Для похідних на фондові індекси встановлюється додаткова вимога до капіталу в розмірі 2% від величини чистої відкритої позиції, призначеної для покриття ризику виконання угоди.
Валютний ризик (currency risk)
— це ризик коливання вартості позицій в іноземних валютах, включаючи золото. На відміну від відсоткового і фондового ризиків, валютний ризик розраховується по банку в цілому (як для торго вельного, так і для банківського портфелів).
Товарний ризик (commodity risk) — це ризик коливання вартості позицій за контрактами на товари (фізичні продукти, якими торгують на вторинному ринку), включаючи дорогоцінні метали, крім золота. Цей ризик має більш складний і мінливий характер, ніж валютний і відсотковий ризики через більш високу волатильність і меншу ліквідність товарно го ринку.
У зв’язку зі складністю оцінювання ризику операцій з опціонами Базельський комітет дозволив банкам за санкцією національних наглядових органів застосовувати кілька
альтернативних підходів до розрахунку розміру капіталу, що резервується проти позицій за опціонами.
Головними перевагами стандартного підходу до розрахунку ринкового ризику є його простота й універсальність, оскільки він може бути як до застосований до банків, так і до небанківських фінансових установ незалежно від типу і ступеня розвитку фінансово-кредитної системи країни.
Разом з тим стандартний підхід обм ежує можливості банків з оперативного управління ризиками через занадто спрощену схему, яка не враховує наявні у банків переваги в інформації і технологіях управління ризиком, а також надає можливість окремим банкам до маніпуляції показниками і заниженню розміру капіталу.
Підхід на основі внутрішніх моделей банків (internal models approach). На рубежі 1990-х рр. у ри зик-менеджменті відбулась істинна революція, пов’язана з появою концепції Value-at-Risk (VaR) — ризикової вартості . За останні декілька років VаR став одним із найбільш популярних методів управління і контролю ризику в різноманітних компаніях, що можна пояснити, поперше, винаходом у 1994 р. американською інвестиційною компанією J.P.Morgan системи оцінювання ризику Riskmetrics і вільни м використанням бази даних для цієї системи усіма учасниками ринку капіталу, а, по-друге, інвестиційним «кліматом», що створився в кінці 1990-х рр. і був пов’язаний з величезними втратами, яких зазнали фінансові інститути, які оперували на ринках похідних цінних паперів. Історично метод оцінки ризику, заснований на VаR, уперше бу в рекомендований Групою 30 (The Global Derivatives study Group, G30) у 1993 р. У тому самому році директива Євросоюзу
ЕЕС 6-93 зобов’язала розраховувати резерви капіталу для покриття ринкових ризиків з використанням моделей VаR. У 1994 р. The Bank of International Settlements рекомендував банкам розкривати свої значення VаR, а у 1995 р. Базельський комітет запропонував використовувати власні моделі оцінювання резервного капіталу VаR.
Визна чення VаR передбачає значення функції розподілу дохідності портфеля за обраний інтервал часу. Якщо стандартне відхилення як ступінь ризику визначає ширину щільності розподілу дохідності портфеля, то VаR визначає конкретне значення втрат у вартості портфеля, що відповідає заданій вазі хвоста розподілу. VаR — це міра максимально можливої потенційної зміни ціни фінансового інструменту із зад аною
імовірністю і за даний проміжок часу. VаR відповідає на запитання: як багато можна втратити з імовірністю х% за певний проміжок часу? Як правило, рівень імовірності дорівнює 95—
99%, а щодо часових горизонтів, які перевищують один день, припускають, що дисперсія змін цін пропорційна тривалості прогнозованих горизонтів.
В основі розрахунку VаR лежить визначення од ноденної мінливості (волатильності) фінансових інструментів, тобто того, наскільки за день можуть змінюватись їх курси. Найчастіше за міру одноденної мінливості обирається середньоквадратичне відхилення в відсотках, що може бути розраховане на основі історичних даних. Для часових горизонтів, що перевищують один день, припускають, що волатильність пропорційна тривалості часового горизонту прогнозування, що дає змогу отримати оц інку курсового ризику на визначену перспективу шляхом масштабування одноденної величини VаR. VаR з часовим горизонтом Т днів і довірчим інтервалом х% може бути розрахований за формулою TkVAR x ???=, (11.1) де k x — коригувальний коефіцієнт (квантіль), що показує положення значення ипадкової величини (симетричнов обох хвостах розподілу) відосно середнього, вираженого укількості середньоквадратичних відхилень. Так, для найчастіше використовуваних значень довірчого інтервалу в 95 та 99% відповідні квантилі будуть дорівнювати 1,65 і 2,33 середньоквадратичних відхилення; ? — в н одноденна волатильність фінансового інструменту у відсотках.
Слід зазначити, що така оцінка є прийнятною лише для порівняно невеликих інтервалів часу (не більше 10—15 днів), при цьому її точність падає зі збільшенням часового горизонту.
Підхід на основі внутрішніх моделей надає можливість банкам з дозволу органу нагляду використовувати власні моделі кількісного оцінювання ринкового ризику для визначення розміру капіталу, який резервується, за єдиною для всіх банків мето дикою. У свою чергу, орган нагляду встановлює певні якісні (для банку в цілому) і кількісні (для застосованої моделі) критерії, обов’язкові для виконання банками.
Якісні критерії регламентують організаційні і процедурні аспекти ризик-менеджменту в банку. З цією метою в банку створюється незалежний підрозділ контролю за ризиками, в
функції якого входить розроблення і впровадження системи ризик-менеджменту, підготовка щоденних звітів про рівень ринкового ризику і рекомендації щодо позиційних лімітів для вищого керівництва банку.
Розроблена цим підрозділом документація повинна давати уявлення про основні принципи ризик-менеджменту, містити обґрунтування емпіричних методів, що використовуються для оцінювання ринкових ризиків.
Внутрішня VаR-модель має застосову ватися не тільки для регулярного розрахунку розміру капіталу, що резервується проти ринкового ризику, а і як складова всього процесу ризикменеджменту в банках. Вихідні дані моделі повинні реально використовуватись у процесі щоденного аналізу і контролю за ринковими ризиками, зокрема у встановленні торговельних лімітів.
Як обов’язкове доповнення до щоденного оцінювання ринко вих ризиків за допомогою внутрішніх моделей банку проводиться перевірка на стійкість до екстремальних змін ринкової кон’юнктури — стрес-тестування (stress testing).
Сценарії, які використовуються для нього, повинні охоплювати всі види ризику (ринковий, кредитний, ліквідності). Банки, які застосовують підхід на основі внутрішніх моделей, повинні надавати детальну інформацію про результати і методику стрестесту вання, в тому числі про метод ідентифікації і формалізації сценаріїв. Результати стрес-тестування обов’язково повинні аналізуватись вищим керівництвом банка і враховуватись у розробленні відділом ризик-менеджменту політики з управління ризиками і лімітами, що затверджується радою директорів банку.
Відділ ризик-менеджменту повинен регулярно здійснювати верифікацію внутрішньої моделі банку за історичними даними (backtesting ), яка включає аналіз відхилень прогнозних оцінок ризику від фактичних змін вартості портфеля за тривалий період часу в минулому.
Нарешті, не рідше одного разу на рік банк має проводити комплексну перевірку всієї системи ризик-менеджменту в складі регулярного внутрішнього аудиту.
Кількісні критерії задають основні параметри VаR-моделі. Кількість чинників ринко вого ризику, що враховуються моделлю, має бути достатньою для точного оцінювання ризику за балансовим і забалансовими торговельними позиціями, зокрема:
• для відсоткових інструментів система повинна моделювати криву дохідності з кожної валюти, при цьому кількість чинників
• для фондових інструментів система повинна включати чинники ризику, що відповідають, як мінімум, кожному національному фондовому індексу або, як максимум, волатильності кожної окремої акції;
• для опціонів модель повинна враховувати їх нелінійні цінові характеристики і включати чинники ризику, які відображають волатильність цін і відсоткових ставок базисних активів; при цьому банки, які мають більші і/або складні портфелі опціонів, повинні оцінювати волатильність базисних активів окремо за різними часовими інтервалами.
Показник VаR повинен розраховуватись відділом ризикменеджменту банку щодня, з мінім альним горизонтом прогнозування у 10 днів, довірчим інтервалом у 99% і глибиною ретроспективи (обсягом вибірки історичних даних) не менше 250 днів торгів, тобто близько одного року.
За всіма чинниками ринкового ризику вибірка історичних даних повинна поновлюватися щоквартально і обов’язково переглядатися кожного разу, коли спостерігаються значні коливання ринкових цін. Наглядовий орган може ви магати від банку розраховувати показник VаR і за коротший, ніж один рік, період спостережень, якщо, на його думку, це обґрунтовано стрімким зростанням волатильності ринку.
Щоденно розмір капіталу, що резервується проти ринкового ризику (market risk capital — MRC), визначається як більше з двох значень: поточного значення VаR (тобто VаR попереднього дня торгів) або середньо ар ифметичного щоденних значень VаR за попередні 6 днів торгів, помножене на певний множник k.
Тобто щоденний розмір капіталу MRC визначається за формулою: . ;
1 ;max min
60
1 ?+= ? ? ? ? ? ? ?= ? ? ?= ? kk VaRkVaRMRC t ti itt (11.2)
60
1
Мінімальне значення цього множника дорівнює 3, однак наглядовий орган як санкцію може встановити і більше його значення шляхом запровадження штрафної надбавки ? залежно
від ступеня точності внутрішньої моделі банку за результатами верифікації (оцінки адекватності).
Верифікація внутрішньої моделі банку за історичними даними проводиться з метою перевірки її прогнозної точності і внесення необхідних змін. Вона здійснюється шляхом ретроспективного аналізу, що полягає в підрахунку частоти випадків перевищення фактичними щоденними збитками прогнозних значень VаR за тривалий період часу в минуло му. Протягом усього періоду тестування моделі величина VаR повинна перевищувати понесені збитки з відносною частотою, яка задається довірчим інтервалом моделі. З метою стандартизації цієї процедури Базельський комітет рекомендує банкам щоквартально здійснювати оцінювання точності внутрішніх моделей за вибіркою з попередніх 250 днів торгів з використанням довірчого інтервалу у 99% і горизонту прогнозування в один де нь як нормативні параметри розрахунку VаR.
Необхідність у спеціальній верифікації моделі за історичними даними виникає через неспроможність банків використовувати з цією метою свої оцінки 10-денного VаR, які вони розраховують щодня для визначення розміру капіталу, що резервується.
Порівняння прогнозної величини VаR, розрахованої на 10 днів, з фінансовим результатом за той самий період час у є некоректним через значні зміни в структурі портфеля, які, ймовірно відбуватися протягом цих 10 днів. Саме тому банк має заново розраховувати величину VаR на кожний день з попередніх 250 днів торгів, але вже з горизонтом прогнозування в один день.
Використання внутрішніх моделей банків — це принципово новий підхід у розвитк у «стимулювального» регулювання банківських систем. З погляду теорії це значний крок уперед у розв’язанні проблеми асиметрії інформації про ризик, яка є у керуючих банком і наглядового органу. На відміну від стандартного підходу останній не нав’язує банкам будь-яку єдину жорстку і надто спрощену схему розрахунку ринкового ризику, що не врахову є ні особливостей торговельних портфелів, ні досягнутий банками рівень технологій ризик-менеджменту.
Оцінка ринкового ризику у вигляді показника VаR ґрунтується на реальній динаміці чинників ризику, враховує ефект диверсифікації і нівелює недосконалу корельованість цін різних активів, що надає банкам економічні стимули до використання найсучасніших методів оцінювання ринкового ризику.
У той же час цей пі дхід не є універсальним, як стандартний підхід, оскільки може застосуватись тільки стосовно банків, які
мають власні моделі оцінювання ринкового ризику. Розрахунок вимог до капіталу з урахуванням ступеня точності оцінок VаR робить необхідним верифікацію моделі, яка дорого коштує, що породжує умови для виникнення морального ризику з боку банків. Так, банк може використовувати дві моделі: одну — для наглядового органу, яка уможливлює мінімізацію вимог до капіталу, а іншу — «для слу жбового користування», дані якої будуть реально використовуватись для оцінювання ризиків і управління портфелем. Ця можливість породжує у наглядового органу необхідність переконання в тому, що надана йому оцінка ризику банківського портфеля справді використовується керівництвом банку у прийнятті інвестиційних рішень, що, в свою чергу, вимагає посилення контролю за якістю моделей.
Результати свідчать, що у своєму ниніш ньому вигляді підхід на основі внутрішніх моделей може бути більш вигідним регулятивному органу, ніж самим банкам, оскільки навіть на розвинутому ринку цінних паперів цей підхід може бути більш консервативним з погляду вимог до капіталу порівняно зі стандартним підходом. Тим самим, надання банкам більшої свободи в оцінюванні ризику в рамках пі дходу на основі внутрішніх моделей не означає автоматичного зниження «запасу стійкості» банківської системи, що виражається у величині наявного капіталу.
Через зазначені обставини Базельський комітет допускає комбінований розрахунок розміру капіталу, що резервується проти ринкового ризику, на основі внутрішньої моделі банку і стандартної методики шляхом простого додавання величин, отриманих різними ме тодами з додержанням банками таких умов:
1) банк, який застосовує одну або кілька моделей, не може потім самостійно повернутися до використання стандартної методики для розрахунку ринкового ризику;
2) для кожної групи чинників ризику (відсоткових ставок, валютних курсів, курсів акцій і цін товарів) розрахунок ринкового ризику повинен відбуватися тільки на основі будьякого одного із запропонованих підходів, тобто в межах однієї і тієї ж категорії ризику об’єднання двох підходів виключається;
3) внутрішня модель банку повинна відповідати всім якісним і кількісним критеріям;
4) одночасне використання різних підходів не повинно призвести до ігнорування будь-якого чинника ринкового ризику, тобто всі чинники ризику повинні бути враховані неза лежно від
використовуваного підходу: стандартної методики або внутрішньої моделі.
Загальною тенденцією останніх десятиріч у сфері державного регулювання банківського капіталу стає поступовий відхід від єдиних вимог до всіх банків на користь так званого «меню» альтернативних підходів, які відрізняються ступенем складності, точністю оцінки ризику та економічною привабливістю. Право вибору методу достатності капіталу надається самим банкам за умо ви виконання ними певних критеріїв, встановлених наглядовими органами. Саме цей принцип альтернативності підходів до оцінювання кредитного, ринкового і операційного ризиків покладено в основу Нової Базельської угоди з капіталу.
Поява нових пропозицій Базельського комітету була зумовлена, насамперед, критикою розглянутих вище недоліків Угоди з капіталу 1988 р. з боку банків, регулятивних органів і на укового загалу, а також значним прогресом у внутрішньобанківських методиках і технологіях оцінювання ризиків.
У квітні 1999 р. Базельський комітет подав на відкрите обговорення документ під назвою «Нова схема достатності капіталу», яка переслідувала такі основі цілі:
1) стимулювання банків до постійного удосконалення своїх методів і процедур оцінювання в управлінні кредитним ризиком;
2) підвищення гнуч кості й точності відображення ризику в нормативах достатності банківського капіталу;
3) зменшення розриву між мінімальними вимогами до достатності капіталу і економічною оцінкою потреби банків у капіталі.
Нова Базельська угода з капіталу, або Базель — ІІ (Basel II), є більш багатоаспектним і деталізованим документом, ніж попередня угода 1988 р. Вона складається з трьох фундаментальних складових (рис. 1
1.1):
1) мінімальні вимоги до капіталу передбачають набір відмінних за ступенем складності альтернативних підходів до розрахунку капіталу, що резервується проти кредитного та операційного ризиків банків;
2) пруденційний нагляд базується на принципах контролю з боку регулятивних органів за достатністю капіталу і системами оцінювання банківського ризику, в тому числі рекомендацій щодо проведення стрес-тестування, оцінювання відсо ткового ризику балансових активів банку, ризику концентрації банківських портфелів;
3) ринкова дисципліна вимагає розкриття інформації про ризики і капітал банку.
Вимоги до ринкової дисципліни в Новій Базельській угоді пояснюються тим, що наглядова і ринкова дисципліни, взяті окремо, є недосконалими механізмами контролю за банківським ризиком, але разом вони взаємодоповнюють і посилюють одна одну. Як спосіб стимулювання ринкової дисципліни розроблено вимоги до публічного розкриття ба нками інформації кількісного та якісного характеру про величину і структуру свого капіталу з деталізацією за видами ризику. Розкриття інформації про достатність капіталу має здійснюватися щопівроку, а великі банки повинні робити це щокварталу.
Рис. 11.1. Складові Нової Базельської угоди з капіталу
Функції та повноваження регулятивних органів у сфері пруденційного нагляду також істотно розширені. Головною метою наглядових органів є не тільки контроль за дотриманням банками мінімальних нормативів достатності капіталу, а й створення умов, за яких банки матимуть достатньо капіталу для покриття ризиків поверх нормативні вимоги.
У Новій базельській угоді з капіталу на розгляд націо нальних наглядових органів передаються такі питання:
1) контроль за тими видами ризику, які не враховувалися взагалі (відсотковий ризик банківського портфеля, бізнес-ризик і стратегічний ризик) або ж відображуються неповно в нормативах достатності капіталу (ризик концентрації портфеля). Крім того, до компетенції банківського нагляду віднесені і системні ризики, пов’язані з циклами ділової активності в економіці і фінансовому секторі;
2) контроль за дотри манням банками якісних і кількісних критеріїв застосування більш складних методів оцінювання ризику, таких як підхід на основі внутрішніх моделей для ринкового ризику, підхід на основі внутрішніх рейтингів для кредитного ризику і передові підходи до оцінювання операційного ризику.
Тенденція до переходу від нагляду за формальними ознаками (дотримання нормативів) до наг ляду за якісними критеріями щодо стійкості банку ґрунтується на чотирьох базових принципах, сформульованих Базельський комітетом:
1. Банки повинні здійснювати оцінення скупної достатності капіталу відносно свого профілю ризику і мати стратегію підтримки капіталу на необхідному рівні.
2. Органи нагляду повинні перевіряти і якісно оцінювати внутрішньобанківські розрахунки достатності капіталу і стратегію управління ним, а також спроможність банків задовольнят и встановленим нормативам достатності капіталу. У разі виявлення недоліків органи нагляду повинні застосовувати до банків відповідні заходи впливу.
3. Банки мають бути забезпечені капіталом понад мінімальний норматив, а органи нагляду повинні мати засоби впливу на банки для стимулювання їх до формування понаднормативного резерву капіталу.
4. Органи нагляду повинні на магатися вжити заходів раннього втручання з метою попередження зниження рівня капіталу нижче мінімально допустимого, який вимагається для покриття ризиків конкретного банку. Якщо банк не спроможний підтримувати або відновлювати рівень капіталу, що вимагається, органи нагляду повинні вимагати від його керівництва швидких дій, спрямованих на виправлення ситуації, що склалася.
До найважливіших питань, які слід вирі шувати органам нагляду спільно з банками, належать, зокрема, оцінювання відсоткового ризику банківського портфеля. Хоча цей ризик перебуває поза стандартним і модельним підходом до оцінювання ринкового ризику, прийнятих у 1996 р. і чинних
сьогодні, він також вимагає резервування капіталу. Однак через велику різнорідність методик оцінювання і управління цим ризиком Базельський комітет рекомендував органам нагляду спиратись у своїх підходах на внутрішньобанківські оцінки, виражені співвідношенням зміни «економічної вартості» до капіталу за певної зміни відсоткових ставок. Це стандартне значення дорівнює 200 базисних пунктів (2%), при цьому особливу увагу органам нагляду слі д звернути на ті банки, в яких економічна вартість знижується більше ніж на 20% від сумарної величини капіталу першого і другого рівнів.
Крім відсоткового ризику банківського портфеля, додаткові вимоги до капіталу можуть встановлюватись наглядовими органами і проти інших видів ризику, зокрема «залишкового» ризику (residual risk), який виникає у разі використання механізмів зниження к редитного ризику (забезпечення, гарантії і кредитні похідні інструменти), а також ризику, пов’язаного з сек’юритизацією банківських активів.
Найбільш радикальні нововведення були запропоновані в рамках першої складової Нової угоди — мінімальних вимог до достатності банківського капіталу. З Угоди 1988 р. в незмінному вигляді було взято визначення капіталу і сукупний мінімальний норматив його доста тності на рівні 8%. Обидва запропонованих Базельським комітетом у 1996 р. підходи до оцінювання ринкового ризику — стандартний і на основі внутрішніх моделей
— практично без змін також увійшли в Нову угоду з капіталу. Незмінним залишився і принцип альтернативності їх застосування, який у Новій Базельській угоді з капіталу застосований також до кредитного та операційного ри зиків (табл. 11.9).
Таблиця 11.9
АЛЬТЕРНАТИВНІ ПІДХОДИ ДО ОЦІНЮВАННЯ РИЗИКІВ ДЛЯ ЦІЛЕЙ
ДОСТАТНОСТІ КАПІТАЛУ
| Рівень |
Кредитний ризик |
Операційний ризик |
|
основі внутрішніх рейтингів |
оцінювання ризику |
Відносно кредитного ризику Базельський комітет запропонував банкам можливість вибору з двох альтернативних підходів до розрахунку розміру капталу, що резервується: а) стандартний підхід (standardized approach), який ґрунтується на методиці Базельської угоди з капіталу 1988 р. з модифікованою схемою зважування активів за ризиком залежно від кредитного рейтингу контрагента; б) підход на основі внутрішніх рейтингів (internal rating-based app roach — IRB approach), згідно з яким розмір капіталу, що резервується, розраховується на основі власних оцінок банками чотирьох складових кредитного ризику: ймовірність дефолту, схильності до кредитного ризику в момент настання дефолту; рівня втрат у разі настання дефолту; строку до закінчення угоди. Для використання цього підходу банку необхідно виконати певні вимоги і отримати дозвіл органу нагляду.
Ще од ним важливим аспектом Нової Базельської угоди з капіталу є значне розширення кола інструментів зниження кредитного ризику, які уможливлюють зменшення вимоги до капіталу. Якщо Угода 1988 р. визнала для цілей достатності капіталу лише деякі види забезпечення (державні боргові зобов’язання країн ОЕСР, боргові зобов’язання місцевих органів влади і міжнародних банків розвитку), то Но ва угода охоплює вже більшість фінансових інструментів, що виконують функцію зниження кредитного ризику, включаючи заставне забезпечення, гарантії, поруки, деякі види кредитних похідних інструментів (кредитні свопи і свопи на сукупний дохід), а також неттинг.
Значна увага в Новій Базельській угоді з капіталу приділена такому способу управління кредитним ризиком, як се к’юритизація активів, яка може здійснюватися самим банком (у разі збереження за собою функції збирання відсоткових платежів з позичальників) або іншими організаціями (в цьому разі банк виступає як інвестор). Хоча сек’юритизація призначена для зниження власної схильності банку до кредитного ризику шляхом передачі прав власності на активи і/або по в’язаних з ними ризиків третім особам, до неї часто звертаються виключно заради зниження вимог до капіталу.
11.3. Формування та управління банківським інвестиційним портфелем Інвестиційний процес у банківській установі починається з формулювання цілей інвестування, що, по суті, є фінансовими завданням, які вона прагне розв’язати, вкладаючи кошти y фінансові інструменти.
Банківські інвестиційні менеджери мають розв’язати суперечності між спробами досягнення двох цілей, що виклюють одна одну: збільшення платоспроможності і ліквідності, з одного боку, і підвищення дохідності, з другого. Можна досягти високої ліквідності, сформувавши портфель з державних цінних паперів. Висока дохідність, у свою чергу, досягається за рахунок високодохідних, але ризик ованих вкладень. У підсумку ліквідність і платоспроможність стають взаємозв’язаними. Банкрутство банку може статися у двох випадках. По-перше, коли банк стає неплатоспроможним через вичерпання його капіталів, зумовлене збитками від позичок та інвестицій (тобто в умовах ризику дефолту позичальників і відсоткового ризику). По-друге, коли, незважаючи на свою дохідність, банк не може задовольнит и вимоги клієнтів з повернення депозитів (тобто в умовах втрати ліквідності).
Тому, комерційні банки повинні завжди стежити за рівнем ліквідності, підтримуючи її на достатньому рівні для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов’язань, забезпечуючи потрібне співвідношення між власними і залученими коштами, формуючи оптимальну структуру активів зі збільшенням частки високоякісн их активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання вимог вкладників, кредиторів та інших клієнтів.
Для контрою за станом ліквідності банків НБУ встановив нормативи: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6).
Норматив миттєвої ліквідності встановлюється для контролю за спроможністю банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань за рахунок високолік відних активів (коштів у касі та на кореспондентських рахунках). Він визначається як співвідношення суми коштів у касі та на кореспондентських рахунках до зобов’язань банку, що обліковуються за поточними рахунками.
Нормативне значення Н4 має бути не менше ніж 20 %.
Норматив поточної ліквідності встановлюється для визначення збалансованості строків і сум ліквідних активів та зобов’язань банку. Для розрахунку цього нормативу враховуються вимоги і зобов’язання банку з кінцевим строком погашення до 31 дня (включно). Норматив Н5 визначається як співвідношення активів первинної та вторинної ліквідності до зобов’язань банку з відповідними строками виконання.
До актив ів первинної та вторинної ліквідності для розрахунку нормативу поточної ліквідності належать: готівкові кошти; банківські метали; кошти на кореспондентських рахунках, відкриті в НБУ та інших банках; строкові депозити, розміщені в НБУ та інших банках; боргові цінні папери, що рефінансуються та емітовані НБУ, у портфелі банку на продаж та на інвестиції; боргові ці нні папери в портфелі банку на продаж та на інвестиції; надані кредити.
До зобов’язань належать: кошти до запитання; короткострокові та довгострокові кредити, одержані від НБУ та інших банків; кошти бюджету України; строкові депозити інших банків та клієнтів; цінні папери власного боргу, емітовані банком; субординований борг банку; зобов’язання і вим оги за всіма видами гарантій, порук, авалів; зобов’язання з кредитування, надані клієнтам і банкам.
Нормативне значення Н5 має бути не менше ніж 40 %.
Норматив короткострокової ліквідності встановлюється для контролю за спроможністю банку виконувати прийняті ним короткострокові зобов’язання за рахунок ліквідних активів. Норматив визначається як співвідношення ліквідних активів до короткострокових зобов’яз ань. До розрахунку нормативу короткострокової ліквідності включаються ліквідні активи та короткострокові зобов’язання з початковим строком погашення до одного року.
До ліквідних активів для розрахунку нормативу короткострокової ліквідності включаються: готівкові кошти; банківські метали; кошти на кореспондентських рахунках, відкриті в НБУ та інших банках; короткострокові депозити, розміщені в НБУ та інших банк ах; короткострокові кредити, надані іншим банкам.
До короткострокових зобов’язань включаються: кошти до запитання; кошти бюджету України; короткострокові кредити, одержані від НБУ та інших банків; короткострокові депозити інших банків і клієнтів; короткострокові цінні папери власного боргу, емітовані банком; зобов’язання і вимоги за всіма видами
гарантій, порук, авалів; зобов’язання з кредитування, надані банкам і клієнтам.
