Поштовхом до формування підприємництва слугували процеси трансформації форм власності на основі роздержавлення та приватизації підприємств. Трансформація відносин власності привела до виникнення приватної власності (в СРСР її не існувало), а також різних підприємницьких структур: малого, середнього і великого підприємництва.
В Україні було реалізовано неефективний варіант трансформації власності, про що свідчить обрана мо дель приватизації.
До кінця 1991 р. приватизація здійснювалася стихійно. По суті вона мала характер розкрадання державної власності. Хоча це розкрадання у принципі важко було назвати нелегальним, оскільки легальних, законних схем роздержавлення не було. Найчасті-
Оцінити обсяги такої спонтанної приватизації було зовсім неможливо, тому що важко було відокремити легальне від нелегального через відсутність єдиної форми обліку.
Захоплення власності здійснювалося в інтересах найвпливовіших представників партійної, директорської, регіональної й почасти профспілкової еліт. Держава не одержувала нічого: бюджетні інтереси в ході спонтанної приватизації абсолютно не враховувалися, тим більше не враховувалися інтереси трудящих. У цих процесах вони не брали участі. І навіть у таких ситуаціях, коли орендарем вважався трудовий колектив, права кожного окремого члена трудового колективу були нульові. Словосполученням «трудовий колектив» лише красиво прикривалась вигідна для керівника угода.
Все це засвідчує, що приватизація починалась в Україні без підготовки нормативних документів, тобто без створення відповідної законодавчої бази. Лише у червні 1992 р. парламент затвердив першу державну програму приватизації. Червень 1992 р. може вважатися початком легітимного процесу перетворення відносин власності в Україні. Але проведена сертифікатна приватизація не досягла своєї мети. Критична оцінка її результатів наростає. Це пов’язано з тим, що українським підприємствам на початку 90-х років потрібний був не перерозподіл власності на користь трудових колективів, а передусім докорінна модернізація виробництва на основі сучасної технології, для реалізації якої, як відомо, потрібні інвестиції. На етапі сертифікатної приватизації підприємства не отримали ані реального інвестора, ані ефективного власника. До того ж навіть ті трудові колективи і громадяни, які змогли обміняти свої сертифікати на акції, не стали у сукупності власниками контрольних пакетів акцій, тобто їх відчуження від управління не було подолане.
У процесі приватизації залишається дискусійною проблема державної власності. Чи може вона бути економічно ефективною, яка її роль у розвитку соціальної сфери країни, як далеко простягаються її межі, на які об’єкти вона може претендувати?
ше працювали дві схеми захоплення державної власності. Перша: майно державних підприємств просто переписували як складову частину майна якогось новоствореного акціонерного товариства. Друга: державне майно ставало приватною власністю в результаті проведення нехитрої операції оренди з викупом. Гроші ж на це заробляли кооперативи, які раніше відкривалися при «материнському» підприємстві. Їх головною функцією було не виробництво, а «відмивання тіньових» коштів.
Межа державної власності скорочується. Її частка в обсязі промислової продукції зменшилась з 85 % 1992 р. до 18,2 % у 2003 р. У зв’язку із скороченням державного сектору виникає питання: яке ж повинно бути співвідношення між приватним і державним секторами.
Більшість учених-економістів вважають, що пропорції між приватним і державним секторами поступово змінюватимуться на користь першого, але для цього необхідний тривалий період. Цей симбіоз із його всілякими конфліктами і тертями неминуче спричинить досить довгий термін.
На думку інших учених у недалекому майбутньому збережеться приватна форма власності, оскільки вона забезпечує більш високу продуктивність праці. Але з часом частка її, хоча і дуже повільно, але зменшуватиметься, що зумовиться зростанням державного сектору економіки.
Зараз найважливішим завданням економічної політики України є недопущення руйнації державного сектору «до основи», інакше не виключена наступна часткова націоналізація. Адже держава, яка вже втратила значну частину свого промислового виробництва, не може далі дозволяти собі розбазарювання і безконтрольне зменшення виробничого потенціалу промислових міст. Проте скорочення державного сектору триває. Деякі державні підприємства закриваються, інші зупиняють окремі виробництва або продають їх. На багатьох державних підприємствах практично не відбувається оновлення основного капіталу. Коефіцієнт його зносу в промисловості становить (у середньому) 54,3 %, а в окремих галузях ще вище. Водночас скорочення державного сектору можна припускати тільки в тому разі, коли підприємство, потрапивши до приватних рук, працюватиме ефективніше. Якщо ефект приватизації дорівнює нулю, або навіть негативний, то варто утриматися від приватизації. Інакше кажучи, скорочення масштабів державного сектору не повинно бути самоціллю, поспішним і нераціональним.
Найгіршим в українській приватизації є те, що, всупереч будьяким потребам і об’єктивним закономірностям, клановофінансові групи розгорнули велику приватизаційну діяльність. Прикладом може бути «Криворіжсталь». На цьому підприємстві працювало більше 70 тис. робітників. У «Криворіжсталь» було вкладено бюджетні кошти, завод був модернізований і коли почав працювати прибутково, його віддали під приватизацію, що повністю суперечить законодавству про приватизацію. Тому сьогодні нізащо не можна припуститися до приватизації великих стратегічних, надзвичайно ліквідних підприємств.
Підприємництво як форма господарської діяльності найповніше розкривається через характеристику його суб’єктів. Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності: приватної, колективної та державної. Тобто підприємництвом можуть займатися правоздатні й дієздатні громадяни України та іноземці, колективи громадян, сім’ї, об’єднання громадян, приватні, колективні, державні, спільні й будь-які види, типи та категорії підприємств, створення яких не суперечить законодавчим актам України.
Згідно з чинним законодавством в Україні заборонено займатися підприємницькою діяльністю військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державного арбітражу, державного нотаріату, органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за діяльністю підприємств, посадовим особам адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, міністерств, відомств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій.
Не можуть бути зареєстровані як підприємці, з правом здійснення відповідного виду діяльності, особи, яким заборонив це суд (до закінчення установленого рішенням суду терміну), а також ті, які мають судимість за крадіжки, хабарництво та інші злочини. Останні також не можуть бути співзасновниками підприємницьких організацій, а також обіймати керівні посади й посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю, в підприємницьких товариствах чи їх об’єднаннях.
