У сучасних умовах Європейський Союз зіткнувся з цілою низкою суперечностей, зумовлених як внутрішніми чинниками (породженими самою інтеграцією), так і зовнішніми, що є результатом глобалізації світової економіки.
Одна з найважливіших проблем — реформування наднаціональних інститутів. Особливої актуальності вона набула після роз-ширення ЄС 2004 р. Головним (і єдиним) критерієм, згідно з яким всі країни отриму ють визначену кількість голосів в європейських інститутах, є кількість населення, яка різко коливається — від 367 тис. осіб в Люксембурзі до 82 млн осіб у Німеччині. В результаті інтереси жителів малих країн (з населенням до 10 млн осіб) подані значно ширше, ніж великих. Проблема набула особливого значення у зв’язку з останнім розширенням ЄС, в основно му за рахунок бідніших країн ЦЄС. На саміті в Ніцці у 2000 р. було прийнято рішення про нове розподілення голосів в інститутах ЄС після розширення 2004 р. Найгостріша суперечність виявилася в тому, що малі країни не погоджуються відмовитися від своїх «важелів», а великі, особливо Німеччина, не бажають втрачати свій вплив в ЄС-25.
У цьо му світлі особливої гостроти набула проблема лобіювання інтересів у зв’язку з перерозподілом фінансових ресурсів через бюджет ЄС. Набагато бідніші країни ЦСЄ із сукупним населенням 110 млн осіб можуть, захищаючі свої інтереси, блокувати важливі рішення, сприяючи таким чином неефективному розподіленню матеріальних і фінансових ресурсів.
Нове розширення ЄС суттєво ускладнює вироблення спільних рішень. Наприклад, із 342 голосів в Раді міністрів, згідно із системою голосування «кваліфікованою більшістю», необхідно набрати
2 /
3 голосів, котрі повинні відбивати інтереси як мінімум 50 % населення ЄС. Навіть якщо гіпотетично припустити, що всі малі й бідні країни (з душовим ВВП менше 75 % від середнього показника по ЄС) проголосують одностайно, то і тоді кваліфіковану більшість голосів набрати не вдасться. Крім того, з найбільш складних питань (наприклад, зовнішня політика, освіта) в н аднаціональних інститутах ЄС прийнято систему тільки одностайного голосування. Інакше кажучи, кожна країна має право накласти вето. Тому не виключено, що ЄС-25 буде дуже важко домогтися «одностайного голосування».
На рубежі ХХ
—ХХІ ст. країни ЄС зіштовхнулися з низкою соціальних проблем. Однією з найгостріших є проблема безробіття, хоча її доля знизилася з 11,1 % у 1994 р. до 7,7 % у 2002 р. Більше 40 % безробітних перебували поза ринком праці більше року.
Загострення соціальних проблем в ЄС за останні роки привело до появи маргінальних груп населення, котрі доволі слабо інтегровані в суспільне життя і є найбільш вразливими. В Євросоюзі відбуваються розмови про «маргіналізацію Європи». Концепція «внутрішнього виключення» розробляє методи захисту су спіль-ства в цілому від індивідуальних груп населення. Концепція «зовнішнього виключення» розглядає методи захисту індивідуальних груп від суспільства в цілому. Згідно з другою концепцією, основними рисами маргіналізації європейського суспільства є ізоля-ція, самотність, «відірваний» спосіб життя, слабка мотивація для кар’єрного зростання та ін. Отже, «соціальне виключення» не обмежується мате ріальною бідністю, а показує переважно бідність духовну.
Наростання соціальних проблем веде до зростання популярності партій соціального спрямування. Так, в Європарламенті, сформованому на 1999—2004 рр., другою за чисельністю є Європейська соціальна партія, котра має 175 мандатів із 626.
Одна з важливих проблем — єдина аграрна політика (ЄАП) ЄС. Незважаючи на те, що частка сільського господарства в його ВВП не перевищує 2,5 %, ЄАП є найдорожчим напрямом діяльності Союзу, поглинаючи майже половину всіх коштів витратної частини його бюджету (в 2003 р. — 45 %). Значні субсидії фермерам, суттєво завищені ціни для споживачів і
надлишки сільськогосподарських продуктів традиційно породжують критику як всередині ЄС, так і з боку його основних торговельних партнерів.
Фермери відіграють значну політичну роль у країнах Євросоюзу, незважаючи на те, що частка сільського господарства в загальній зайнятості скоротилася з 25 % у 1958 р. до менш як 5 % у 2003 р. (в Греції і Португалії — 22 і 15 % відповідно). За останні ро ки фермери зміцнили свої позиції в політичних партіях правого крила, котрі стали відбивати їх інтереси значно більшою мірою, ніж ліві партії. В багатьох країнах ЄС існують дуже сильні фермерські організації — наприкінці 90-х років ХХ ст. їх налічувалося близько 130. ЄАП ґрунтується на системі штучного підтримання цін, котра є досить високою. Багато продуктів виробляється в кі лькості, котра значно перевищує попит, що призвело до утворення надлишків на складах. Це стало результатом інтервенційних (гарантованих) цін, за якими уряд викуповує сільськогосподарську продукцію. За сучасних умов близько 70 % всієї сільськогосподарської продукції ЄС так чи інакше покривається інтервенційними цінами. Логіка існування ЄАП примушує Євросоюз вводити високі мита на імпорт сільськогос подарської продукції, що ускладнює становище «третіх» країн-експортерів.
Незважаючи на певні кроки у бік уніфікації європейських і середньосвітових цін на продукти харчування, немає вагомих підстав говорити про швидке і кардинальне реформування ЄАП. Значною мірою це пов’язано з новим розширенням ЄС. На підтримку сільського господарства країн-кандидатів у 2000
—2006 рр. ви ділено тільки 3 млрд євро, з 2006 р. цю суму передбачають значно збільшити. Прибутки фермерів із країн ЦЄС, що приєдналися до Євросоюзу, збільшаться за рахунок подорожчання продуктів харчування, що буде зумовлено інтервенційними цінами. Конкуренцію сільгоспвиробників із країн «третього світу» обмежуватимуть податками, що неминуче спричинить черговий конфлікт зі Світовою Організацією Торгівлі.
Однією з головни х суперечностей, що є породженням інтеграції,
— зростаюча поляризація між країнами і регіонами за рівнем життя. Значення даної проблеми особливо зросло з розширенням 2004 р. і стане ще актуальнішим, коли до ЄС увійдуть Румунія і Болгарія в 2007 р. До розширення 2004 р. в ЄС існували значні диспропорції як на рівні країн (Північ — Південь), так і на ре гіональному
Проблема перерозподілення фінансових коштів через євросоюзний бюджет від багатих до бідних є наріжним каменем формування бюджету, виділення регіонів-бенефіціарів і лобіювання національних інтересів в є вросоюзних інститутах. Традиційно основними «вкладниками» в скорочення міжрегіональних диспропорцій на основі «взаємної солідарності» і «поглиблення інтеграції» є Німеччина, Швеція, Фінляндія, Данія, Австрія, Нідерланди, Люксембург і Велика Британія. Головними ж одержувачами є Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія й Італія.
Найбільшу критику у країн-донорів викликає неефективність регіональної політики. Наприклад, Італії так і не вдалося значно скоротити су ттєві диспропорції між північними і південними областями, хоча протягом останніх двадцяти років її Південь був головним реципієнтом структурних фондів ЄС. В Іспанії, не зважаючи на допомогу південним і центральним областям, поляризація простору навіть збільшилась через могутній економічний розвиток Барселони і Мадрида, які успішно використовують переваги єдиного ринк у. Греція і Португалія так і залишаються переважно аграрними країнами із завищеною роллю столиць у соціально-економічному та політичному житті.
В перспективі можна очікувати посилення регіональних контрастів. Бідні країни з ЦСЄ в наднаціональних інститутах будуть лобіювати свої власні інтереси. Основна фінансова допомога буде перерозподілятися на їх користь, а невирішені проблеми італійського Пі вдня, Греції, Португалії і Іспанії будуть загострюватися.
