сових центрів до країн із нестійкими економіками та розширення зон їхнього впливу на національні фінансові ринки.
На наш погляд, формування нової фінансової архітектури слід розглядати значно ширше, не обмежуючись тільки проблемами затвердження нових регуляторних процедур і вдосконалення механізму запобігання кризовим явищам. Світову економічну кризу все частіше розцінюють як типовий прояв процесу заміщення домінуючих технологічних устроїв, що періодично відбувається відповідно до ритму довгохвильових коливань світової економічної активності [3]. Тому формування нового технологічного устрою потребує нової форми організації капіталу.
З урахуванням цього заслуговує на увагу інша модель економічного розвитку, котру розглядають як альтернативу «вашингтонському консенсусу», а саме Пекінський консенсус (назва належить професорові Д. Рамо). Дослідження ефективності впровадження китайської моделі здійснюють у Таїланді, Бразилії, В’єтнамі. Досвід Китаю поширюється також в інших країнах Азії, Африки та Латинської Америки. У 2004 році Лондонський центр міжнародної політики опублікував доповідь під назвою «Пекінський консенсус», у якій розкрито особливості цієї доктрини (основні її принципи висвітлено у схемі).
Важливими постулатами доктрини «пекінського консенсусу» є підвищення частки ВВП, що перерозподіляється державою, і посилення державного контролю над великим приватним капіталом, хоча не виключається і приватно-державне партнерство. Частка державного сектору у провідних галузях економіки КНР становить: у видобувній — 80 %; енергетиці — 75 %; фінансовій і страховій сферах
— 86 %; послугах транспорту і зв’язку — 84 %; у капіталі підприємств з іноземними інвестиціями
— 65 %. «Пекінський консенсус» сприймається як доктрина економічної регіоналізації, що спричиняє створення кількох взаємодіючих і конкуруючих між собою регіональних груп, які формують фундамент сучасного багатополюсного управління світовою економікою. Посилення ролі держави й міждержавних об’єднань є визначальною рисою доктрини «пекінського консенсусу». При
МВФ і Світовому банку. Для ринків та країн, що динамічно розвиваються, буде перерозподілено не менше 3 % голосів у Світовому банку й не менше 5 % голосів у МВФ [19].
Рис. 7.1. Особливості доктрин монетарно-ліберальної моделі та моделі економічної регіоналізації
Деякі країни, наприклад Росія, вживають заходів щодо подолання кризових явищ у фінансовій сфері та реальному секторі на основі реалізації якісно нових підходів, адекватних ідеології «пекінського консенсусу». Основними стратегічними завданнями є:
цьому роль багатьох міжнародних фінансових організацій (СОТ, МВФ, Світового банку тощо) стає другорядною. Зауважимо, що Китай сприймається як потенційний кандидат на створення нового фінансового центру на власній території (рис. 7.1).
1) створення власної інвестиційної системи, орієнтованої на внутрішні джерела накопичення, яка працює на внутрішній ринок;
2) забезпечення розвитку ключових виробництв нового технологічного устрою [2].
Що стосується нашої держави, то вона стала членом МВФ у 1992 р. згідно з ухваленим Законом України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій». На сьогодні квота України у Фонді становить майже 1,4 млрд СПЗ.
Починаючи з 1994 року співпрацю з МВФ було активізовано за програмами STF, «стенд-бай» і «Механізмом розширеного фінансування» (EFF), відповідно до яких Україна одержала фінансових ресурсів загальним обсягом близько 4,3 млрд дол. США. Значна частина цих коштів була спрямована на фінансування дефіцитів платіжного й торговельного балансів (у тому числі закупівель за імпортом для багатьох сфер діяльності, включаючи паливно-енергетичний комплекс, сільське господарство та інше). Формування валютних резервів в Україні за допомогою МВФ сприяло підтриманню стабільності національної валюти та успішному проведенню грошових реформ.
За умов сучасної глобальної фінансової кризи Україна також розраховує на допомогу з боку МВФ. Держава домовилася з Фондом про одержання доступу до 16,5 млрд дол. строком на 24 місяці. Кредит потрібен для підтримки валютних резервів, підірваних падінням курсу національної грошової одиниці, та банківського сектору, на який поширилася світова фінансова криза, унаслідок чого вкрай знизилася його ліквідність. Кредит має не тільки практичне, а й психологічне значення, оскільки підтримує впевненість учасників ринку в тому, що країна та її фінансова система можуть виконати свої зобов’язання. В обмін за доступ до фінансових ресурсів український уряд зобов’язався збалансувати державний бюджет і запровадити реформи щодо оздоровлення національної банківської системи.
Подібні стабілізаційні кредити на умовах «стенд-бай» уже одержали й інші країни, зокрема Ісландія (2,1 млрд дол. США), Угорщина (15,7 млрд), Киргизстан (0,06 млрд), а загальний фонд фінансових ресурсів МВФ на подібні цілі перевищує 100 млрд дол. Отже, незважаючи на активну критику діяльності Міжнародного валютного фонду та принципів його функціонування в різних країнах світу, зокрема в Україні, на сучасному етапі ця інсти-
Основна місія ще одного глобального фінансового та інвестиційного інституту — Світового банку — полягає у сприянні довгостроковому економічному розвитку країн і скороченню бідності шляхом надання державам технічної та фінансової підтримки. Діяльність Світового банку у країнах-членах зазвичай має довгостроковий характер і фінансується як за кошт їхніх внесків, так і через випуск облігацій. Інституційно група Світового банку складається з чотирьох основних організацій: Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародної фінансової корпорації (МФК), Міжнародної асоціації розвитку (МАР), Багатосторонньої агенції з гарантування інвестицій (БАГІ). До цієї групи належить також Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних суперечок (МЦУІС), який має специфічні функції, але організаційно пов’язаний зі Світовим банком.
Незважаючи на певні відмінності у здійснюваних функціях, усі організації Світового банку тісно пов’язані між собою, зокрема єдністю своїх глобальних цілей: сприяння стабільному економічному зростанню країн-членів; допомоги в реформуванні національних економік країн, що розвиваються; стимулювання розвитку приватного підприємництва та іноземного інвестування. Ієрархічно та в організаційному плані група й усі її структури підпорядковуються єдиному керівникові — президенту Світового банку.
Світовий банк із початку заснування сприяв розбудові економіки України. За участі цієї інституції переведено у грошову форму операції державного бюджету України, ліквідовано бартерні платежі та поліпшено загальну фінансову і платіжну дисципліни. Банк також допоміг державі поступово розформувати колгоспи, обмежити державну власність на землю й законодавчо захистити права на власність, а нині продовжує відігравати активну роль у реформуванні банківського та фінансового секторів і поліпшенні національного підприємницького середовища. Програмні рішення та ініціативи Світового банку втілено й у Стратегії партнерства для України на період 2008
—2012 рр., затвердженій Радою виконавчих директорів Світового банку в грудні 2007 р. У ці роки Україна мала можливість одержати фінансування від Світового банку в розмірі від 2 до 6 млрд дол. для реалізації першочергових проектів соціального та економічного розвитку, в тому числі стабілізаційних заходів, спрямованих на пом’якшення негативного впливу сучасної глобальної фінансової кризи.
туція залишається форпостом захисту національних економічних систем країн світу від негативного впливу зовнішніх шоків.
Отже, слід констатувати, що ініціативи окремих держав і кредитні механізми міжнародних інститутів глобального фінансового менеджменту щодо врегулювання фінансових дисбалансів хоч і здатні певною мірою пом’якшити їхні негативні наслідки, однак насправді не зможуть їх перебороти в найближчому майбутньому. Адже нагромаджені у світовій економічній системі диспропорції, пов’язані з нерівномірним економічним зростанням країн, глибокою географічною асиметричністю концентрації світових заощаджень та інвестицій і відповідних транснаціональних фінансових потоків, які перманентно генеруються й загалом є глибинними причинами дестабілізації системи світових фінансів, не можна буде подолати в будь-якому коротко- чи середньостроковому періоді.
Більше того, синхронізація національних бізнес-циклів, міжнародний характер спекулятивних операцій, неконтрольована емісія долара, гіпертрофований обсяг випуску похідних фінансових інструментів, включення до фінансових операцій непрофільних інститутів вимагають не тільки розширення функцій чинних, а й формування нових інститутів глобального фінансового менеджменту. Вони, на нашу думку, повинні бути наділені якісно новими компетенціями, а саме: запровадження системи довготермінового глобального фінансового планування, формування національних і наднаціональних фондів страхування фінансових ризиків, розширення національних і міжнародних фінансових резервних та стабілізаційних фондів, запровадження системи міжнародної фінансової відповідальності країн за нарощування боргів, фінансове надспоживання й надінвестування, запровадження жорсткого функціонального контролю за діяльністю національних фінансових ринків, прогнозування фінансових криз і запобігання та координація виходу з них.
Відсутність в Україні ефективного державного регулювання національної економіки, зниження темпів економічного розвитку, зростання дефіцитів торгового та платіжного балансів унеможливлюють розгляд питань із формування нового технологічного устрою. Сучасний стан економіки потребує проведення активної державної антиінфляційної, грошово-кредитної та бюджетноподаткової політики, орієнтованої на підтримку реального сектору економіки.
Формування нової фінансової архітектури як сукупності міжнародних стандартів і принципів функціонування фінансового сектору, а також засобів діагностики його ефективності посилює актуальність забезпечення необхідного рівня інтеграційних зв’яз-
У процесі обговорення нових процедур і правил функціонування світової фінансової системи, на наш погляд, слід приділити особливу увагу питанням застосування чіткіших облікових стандартів; підвищення прозорості ринків капіталу на основі запровадження єдиних для всіх сегментів ринку й фінансових інструментів принципів регулювання, включаючи деривативи та забезпечені цінні папери; обмеження системних ризиків у банківських установах; підвищення ефективності контролю за діяльністю компаній, котрі володіють установами, застрахованими в системі страхування вкладів; здійснення консолідованого нагляду на основі використання ширшого кола інструментів для контролю й обмеження ризиків, пов’язаних із діяльністю консолідованої групи; розроблення спеціальних програм нагляду за великими компаніями й підприємствами зі складною структурою (конгломератів), на основі використання системи індикаторів для визначення проблем і диспропорцій, корпоративних ризиків, що виникають у деяких із них, і встановлення режиму суворого нагляду за всіма системно важливими фінансовими компаніями.
7.4. Глобальні інститути регулювання соціальних асиметрій Із-поміж глобальних інститутів регулювання соціальних асиметрій провідна роль сьогодні належить ООН, яка є історично першим інститутом забезпечення широкого політичного співробітництва країн із метою підтримання миру й безпеки, сприяння
ків вітчизняного фінансового сектору зі світовою фінансовою системою з метою підтримання власної фінансової стабільності. З огляду на це перед вітчизняним фінансовим сектором досить гостро постають питання: ? забезпечення безумовної підтримки фінансовими установами реального сектору економіки; ? посилення міжнародної співпраці між фінансовими регуляторами, сферу регулювання й нагляду яких має бути розширено на всі системно важливі установи, продукти й ринки; ? необхідність впорядкування національних норм, положень і нормативних актів щодо функціонування вітчизняного фінансового сектору та їх наближення до стандартів ЄС, що зробить фінансову систему України прозорішою, сумісною та конкурентоспроможною.
Уперше їх широке міжнародне правове закріплення відбулося 10 грудня 1948 р. — з ухваленням Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. За оцінками фахівців, ухвалення Декларації започаткувало формування нової, «праволюдинної», галузі міжнародного права, специфіка якої полягає в тому, що її норми не тільки встановлюють обов’язки держав, а й відображають основоположні права та свободи, які належать фізичним особам і можуть захищатися останніми за допомогою певних міжнародно-правових засобів. Зокрема, ст. 25 Загальної декларації прав людини проголошує: «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичний огляд і необхідне соціальне обслуговування, який потрібний для підтримання здоров’я її самої та її сім’ї». Цим самим міжнародною спільнотою було імплементовано головний соціальний стандарт, або інститут, світового значення, забезпечення якого покладалося на цілісну організаційно-функціональну систему ООН.
Повномасштабну реалізацію права людини на одержання належної якості життя, соціальну підтримку й соціальний захист, а в результаті — і регулювання соціальних асиметрій глобального масштабу в системі ООН, делеговано практично всім її функціональним органам, передусім найвищим інституціям — Генеральній Асамблеї та Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР). Перша, як відомо, є головною політичною консультативною структурою Організації Об’єднаних Націй, де кожна держава наділена правом голосу, а друга — головний орган з координації економічної та соціальної діяльності ООН і її спеціалізованих установ. Про важливість останнього свідчить той факт, що на нього припадає майже 70 % всіх бюджетних ресурсів, а також персоналу ООН. Істотного значення набувають функціональні комісії та комітети ЕКОСОР, зокрема Комісія з народонаселення й розвитку,
економічному та соціальному прогресу всіх народів. Невипадково саме ООН є найбільш представницьким форумом для міждержавних дискусій щодо розв’язання актуальних соціальних проблем людства та сприяння соціальній безпеці країн. Загалом сам факт заснування ООН послужив фундаментальним базисом і каталізатором активної діяльності урядів держав у справі розроблення й ухвалення національних і міжнародних нормативних актів, що регламентують мінімальні соціальні стандарти й країнах, додержання базових прав і свобод людини взагалі, що, безперечно, стало першим кроком до соціалізації глобального економічного середовища.
Так, достатньо диверсифікованим набором функцій соціального змісту наділено Комісію із соціального розвитку при ООН. Сучасний перелік головних повноважень цього інституту (оновлений 1996 року) містить такі напрями дій: поліпшувати уявлення світової спільноти про соціальний розвиток, зокрема через обмін інформацією і досвідом; розглядати питання, які стосуються становища різних соціальних груп, у тому числі здійснювати огляди відповідних програм дій ООН щодо таких груп; виявляти проблеми, що впливають на соціальний розвиток і потребують невідкладного розгляду, та виносити щодо них конструктивні рекомендації; забезпечувати консультаціями й рекомендаціями діяльність ЕКОСОР із питань соціального розвитку. Щороку Комісія із соціального розвитку надає на суд громадськості свої доповіді, в яких систематизовано подаються актуальні питання та проблеми соціального розвитку світу й окремих країн (регіонів).
Без сумніву, важлива роль у функціональній та організаційній структурі ООН відводиться й іншим напрямам діяльності, покликаним скорочувати наявні соціальні диспропорції між людьми та країнами, сприяючи тим самим всесвітньому соціальному прогресові. Серед них варто відзначити такі види активності, програми, допоміжні та спеціалізовані заклади ООН:
— урахування й розв’язування проблем гендерної проблематики (покладається на Комісію зі становища жінок, Фонд ООН для розвитку в інтересах жінок, «Пекінську платформу дій» 1995 року);
— боротьба з голодом (Продовольча й сільськогосподарська організація Об’єднаних Націй, Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку, Всесвітня продовольча програма);
— охорона здоров’я (Всесвітня організація охорони здоров’я, ФН ООН);
— захист прав інвалідів (Міжнародна конвенція прав інвалідів), корінних народів (Декларація ООН про права корінних на-
Комісія із соціального розвитку, Комісія зі сталого розвитку, Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, а також регіональні представництва ЕКОСОР у різних частинах і регіонах світу. Відомими й дієвими є також програми, фонди й конференції ООН — Програма ООН із населених пунктів (ХАБІТАТ), Програма ООН із навколишнього середовища (ЮНЕП), Програма розвитку ООН (ПРООН), Фонд народонаселення ООН (ФН ООН), Конференція ООН із торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Дитячий Фонд ООН (ЮНІСЕФ), Організація Об’єднаних Націй із питань освіти, науки й культури (ЮНЕСКО) тощо.
Діяльність ООН у соціальній сфері особливо активізувалася з середини 1990-х рр., про що свідчить низка ініційованих нею глобальних конференцій та проектів, наприклад, Всесвітня зустріч на найвищому рівні в інтересах соціального розвитку (Копенгаген, 1995 рік). На цій зустрічі ООН закликала держави прийняти так звану «формулу 20-20» — інституціональне правило, згідно з яким урядам країн, що розвиваються, пропонувалося виділяти не менше 20 % своїх бюджетів на основні соціальні послуги, а урядам країн-донорів — асигнувати на ці цілі в інтересах слаборозвинених країн 20 % своєї офіційної допомоги. Соціальну місію мала і проведена у 2000 році в Женеві 24-та спеціальна сесія Генеральної Асамблеї, на якій відбулася широка громадська дискусія щодо впливу сучасних глобалізаційних процесів на якість життя населення та поглиблення соціальної поляризації у світі, а також була окреслена глобальна мета скорочення до 2015 року наполовину частки населення, що проживає в умовах надзвичайної бідності. За результатами Спеціальної сесії зобов’язання держав створити належні економічні, політичні, соціальні, культурні та правові умови, які сприяли б соціальному розвитку людей, та багато інших соціальних пріоритетів були закріплені у відомому міжнародному документі — Копенгагенській декларації про соціальний розвиток.
До найвідоміших на сьогодні найрозвиненіших у функціональному й організаційному плані глобальних інституціональних механізмів регулювання соціальних асиметрій, ініційованих Організацією Об’єднаних Націй, передусім варто віднести Глобальну стратегію сталого розвитку. Як відомо, цю концепцію було узагальнено всесвітніми самітами ООН у 1992 та 2002 рр. (передусім у таких документах ООН, як «Порядок денний на XXI ст.», «Ріо-де-Жанейрська декларація з навколишнього середовища й розвитку», «Йоханесбурзька декларація зі сталого розвитку») за участі понад 180 країн світу, багатьох міжнародних організацій та видатних учених. У Глобальній стратегії сталого розвитку інтегрально відображено три її головні компоненти щодо бачення майбутнього розвитку суспільства: економічний, екологічний та соціальний.
Що стосується економічного компонента, то він орієнтує світову спільноту на необхідність і нагальність оптимального використання обмежених ресурсів і застосування природо-, енерго- й матеріалоощадних технологій; екологічний — постулює твер-
родів), людей літнього віку (Декларація з проблем старіння, Міжнародний план дій із проблем старіння).
Свого сучасного й синтетичного втілення соціальний компонент сталого розвитку набув у так званих Цілях розвитку тисячоліття (ЦРТ), сформульованих у Декларації тисячоліття (ухваленій 189-ма країнами на Саміті тисячоліття Організації Об’єднаних Націй у вересні 2000 року). Загальновідомо, що за результатами цього Саміту багаті й бідні країни зобов’язалися зробити все можливе для викорінення бідності, утвердження принципів людської гідності й рівності, досягнення миру, демократії та екологічної стійкості. Також лідери держав домовилися консолідувати свої зусилля у справі досягнення конкретних цілей розвитку та зменшення принаймні вдвічі бідності не пізніше ніж до 2015 року.
Цілі зосереджують зусилля світового співтовариства на досягненні істотних і вимірюваних змін на краще в житті людей та охоплюють вісім пунктів: 1) ліквідація крайньої бідності та голоду; 2) забезпечення всезагальної початкової освіти; 3) сприяння рівності між чоловіками й жінками та розширення прав і можливостей жінок; 4) скорочення дитячої смертності; 5) поліпшення охорони материнства; 6) боротьба з ВІЛ/СНІДом, малярією та іншими важкими захворюваннями; 7) забезпечення екологічної сталості; 8) формування глобального партнерства з метою розвитку. Важливим доповненням до наведених цілей розвитку є їх імплементація на національному рівні в багатьох країнах (регіонах) світу, в тому числі ООНівські рекомендації щодо інтегрування цілей у національні стратегії розвитку країн-членів ООН.
Варто зауважити, що в Україні впровадження системи ЦРТ розпочалося ще з 2000 року після підписання Президентом Декларації тисячоліття ООН та дальшої її адаптації до національних умов у 2003 році, з одночасним запровадженням відповідної системи щорічного моніторингу виконання цільових завдань загальнодержавного й регіонального рівнів.
На субрегіональному рівні до практичного втілення ЦРТ активно долучився Європейський Союз, ухваливши з цією метою «Оновлену стратегію сталого розвитку Європейського Союзу»
дження, що сталий розвиток має забезпечувати цілісність біологічних і фізичних природних систем та їхню життєздатність; соціальний компонент орієнтований на людський розвиток, збереження стабільності суспільних і культурних систем, зменшення кількості конфліктів у суспільстві. Ця стратегія стала вирішальним кроком на шляху подолання соціальних асиметрій національного й (суб)регіонального рівнів. Її інформаційна, аналітична, організаційна підтримка, контроль за виконанням та оцінювання прогресу покладаються на Комісію зі сталого розвитку ООН.
Варто зауважити, що на теренах колишнього СРСР також розроблено й ухвалено на офіційному рівні стратегії сталого розвитку субрегіонального рівня; досить відомою є ухвалена у 2007 році в Ашхабаді «Субрегіональна стратегія сталого розвитку Центральної Азії». Країнами, що підписали цю стратегію, є такі держави Центральної Азії, як Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан та Узбекистан. Документ є «загальним узгодженим орієнтиром центрально-азійських країн, що визначає напрями й загальні підходи до формування сприятливих політичних, правових, інституціональних, економічних, інформаційних та інших умов для досягнення цілей сталого розвитку в Центральній Азії». Цільовими пріоритетами соціальної політики для забезпечення соціальної безпеки у країнах Центральної Азії у Стратегії визнано: інституціональні перетворення в системі освіти, охорони здоров’я; підвищення потенціалу системи освіти; поліпшення доступу, якості та ефективності медичних послуг для населення; поліпшення інфраструктури й матеріально-технічної бази системи освіти та охорони здоров’я; поліпшення охорони материнства й дитинства; скорочення поширеності інфекційних захворювань; удосконалення системи статистичного обліку зайнятості; стимулювання створення робочих місць на основі партнерства між державою та приватним сектором; удосконалення служб зайнятості й системи професійної підготовки населення; забезпечення якісного управління використанням трудових ресурсів і забезпечення захисту прав та інтересів трудових мігрантів у інших країнах.
(2006 р.). Серед ключових і пріоритетних цілей соціального розвитку європейських країн згідно з цією стратегією виділяються: охорона здоров’я (сприяння підвищенню рівня охорони здоров’я на рівних умовах і посилення захисту від загроз здоров’ю); соціальна інклюзія, демографія та міграція (створення соціально орієнтованого суспільства, зважаючи на солідарність між поколіннями та забезпечення поліпшення якості життя громадян як передумови тривалого добробуту кожного); глобальна бідність та виклики сталого розвитку (активне сприяння сталому розвитку в усьому світі та гарантування відповідності внутрішньої та зовнішньої політики ЄС принципам глобального сталого розвитку й міжнародним зобов’язанням, у тому числі Декларації Тисячоліття ООН). Актуалізацію, уточнення та програми практичної реалізації концепції сталого розвитку Європейського Союзу відображено на державному рівні окремих країн-членів ЄС у цілій низці національних стратегій сталого розвитку.
Разом з тим, незважаючи на істотну амбітність цілей розвитку, сформульованих у Декларації тисячоліття, реальні кроки щодо їх досягнення на практиці зазнають численних перешкод як національного, так і міжнародного рівня, що, ясна річ, негативно позначається на перспективах їх реального втілення в життя. Хоч і визнається, що загальна траєкторія процесу досягнення окремих ЦРТ змінюється за планом, однак відповідний прогрес у розрізі певних регіонів світу чи країн часто є недостатнім. Про це свідчать тенденції подальшого збідніння країн, зубожіння їх населення, скорочення середньої тривалості життя в багатьох із них, погіршення доступу населення до освіти, глобальна продовольча криза, вкрай негативні наслідки від конфліктних воєнних ситуацій, природних лих, техногенних катастроф, поширення ВІЛ/СНІД тощо. Досягнення ЦРТ, особливо в найбідніших країнах світу, вкрай ускладнюється в умовах нинішньої глобальної фінансової кризи та загострення загальносвітової економічної рецесії, що, безперечно, потребує більшої злагодженості світової спільноти, єднання окремих націй на шляху просування ідеї сталого розвитку, розроблення нових та ефективних механізмів соціалізації економіки.
Новітнім інструментом корпоративного рівня, що призначений реагувати на сучасні соціальні виклики глобалізації, став Глобальний договір, ідею розроблення та практичного втілення якого було висунуто колишнім Генеральним секретарем ООН К. Ананом на Всесвітньому економічному форумі в 1999 році, а перші кроки щодо його реалізації було здійснено вже у 2000 році. Як відомо, Генсек ООН запропонував керівникам ділових кіл приєднатися до широкої міжнародної ініціативи — Глобального договору, аби консолідувати зусилля компаній, інститутів ООН, трудящих і громадянського суспільства для реалізації десяти універсальних соціальних та екологічних принципів. Ці принципи, які випливають із загальновизнаних міжнародних документів, охоплюють життєво важливі суспільні сфери, такі як права людини, трудові відносини, навколишнє середовище, боротьба з корупцією, та передбачають: зобов’язання ділових кіл підтримувати й поважати підхід щодо захисту міжнародних прав людини у сферах їхнього впливу; вимогу непричетності бізнесу до порушень прав людини, підтримку ним свободи асоціацій та ефективного визнання права на колективний договір, підтримку в ліквідації всіх форм примусової та обов’язкової праці, дитячої праці, дискримінації під час наймання на роботу й у професійній діяльності; підтримку обережного підходу до розв’язання екологічних питань та посилення екологічної відповідальності, стимулювання
У контексті регулювання наявних соціальних дисбалансів глобального масштабу особливо актуалізуються роль та функції спеціалізованих закладів ООН у цій сфері. Так, уже понад 90 років виконує свою важливу місію авторитетна інституція — Міжнародна організація праці (МОП), статут якої було ухвалено ще в 1919 році, за результатами укладеного Версальського мирного договору (хоч МОП має ще давнішу історію і бере свій початок із кінця XIX ст. від громадських рухів у Європі та Північній Америці). Того ж року відбулася перша Міжнародна конференція МОП у Вашингтоні, на якій було ухвалено історичну першу конвенцію Організації (Конвенція №1), що стосувалася тривалості робочого часу (відомого нині положення про 8-годинний робочий день). На сьогодні до складу МОП входить 181 держава, а її тристороння структура (трипартизм) є унікальною, якщо порівнювати з іншими міжнародними організаціями, оскільки в ній об’єднання роботодавців і трудящих мають рівний з урядами голос під час формування її політики та програм.
Принципові засади функціонування цієї організації було сформульовано в 1944 році на сесії у Філадельфії (США) на Міжнародній конференції праці в так званій Філадельфійській декларації, де були оголошені ключові соціальні постулати, якими МОП керується й нині. Вони, зокрема, містили такі положення: праця не є товаром; свобода слова та свобода об’єднання є необхідною умовою постійного прогресу; злиденність у будь-якому місці є загрозою для загального добробуту; усі люди незалежно від раси, віри чи статі мають право на забезпечення свого матеріального добробуту й духовного розвитку в умовах свободи й гідності, економічної стійкості та рівних можливостей. Уже в 1946 році МОП стала першою спеціалізованою установою ООН, а в 1959-му, у 50-ту річницю свого заснування, на знак доказу своєї надважливої ролі в соціальному й економічному житті світової спільноти, була удостоєна Нобелівської премії миру.
Сучасні стратегічні цілі діяльності МОП передбачають такі чотири пункти: просування та практична реалізація визначальних
розроблення й поширення екологічно безпечних технологій; боротьбу з усіма виявами корупції, включаючи здирництво й хабарництво. Тож концепція Глобального договору популяризує ідею відповідального, зокрема соціально відповідального, бізнесу, участь у якому може взяти будь-яка компанія світу за умови додержання нею базових принципів та відповідного оновлення свого корпоративного середовища й ділової практики, згідно з передбаченими вимогами.
