Праця присвячена дослідженню проблематики формування та функціонування національної інноваційної системи як ключового фактора соціально-економічного розвитку
України. Дослідження інноваційної системи побудоване на новітніх положеннях інституційної теорії і відтворює системно-функціональний підхід до дослідження вказаної проблематики. У роботі автором представлено конструктивний аналіз праць вітчизняних та зарубіжних науковців, запропоновано визначення терміна «інноваційна система», проаналізовано особливості інноваційних процесів в Україні, закладено основи для формування національної концепції інноваційного розвитку, а також певні передумови для її ефективної реалізації.
Ключові слова: інноваційна система, підприємництво.
В умовах функціонування економіки відкритого ринкового типу вирішальним фактором стійкого соціально-економічного зростання та економічної незалежності країни є внутрішня організація інноваційного підприємництва, яка визначає стан країни та її реґіонів у конкурентній боротьбі на зовнішньому та внутрішньому ринках. Аналіз та оцінка сучасного стану розвитку інноваційного підприємництва в Україні дає підстави для вис новку, що протягом чотирнадцятирічного періоду глобальних політико-економічних трансформацій у країні не було сформовано відповідної інноваційної системи, інноваційна діяльність не стала пріоритетною сферою державного управління та розвитку, що неминуче негативно позначиться на динаміці розширеного економічного відтворення у близькій і віддаленій перспективі, створює загрозу перетворення нагальної потреби переходу до інноваційної моделі розвитку економіки України на формальне гасло та ставить під загрозу здобутки економічного зростання 1999—2004 рр. Тож метою статті є обґрунтування моделі національної системи інноваційного підприємництва в сучасних соціальноекономічних умовах суспільних трансформацій.
На теперішній час у світі визнано, що інтелект, знання, новації та здатність держави використовувати їх на благо свого суспільства є вирішальними факторами, які забезпечують економічний успіх країни. Європейський Союз ще в березні 2000 р. визначив Стратегічні цілі розвитку ЄС до 2010 р., суть яких у створенні найдинамічнішої економічної системи світу на основі інноваційного підприємництва [6]. © І. А. Павленко, 2006 Для цього країни ЄС розробляють національні стратегії ефективного функціонування економік на основі нових знань та впровадження інновацій.
У прагненнях України інтегруватися в європейське економічне співтовариство інновації мають стати рушійною силою підвищення конкурентоспроможності української продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках. Гострота цієї проблеми пов’язана також і з вступом України до Світової організації торгівлі. Досвід інших країн свідчить, що вступ до СОТ з низькою конкурентоспроможністю національної продукції може призвести до негативних наслідків для економіки країни. Тому проблема підвищення ефективності української економіки має розв’язуватися, на наше переконання, через формування та впровадження цілісної національної інноваційної системи.
Слід зазначити, що на теперішній час питання методології формування національних інноваційних систем у світі перебуває на стадії досліджень і наукових дискусій. Ученими різних країн ще наприкінці 70-х років ХХ століття почали досліджуватися сутність, особливості устрою національних інноваційних систем і їх основні функції. Але лідерами цього напряму вважаються Б. Лундвалл — професор Шведського університету у м. Упсалі, К. Фримен — засновник Центру вивчення наукової політики при Сассекському університеті (Велика Британія) та Р. Нельсон — професор Колумбійського університету (США) [7, 9, 8]. Проте і дотепер не існує єдиного загальновизнаного тлумачення терміна «національна інноваційна система».
Різноманіття та неоднозначність визначень цього поняття свідчить про те, що питання методології формування інноваційної системи як економі чного явища на теперішній час не можна вважати вичерпаним, і визначення його понятійного апарату перебуває на стадії наукових дискусій. При цьому серед дослідників цього питання переважає думка, що національна інноваційна система — це сукупність структур, що діють у сфері виробництва та комерціалізації нових знань і технологій [1, 3, 8, 9].
Визнаючи, що з практичного погляду ядром інноваційної системи є сукупність інституцій, що регулюють і здійснюють інноваційне підприємництво, однак вважаємо, що з наукового погляду обмежувати визначення національної інноваційної системи лише діяльністю щодо отримання та комерціалізації науково-технічних досягнень не зовсім коректно. Адже у процесі інноваційного підприємництва задіюються різні його суб’єкти — від науковців і винахідників до кожної окремої особи чи сім’ї як споживача різноманітних благ і досягнень цивілізації. Воно базується на інтелектуальних та інноваційних ресурсах країни, інноваційній активності суб’єктів господарювання та соціальних структур, а його результати залежать від численних внутрішніх і зовнішніх факторів впливу.
Враховуючи зазначене, уявляється, що з погляду економічної теорії інноваційна система — це сукупність об’єктивних соціально-економічних відносин, що формуються як безпосередньо між суб’єктами інноваційного підприємництва, так і між цими суб’єктами та суспільством з приводу продукування новацій, їх матеріалізації, упровадження, використання та поширення інновацій в усі можливі сфери економічного і су спільного життя країни та за її межами. При цьому особливо слід наголосити на відносинах, що виникають з приводу інноваційної діяльності за межами країни. Адже, зважаючи на інтернаціональний характер досягнень науки і техніки, особливість та ефективність національної інноваційної системи здебільшого забезпечується саме її здатністю до впровадження і поширення інновацій вітчизняного походження за межами національної економіки, а також здатністю сприймати національною економікою зарубіжні інновації.
У розвинутих країнах залежно від економічної ситуації, нагальних соціальноекономічних проблем та невідкладних завдань науково-технічного розвитку держава обирає ту чи іншу стратегію регулювання інноваційного підприємництва, яка відображає філософію та алгоритм підвищення інноваційності економіки і має бути покладена в основу концепції інноваційного розвитку та національної інноваційної системи. Відомо, що існує два основні типи стратегії інноваційного розвитку: «переніс» та «нарощування» [4]. В умовах, коли національна наука з тих чи інших об’єктивних чи суб’єктивних причин не може у певний період забезпечити потреби економіки у нововведеннях, країною використовується стратегія «переносу». Суть цього типу стратегії у використанні державою переважно зарубіжного науковотехнічного потенціалу через перенесення нововведень закордонного походження у власну економіку. Суть стратегії «нарощування» у тому, що на основі використання власного науково-технічного потенціалу, залучення іноземного інтелектуального потенціалу, а також інтеграції науки з підприємницьким сектором відбувається безперервний процес упровадження нововведень, постійне оновлення технологій, постійний науково-технічний супровід виробництва товарів, робіт чи послуг, які з успіхом реалізовуються як в країні походження, так і за її межами. А це створює сприятливі умови для безперервного нарощування інноваційного потенціалу та розширеного відтворення інноваційного підприємництва.
На теперішній час у більшості країн при формуванні концепції інновац ійного розвитку у чистому вигляді зазначені типи стратегій майже не використовуються. Для реалізації конкретних цілей економічного розвитку країни поєднують окремі елементи стратегій «переносу» та «нарощування». Кожна країна, зважаючи на свої національні особливості та ситуацію в країні, вибудовує інноваційну стратегію таким чином, щоб максимально гармонізувати суспільні потреби, наявні ресурси та враховувати внутрішні і зовнішні чинники економічного розвитку. У цій ситуації для України в розробці концепції інноваційного розвитку та побудові національної інноваційної системи прийнятним є не копіювання зарубіжної практики, а використання закономірностей розвитку інноваційного підприємництва, що склалися у цій сфері в результаті історичного розвитку та вже апробовані і підтверджені у практичній діяльності інших країн. На наше переконання, українська інноваційна стратегія має вибудовуватися таким чином, щоб раціонально поєднувати елементи стратегії «переносу» у галузях, що не мають достатнього інноваційного потенціалу, та елементи стратегії «нарощування» у найвищих технологічних сферах.
На модель національної інноваційної системи визначальний вплив мають: цілі інноваційного підприємництва на даному етапі соціально-економічного розвитку країни, особливості історичного етапу формування державності і форм підприємницької діяльності, стан розвитку відносин власності, наявний потенціал національних інноваційних ресурсів, необхідність і можливості міжнародної науковоінноваційної кооперації при збереженні цілісності та ефективності національної інноваційної системи, наявність і достатність природних ресурсів, розміри країни, її політичний устрій тощо.
Зважаючи на те, що інноваційний процес у плановій соціалістичній економіці базувався на протилежних засадах, ніж ті, що діють у ринковій системі господарювання, інноваційні системи цих двох економічних устроїв також повинні мати суттєві відмінності. В умовах колишнього централізованого планування виробництва та централізованого розподілу виробленого суспільного продукту нововведення найменше були орієнтованими на суспільні потреби. Основними координаторами інноваційного процесу та постачальниками нововведень у радянській соціалістичній економіці були галузеві науково-дослідні інститути, які діяли в основному ізольовано від потреб потенційних споживачів в інших галузях народного господарства і не мали вагомих стимулів для масштабного промислового впровадження новацій. Досягнення науково-технічного прогресу формувалися в країні за допомогою використання переважно адміністративних методів і концентрувалися здебільшого у ВПК у вигляді дорогих, невигідних та непридатних для масового використання технологій. Планові завдання щодо рівня оновлення продукції на підприємствах, що послідовно затверджувалися по всій владній вертикалі, мали підпорядкований характер по відношенню до пріоритетних валових показників виробництва.
Незважаючи на кардинальні зміни, що відбувалися у відносинах власності та у перебудові адміністративно-командної економіки, механізм створення і впровадження нововведень залишався в Україні протягом усього часу політикоекономічних трансформацій практично незмінним. У ринковій економіці першочерговим є як питання джерел виникнення новацій (ринковий попит чи випадковий винахід), так і проблема їх упровадження і сприйняття ринком інновацій, а також проблема платоспроможного попиту на інноваційні товари, роботи чи послуги. Крім того, ринкові відносини вимагають створення надійної системи охорони прав інтелектуальної власності. Тож й інноваційна система, яка покликана раціонально врегульовувати відносини між суб’єктами інноваційного процесу та забезпечувати реалізацію завдання щодо впровадження інноваційної моделі розвитку економіки, мала б синхронно еволюціонувати з трансформаційними процесами в інших сферах з метою гармонізації економічних відносин у суспільстві. Проте фактично протягом усього періоду економічних перетворень суттєвих змін в економіко-правовій та о рганізаційнофункціональній структурі інноваційного підприємництва в країні не відбулося.
Постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. була схвалена Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України, дія якої була розрахована на період стабілізації економіки та досягнення сталого її розвитку [5]. У ній, зокрема, були визначені цілі, пріоритетні напрями інноваційного розвитку, констатовано визнання необхідності вдосконалення механізму інноваційного розвитку, збільшення обсягу бюджетного фінансування науки до 2,5 % ВВП у 2003 р., встановлена визначальна роль Державного інноваційного фонду у фінансовому забезпеченні інноваційного розвитку, визначено домінування галузевого підходу у сфері розвитку фундаментальних досліджень, а також необхідність побудови організаційної структури науки на базі поєднання галузевого підходу і проблемноорієнтованого, покладення функції координаторів інноваційної діяльності на мережу галузевих інститутів, необхідність удосконалення управління інноваційною діяльністю шляхом обґрунтування пропозицій до витратної частини Державного бюджету на наукову діяльність, участі суб’єктів у реалізації наукових частин загальнодержавних програм соціально-економічного розвитку тощо.
Як засвідчив проведений нами аналіз, від часу ухвалення зазначеної Концепції ситуація в інноваційній сфері країни не поліпшилася, основні цілі Концепції не досягнуті, а окреслені нею завдання не виконані. Зокрема, галузеві інститути не стали центрами розвитку фундаментальних досліджень, оскільки в цьому секторі виконується їх лише 13 %, а майже 75 % — в академічному. Утворена у квітні 2000 р. Державна інноваційна компанія як правонаступник Державного інноваційного фонду організаційно підпорядкована Міністерству освіти і науки України та реально не виконує у повному обсязі покладені на неї функції. При цьому Державний інноваційний фонд України у тому ж році було ліквідовано, а відрахування до нього обов’язкового податку — скасовано, механізм управління та стимулювання інноваційного підприємництва залишився невідпрацьованим, раціональна організаційна структура — не сформована. Банківські установи функції щодо інноваційної діяльності у необхідному обсязі не виконують. Формуванням коштів для інвестування системно в країні жодна структура не опікується, великі інноваційноінвестиційні проекти державою не фінансуються і при державному супроводі не впроваджуються, не створена також відповідна інфраструктура інноваційного підприємництва, зокрема з надання фінансових та страхових послуг.
Зазначене свідчить про недосконалість, теоретичну необґрунтованість та безперспективність чинної Концепції, про недотримання принципів системності та комплексності у ході її розроблення та впровадження, а також про те, що фактично інноваційний фактор розвитку не був належним чином оцінений владою та не на-був пріоритетності у практичних її рішеннях та діях. У результаті на теперішній час правомірно стверджувати про невідповідність чинної Концепції реаліям сьогодення, про її непридатність для нинішнього етапу формування інноваційної економіки, а в підсумку — про фактичну відсутність в країні інноваційної системи, адекватної новим політико-економічним реаліям.
Сутність діяльності будь-якої інституції, модель її формування і розвитку об’єктивно залежать від концепції, покладеної в основу її створення та функціонування. Реальна модель національної інноваційної системи країни повною мірою залежатиме від тієї концепції, яка буде обґрунтована, прийнята органами влади і покладена в основу для її практичного впровадження. Тобто концепція формування національної інноваційної системи має бути її теоретичною основою, яка встановлює сутність, функції, принципи, завдання, організацію як системи інноваційного підприємництва в цілому, так і методологічні основи формування та функціонування окремих складових цієї системи.
На сучасному етапі суспільних трансформацій Концепція розвитку інноваційного підприємництва має охоплювати і визначати численні аспекти цього багатогранного економічного явища, яке має розвиватися у відповідності до базових економічних законів. Як і будь-яка суспільна організація, інноваційна система має складатися з певних елементів, що окреслюють контури економічних відносин, функції суб’єктів, стратегічні і тактичні завдання та пріоритети інноваційного підприємництва. На наш погляд, зважаючи на цілі та потреби розвитку вітчизняних продуктивних сил на даному історичному етапі економічних перетворень, Концепція має визначати як мінімум такі принципові питання формування національної інноваційної системи: ? основні поняття і категорії інноваційного підприємництва; ? тип стратегії розвитку інноваційної системи, придатної для країни в нинішніх умовах економічних трансформацій; ? завдання інноваційного підприємництва та принципи його реалізації; ? етапи впровадження інноваційної системи та відповідальні за реалізацію завдань кожного етапу; ? суб’єкти, об’єкти, організаційні форми інноваційного підприємництва та їх правовий статус; ? інституціональна конфігурація інноваційної системи; ? форми, методи і порядок державного регулювання інноваційного підприємництва; ? форми та джерела фінансування інноваційного підприємництва; ? економічний та організаційний механізми інноваційного підприємництва; ? правове забезпечення інноваційної діяльності; ? ресурсне забезпечення стадій інноваційного процесу; ? форми міжнародного співробітництва у сфері інноваційного підприємництва; ? інформаційне забезпечення інноваційного підприємництва.
Перелічені елементи мають бути основними складовими національної інноваційної системи.
Формування та функціонування інноваційної системи, склад її елементів мають підпорядковуватися певним цілям залежно від пріоритетності стратегічних і поточних завдань соціально-економічного розвитку країни на даному історичному етапі. Враховуючи завдання та цілі соціально-економічного розвитку України на нинішньому її історичному етапі, метою створення національної інноваційної системи, на наш погляд, мають бути пріоритети подолання кризи в усіх сферах економіки і суспільного життя, забезпечення стійких, гарантованих темпів економічного зростання у найближчій і віддаленій перспективі за рахунок нововведень, найсучасніших досягнень науки та техніки, і на цій основі підняття життєвого рівня населення. Відповідно до встановленої мети основними завданнями і функціями української інноваційної системи у трансформаційній економіці, з огляду на наяв-ний вітчизняний науково-технічний потенціал та нинішній стан наукової та інноваційної діяльності в країні, мають бути: ? системна інтеграція усіх елементів і стадій інноваційного процесу в єдиний комплекс та забезпечення їх органічної взаємодії; ? формування максимальної кількості джерел новацій; ? утворення та оптимізація організаційно-функціональної структури, здатної координувати інноваційну діяльність та управляти інноваційним процесом; ? максимальна гармонізація та оптимізація технологічних та економічних факторів у процесі утворення новацій та їх упровадження; ? формування сприятливого середовища для інноваційної діяльності суб’єктів підприємництва за допомогою організаційного, правового, економічного, фінансового механізмів, що відповідають ринковим відносинам; ? встановлення меж, форм і методів державного управління інноваційним підприємництвом у поєднанні з ринковими важелями регулювання інноваційної діяльності; ? організація і здійснення інноваційно-технологічної експертизи інвестиційних проектів; ? упровадження організаційно-правового механізму залучення в обіг об’єктів інтелектуальної власності; ? організація інформаційно-аналітичного забезпечення та міжінституціонального обміну інформацією на основі радикально модифікованої статистичної бази даних щодо інноваційного підприємництва; ? здійснення моніторингу системоутворюючих факторів інноваційного підприємництва; ? нарощування ресурсного потенціалу інноваційного підприємництва (кадрового, фінансового, матеріально-технічного, правового, інформаційного, організаційного тощо) та досягнення і збереження національних конкурентних переваг на світовому ринку; ? формування інноваційної культури нації та підняття її рівня, оскільки розроблені інноваційні механізми не зможуть повною мірою працювати на досягнення визначених цілей без урахування індивідуальної психології громадян та менталітету населення України.
Наріжним каменем сучасної національної інноваційної системи України має стати інноваційно-технологічна експертиза інвестиційних проектів. Нарощування обсягів інвестицій в економіку країни, особливо іноземного походження, яке спостерігається в останні роки і неминуче триватиме ближчим часом, має бути підпорядковане меті досягнення перспективної конкурентоспроможності вітчизняної продукції, підвищення окупності інвестицій, припинення витіснення вітчизняних товарів, робіт і послуг зі світового і внутрішнього ринків.
Дотримання принципів системності, комплексності, керованості, цілеспрямованості, оптимальності, послідовності, виправданого ризику та максимального врахування інтересів усіх суб’єктів в організації інноваційного підприємництва, а також пропорційне та оптимальне формування необхідних елементів інноваційної системи, запровадження на державному рівні ефективних механізмів регулювання наукової та інноваційної діяльності дозволять сформувати в Україні сучасну ефективну систему інноваційного підприємництва, здатну реалізувати інноваційну модель розвитку української економіки, підняти її конкурентоспроможність, а відтак — рівень життя населення до європейських стандартів.
Література
1. Бекетов Н. Государственная политика инноваций. // Экономист. — 2004.
— № 9.
— С. 64—70.
2. Бойко И. В. Регион: первичный уровень формирования национальной инновационной системы. http: // www.tecnet. ru/ 3. Иванова Н. И. Национальные инновационные системы. — М.: Наука, 2002.
— 244 с.
4. Инновации и экономический рост. М.: Наука, 2002. — 377 с.
5. Постанова Верховної Ради України «Про Концепцію науково-технологічного та інноваційного розвитку України» від 13 липня 1999 року, № 916-ХІV.
6. Пріоритети та інструменти інноваційного розвитку України. Матеріали засідання круглого столу 18 грудня 2002 року / Національний Інститут стратегічних дослі джень НАНУ. — К.: Альтерпрес, 2003. — 46 с.
7. National systems of innovation: towards a theory of innovation and interactive learning / Ed. B. — A. Ludvall. L.: Pinter, 1992.
8. Nelson R. Capitalism as an engine of progress. Research Policy. — 1990. — Р. 203
—213.
9. Freeman C. Technology policy and economic predominance lessons from Japan. L.: Pinter, 1987. Надійшла до редакції: 12.01.2006 р. УДК 347.77 А. Є. Никифоров, канд. екон. наук, доц.
