Posibniki.com.ua Фінанси Фінансові інвестиції Розділ 6 УПРАВЛІННЯ ПОРТФЕЛЕМ ФІНАНСОВИХ ІНВЕСТИЦІЙ 6.1. Портфель фінансових інвестицій і принципи його формування


< Попередня  Змiст  Наступна >

Розділ 6 УПРАВЛІННЯ ПОРТФЕЛЕМ ФІНАНСОВИХ ІНВЕСТИЦІЙ 6.1. Портфель фінансових інвестицій і принципи його формування


Отже, портфель фінансових інвестицій являє собою цілеспрямовано сформовану сукупність об’єктів фінансового інвестування різних видів, призначених для здійснення інвестиційної діяльності у певному періоді згідно з розробленою інвестиційною стратегією інвестора. Такий портфель розглядається як вкладення інвестора в фінансові активи, які управляються ним як єдине ціле.

Інвестуючи кошти, індивідуальний або інституційний інвестор розподіляє їх між різними видами фінансових інструмен

Різноманітність складу портфелів фінансових інвестицій визначається пріоритетними цілями різних груп інвесторів, видами фінансових інструментів, які включаються згідно з цими цілями і нормативно-правовими актами, схильністю інвесторів до ризику тощо. Така різноманітність портфелів у практиці інвестиційної діяльності певним чином типізується (рис. 6.1).

На практиці конкретний портфель фінансових інвестицій за кожним критерієм належить до певного типу. Поєднання (комбінація) типів портфелів за кожним із критеріїв характеризується створенням загальних типів портфелів. Так, комерційним банком може формуватися інституційний, дохідний, середньоризиковий, збалансований, диверсифікований портфелі з активним управлінням.

Залежно від типу інвестора вирізняють інституційний, індивідуальний портфелі і портфель фінансових інвестицій підприємств. До основних інституційних інвесторів, які є фінансовими інститутами й інвестують кошти у фінансові інструменти, належать комерційні банки, інститути спільного інвестування, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди. Індивідуальні портфелі формують громадяни для отримання від своїх заощаджень, вкладених у фінансові активи, поточного і додаткового доходу. Для підприємства фінансове інвестування може мати пряму і портфельну форму, на відміну від інституційних інвесторів, які є портфельними інвесторами.

Рис. 6.1. Основні типи портфелів фінансових інвестицій

Рис. 6.1. Основні типи портфелів фінансових інвестицій

В основі портфеля зростання лежать фінансові інструменти, які забезпечують високі темпи збільшення капіталу. До цих активів можуть належати акції тих підприємств, які велику частку прибутку реінвестують у свою діяльність, внаслідок чого покращуються їх фінансові показники та зростають курсові вартості акцій; акції успішно функціонуючих компаній; акції перспективних підприємств та венчурних (ризикових) компаній (за наявності звичайно певної ймовірності зростання їх курсових вартостей); довгострокові облігації з купонною ставкою, яка може забезпечити зростання ринкової ціни облігації в майбутньому за наявності ймовірності зниження відсоткових ставок; акції недооцінених ринком компаній; похідні фінансові інструменти за наявності ймовірності руху біржових цін на активи, який сприятиме зростанню капіталу, та інші цінні папери.

Портфель доходу формується з фінансових інструментів, які забезпечують високий рівень поточного доходу за незначного зростання капіталу. До них належать прості та привілейовані акції підприємств, які виділяють на дивіденди значну частину свого чистого прибутку; облігації, векселі, депозитні та ощадні сертифікати, а також банківські депозити, які мають вищі відсоткові ставки порівняно із середньоринковими.

Можна вирізнити і проміжний тип портфеля, який спрямований на отримання дивідендів (відсотків) і зростання курсової вартості цінних паперів — портфель зростання і доходів. Формування даного типу портфеля здійснюють з метою уникнення можливих втрат на фінансовому ринку як від падіння курсової вартості, так і від низьких дивідендних чи відсоткових виплат. Одна частина фінансових активів, що входить до складу даного портфеля, приносить власнику зростання капітальної вартості, а інша — дохід. Втрата однієї частини може компенсуватися зростанням іншої.

До такого типу портфелів іноді відносять портфель подвійного призначення, який включає фінансові інструменти, що прино

сять його власнику високий дохід за зростання вкладеного капіталу. В даному випадку мова йде про цінні папери інвестиційних фондів подвійного призначення, які випускають власні акції двох типів: перші приносять високий дохід, другі — зростання капіталу.

Хоча інвестор формує портфель зростання та портфель доходу задля зростання свого початкового капіталу, на практиці висока дохідність даних портфелів може «з’їдатись» через високі ринкові ціни на дані активи сьогодні або високі ризики даних активів у майбутньому.

За ступенем ризику портфелі фінансових інвестицій можна поділити на агресивні, середньоризикові та консервативні. В основі формування цих портфелів лежить різне співвідношення показників дохідності (в різних її формах — приросту дивідендів чи приросту курсової вартості) та ризику більшості фінансових інструментів, які належать до певного портфеля. Наприклад, агресивний портфель складається з високодохідних цінних паперів, але сукупний ризик даного портфеля вищий порівняно з іншими видами портфелів. Відповідно мінімізація ризику під час формування консервативного портфеля зумовлює зниження його дохідності. Найоптимальнішим щодо поєднання дохідності та ризику є середньоризиковий портфель фінансових інвестицій.

Для подальшої типізації портфелів фінансових інвестицій структуроутворювальною ознакою може виступати така інвестиційна якість, як ліквідність.

Типізація портфелів фінансових інвестицій за їх досягнутою відповідністю цілям інвестування пов’язана передусім з процесом реалізації цілей їх формування. Збалансований портфель характеризується повною реалізацією цілей його формування шляхом відбору фінансових інструментів, які найповніше відповідають даним цілям. Незбалансований портфель характеризується невідповідністю складу його фінансових інструментів цілям його формування. Різновидом незбалансованого портфеля є розбалансований портфель, який був раніше оптимізований, але через суттєві зміни умов інвестиційної діяльності вже не задовольняє інвестора, тобто вже не відповідає цілям формування портфеля.

Залежно від видів фінансових інструментів, які входять до портфеля фінансових інвестицій, розрізняють комбінований та спеціалізований портфелі. Комбінований портфель включає певну сукупність видів фінансових інструментів, які обертаються на ринку. Даний портфель може складатися з акцій, облігацій, банківських депозитів та інших фінансових інструментів. Склад спе

ціалізованого портфеля обмежується тільки одним видом фінансових інструментів. Тобто спеціалізований портфель може бути представлений у вигляді таких видів портфелів.

Портфель акцій дозволяє забезпечувати високі темпи приросту інвестованого капіталу в довгостроковій перспективі. Його різновидом є портфель акцій венчурних (ризикових) підприємств.

Портфель облігацій — портфель, який формується для забезпечення високих темпів формування поточного доходу, мініміза

ції інвестиційних ризиків, одержання ефекту «податкового щита» в процесі фінансового інвестування.

Портфель міжнародних фінансових інструментів — формують, як правило, інституційні інвестори шляхом придбання фінансових інструментів, емітованих іноземними суб’єктами господарювання. Зазвичай він націлений на забезпечення мінімізації рівня інвестиційних ризиків.

Портфель депозитів уможливлює забезпечення необхідної ліквідності, отримання поточного інвестиційного доходу і забезпечення мінімального рівня інвестиційних ризиків.

Портфель інших фінансових інструментів включає вибір одного із інших видів фінансових інструментів інвестування, не розглянутих вище.

Якщо портфель складається з певної кількості фінансових інструментів одного виду, він є недиверсифікованим. Портфель, який складається з різних видів фінансових інструментів, називається диверсифікованим (широкодиверсифікованим).

Також портфелі фінансових інвестицій залежно від методів управління ними можуть класифікуватися як пасивні (фіксовані) та активні (гнучкі) портфелі.

Пасивний портфель являє собою сукупність фінансових інструментів, які залишаються на весь період існування портфеля незмінними. Як правило, цей портфель складається з державних цінних паперів. Термін існування пасивного портфеля визначають останні дати погашення за фінансовими інструментами портфеля. Цей вид портфеля може гарантувати відносно високу безпеку вкладання коштів у фінансові активи для інвестора, але не здатний забезпечити високих доходів.

На відміну від пасивного, формування інвестором активного портфеля передбачає управління ним упродовж усього періоду його існування згідно з інвестиційними цілями інвестора. Інвестори використовують такі стратегії активного управління портфелем, як: перекидання коштів; пошук акцій недооцінених рин

ком компаній та підприємств, що реорганізуються; спекуляція новими випусками цінних паперів тощо.

Метою вкладання інвестором коштів у фінансові інструменти може бути отримання доходу або інша специфічна мета (доступ через цінні папери до дефіцитної продукції, майнових прав; створення холдингових структур; розширення сфери впливу та перерозподіл власності тощо). Тобто можна виокремити дві основні вигоди, які може отримати інвестор, вкладаючи кошти у фінансові інструменти: 1) дохід від фінансових інструментів та 2) кон

троль за підприємствами. Виходячи з цього, за деякими класифікаціями, портфелі фінансових інвестицій можна класифікувати за цілями інвестування: дохідний портфель та спеціальний портфель. Дохідний портфель формують задля отримання доходу від фінансових інструментів у вигляді дивідендів, або приросту курсової вартості, а спеціальний портфель формується інвестором згідно з його специфічними цілями. В такому разі існування специфічного портфеля приносить інвестору певні доходи, але не від фінансових інструментів, які входять до даного портфеля, а від корпоративних прав. Існують й інші класифікаційні ознаки портфелів фінансових інвестицій.

За умовами оподаткування інвестиційного доходу вирізняють два типи портфелів — оподаткований і вільний від оподаткування. Така типізація пов’язана з реалізацією однієї із цілей формування інвестиційного портфеля — забезпечення максимального ефекту «податкового щита» у процесі фінансового інвестування.

Оподаткований портфель складається з фінансових інструментів, дохід за якими підлягає оподаткуванню на загальних засадах згідно з діючою в країні податковою системою. Формування такого портфеля не переслідує цілей мінімізації податкових виплат під час здійснення фінансових інвестицій.

Портфель, вільний від оподаткування, складається, як правило, з державних та муніципальних облігацій, що переслідують цілі швидкої акумуляції інвестиційних ресурсів для розв’язання невідкладних інвестиційних завдань. Звільнення інвестора від оподаткування доходів за такими фінансовими інструментами додатково стимулює його інвестиційну активність, збільшуючи суму чистого прибутку на розмір даної податкової пільги.

Окремо взятому типу портфеля фінансових інвестицій властиві певні принципи формування, оцінювання та управління, які є найважливішими у сучасній економічній теорії ринку. Останніми роками було присуджено кілька Нобелівських премій за розроб

ки, пов’язані з окремими аспектами цієї проблеми.

Портфельний підхід передбачає максимізацію корисності від активів, тобто зростання їх дохідності за умови диверсифікації з метою зниження інвестиційних ризиків. Зниження ризиків шляхом комбінації активів реалізує принцип, який відповідає прислів’ю: «Не неси всі яйця в одному кошику». У такий спосіб під час формування портфеля досягають компромісу таких на перший погляд несумісних цілей, як максимізація доходу і мінімізація ризику.

Будь-який інвестиційний портфель формують за такими основними принципами.

1.Відповідність складу портфеля інвестиційній стратегії компанії.

Цей принцип передбачає залучення до портфеля фінансових активів, які мають забезпечити інвестору реалізацію його стратегічних цілей. Звісно, залежно від типу інвестора, його цілі можуть бути різними. Інвестиційна стратегія підприємства передбачає в першу чергу запровадження реальних інвестиційних проектів і формування портфелів такого типу. Ця форма інвестування забезпечує підприємству швидкий розвиток та освоєння нових видів продукції і розширення ринку збуту. Як зазначалося вище, фінансові інвестиції здійснюються підприємством на вищій стадії розвитку. Воно формує портфел ь цінних паперів з боргових інструментів та інструментів власності з метою поширення впливу на ринок, підвищення конкурентоспроможності. В умовах фінансової скрути цей портфель може використовуватись як фінансовий резерв. Інвестиційна стратегія інституційного інвестора повинна бути спрямована на підтримку відповідних пропорцій між первинним і вторинним резервами активів у складі портфеля. Якщо вторинний резе рв формується виключно для цілей підтримки ліквідності, то первинний резерв формується насамперед з метою підвищення доходів суб’єкта господарювання, але разом з тим він повинен виконувати роль своєрідного амортизатора у разі фінансових труднощів. Це не означає, що інвестору нагально потрібно продавати активи первинного резерву у разі вичерпання ре сурсів вторинного резерву і втрачати при цьому майбутні доходи. Наприклад, комерційний банк спочатку спробує поліпшити свій фінансовий стан за рахунок інших заходів, наприклад:

• вимагатиме відшкодування позичок до запитання;

• не поновлюватиме позички, термін відшкодування яких вичерпується;

• здійснятиме заходи щодо залучення депозитів;

• спробує одержати позички на грошовому ринку тощо.

2.Принцип забезпечення відповідності портфеля інвестиційним ресурсам. Інвестор має обов’язково зважати на те, який обсяг коштів він може виділити на інвестиційні цілі. У тому разі, якщо компанія володіє значним капіталом, вона матиме можливість придбати велику кількість активів, не завдаючи шкоди іншим напрямам ді

яльності. Якщо ж вона обмежена в коштах, їй доцільно чітко визначити, в які фінансові активи вкласти кошти, оскільки ці кошти можуть виявитися необхідними для інших напрямів діяльності компанії.

3. Забезпечення прийнятних для інвестора співвідношень між основними цілями: дохідністю, зростанням капіталу, мінімізацією ризику та ліквідністю.

Залежно від інвестиційної стратегії, якої дотримується інвестор, вона встановлюватиме різні співвідношення між дохідністю та ризиком інвестиційного портфеля. Інвестор має обирати, в які активи вкладати кошти. Так, у разі агресивної стратегії компанія обиратиме домінування дохідності над рівнем ризику та звертатиметься до інвестування у найдохідніші активи, які хара ктеризуються високим рівнем ризику. Консервативні інвестори намагатимуться вкладати кошти в інструменти з помірним рівнем ризику та дохідності. Однак найбільш прийнятною для інвестора у будь-якому разі залишається «золота середина». Компанія матиме можливість досягти стабільних прибутків, якщо вона визначить оптимальне співвідношення між ризикованістю та дохідністю складових портфеля фінансови х інвестицій.

Портфель може включати як ліквідні, так і неліквідні активи. Якщо неліквідні активи мають можливість принести значні доходи, інвестори будуть зацікавлені у включенні їх до власного портфеля. Однак у даному разі слід зважати на те, що ризик ліквідності може призвести до значних втрат інвестора. Тому для нього є д оцільним гармонічне поєднання в портфелі ліквідних і неліквідних активів. Навіть якщо неліквідні активи характеризуються найвищим рівнем дохідності, інвестору недоцільно вкладати в них усі кошти, оскільки інвестування в них є досить ризикованим. Установлення оптимального співвідношення між дохідністю та ліквідністю активів в інвестиційному портфелі є важливим завданням для інвестора.

4.Колегіальність (для компанії) у прийнятті рішень про склад портфеля.

Колегіальність у прийнятті рішень про склад портфеля вимагає єдності думок (консенсусу), оскільки кожен компаньйон відповідає своїм капіталом (часткою) за реалізацію портфеля і сподівається на отримання певного доходу на вкладений капітал.

5.Забезпечення управління портфелем, можливість систематично стежити за змінами на фінансовому ринку та здійснювати необхідне реінвестування коштів (моніторинг).

Щоб запобігти виникнення збитків від інвестиційної діяльності, інвесторам доцільно проводити постійний моніторинг ризиків, пов’язаних з активами, що містяться в портфелі фінансових інвестицій. Якщо результативність обраної стратегії не виправдалася і інвестор не отримає бажаного рівня дохідності інвестицій, доцільно тимчасово змінювати інвестиційну стратегію та концентруватися на найбільш дохідних на прямах інвестиційної діяльності. Відповідальність за формування та управління портфелем несуть інвестиційні менеджери.

Мета формування портфеля — поліпшити результати інвестування, надати сукупності активів такої інвестиційної якості, яка можлива лише за умови комбінації їх. На практиці немає ідеальної загальної програми формування ефективного портфеля, але визначені цілі і стратегії успішного вкладання капіталу.

6.2. Підходи до формування портфеля фінансових інвестицій перейти до безпосереднього формування портфеля фінансових інвестицій шляхом включення в нього відповідних фінансових інструментів. Ефективність цього формування забезпечується використанням двох альтернативних теоретичних концепцій, відомих як «традиційний підхід до формування портфеля» і «сучасна портфельна теорія».

Визначення цілей фінансового інвестування і типу інвестиційного портфеля, що реалізує обрану стратегію, дозволяє

Традиційний підхід до формування портфеля ґрунтується на інструментарії технічного та фундаментального аналізу (розд. 2). Обидва ці підходи мають тривалу практику на Заході і являють собою два традиційні методи інвестиційного аналізу.

Підґрунтям традиційного портфельного управління є ідея збалансованого портфеля. Відповідно до цієї концепції управляючі портфелями включають в них різноманітні фінансові ін струменти.

Використовуючи традиційний підхід до аналізу фінансових інвестицій, інвестори розглядають різні види фінансових інструментів і на основі вичерпних знань обирають ті, які відповідають їх інвестиційним цілям. Традиційний аналіз містить аналіз макроекономічної ситуації в країні, галузевий і регіональний аналізи, аналіз інвестиційної привабливості окремих емітентів, а також оцінювання цінних па перів.

Такий аналіз вимагає, щоб кожний інвестор здійснював ретельний аналіз різних галузей економіки і обирав ті з них, які забезпечать йому в майбутньому найвищий дохід з найнижчим ризиком. Взагалі комбінація портфеля ґрунтується на інтуїтивному судженні та диверсифікації цінних паперів, за рахунок чого зменшується інвестиційний ризик.

Менеджери, які обирають т радиційний підхід, зазвичай намагаються вкласти кошти у добре відомі компанії, що викликано такими причинами:

1) вони були успішними компаніями і можливо залишатимуться такими. Придбання цінних паперів компаній, які вже себе зарекомендували, є менш ризикованою справою, ніж вкладення у менш відомі підприємства;

2) цінні папери великих компаній є більш ліквідними і доступни ми у великій кількості, а менеджери, які управляють великими портфелями, оперують великими сумами грошей. Для досягнення ефективного розміру замовлення їм необхідно купувати цінні папери у великій кількості;

3) значно легше переконати клієнтів вкладати кошти у відомі фірми. «Прикрашення вітрини» — кліше воротил з Уолл-стріт стосується практики ба гатьох інвестиційних менеджерів, які насичують свій портфель акціями широковідомих фірм для спрощення продажу своїх управлінських послуг клієнтам.

Традиційні методи, які ґрунтуються на аналізі відповідності ринкової ціни внутрішній ціні активу або на прямому передбаченні поведінки цін, дають прості рекомендації на зразок «купуй акції, поки вони дешеві (або недооцінені), і продавай їх, поки вони дорогі (або переоцінен і)». Зазвичай правилам наведеного вище типу присвоюють гучні назви: «Золоте правило інвестування» — або щось подібне. Безумовно, що у разі вдалого й точного прогнозу наслідування цих правил є доцільним і нічого поганого в цьому немає. Складність полягає саме у надійності «справжньої» оцінки акц ії або прогнозу її майбутньої ціни.

Мета аналізу цінних паперів упродовж десятиліть залишилася в основному незмінною: визначити справжню вартість цінних паперів, ступінь ризику та спрогнозувати очікуваний дохід за цінними паперами. Але на кінець 50-х — початок 60-х рр. ХХ ст. на основі трьох чинників почалися зміни в аналізі, особливо простих акцій. Такими чи нниками є:

1) наявність мікрокомп’ютерів, персональних комп’ютерів і комп’ютерних терміналів, пов’язаних через телефонну мережу з банками даних;

2) приведення у відповідність величезних комп’ютерних банків інформації із сучасними вимогами портфельного управління;

3) використання сучасної портфельної теорії (Моdern Роrtfolio

Тhеоrу (МРТ), розробленої американським економістом Гаррі

Марковіцем, у формі моделей для вибору цінн их паперів портфеля.

Комп’ютерна техніка істотно допомогла розвинути аналітичні способи, за допомогою яких аналітики можуть одержувати інформацію і проводити дослідження. Величезний обсяг економічної, фінансової та ринкової інформації тепер зберігається в комп’ютерних банках даних на твердих і гнучких дисках, компактдисках тощо. За допомогою комп’ютера ан алітик може частіше переглядати дані, більш інтенсивно проводити кількісний аналіз і досліджувати велику кількість компаній та галузей промисловості.

Зі зростанням можливостей комп’ютера зросло використання сучасної портфельної теорії. Використовуючи цю теорію для вибору інвестиційних інструментів, інвестор або інвестиційний менеджер має можливість отримати кількісні дані про конкретні цінні папери.

На осно ві можливостей певної регресивної моделі аналітик може передбачити або оцінити майбутні коефіцієнти для цінних паперів, залишковий ризик, темп зростання дивідендів (відсотків) і ставку дисконту для вибраних вкладником або менеджером акцій або облігацій даної компанії. Такий аналіз дає можливість скласти вигідний портфель фінансових інвестицій.

Сучасна портфельна теорія також розглядає оптимальні методи розміще ння фінансових інструментів у портфелі. Одним із найпростіших засобів теорії портфеля є метод диверсифікації, який дає змогу інвестору збільшити дохідність і зменшити до мінімуму ризик портфеля.

Таким чином, сучасна портфельна теорія на перше місце висуває оцінку дохідності та ризику інвестиційного активу, а не просто передбачення майбутніх ди відендів або майбутньої ціни.

Далі аналіз переходить від ізольованого розгляду окремих активів (що є основною рисою традиційного портфельного управління) до вивчення поведінки сукупності активів. Кореляції у зміні дохідності активів відіграють при цьому не менш важливу роль, ніж дохідності самих активів. Нарешті, сучасний аналіз ґрунту

ється на широкому й глибокому вивченні кількісних методів, передусім імовірнісно-статистичних.

За етапом аналізу зазвичай здійснюється розроблення стратегії інвестування. Це означає, що інвестор має вирішити, які активи йому потрібно купувати, коли він їх повинен продавати тощо.

Традиційні стратегії інвестування враховують передусім таку характеристику інвестиційного портфеля як дохідність. На відміну від ни х, сучасна портфельна теорія враховує і другий чинник

— ризик. Урахування двох чинників робить завдання вибору стратегії значно складнішим. Справді, якщо інвестор має два активи, один з яких за його оцінкою більш дохідний, ніж другий, за традиційним підходом він має обрати більш дохідний. Однак якщо більш дохідний є і більш ри зиковим, то проблема вибору ускладнюється. Інвестор повинен вибрати з двох активів, один з яких для нього досить дохідний, а другий занадто ризиковий.

Вихід у цьому разі полягає не у виборі одного активу, а у формуванні портфеля цих активів, тобто формування сукупності цих активів у заданій пропорції, наприклад, 10 акці й компанії А, 5 акцій компанії В тощо.

У формуванні портфеля активів як основи інвестиційної стратегії, нічого нового немає. Більшість великих фінансових інститутів і заможних індивідуальних інвесторів завжди тримали акції не однієї якоїсь компанії, а багатьох; їх портфелі могли налічувати десятки, сотні і навіть тисячі різних цінних паперів. Вони мал и у власності нерухомість, золото та інші види багатства. Однак і в принципах формування інвестиційного портфеля сучасна фінансова теорія зробила нові кроки. Якщо за традиційного підходу формування портфеля мало більш-менш імовірнісний, несистематичний характер, то сучасний підхід ставить завдання вибору оптимального, тобто найкращого за тим або іншим критерієм портфеля. Безумовно, цей критерій по винен враховувати обидві характеристики інвестицій — дохідність та ризик. Так, інвестор може поставити і вирішити завдання про знаходження мінімального за ризиком портфеля, якщо він обмежиться заданим рівнем дохідності. Тобто серед портфелів, дохідність яких буде не нижче даної величини, він зможе знайти портфель з мінімальним (у дано му класі) ризиком. Сучасна теорія дозволяє будувати весь спектр портфелів із будь-яким «оптимальним» співвідношенням дохідності та ризику.

Можливість вибору оптимальної інвестиційної стратегії методами сучасного портфельного аналізу ґрунтується передусім на

уточненні поняття ризику, який дає змогу оцінити його кількісно.

Таким чином, у рамках сучасного портфельного підходу проблема формування інвестиційного портфеля отримала своє адекватне вирішення.

Вище зазначалося, що вибір інвестиційного горизонту має велике значення у структурі інвестиційного процесу. Слід підкреслити, що після визначення інвестиційної стратегії вибір оптимального портф еля має зміст саме відносно заданого горизонту. У подальшому цю процедуру (і попередні етапи) доводиться повторювати, оскільки з часом ситуація на ринку і цілі інвестора можуть істотно змінитися. Так виникає поняття управління портфелем активів, тобто триєдиного процесу, що постійно повторюється: визначення цілей — аналіз активів — вибір портфеля. На наступних ета пах раніше сформований портфель може вже не бути оптимальним у нових умовах, деякі активи можуть бути вилучені з нього, інші, нові, потрібно буде ввести тощо. Інвестиційний процес має ще одну компоненту — оцінювання інвестиційного процесу. Тут мається на увазі періодичний контроль і оцінювання ступеня відповідності реальних результатів інвестиційного процесу ти м цілям і критеріям, які ставив перед собою інвестор на кожному етапі. Оцінка повинна показувати, наскільки ефективними є обрана стратегія і сформований портфель.

Однією з підвалин сучасної портфельної теорії є гіпотеза ефективного ринку (Efficient Market Hypothesis), причому в поняття «ефективний ринок» вкладається особливе значення. Ефективність ринку оцінюється з точки зор у процесу визначення цін і ставиться у пряму залежність від інформаційного забезпечення учасників, тобто ринок є ефективним, якщо ціни на фінансові інструменти на ньому повністю відбивають усю наявну про них інформацію, а в разі появи будь-яких нових даних, спроможних вплинути на ціни, відбувається миттєва зміна цих цін.

«Ефективний» фінансовий ринок не можна плутати із «досконалим» (perfect) ринком. Основними ознаками останнього вважаються такі:

• інформація однаково доступна і безкоштовна для всіх учасників ринку;

• ціни не залежать від окремих покупців, продавців, емітентів;

• відсутні операційні видатки, що виникають у процесі обігу цінних паперів (брокерські комісійні, винагороди, податки, збори тощо).

На ринку, який відповідає таким вимогам, кожен учасник має доступ до всієї відповідної інформації і діє раціонально. Якщо ринок у цьому плані буде досконалим, то і його ціновий механізм буде ефективним.

Вбачається, що в реальному житті не може існувати такий досконалий ринок, і перелічені вище характерні для нього ознаки можуть бути тільки теоретичними: до них слід прагнути, проте ніколи їх не можна досягти повністю. Особливо нереальним видається вимога щодо відсутності операційних видатків, оскільки за таких умов не можуть існувати установи та організації, що займаються професійною діяльністю на ринку цінних паперів. Так, аналітики стягують платню за проведення досліджень, та і всі фінансові посередники та брокери, що діють на ринку, надають платні послуги. Не можуть бути безплатними і послуги з надання інформації, оскільки як постачальники інформації, так і всі інші підприємці намагаються отримати певні доходи від своєї діяльності. Існування ж ефективного ринку більш реально, ніж досконалого. Дослідження, проведені закордонними вченими, показали, що Нью-Йоркська фондова біржа, Лондонська (Міжнародна фондова біржа Великобританії та Ірландії), а також японський ринок цінних паперів можуть розглядатися як ефективні фінансові ринки. Європейські ринки є менш ефективними. Ринки Сінгапуру, ПАР, Нігерії тощо через незначні розміри, малі обсяги торгівлі та якість доступної суспільству інформації вважаються неефективними.

Значення теорії ефективного фінансового ринку слід шукати у можливості її практичного застосування інститутами, які функціонують на цьому ринку.

По-перше, на дуже ефективних ринках, таких як організований ринок, фондова біржа, фінансові установи, понісши незначні видатки, мають можливість отримувати і аналізувати інформацію, що визначає ринкові ціни. На менш ефективних ринках для

отримання аналогічної інформації треба витратити більше коштів.

По-друге, клієнти фінансових посередників та брокерів завжди будуть вибирати той ринок, на якому здійснюється правильне оцінювання вартості цінних паперів, тобто ефективний ринок. Тому кількість і масштаби операцій, а отже, й доходи фінансових установ будуть більш значними на ефективному ринку, ніж на неефективному.

Фінансові інститути, які функціонують на ефективних ринках, відіграють провідну роль відносно тих, що діють на менш ефективних ринках.

Залежно від здатності ринку реагувати на певну інформацію існує три форми його ефективності.

Перша форма — гіпотеза «слабкого ринку» (weak) — передбачає, що на такому ринку в поточній ціні, наприклад, акції, відображено всю інформацію про зміни її ціни, що відбувалися в минулому, обсяги торгівлі тощо. Якщо ринок перебуває в цій формі ефективності, то його поточні ціни повністю відбивають інформацію, що містит ь у собі дані про послідовність змін у цінах, які спостерігалися на ринку в минулому. Тому на такому ринку не можна отримати додаткових доходів, через аналіз ситуацій, які мали місце в минулому періоді часу.

Друга форма — гіпотеза «напівсильної» ефективності ринку (semi strong) — стосовно до ринку, на якому ціни повністю відбивають усю доступну суспільству інформацію про цінні папери, що обертаються на ньому. Звідси випливає висновок про те, що на ринку, який перебуває у напівсильній формі ефективності, не можна отримати додаткових доходів (понад очікуваних), якщо діяти з урахуванням матеріалів аналізу, який ґрунтується на суспільно доступній інформації. І, нарешті, третя форма — гіпотеза «сильної» ефективності (strong)

— пов’язана з ринком, на якому в поточних ринкових цінах повністю відбивається вся інформація (не тільки суспільно доступна, а й приватна (внутрішня), яка знаходиться у розпорядженні тільки окремих осіб). Логіка підказує, що якщо ринок перебуватиме у формі сильної ефективності, то навіть отримавши інформацію, яка недоступна для інших учасників ринку, на ньому не можна буде мати додаткових доходів, оскільки в поточній ціні вже враховано і цю інформацію.

Поява в науці гіпотези про три форми ефективності ринку поставила нові завдання перед дослідниками: довести або спростувати

можливість існування сучасного ринку цінних паперів у тій чи іншій формі. Гіпотезу ефективного ринку дуже складно перевірити експериментальним шляхом, оскільки для цього треба бути впевненими в тому, що отримано всю необхідну інформацію (що відповідає кожній з трьох форм), та, крім того, необхідно правильно оцінити напрям та розмір впливу цієї інформації на ринкові ціни.

Прибічникам теорії ефективного ринку вдалось довести, що діючий ринок може перебувати в слабкій або напівсильній формі

ефективності, проте їх спроби підтвердити наявність ринку в сильній формі зазнали невдачі.

Як підсумок, зауважимо, що далеко не всі погоджуються з принципами, на яких ґрунтується сучасні підходи. Їх застосування передбачає високий рівень розвитку ринку цінних паперів. Сліпе, некритичне застосування їх в українській економіці навряд чи буде виправданим. Однак ці методи да ють важливий інструмент для аналізу і вирішення завдань, які виникають в інвестуванні, необхідно лише чітко усвідомлювати ті умови й передумови, які забезпечують його ефективне застосування.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
6.4. Диверсифікація портфеля фінансових інвестицій
Контрольні запитання
Розділ 7 МОДЕЛЬ ОЦІНЮВАННЯ КАПІТАЛЬНИХ АКТИВІВ І ТЕОРІЯ РИНКУ КАПІТАЛУ 7.1. Припущення моделі оцінювання капітальних активів і теорія ринку капіталів
Частина 2. 7.1. Припущення моделі оцінювання капітальних активів і теорія ринку капіталів
7.3. Емпірична перевірка моделі оцінювання капітальних активів
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)