на Мі нській та Алма-Атинській зустрічах, які оформили розпад СРСР, Л. Кравчук заявив про бажання України згідно з Декларацією про державний суверенітет позбутися ядерної зброї. У цей період США спрямували всю свою політику на те, щоб домогтися спільного контролю над ядерними озброєннями на території колишнього СРСР. Україна перебувала під постійним тиском з бок у США. У

Сьогодні також лунають критичні висловлювання на адресу цього політичного рішення, але слід пам’ятати, що відмова від ядерної зброї — це був виважений крок, який підкріплювався об’єктивними чинниками. По-перше, наша держава мала переважн о регіональні геополітичні інтереси, що зводило нанівець будь-яку спробу використання ядерного потенціалу, особливо за допомогою міжконтинентальних ракет типу СС-19, СС-24, адже мінімальний радіус використання у них 3 тис. км. До того ж термін експлуатації цих ракет завершувався у 2000 та 2008 р. відповідно, що з часом поставило пере д нашою країною серйозні проблеми. Стратегічним бомбардувальникам Ту-160 і Ту-95 також налічувався десяток років, крім того ці моделі повністю виготовлялися в Росії, й Україна не мала запчастин для їх підтримування у бойовій готовності. А найголовніше те, що саме відмова від ядерної зброї стала перепусткою для молодої держави до цивілізованого світу.

У зв’язку з тим, що Україна не виробляла ядерного заряду, а отримала його у спадок, виникла певна правова колізія. Наша сторона стверджувала, що ядерний арсенал є власністю країни, а отже вона як власник має право претендувати на певні умови. Росія стверджувала, що Україна має віддати ядерну зброю ли ше в обмін на можливу компенсацію. Для України такий підхід був неприйнятним. Перелом у переговорному процесі був пов’язаний із зміною адміністрації Білого дому та зміною стилю зовнішньої політики США. Новий президент У. Клінтон будував свою стратегію виходячи з поваги до українських інтересів. Нарешті 14 січня 1994 р. з’явилася заява президенті в У. Клінтона, Б. Єльцина та Л. Кравчука, в якій США та Росія надали гарантії нашій країні, зобов’язавшись не чинити економічного, політичного чи військового тиску на суверенітет України. Хоча

травні 1992 р. президент Л. Кравчук підписав Лісабонський протокол, за яким Україна визнавалася правонаступницею СРСР, зокрема щодо розподілу ядерного арсеналу, а також зобов’язувалася приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Питання відмови від ядерної зброї на тлі погіршення стосунків із Росією та досить напруженого конфлікту навколо Криму потребувало від українського парламенту неабияк ої політичної рішучості. З великими труднощами Лісабонський протокол було ратифіковано лише в листопаді 1993 р. з певними зауваженнями та поправками. Тоді прагматичний підхід узяв верх над популістською риторикою.

гарантії безпеки сформульовані в нечіткій формі: «Президенти підтвердять їх зобов’язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки ООН з метою надання допомоги Україні як державі

— учасниці ДНЯЗ, що не володіє ядерною зброєю, в разі якщо Україна стане жертвою акту агресії або об’єктом погрози агресією з використанням ядерної зброї». Разом з гара нтіями наша країна мала отримала компенсацію у вигляді 350 млн дол. на демонтаж пускових установок.

Після набуття Україною без’ядерного статусу курс реформ дістав підтримку з боку США. Відбувся обмін візитами на найвищому рівні. В листопаді 1994 р. Л. Кучма підписав у Вашингтоні «Хартію україно-американського партнерства, дружби та співробітництва», що стала основою ма йбутнього співробітництва між обома державами. Американський уряд підтримував ринкові реформи в Україні та побудову демократичного суспільства. Київ став реципієнтом американських грантів, направлених на реформування системи державного управління, комунального господарства, подолання наслідків аварії на ЧАЕС тощо. В 1995—1996 рр. став помітним сплеск активності у двосторонніх відносинах, після чого настає смуга затишшя. Аме риканські інвестори були розчаровані непрозорим механізмом прийняття рішень в економіці країни, політичне керівництво — невизначеністю політики «багатовекторності», яку проголосив офіційний Київ. Спад реформ у економіці та відсутність реальних змін у гуманітарній та правовій сферах викликали поступове охолодження з боку США стосовно України. Крім того в цей час геополітична ситуація у світі різко зміню валася, тому Україна не стала пріоритетною зоною інтересів США. Голова Гельсінського комітету Конгресу США сенатор Б. Кемпбел запропонував законопроект, за яким мали припинити фінансову допомогу країнам, що не борються з корупцією, хабарництвом та відмиванням грошей. Серед цих країн була й Україна, яка посідає четверте місце за кількістю отриманої від США допо моги.

На сучасному етапі неможливо однозначно охарактеризувати відносини між обома країнами. Україна прагне розвивати своє співробітництво із США, про що свідчить, наприклад, заява А. Зленка під час візиту до Вашингтона з приводу можливої модифікації договору ПРО. Україна як правонаступниця Договору ПРО 1979 р. не заперечує щодо його перегляду. Наша держава також формально підтри мала антитерористичну операцію США в Іраку, надіславши загін протихімічної оборони.

Сучасна політика США стосовно України — це політика здорового прагматизму, що багато в чому ґрунтується на доктрині стримування російського панування в регіоні. По суті для СШ

А існування незалежної стабільної України є чинником стримування рецидивів імперської політики Росії. Отже, основою «стратегічного партнерства» між Україною та США є винятково питання безпеки в регіоні.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
13.2. Відносини України з Росією та країнами СНД
УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
12.5. Україна і Європейський Союз
12.4. Суперечності Європейського Союзу
12.3. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку ХХІ ст.
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki