Posibniki.com.ua Макроекономіка Соціально-економічна безпека ТЕМА 11. ПОЛІТИКА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ


< Попередня  Змiст  Наступна >

ТЕМА 11. ПОЛІТИКА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ


10. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2015) «Шляхом європейської інтеграції» / за ред. А. С. Гальчинського. — К. : ІВЦ Держкомстату України, 2004.

Стратегія і тактика забезпечення соціально-економічної безпеки

Управління національною безпекою

— свідомий, цілеспрямований організуючий вплив суб’єкта управління СНБ на об’єкти з метою досягнення цілей національної безпеки.

Система національної безпеки — множина потреб, інтересів і цінностей особи, суспільства і держави, загроз та небезпек, внутрішніх та зовнішніх, об’єктивних та суб’єктивних, природних, техногенних та антропогенних чинників, що впливають на стан національної безпеки, умови їх генезису, еволюцію та баланс, державні та недержавні інституції, об’єднані цілями і завданнями щодо просування забезпечених недоторканністю потреб нації, національних інтересів і цінностей, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства України.

Національна безпека України — свідомий цілеспрямований вплив суб’єкта управління на систему національної безпеки, за якого державними і недержавними інституціями створюються сприятливі (необхідні і достатні) умови для прогресивного розвитку українських національних інтересів, джерел добробуту народу України, а також забезпечується ефективне функціонування системи національної безпеки України.

Визначивши основи формування та функціонування системи забезпечення національної безпеки (СЗНБ), формується тезис про те, що основними критеріями ефективності функціонування СЗНБ є її здатність забезпечувати: 1) управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України; 2) ефективне функціонування самої системи забезпечення національної безпеки України.

Об’єктами системи забезпечення національної безпеки України є: національні інтереси, цінності та потреби української нації; їх носії (юридичні та фізичні особи) і відносини між ними (суспільні відносини у сфері національної безпеки); власне система забезпечення національної безпеки України.

У широкому розумінні мета функціонування даної системи полягає в організації процесу управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України, а також ефективне функціонування самої системи забезпечення національної безпеки України. У вузькому розумінні мета функціонування системи забезпечення національної безпеки полягає в організації управління системою національної безпеки через ефективне функціонування самої системи забезпечення. Відповідно, головним завданням системи забезпечення національної безпеки України є створення умов для організації управління системою національної безпеки. Сукупність завдань щодо забезпечення національної безпеки зумовила необхідність у їх упорядкуванні за певними критеріями, а отже, в утворенні їх класифікації, яка може бути представлена так: за оперативністю: оперативні, тактичні, стратегічні; за напрямом вирішення: внутрішні та зовнішні; за сферою вирішення: інформаційні, соціально-гуманітарні, політичні, економічні, воєнні, екологічні, прикордонні, науково-технологічні; за повторюваністю: стандартні та нестандартні.

Функції системи забезпечення національної безпеки — діяльність суб’єктів системи забезпечення національної безпеки України зі створення умов для оптимального управління системою національної безпеки. До основних функцій системи забезпечення національної безпеки можна віднести: прогнозування та виявлення загроз і небезпек національній безпеці; розроблення і здійснення комплексу оперативних, тактичних і стратегічних заходів щодо управління загрозами та небезпеками; створення і підтримання у готовності сил забезпечення національної безпеки; участь у забезпеченні всезагальної і регіональної безпеки відповідно до міжнародних договорів, ратифікованих Україною.

Забезпечення національної безпеки має будуватися на підставі дотримання принципів законності, поваги до прав і свобод людини, централізованого управління, координації і взаємодії підсистем державного і недержавного забезпечення національної безпеки, відповідальності суб’єкта управління системи національної безпеки, а також суб’єктів управління окремими підсистемами за прийняті рішення, достатності системи національної безпеки, адекватності внутрішнім і зовнішнім загрозам національній безпеці, конфіденційності, комплексного використання сил і засобів. Таким чином, до принципів функціонування даної системи можна віднести: системність; адекватність; своєчасність; циклічність; активність; законність; обґрунто-

ваність; економічність; спеціалізацію; взаємодію і координацію; удосконалення; централізацію управління. Якісними ознаками функціонування СЗНБ є: бойова здатність, ефективність, стійкість, мобільність, інформованість, керованість, живучість, адекватність, готовність збереження гомеостазису при перевищенні порогових параметрів функціонування системи.

Науково обґрунтоване конструювання системи забезпечення національної безпеки пов’язано із вивченням, оцінкою та прогнозуванням стану діючої системи забезпечення національної безпеки, її функціонування, ефективності нормативно-правового забезпечення суспільних відносин у сфері національної безпеки. Одним з ефективних механізмів щодо досягнення зазначеної мети є моніторинг національної безпеки — процедура комплексного збору інформації, її нагромадження, аналізу, оцінки та прогнозування активізації загроз і небезпек з метою управління ними. Моніторинг національної безпеки здійснюється на трьох головних рівнях управління: національному, регіональному, локальному.

Ефективна система забезпечення національної безпеки визначається не лише організаційною стороною, а й наявністю відповідної правової основи діяльності, яка б регулювала функціонування зазначеної системи і адекватно відбивала як стан політичної, соціальної, економічної і кримінальної обстановки в країні, так і конкретні потреби об’єктів національної безпеки.

Здійснення практичної діяльності щодо забезпечення національної безпеки в Україні вимагає створення системи забезпечення національної безпеки, складовими компонентами якої виступають державна і недержавна підсистеми. Основу підсистеми державного забезпечення національної безпеки становлять органи, сили та засоби, які здійснюють заходи політичного, правового, організаційного, економічного, воєнного та іншого характеру. До системи також належать, як функціональний елемент, відповідні функції зазначених суб’єктів забезпечення національної безпеки і нормативно-правова база, що регламентує їх діяльність.

Структурно-функціональний аналіз суб’єктів забезпечення національної безпеки дає можливість сформувати певну їх ієрархічну систему, критерієм побудови якої слугує рівень включеності та безпосередня роль суб’єкта у забезпеченні національної безпеки. Дана ієрархія має такий вигляд. Очолює систему забезпечення національної безпеки Президент України, який здійснює управління даною системою через Раду національної безпеки і оборони України. Отже, органом управління даною системою є Рада національної безпеки і оборони України, яку очолює Президент України. Силами забезпечення національної безпеки є: МВС, СБУ, ЗС України, УДО, розвідувальні та контррозвідувальні органи, Державна Прикордонна служба України, Державна митна служба України, війська Цивільної оборони, які виконують поставлені перед ними відповідними законами завдання та функції щодо забезпечення національної безпеки. Органами забезпечення процесу забезпечення національної безпеки є: Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України, Суди загальної юрисдикції, Прокуратура України, Міністерство закордонних справ, Національний банк України, міністерства та інші органи виконавчої влади, державні органи, через які безпосередньо здійснюються нормативноправове, інформаційно-аналітичне, матеріально-технічне, медичне, кадрове та інші види забезпечень діяльності системи забезпечення національної безпеки України.

Національна безпека забезпечується не лише силами, а й усіма наявними у країни засобами — політичними, економічними, правовими, воєнними, організаційними і ресурсними на основі послідовної реалізації політики національної безпеки. Засоби забезпечення національної безпеки, тісно переплетені із ресурсами. Основні ресурси забезпечення національної безпеки пов’язані з інтелектуальним багатством, достатньо високим науково-технічним потенціалом країни, можливостями її природи і надр, а також цілою низкою інших чинників.

Система забезпечення національної безпеки — це система теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на забезпечення процесу управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України, ефективне функціонування системи забезпечення національної безпеки України. У вузькому розумінні система забезпечення національної безпеки широкий спектр державних і недержавних інститутів, що здійснюють свою діяльність в інтересах досягнення необхідного рівня управління системою національної безпеки. Необхідним є формування підсистеми недержавного забезпечення національної безпеки, яка виступатиме своєрідним гарантом дотримання прав і свобод людини, певним механізмом балансу сил, стримування та противаг.

Модель структури системи забезпечення національної безпеки має наступний вигляд: підсистема державного забезпечення національної безпеки: Президент України; Рада національної без-пеки і оборони України; Кабінет міністрів України; Верховна Рада України; Національний банк України; Суди загальної юрисдикції; Конституційний суд України; Прокуратура України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; сили забезпечення національної безпеки; підсистема недержавного забезпечення національної безпеки: окремі громадяни; органи місцевого самоуправління; органи самоорганізації населення; приватний нотаріат; адвокатура; приватні детективні та охоронні агентства; об’єднання громадян; професійні спілки. За умови функціонування даної моделі системи забезпечення національної безпеки постає необхідність у налагодженні цільової і ресурсної координації соціально-економічних, політичних, інформаційних, воєнних, екологічних та інших заходів, спрямованих на практичну реалізацію синергетичного підходу до розв’язання проблем управління організаційним та самоорганізаційними системами, забезпечення національної безпеки, координації дії усіх суб’єктів системи забезпечення національної безпеки.

Соціально-економічна безпека досягається здійсненням єдиної державної політики, узгодженої, збалансованої, скоординованої системою заходів, адекватних внутрішнім іі зовнішнім загрозам. Без вироблення єдиної державної політики забезпечення соціально-економічної безпеки неможливо домогтися виходу з кризи, стабілізувати економічну ситуацію в Україні, створити ефективні механізми соціального захисту населення.

Політика економічної безпеки буде ефективною за умов визначення стратегії і тактики економічної безпеки.

Стратегія соціально-економічної безпеки передбачає визначення мети і завдань системи забезпечення економічної безпеки, напрямів їх вирішення, а також форм і методів застосування відповідних сил і засобів, можливість їх перегрупування, створення необхідних резервів для нейтралізації та локалізації можливих загроз.

Тактика соціально-економічної безпеки — це найрухливіша частина політики економічної безпеки, яка змінюється залежно від дії внутрішніх і зовнішніх загроз, зміни пріоритетності національних економічних інтересів тощо. Складність і мінливість економічної та соціальної ситуації вимагає застосування різноманітних тактичних заходів щодо забезпечення економічної безпеки.

Стратегія економічної безпеки повинна базуватися на багатоваріантності прогнозів соціально-економічного розвитку України і коригуватися залежно від розвитку подій за тим чи тим варіантом. Переваги багатоваріантності стратегії полягають у можливості вибору різноманітних заходів, а не в терміновому застосовуванні екстрених та недостатньо розроблених рішень.

Державна стратегія національної економічної безпеки передбачає:

— характеристику та класифікацію внутрішніх і зовнішніх загроз економічній безпеці;

— визначення і моніторинг факторів, що підривають стійкість соціально-економічної системи держави;

— визначення критеріїв і параметрів, що характеризують національні економічні інтереси та відповідають вимогам національної економічної безпеки;

— формування економічної політики та необхідного механізму, що усуває або пом’якшує дію факторів, котрі підривають стійкість системи забезпечення соціально-економічної безпеки;

— основні напрями забезпечення економічної безпеки; ,

— управління системою забезпечення соціально-економічної безпеки, координацію діяльності органів державної влади та управління щодо забезпечення економічної безпеки на національному, регіональному і глобальному ріннях.

Механізм прийняття рішень з питань економічної безпеки на вищому рівні

Передусім система прийняття рішень з усіх точок зору (інтелектуальної, інформаційного забезпечення, моніторингової, організаційної і політичної) має бути готова до швидкої реакції на зміни в кризовій ситуації, що складається. Як показує досвід, лише за рахунок оптимізації рішень, що приймаються, можна підвищити їх ефективність і надійність до 5–7 %. Механізм прийняття рішень у разі його модифікацій має бути заздалегідь випробуваний на не кризових і планових рішеннях і тільки потім використаний у кризових або проблемних ситуаціях. Природно, що в таких умовах особливої важливості набувають процедура підготовки процесу прийняття рішень, а також попереднє відпрацювання методики узгодження і передачі керуючих сигналів. З організаційної точки зору це передбачає:

— чіткий розподіл обов’язків і ключових функцій між різними структурами;

— постійну організаційну і аналітичну готовність управлінського апарату до прийняття рішень;

— створення після прийняття рішення постійних структур для відстеження ситуації і коригування дій виконавців;

— постійне відстеження ситуації, а особливо політичних «вузлів», що можуть потребувати прийняття додаткових, позапланових рішень;

— процедуру прийняття рішень, що модифікують первинне рішення. Одним з найефективніших способів підвищення гнучкості механізму прийняття рішень є формування спеціалізованих проблемних груп, що готували б початкове інформаційне забезпечення, а в окремих випадках — робили можливим превентивне прийняття рішень. До складу таких груп, які, по можливості, мали бути максимально політично нейтральними, доцільно було б включати:

• представників апарату органу, що ухвалює рішення;

• представників структур, керівництво яких безпосередньо покладено на орган, що ухвалює рішення;

• експертів-аналітиків, які можуть залучатися із «зовнішніх» організацій, що в деяких випадках є більш продуктивним, ніж створення проблемних груп всередині апарату.

Забезпечення оперативності оцінки ситуації і підготовки рішення необхідне не тільки у разі виникнення тієї або тієї кризової ситуації, але і при прийнятті позапланових не кризових рішень, а також при координації раніше прийнятих рішень у відповідності до ситуації, що склалася. Іншим аспектом підвищення гнучкості системи є дотримання правильного балансу між інформаційно-аналітичними службами, політичними органами і бюрократичними структурами. Однак тут виникає наступна проблема: зростання ролі бюрократичних структур поступально скорочує міру гнучкості системи, а їх скорочення збільшує можливості політичного волюнтаризму, як і міра політизації системи взагалі. А це може призвести до збільшення ймовірності прийняття помилкових рішень. Іншими словами, збалансована бюрократична система є в певній мірі заставою стійкості і необхідної гнучкості державного керівництва.

Достовірне, високоякісне і політично коректне інформаційно-аналітичне забезпечення рішень, що приймаються, є однією з ключових умов успішного функціонування системи прийняття рішень загалом.

З досвіду еволюції процесу прийняття рішень останніх років можна виділити наступні специфічні межі інформаційно-аналітичного забезпечення:

— багатофакторність політичної ситуації, в якій розвиваються проблемні або конфліктні ситуації, необхідність оцінки в рамках аналітичного розв’язання тієї або тієї проблеми серед суміжних, а іноді і несуміжних проблем;

— різноманітність політичних цілей, яких домагаються в процесі прийняття рішення і його виконання, причому іноді вони можуть і не бути прямо пов’язані з центральною декларативною метою яка ставиться при прийнятті рішення;

— залежність якості інформаційно-аналітичного забезпечення від процесів політичної боротьби в суспільстві і залежність експертів від політичних груп, що їх делегували;

— порівняльне велике значення особистих (суб’єктивних) факторів у процесі аналітичної оцінки тієї або іншої події;

— поширеність інформаційних технологій за межами державних управлінських і політичних структур;

— наявність великого числа аналітичних та інформаційно-забезпечуваних структур за межами органів державної влади, які можуть використати вельми широку інформаційну базу, включаючи і конфіденційну інформацію з органів влади.

Доцільним є організація інформаційно-аналітичних потоків у таких напрямах:

— інформаційно-аналітичний потік Президента (першої особи) і його безпосереднього апарату (тобто структур, що забезпечують прийняття рішення Президентом). Такий потік надходить прямо до Президента, незважаючи на проміжні ланцюги, і формується безпосередньо в апараті Президента. Однак вищому керівництву слід бути обережним у прийнятті безпосередніх рішень тільки на основі такої інформації. її потрібно заздалегідь узгодити і перевірити з представниками інших органів державного управління. Це пов’язано також з необхідністю запобігання виникненню відчуття ізольованості керівництва від основного інформаційного потоку;

— інформаційно-аналітичний потік членів консультативного органу, що виробляє найважливіші рішення. Всі члени такого органу мають забезпечуватися адекватним (але не тотожним через відомчі відмінності) потоком інформації, який, однак, вужчий за «президентський». Ключовим завданням є запобігання появи з їхнього боку проектів рішень або інформаційно-аналітичних документів з політичних проблем без попередньої експертизи іншими органами державного управління;

— інформаційно-аналітичний потік до органів виконавчої влади. Структури, що забезпечують процес прийняття рішень, вільні у виборі форм і методів власної інформаційноаналітичної діяльності, однак їхня інформація внаслідок лоббістсько-бюрократичних інтересів може бути суб’єктивна, неповна і тому, в більшості випадків, не є основою для остаточного прийняття рішень;

— інформаційний потік міжвідомчих комітетів і комісій. Даний інформаційноаналітичний потік являє собою заздалегідь узгоджену на рівні експертів державних органів інформаційну картину події, його оцінки і пропозицій за можливим політичним рішенням;

— науково-допоміжний потік. Переважно аналітичний (хоч він у ряді випадків може бути й інформаційно-аналітичним), потік необхідний для прийняття політичних рішень на основі довгострокових досліджень проблеми і загального політичного контексту, в якому вона розвивається. Наявність такого потоку за умови створення структур (при апараті органу, що розробляє і приймає рішення), відповідальних за селекцію політично важливої інформації, може істотно підвищити якість рішень, що приймаються;

— селективний інформаційний потік засобів масової інформації. Прийнято виділяти шість типів дефектів зворотного зв’язку, які спостерігаються в соціально-економічних системах на структурному рівні:

• розлагодження дій елементів у процесі досягнення системної мети (незгода з приводу цілей або шляхів їх досягнення);

• блокування зворотного зв’язку (відсутність сигналів про відхилення від траєкторії руху до мети);

• спотворення реакції (коригуючий вплив і «штрафи» застосовуються не до тих елементів, які генерують помилку);

• запізнення реакції (порушується здатність системи виробляти корекції в необхідному масштабі часу);

• підготовка і видача невірного рішення у відповідь на правильну і своєчасну інформацію;

• відсутність системних ресурсів для відновлення.

Участь усіх зацікавлених сторін потрібна для знайдення дійсно адекватного рішення (необов’язково консенсусу). На користь же максимального зниження рівня прийняття рішень є кілька доводів:

• на нижчому рівні існує найбільша ймовірність оперування неспотвореною і найповнішою інформацією про проблему; реалізація заходів, що поновлюють стабільність, буде відбуватися з найменшою втратою часу;

• на вищому ієрархічному рівні (у вищих інстанціях) зростає ймовірність того, що задача пошуку оптимального розв’язання даної конкретної проблеми буде принесена у жертву іншим пріоритетам і цілям;

• первинні елементи (суб’єкти відносин) стабільності, тобто ті, хто безпосередньо порушують проблему збереження безпеки, схильні з більшою відповідальністю підходити до оцінки наслідків заходів, що приймаються;

• імовірність розбіжностей і помилок у виборі засобів підтримки стабільності на нижчому ієрархічному рівні менше. Є ряд питань соціально-економічної безпеки, які важко або навіть неможливо аналізувати і прогнозувати без оптимізуючих комп’ютерних технологій. До числа таких питань відносяться, зокрема, забезпечення стійкості вітчизняних товарних і фінансових ринків, розробка програм економічного зростання.

У деяких випадках виникає потреба у керованому порушенні стійкості для стимулювання назрілих структурних зсувів. Ці питання тісно взаємопов’язані з проблемами економічного зростання, котрі на сьогодні є найактуальнішими в Україні. Між тим, лише за допомогою оптимізуючих комп’ютерних технологій можуть бути розроблені об’єктивні критерії стійкості ринків і методи керуючих впливів, спрямованих на підтримку стійкості.

Навчальні завдання для самостійної роботи студентів

1. Розкрийте зміст політики забезпечення соціально-економічної безпеки.

2. Охарактеризуйте цілі та політики забезпечення соціально-економічної безпеки.

3. Проаналізуйте механізм політики забезпечення соціально-економічної безпеки.

4. Дайте характеристику проблемам забезпечення і гарантування соціально-економічної безпеки на сучасному етапі розвитку.

План семінарського заняття

1. Сутність і функції системи забезпечення соціально-економічної безпеки.

2. Організаційна структура та підсистеми забезпечення соціально-економічної безпеки

3. Стратегія і тактика забезпечення соціально-економічної безпеки.

4. Моніторинг та аналітично-прогнозне забезпечення соціально-економічної безпеки.

Теми рефератів і доповідей

Організаційно-економічні та організаційно-правові засади системи забезпечення соціально-економічної безпеки.

Керівництво соціально-економічною безпекою.

Основні підсистеми забезпечення соціально-економічної безпеки.

Моніторинг індикаторів соціально-економічної безпеки.

Термінологічний словник

Механізм забезпечення соціально-економічної безпеки — спосіб організації взаємодії елементів системи забезпечення соціально-економічної безпеки.

Система забезпечення національної безпеки — це система теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на забезпечення процесу управління загрозами та небезпеками, за якого державними і недержавними інституціями гарантується прогресивний розвиток українських національних інтересів, джерел духовного і внутрішнього добробуту народу України, ефективне функціонування системи забезпечення національної безпеки України.

Система національної безпеки — множина потреб, інтересів і цінностей особи, суспільства і держави, загроз і небезпек, внутрішніх і зовнішніх, об’єктивних і суб’єктивних, природних, техногенних та антропогенних чинників, що впливають на стан національної безпеки, умови їх генезису, еволюцію та баланс, державні та недержавні інституції, об’єднані цілями і завданнями щодо просування забезпечених недоторканністю потреб нації, національних інтересів і цінностей, які взаємодіють один з одним і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства України.

Стратегія соціально-економічної безпеки передбачає визначення мети і завдань системи забезпечення економічної безпеки, напрямів їх вирішення, а також форм і методів застосування відповідних сил і засобів, можливість їх перегрупування, створення необхідних резервів для нейтралізації та локалізації можливих загроз.

Управління національною безпекою

— свідомий, цілеспрямований організуючий вплив суб’єкта управління СНБ на об’єкти з метою досягнення цілей національної безпеки.

Функції системи забезпечення національної безпеки — діяльність суб’єктів системи забезпечення національної безпеки України зі створення умов для оптимального управління системою національної безпеки.

Рекомендована література до теми

1. Ансофф И. Стратегическое управление: Пер. с англ. — М.: Экономика, 1998. — 519 с.

2. Варналій З. С. Проблеми та шляхи забезпечення економічної безпеки України // Економіка і управління. — 2000. — № 1. — С. 18—29.

3. Жаліло Я. Стратегія забезпечення економічної безпеки України. Пріоритети та проблеми імплементації / Я. Жаліло // Стратегія національної безпеки України в контексті досвіду світової спільноти. — К.: Сатсанга, 2001. — 224 с.

4. Концепція економічної безпеки України. — К.: Логос, 1999. — 56 с.

5. Мунтіян В. І. Економічна безпека України. — К.: Вид-во КВІЦ, 1999. — 464 с.

6. Нижник В. Н., Ситник Г. П., Білоус В. Т. Національна безпека України (методологічні аспекти, стан і тенденції розвитку): Навч. посіб. / За заг.ред. П. В. Мельника, Н. Р. Нижник.

— Ірпінь, 2000. — 304 с.

7. Шлемко В. Т., Бінько І. Ф. Економічна безпека України: сутність і напрямки забезпечення: Монографія. — К.: НІСД, 1997. — 144 с.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
Частина 2. ДОДАТКИ
Частина 3. ДОДАТКИ
Частина 4. ДОДАТКИ
ТЕМА 9. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА РЕГІОНУ: СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ЧИННИКИ
ТЕМА 8. ІННОВАЦІЙНИЙ ХАРАКТЕР СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
ТЕМА 7. ІНВЕСТИЦІЙНА СКЛАДОВА
ТЕМА 6. ФІНАНСОВА СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
ТЕМА 5. СТРУКТУРНІ АСПЕКТИ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)