6.7. Термінологічний словник

Коефіцієнт використання запасу праці — частка від ділення фактичної кількості відпрацьованих постійними працівниками людино-годин на запас праці, що визначається множенням чисельності постійних працівників на ефективний річний фонд робочого часу одного працівника.

Постійні працівники — ті, які є членами підприємства або прийняті на роботу по найму на тривалий час без його точного визначення.

Продуктивність праці — здатність конкретної праці (праці конкретних працівників) за одиницю робочого часу виробляти певну кількість продукції або виконувати відповідний обсяг роботи.

Сезонні працівники — ті, яких зараховують до складу трудового колективу на термін до 6 місяців для виконання сезонних робіт.

Середньооблікова чисельність працівників — визначається за кожний місяць підсумуванням облікового складу працівників за всі дні місяця і діленням одержаного результату на кількість календарних днів у місяці.

Ступінь виконання норм виробітку — частка від ділення фактичного обсягу виконаних робіт (виробленої продукції) на змінну норму виробітку.

Тимчасові працівники — ті, яких зараховують до складу трудового колективу тимчасово на термін до двох місяців.

Трудова активність працівників — частка від ділення відпрацьованих постійними працівниками людино-годин на їх кількість.

Трудові ресурси аграрних підприємств — сукупність працівників, які мають необхідний фізичний розвиток, знання і практичні навички для якісного і своєчасного виконання передбачених технологією робіт у сфері сільськогосподарського виробництва.

Трудозабезпеченість виробництва — частка від ділення середньорічної кількості працівників, зайнятих у сільськогосподарському виробництві, на площу сільськогосподарських угідь підприємства.

Трудомісткість виробництва — затрати живої праці на 1 га відповідної культури або на 1 голову тварини.

Трудомісткість продукції — обернений показник продуктивності праці, що визначається діленням прямих затрат людино-годин на обсяг виробленої продукції у фізичному вимірі.

6.8. Література

1. Андрійчук В. Г. Економіка аграрного підприємства: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2000.

— 356 с.

2. Вітвицький В. В. та ін. Методичні положення визначення затрат праці в молочній промисловості. — К., 2004.

3. Вітвицький В. В. та ін. Проектування оптимальних моделей трудових затрат на виробництві цукру. — К., 2001.

4. Вітвицький В. В. та ін. Методичні положення визначення затрат праці у хлібопекарському виробництві. — К., 2004.

5. Державний класифікатор України ДК 009-2005 «Класифікація видів економічної діяльності» (КВЕД). Затверджено і введено в дію наказом Держспоживстандарту України від 26 грудня 2005. — № 375.

6. Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників.

7. Довідник кваліфікаційних характеристик професій працівників. Випуск 2. Сільське господарство та пов’язані з ним послуги. Затверджений наказом Міністерства аграрної політики України від 7 листопада 2003 р.

8. Наказ Міністерства праці і соціальної політики № 138 від 19.04.2006 року «Про затвердження Методичних рекомендацій щодо застосування підсумованого обліку робочого часу».

9. Рекомендации по учету, аттестации и сбалансированности рабочих мест и рабочей силы на промышленных предприятиях г. Киева. — К., 1994.

210

Тема 7

ВІДНОСИНИ В АГРОПРОМИСЛОВИХ ФОРМУВАННЯХ

Підприємство — в широкому розумінні — це важлива, складна, відкрита система, яка базується на його виробничій, організаційній та економічній побудові і яка спрямована, з одного боку, на задоволення потреб громадян на розвиток національної економіки, а з другого — на підвищення ефективності його функціонування (максимізації прибутку при мінімумі витрат). Складність агропромислового формування, як системи, полягає в тому, що воно забезпечує взаємодію абсолютно неоднорідних учасників економічних відносин (постачальники, власне агропромислове формування, посередники, споживачі). Відкритість системи агропромислового формування проявляється в тому, що вона взаємодіє з великою кількістю учасників ринку, які мають вільний доступ до такої системи.

Метою функціонування агропромислового формування, як відкритої системи, з макроекономічної точки зору є задоволення потреб споживачів у його продукції з високими споживчими властивостями і якістю при мінімальних витратах, збільшення внеску у розвиток національної економіки. З мікроекономічної точки зору метою функціонування агропромислового формування є максимізація прибутку шляхом кращого використання своїх можливостей на ринку.

Як ми вже зазначали, агропромислове формування як відкрита система своє існування і розвиток здійснює на основі взаємодії із зовнішнім середовищем. При цьому невідємною умовою існування системи є відповідність між вимогами зовнішнього середовища і самою системою. Синхронність змін якісних характеристик системи відповідно до вимог зовнішнього середови-ща визначається якістю її елементів, способом їх поєднання, тобто залежить від структури самого агропромислового формування. 211

Структура агропромислового формування — це його внутрішній устрій, який характеризує склад підрозділів і систему взаємозв’язків підпорядкованості та взаємодії між ними, які формують єдиний господарський суб’єкт.

Структуру підприємства визначають функції, які ним виконуються відповідно до розробленої стратегії функціонування. Серед функцій агропромислових формувань можна виокремити:

1) виробництво продукції рослинництва та продукції тваринництва;

2) виробництво та переробка продукції рослинництва;

3) виробництво та переробка продукції тваринництва;

4) переробка та продаж продуктів переробки продукції рослинництва;

5) переробка та продаж продуктів переробки продукції тваринництва;

6) матеріально-технічне забезпечення виробництва та власне виробництво продукції рослинництва;

7) матеріально-технічне забезпечення та власне виробництво продукції тваринництва;

8) матеріально-технічне забезпечення та надання послуг з вирощування продукції.

Наведений перелік не є вичерпним, оскільки поєднання функцій на кожному агропромисловому формуванні є індивідуальним. Ці функції конкретизуються залежно від розмірів формування, ступеня спеціалізації, форм власності, ринкового оточення.

Структуру агропромислового формування, як будь-якого підприємства, можна розглядати в трьох аспектах: виробничотехнологічному, організаційному та управлінському. Виробничо-технологічний аспект базується на вивченні технології виробництва, виробничих потужностей, виробничого і кадрового потенціалу, ступеня спорідненості між різними ланками технологічного процесу, особливостей розвитку. Організаційний аспект відображає особливості як організаційної структури підприємства, так і її підрозділів та апарату управління, а також параметри зміни організаційної структури під впливом ринкової кон’юнтури та рівня кооперування. Управлінський аспект відображає схему взаємодії виробничих та функціональних підрозділів, канали руху інформації, способи прийняття управлінських рішень, доведення їх до виконавців та контроль за виконанням цих рішень.

Зазначені аспекти структурної побудови агропромислового формування перебувають у нерозривному взаємозв’язку та по-

212стійній взаємодії, забезпечуючи досягнення мети його функціонування. Кожен з розглянутих аспектів структурної побудови агропромислового формування дозволяє розглядати виробничу структуризацію агропромислового формування, організаційну та економічну.

Виробнича структуризація агропромислового формування означає його поділ за виробничою ознакою на основі видів економічної діяльності, спеціалізації виробництва, в тому числі внутрішньогосподарської, диверсифікації, технологічних особливостей, необхідності виконання основних та допоміжних функцій у процесі виробництва продукції та надання послуг. В основу виробничої структури агропромислового формування покладено його спеціалізацією, тобто техніко-економічний принцип організації виробництва, що відображає якісну сторону процесу його функціонування, а саме, показує які товарні продукти чи послуги виробляються на підприємстві та які виробничі процеси при цьому виконуються. Наприклад, дослідження виробничого процесу борошномельного підприємства дозволяє визначити його виробничу структуру, зокрема існування ліній по виробництву борошна, круп (рис. 7.1).

Рис. 7.1. Схема технологічного процесу борошномельного підприємства

У рамках агропромислових формувань може реалізовуватися предметна, постадійна, технологічна спеціалізація. Предметна спеціалізація (по готовій продукції) передбачає виокремлення виробництва однорідної продукції. Постадійна спеціалізація передбачає виокремлення стадій єдиного технологічного циклу. Технологічна спеціалізація передбачає виділення окремих виробничих функцій у рамках окремих підрозділів агропромислового формування, наприклад, експлуатація і обслуговування автопарку, виробництво теплової енергії для потреб основного виробництва на цукровому заводі.

Назву виробничого типу агропромислового формування визначають його головні галузі.

Стійкої стандартної виробничої структури агропромислового формування не існує. Вона коригується під впливом економічної кон’юнктури, науково-технічного прогресу, соціальноекономічних процесів. Поряд із цим переважна більшість агропромислових формувань мають схожі функції, головні з яких — виробництво і збут продукції. Щоб забезпечити нормальне функціонування, агропромислове формування повинно мати в своєму складі лінії з виробництва основної продукції, обладнання з обслуговування виробничого процесу. Окрім цього, агропромислові формування, незалежно від їх розмірів, рівня спеціалізації організовують зберігання та збут продукції, забезпечують закупівлю та постачання окремих видів сировини, комплектуючих, інструментів, обладнання, енергоресурсів. Як вже зазначалося, основу діяльності кожного агропромислового формування становлять виробничі процеси, що відбуваються у відповідних підрозділах. Такі підрозділи формують організаційну структуру підприємства. Ст. 64 Господарського кодексу України визначає, що «підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо)».

У широкому розумінні підрозділи — це окремі частини підприємства, що об’єднують групи людей, які виконують специфічні завдання, досягають окремих цілей, що є складовими загальної мети організації. Саме склад цих підрозділів і характеризує організаційну структуру підприємства. Виробничі підрозділи можуть бути основної і неосновної (допоміжної) діяль

213214ності. Виробничі підрозділи основної діяльності — цехи, дільниці, бригади, які займаються виробництвом продукції, що визначає профіль та спеціалізацію підприємства. Підрозділи допоміжної діяльності займаються виготовленням продукції для власних потреб агропромислового формування, а також забезпечують його нормальне функціонування. Наприклад, на борошномельному підприємстві, виходячи з технологічних особливостей, можуть бути виділені такі структурні підрозділи, як мініелеватори для зберігання зерна, млини, автогосподарство, тароремонтна майстерня, швейних цех, склади для зберігання готової продукції.

На організаційну структуризацію підприємства впливають його виробничий профіль, розміри, рівень спеціалізації, місцезнаходження. Наприклад, процес виробництва цукру передбачає певні технологічні операції, які мають послідовність та трудомісткість. Отже він визначає і певний перелік виробничих підрозділів, що здійснюють ці технологічні операції. Складні технологічні процеси, таким чином, впливають на збільшення кількості виробничих підрозділів які їх реалізують. На кількість виробничих підрозділів впливає також і масштаб виробництва. При незначному масштабі виробництва виробничий процес можна реалізовувати в межах одного чи незначної кількості виробничих підрозділів.

Рівень спеціалізації також є одним з визначальних чинників організаційної структуризації підприємства. З її поглибленням зменшується кількість організаційних підрозділів. І навпаки, чим більш універсальним є підприємство, тим складнішою є його організаційна структура.

Організаційна структуризація підприємства залежить і від його територіального розташування. Розосередження підприємства обумовлює створення філій та представництв, які є організаційними підрозділами підприємства.

Філія — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі її функції або їх частину. Представництво — відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та представляє і захищає її інтереси. Але слід зазначити, що такі підрозділи не є структурними, а мають статус відокремлених згідно зі ст. 64 Господарського кодексу України. У той же час, оскільки відокремлений підрозділ не має статусу юридичної особи і діє на підставі положення про нього, затвердженого підприємством, а отже входить у структуру останнього. Відокрем-215лений підрозділ на відміну від структурного (у визначенні Господарського кодексу) наділений такими юридично-майновими рисами, завдяки яким має певну господарську автономію. Варто уточнити, що відокремлений підрозділ не є суб’єктом господарювання, а вступає в господарські відносини завдяки наданим йому повноваженням.

Усі підрозділи підприємства не є окремими юридичними особами. Щоправда, відносно відокремлених підрозділів є пряма вказівка на це в нормативних документах (див., наприклад, ч. 4 ст. 64 ГКУ), а відносно структурних — ні.

Територіальна ознака

— одна з найважливіших рис будь-яких підрозділів. У ст. 95 ГКУ вказано, що філії та представництва — підрозділи, які знаходяться поза місцем розташування юридичної особи. За Законом про державну реєстрацію таке місце — це адреса органу (особи), який, відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону, виступає від її імені (ст. 1).

Відокремлені підрозділи наділяє майном юридична особа, що їх створила. Порядок передачі майна варто прописувати в статутних документах. Правомочності підрозділу щодо порядку передачі майна необхідно зазначити в положенні про відокремлений підрозділ. Для структурного підрозділу така процедура не відбувається. Жодних автономних господарських прав у них немає, тому ніяким окремим майном їх не наділяють. Ним вони користуються для виконання своїх функцій.

Як структурні, так і відокремлені підрозділи діють на підставі затверджених юридичною особою положень. Різниця між підрозділами полягає в інформації, яка міститься в цих документах. Якщо в положенні про структурний підрозділ записують тільки функціональні обов’язки, то в положення про відокремлений обов’язково вносять повноваження щодо здійснення самостійної господарської діяльності, якими наділяє його юридична особа.

Керівників відокремлених підрозділів призначає юридична особа, і вони діють на підставі виданої нею довіреності (ч. 4 ст. 95 ЦКУ). Дана відмінність є логічним продовженням попередньої, адже хтось має керувати господарсько-автономним підрозділом підприємства, підписувати договори, інші документи тощо. Для структурних підрозділів такої потреби немає. Звісно, керівників структурних підрозділів (начальників цеху, бригади тощо) можуть призначити, для декого це — нагальна необхідність. Але тоді обходяться без довіреності — свої прямі робочі функції вони виконують у рамках зайнятої посади. І тут достат-216ньо наказу про призначення на посаду (це, зрозуміло, не виключає видачі їм довіреностей на виконання тих чи інших дій).

Слід зупинитися і на особливостях державної реєстрації та реєстрації як платника податків підрозділів агропромислових формувань. Відокремлені підрозділи підлягають занесенню до Єдиного державного реєстру, в той час як невідокремлені — ні. У ч. 4 ст. 64 ГКУ зазначено, що підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону. Частина 1 ст. 95 ЦКУ свідчить: філії здійснюють всі або частину функцій юридичної особи. А представництва представляють і захищають її інтереси (ч. 2 ст. 95). Такі загальні висловлювання дають можливість юридичним особам на власний розсуд вирішувати, якими повноваженнями наділяти свої філії, представництва і т. д. Як свідчить практичний досвід, найбільшими повноваженнями наділяють філії (відділення).

Зокрема, відокремлений підрозділ може мати повноваження щодо:

— ведення виробничої, збутової діяльності;

— нарахування, утримання або сплати (перерахування) до бюджету податків, зборів, обов’язкових платежів від свого імені чи від імені іншого платника податків;

— складання та подання податкової звітності податковим органам;

— укладання трудових угод (контрактів) з найманими особами, нарахування або сплати їм зарплати;

— ведення окремого балансу, бухгалтерського чи податкового обліку;

— відкриття рахунків у банках.

Наведений перелік далеко не повний. У той же час юридична особа може надавати своїм відокремленими підрозділам і набагато менше повноважень — це її власна справа. На вид підрозділу їх кількість не впливає.

Для того щоб кожний працівник у будь-який час виконував саме ту роботу, яка необхідна для підприємства, потрібні органи управління, на які покладено виконання функції координації і контролю діяльності. Налагоджена взаємодія між виробничими підрозділами підприємства дає змогу ефективніше вирішувати проблеми всередині підприємства, а отже відображає ефективність структури управління підприємства. В забезпеченні ефективної діяльності великого значення набувають процеси управління. Це є однією з причин вважати першочерговим завдання менеджменту структуризацію управління підприємством. Основними елемента-217ми системи управління є функції, ланки, рівні управління. Функції управління — це загальні адміністративні обов’язки, які виконуються керівниками на різних рівнях управління. Основні функції управління — планування, організація, мотивація, керівництво і контроль — властиві всім підприємствам. Спеціальні функції властиві лише певним рівням управління та ланкам керівництва.

Для конкретного підприємства сукупність функцій управління може відрізнятися. Проте, можна виділити ключові функції управління та комплекси задач як частини функцій управління (рис. 7.2).

Ланка управління — самостійна частина організаційної структури на певному рівні, що представлена окремим органом (керівником), який наділяється функціями управління, правами для їх реалізації та несе відповідальність за виконання функцій і використання прав. Формування ланок організаційної структури управління розпочинається з виявлення і закріплення за кожною з них функцій управління.

Номер	Функції управління	Комплекси задач
1	Управління стратегією розвитку	1. Довгострокові перспективи 2. Нові напрями діяльності 3. Розвиток матеріальної бази 4. Створення філій 5. Бізнес-плани проектів
2	Організація системи і процесів управління	1. Засновницькі документи 2. Організаційна структура 3. Функції управління 4. Штатний розпис 5. Положення про підрозділи 6. Посадові інструкції 7. Регламенти управління
3	Управління персоналом	1. Кадрова політика 2. Підбір персоналу 3. Оцінка і атестація 4. Розстановка персоналу 5. Навчання персоналу
4	Управління соціальним розвитком	1. План соціального розвитку 2. Колективний договір 3. Соціальне забезпечення 4. Екологія
5	Управління економічним розвитком	1. Портфель замовлень 2. Річний план 3. Економічні нормативи 4. Критерії і показники ефективності 5. Економічний аналіз діяльності

218

6	Управління фінансами і бухгалтерським обліком	1. Бюджети витрат 2. Кошториси по статтях витрат 3. Ціноутворення 4. Оподаткування 5. Інвестиції 6. Дебітори і кредитори 7. Облікова політика
7	Управління технічним розвитком, механізацією виробництва та інвестиціями	1. Науково-технічний прогрес 2. Техніка і технологія 3. Проектування будівництва 4. Будівельно-монтажні роботи 5. Ремонтно-будівельні роботи 6. Обладнання 7. Технічний нагляд
8	Управління основним виробництвом	1. Валова продукція 2. Товарна продукція 3. Незавершене виробництво 4. Готова продукція 5. Галузева структура
Номер	Функції управління	Комплекси задач
9	Управління допоміжним виробництвом	1. Енергетичне господарство. 2. Ремонтне виробництво 3. Водне господарство.
10	Управління якістю продукції	1. Операційний контроль якості 2. Технічний контроль якості 3. Якість готової адукції 4. Внутрішні стандарти якості 5. Міжнародні стандарти якості
11	Управління працею і заробітною платою	1. Положення про оплату праці 2. Контрактна система 3. Нормативи управлінської праці 4. Посадові оклади 5. Фонд заробітної плати 6. Фонд преміювання
12	Управління охороною праці і технікою безпеки	1. Нормативи по техніці безпеки 2. Вхідний інструктаж 3. Інструктаж на робочому місці 4. Інструкції по техніці безпеки 5. Критерії і показники по охороні праці
13	Управління матеріально-технічним постачанням	1. Нормативи затрат ресурсів 2. Потреби в ресурсах 3. Заявки і постачання ресурсів
14	Управління маркетингом і збутом продукції	1. Аналіз ринку 2. Канали руху продукції 3. Ціни

219

		4. Реклама 5. Зв’язки з громадськістю
15	Управління обслуговуючим господарством	1. Напрями розвитку обслуговуючих виробництв 2. Продукція обслуговуючих виробництв
16	Управління зовнішньоекономічною діяльністю	1. Зарубіжні партнери 2. Спільні проекти 3. Валютно-фінансові відносини 4. Митниця 5. Міжнародне право і арбітраж

Рис. 7.2. Класифікація функцій управління підприємством

Рівень управління — єдність ланок управління, однаково віддалених від верхньої ланки (вершини) організаційної структури. У кожному підприємстві виділяють три рівні управління: вищий рівень (рівень підприємства, формування в цілому), середній рівень (цех, підрозділ), нижчий рівень (дільниця, бригада, ланка). Рівні управління відображають ступінь концентрації процесу управління, показують послідовність підпорядкованості одних підрозділів управління іншим, відображають складність системи управління, її масштабність, ступінь централізації управління. Кількість рівнів управління у результаті структуризації управління залежить від масштабу виробництва, складності технологічного процесу та продукції, що випускається, типу і виду виробництва, засобів і способів комунікації.