Відкрита економіка, основу якої складає вільний зустрічний рух товарів і послуг, капіталів, робочої сили, підприємницьких ідей із країни в країну, найповніше відповідає потребам розвитку світового господарства, національної економіки України. Про це свідчить хоча б такий факт: якщо на початку 60-х рр. ХХ ст. у країнах з відкритою ринковою системою проживало лише 20 % населення Землі, то вже у середині 90-х рр. — більше половини людства, а із визнанням відкритого характеру економіки Китаю та Росії — 87 %. Економіка таких країн створює 83 % світового валового продукту.
Найважливішими умовами відкритості економіки вважаються: сприятливий інвестиційний клімат, який заохочує іноземн их інвесторів до роботи на внутрішньому ринку країни; сприятливе тарифне й нетарифне державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності; доступність внутрішнього ринку для іноземної робочої сили, систем технологій, інформації та управлінського досвіду. Їй притаманні певні якісні параметри, зокрема: відсутність державної монополії зовнішньої торгівлі за збереження інструментів державного регулювання; активність участі в міжнародному поділі пра ці на основі принципів порівняльних переваг; ступінь використання форм підприємництва із залученням іноземного капіталу; організація зон вільного підприємництва. До основних показників відкритості національної економіки відносять: зовнішньоторговельну квоту у ВНП; частку експорту у виробництві; частку імпорту у споживанні; питому вагу зарубіжних інвестицій стосовно до внутрішніх.
міру демократизації суспільства та формування механізмів управління ним, то суперечності у ставленні ЄС до перспектив і характеру взаємозв’язків з Україною можуть бути розв’язані через усвідомлення правлячим класом Європи та широкими верствами її громадян об’єктивної необхідності існування нашої держави як структурного елементу єдиної метасистеми — Європейського Союзу. Без такого е лементу ця система не зможе бути ні цілісною, ні відкритою, отже стабільною у довготривалій перспективі.
Названі вище чинники й показники, що визначають ступінь відкритості національних економік у системі координат світового господарства, безпосередньо пов’язані з проблемами реалізації національних інтересів окремих держав — економічних, політичних, соціальних, духовних. Реальне забезпечення таких національних інтересів може бути досягнуте за допомогою ефективної державної зовнішньоекономічної політики, тісно пов’язаної з екон омічною політикою, що проводиться всередині країни. Її сутність і зміст полягає у цілеспрямованій діяльності владних структур держави щодо забезпечення національних економічних інтересів в умовах і з позицій постійного розвитку взаємодії та взаємозалежності національних економік у світовій господарській системі.
Найпростішою, найдоступнішою, а тому найпоширенішою формою реалізації ідеї відкритої еко номіки виступає міжнародна торгівля, організація та розвиток якої має свої принципи, закони, інституціональні форми, врахування вимог яких є необхідною умовою ефективної зовнішньоекономічної політики.
Однією з ефективних інституціональних форм організації міжнародної торгівлі у сучасному світі стала створена у 1947 р. міжнародна організація ГАТТ — Генеральна угода по тарифах і торгівлі. Вона визначила три го ловні принципи функціонування міжнародної торгівлі в умовах відкритої економіки: ? країна — член цієї організації зобов’язувалась негайно і без застережень поширити на всі інші країни, що є членами домовленості, всі пільги, привілеї, переваги та імунітети, які вона надає якійсь одній країні; ? визнання заборони щодо нарощування обмежень на торгівлю, орієнта ції на їх зменшення; ? визнання єдиної форми розв’язання суперечностей у сфері зовнішньої торгівлі — переговорів. Принцип переговорів передбачав, що ГАТТ повинна сприяти початку і продовженню між державами-учасницями переговорів із конкретних проблем аж до успішного їх завершення.
З 1 січня 1995 р. розпочала свою діяльність наступниця ГАТТ
— Світова організація торгівлі (СОТ), го ловною метою діяльності якої є урегулювання найактуальніших проблем економічних взаємовідносин країн-учасниць на основі угод «Уругвайського раунду багатосторонніх торгових переговорів (1986
—1994 рр.). На відміну від ГАТТ, СОТ має набагато більше повноважень і форм контролю за поведінкою на ринках країн, які входять до цієї організації.
Держави, що увійшли до системи СОТ, а це насамперед країни
— засновниці ГАТТ і нові члени, що пройшли процедуру вступу, визнають головні завдання та принципи функціонування цієї справді світової організації (частка країн-членів у світовій торгівлі товарами і послугами перевищує 90 % загального обсягу обороту), які полягають у лібералізації світової торгівлі шляхом по слідовного скорочення рівня імпортного мита і ліквідації нетарифних перепон з метою найоптимальнішого використання світових ресурсів, забезпечення стабільності економічного розвитку всіх країн світу, збереження довкілля. Ці держави зобов’язуються надавати режим найбільшого сприяння у взаємній торгівлі на недискримінаційній основі, забезпечувати «прозорість» торговельної політики, розв’язувати усі суперечки, що вини кають у процесі руху товарів і послуг шляхом консультацій та переговорів. Як зазначають деякі вчені, СОТ являє собою своєрідний «багатосторонній контракт» (пакет угод, який складається з 18 угод та 50 правових документів).
Структура органів управління СОТ складається із Міністерської конференції (вищого органу), Генеральної ради, Органу з урегулювання спорів, Органу з огляду т орговельної політики, Ради з торгівлі товарами, Ради з торгівлі послугами, Ради з торговельних аспектів інтелектуальної власності, системи контролювальних комітетів. Важливими, зокрема для України, особливостями процедури входження у СОТ є відповідність національного законодавства базовому пакету угод організації та узгодження, шляхом багатоступеневої системи переговорів, поступок, які країнапретендент зобо в’язується надати іншим країнам організації на своєму національному ринку.
Сьогодні Україна завершує правову та переговорну процедуру, необхідні для вступу в СОТ. Протягом кількох останніх років була проведена значна робота щодо забезпечення інституційної структури співробітництва із СОТ: функціонування економічно обґрунтованої системи тарифного регулювання імпорту, спрощення структури імпортних тарифів; уніфікації ставок акцизн их зборів на імпортні й вітчизняні товари; застосування системи нетарифних обмежень імпорту й експорту; реформування системи підтримки сільського господарства; вдосконалення системи митної оцінки; системи сертифікації і стандартизації; створення системи захисту інтелектуальної власності; визначення шляхів подальшої лібералізації окремих секторів послуг.
Слід зазначити, що лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньої тор гівлі позитивно, за певних умов, впливає на динаміку, можливості та перспективи системних трансформа-
— становлення та розвиток реальної форми інтеграції країни у світове господарство;
— реалізацію принципу порівняльних переваг у системі міжнародного поділу праці та забезпечення певної економічної ніші на світовому ринку;
— участь у формуванні світових цін на певні види продукції, отже отримання додаткових переваг і мотивації у просуванні національного продукту на міжнародних ринках, збільшенні обсягів виробництва такого продукту;
— зростання ВВП за рахунок розширення ефективного попиту на світових ринках, отже збільшення зайнятості та доходів працюючих, фінансових ресурсів для забезпечення трансформації національної господарської системи;
— адаптацію бізнесу до сучасних систем менеджменту, законодавства, що склалися в розвинутих ринкових системах, до використання загальноприйнятих механізмів виживання у світовому конкурентному середовищі.
Значною мірою позитивним для країн із перехідною економікою є й досвід лібералізації імпорту, оскільки цей процес зумовлює потребу сприймати жорсткі, але цивілізовані правила гри у боротьбі за при буток — через конкуренцію з іноземним виробником, отже через скорочення витрат, підвищення якості продукції, продуктивності праці, використання новітніх технологій виробництва та просування продукту на ринок. До речі, саме конкуренція на зовнішньоторговельному полі створює потребу та умови для переходу України від використання своїх статичних переваг, які базуються в основному на с ировинній базі, до переваг динамічних, базою яких є вдосконалення та розвиток новітніх технологій, прискорення внутрішнього економічного розвитку та вихід на світові ринки з товарами високої вартості.
Водночас слід зауважити, що відкритість економіки, крім значних переваг і перспектив, має й негативний бік, оскільки динамічні переваги у зов нішній торгівлі (а це переваги визначальні) мають сьогодні розвинуті країни, тому навряд чи рівновага таких переваг для цих країн та їхніх партнерів — країн, що розвиваються, країн з перехідною економікою, сформується найближчим часом і забезпечить економічне зростання на основі здорової конкуренції. Отже, зовнішньоекономічна, зовнішньоторговельна політика постсоціалістичних країн і України, зокрема, має містити ел ементи протекціонізму, саме елементи, оскільки в повному обсязі
ційних процесів у країнах з перехідною економікою. Нарощування та лібералізація експорту означає, зокрема:
Протекціоністська політика — це така економічна політика, що передбачає та реалізує низку заходів держави, спрямованих на стимулювання національної економіки та її захист від іноземної конкуренції. Засади протекціонізму сформувалися у ХІХ ст., коли предс тавники німецької економічної школи виступили на захист саме протекціоністської торгівлі, вважаючи, що вільна торгівля приведе до панування розвинутих держав, заважатиме створенню національної промисловості в країнах, які лише виходять на шлях капіталістичного розвитку.
Протекціоністська політика передбачає не лише безпосередній захист державою власного, національного виробника на міжнародних ринках товарів і посл уг, а й створення умов для збереження зайнятості у країні, підтримки певних соціальних груп і верств населення (наприклад, фермерів, шахтарів тощо). Водночас протекціонізм, особливо в країнах із несформованою ринковою системою господарювання, у разі якщо допускається масове використання таких інструментів, як високе торговельне мито (експортне й імпо ртне), високі тарифи, квотування, інші торговельні обмеження, призводить до зниження конкурентоспроможності національної продукції, підвищення цін на внутрішньому ринку. Це викликає зустрічні обмеження з боку країн — імпортерів власного національного продукту, перешкоджає інвестуванню капіталів в економіку, знижує надходження до бюджету, породжує лобізм і корупцію.
Отже, одним із визначальних принципів про текціоністської політики держав із перехідною економікою має бути принцип селективності. Сутність його полягає у створенні умов для пріоритетного просування на внутрішні ринки країни товарів, пов’язаних із застосуванням у виробничому процесі новітніх технологій, зростанням на підприємствах національної економіки продуктивності праці, розвитком сегментів інфраструктури, для створення яких в Україні відс утня база. Водночас, за цим принципом, ускладнюються умови просування на внутрішні ринки імпортних товарів (в основному масового споживання), якість та ціна яких нижчі від вітчизняних аналогів.
У процесі реалізації цілей політики протекціонізму використовують тарифні та нетарифні інструменти. Зокрема, система тарифних інструментів України включає Єдиний митний тариф, експортні, імпортні та транзитні мита, префер енційні, пільгові та
сутність протекціонізму полягає у захисті національної економіки від конкуренції у сфері міжнародної торгівлі, що не може сприяти розвиткові ринкової економіки.
Визначальними ознаками митних тарифів мають бути їх ліберальний характер і стабільність, поза якими формування відкритості національної економіки ускладнюється та гальмується. Єдиний митний тариф України, введений у 1993 р. (пр оіснував до 1998 р.), був досить ліберальним, однак надзвичайно нестабільним. За п’ять років його існування було внесено зміни, не завжди обґрунтовано, до 95 % тарифних ставок. До того ж ставки на один і той самий товар змінювалися кілька разів на рік, що не могло не дестабілізувати зовнішню торгівлю. Тому у 19
99 р. був розроблений новий Єдиний митний тариф України, який охопив 97 груп товарів, захищаючи насамперед високими (до 30 %) імпортними тарифними ставками (обкладається митом насамперед продукція аграрного сектору та продукція харчування 149 країн світу) внутрішній ринок продукції легкої та харчової промисловості, аграрного сектору. Результатом такого захисту стало наповнення вітчизняного ринку досить якісною продукцією ци х галузей, збільшення грошової маси в обігу, отже нарощення можливостей для подальшого зростання у цих секторах економіки. Водночас для країн, з якими Україна має угоди про вільну торгівлю, виробничу кооперацію, технічне співробітництво або про застосування режиму найбільшого сприяння, імпортне мито використовується диференційовано, за пільговими ставками, або зовсім не застос овується.
Дія Єдиного митного тарифу як системного інструменту політики протекціонізму доповнюється режимом квотування та ліцензування зовнішньоторговельних операцій, який формується Кабінетом Міністрів України. На основі надання на певний період часу суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності генеральних, разових або відкритих ліцензій на експортно-імпортні операції з певними товарами та країнами забезпечуються і обм еження імпорту груп товарів, пов’язаних зі здоров’ям та гігієною людей (наприклад товари хімічної та фармацевтичної промисловості), регулюється експорт стратегічної сировини та продукції тощо. Внутрішній ринок країни, національний виробник успішно захищаються також за допомогою
повні митні ставки. Система нетарифних інструментів складається з двох основних блоків: ліцензування та квотування експортно-імпортних операцій, а також важелів непрямого адміністративного впливу. Єдиний митний тариф України визначає сукупність мит і митних ставок для товарів, які імпортуються в Україну або експортуються з її території. Систематизація мит і митних ставо к створює можливості для регулювання процесів захисту продукції національних товаровиробників, просування їх продукції на зовнішні ринки, забезпечення наповнення державного бюджету тощо.
Отже, із усього вищесказаного можна зробити висновок, що для України сьогодні ще не настав час повністю відмовлятися від використання у своїй зовнішньоекономічній політиці елементів протекціонізму.
Водночас, безперечно, використовувати інструменти протекціонізму у відносинах з іншими країнами слід обережно, тактовно, цивілізовано. Зокрема, негативна реакція та антиде мпіногові розслідування економічної діяльності українських виробників на зовнішніх ринках у багатьох випадках викликаються методами, за допомогою яких наші державні органи управління підтримують вітчизняних монополістів у їх намаганні (за високих внутрішніх витрат) обійти діючі індикативні експортні ціни, що відповідають цінам світового ринку, та отримати надприбуток за ум ов, коли на основі застосування тільки конкурентних важелів це практично неможливо. До протекціоністських на Заході відносять також низку підзаконних господарських і фінансових можливостей для підприємств України, таких як невиплати зарплат, неповернення кредитів, податкові та господарські неплатежі, тобто всі ті реалії фінансових відносин, які стали для українців звичною справою і створюють додаткову нор му прибутку, недосяжну для конкурентів. Подібними преференціями є й внутрішні ціни на енергоносії, списування боргів суб’єктам господарювання, пільгове кредитування тощо.
Такі дії вітчизняних монополістів та урядовців не тільки завдають шкоди іміджу держави, а й прямих збитків бюджету та внутрішнім партнерам по бізнесу. До ре чі, СОТ з метою вдосконалення процесу лібералізації світової торгівлі, забезпечення доброякісної ефективної конкуренції збирається найближчим часом запровадити систему засобів боротьби з так званим «соціальним» та «екологічним» демпінгом. Конкуренція вважатиметься недобросовісною, якщо в країні — експортері витрати виробника на заробітну плату, систему соціального захисту найманого працівника, на дотримання екологічних норм будуть значно ві дрізнятися від середньовиваже-
системи квот, тобто кількісних обмежень на ввезення окремих видів чи груп товарів. Однак функціонування такого інструменту регулювання обсягів зовнішньої торгівлі, можливостей розвитку національної економіки наштовхується на масову практику застосування квот на імпорт товарів з боку розвинутих країн. Це негативно впливає на динаміку реформування економіки постсоціалістичних країн, ускладнює процес формування си стеми динамічних переваг в умовах перехідних економік.
Отже, вступаючи у Світову організацію торгівлі, український уряд, українські виробники мають насамперед визначитися, чи готові вони до відкритої економіки, до цивілізованих правил ведення конкурентної боротьби, визначати та відстоювати у переговорному процесі національні інтереси, які у дано му разі виражаються в умовах, пільгах, квотах, узгоджених і зафіксованих у документах із кожною окремою країною — партнером переговорного процесу. На жаль, громадяни України поки що позбавлені можливості дістати відповіді на запитання стосовно принципів і рівня захисту наших національних інтересів на переговорах, поступок, на які вже пішла та ще піде країна.
