Формування фондового ринку в постсоціалістичних країнах відбувалося у процесі приватизації державного майна.
ми до розпорядження, користування та управління державною власністю, «пострадянська» номенклатурна верхівка через отримання різноманітних пільг, прав, через пільгове фінансування та кредитування, через різні методи «перекачування» національного багатства у свої кишені привласнювала те, що створювалося десятиліттями та належало усьому українському народу.
Під фондовим ринком необхідно розуміти частину фінансового ринку як систему економічних відносин з приводу випуску, розміщення, купівлі-продажу акцій, інших приватизаційних і похідних цінних паперів.
Фондовий ринок розвивається разом із розвитком приватизаційних процесів, «живиться» процесами приватизації майна державних підприємств, землі, житлового фонду. В Україні розвиток фондового ринку розпочався на по чатку 1990-х років з прийняттям відповідних законодавчих актів: Закону Української РСР від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери та фондову біржу», Законів України «Про господарські товариства», «Про інвестиційну діяльність», «Про приватизацію майна державних підприємств». В обіг було випущено такі види цінних паперів: облігації державної внутрішньої позички, акції трудових колективів тощо. Але оскільки державні цінні па пери, акції створених тоді закритих акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю не могли вільно обертатися на ринку, ринок цінних паперів реально не сформувався, хоча можна стверджувати, що перший етап становлення фондового ринку (початок 1990—1995 рр.) став поштовхом для подальшого його розвитк у.
З поширенням процесів роздержавлення і приватизації з 1995 р. розпочався новий, другий етап розвитку фондового ринку України. Цей другий етап розпочався з прийняттям Указу Президента України «Про заходи щодо введення до оборотних засобів іменних приватизаційних майнових сертифікатів» від 27 грудня 1994 р., згідно з яким приватизація здійснюється за допомогою депозитних рахунків або у го тівковій формі — іменними приватизаційними майновими сертифікатами. Для організації продажу акцій відкритих акціонерних товариств, які почали виникати у процесі приватизації, створювалися центри сертифікатних аукціонів.
Приватизація державних підприємств в обмін на видані державою майнові сертифікати створювала ілюзію, ніби в Україні формується народна економіка, бо здавалося, що кожен ста є рівноправним власником відчуженого державою майна. На практиці майновий сертифікат вартістю 15—20 дол. не робив його власника власником підприємства. Власником підприємства може реально бути особа, яка володіє паєм (акціями) вартістю щонайменше 10 тис. дол.
Крім того, приватизаційний сертифікат був неподільним і тоді, коли на сертифікатному аукціоні вартість акцій встановлювалася на рівні вартості, яка відрізнялася від приватизацій ного сер-
На сертифікатні аукціони виставлялися пакети акцій, які не перевищували 20
—30 % статутного капіталу підприємства, що приватизувалося. Ось чому для володіння контрольним пакетом акцій інвестор змушений був купувати ту частину, якої йому не вистачало, за грошові кошти. Однак до продажу за грошові кошти на Украї нській фондовій біржі виставлялися найменш привабливі об’єкти. Хоча торги на сертифікатних аукціонах і було оголошено конкурсними, фактично різні категорії покупців опинялися у нерівних конкурентних умовах.
Сертифікатна (паперова) приватизація в Україні привела до зменшення державної власності, створила лише ілюзію народної власності, не утвердила нового ефективного власника, не заб езпечила надходження коштів до державного бюджету і нормального розвитку ринку цінних паперів як фінансового інструмента перерозподілу ресурсів в економіці країни.
У зв’язку з необхідністю розв’язання назрілих економічних проблем, передусім проблеми максимізації доходів державного бюджету від приватизації, в Україні почався третій етап (з 1998 р.) — етап грошової пр иватизації, який привів до розвитку і розширення вітчизняного ринку корпоративних цінних паперів. Якщо до 1998 р. частка операцій з цінними паперами була незначною, то після 1998 року характерним для розвитку фондового ринку України було збільшення питомої ваги операцій з цінними паперами і зменшення частки інших операцій.
Відзначимо характерні риси українського фонд ового ринку на початку ХХІ століття.
По-перше, широко розвинута практика нових випусків акцій підприємствами з метою об’єднання кількох підприємств, поглинання підприємств, перерозподілу прав власності між засновниками. Як свідчить економічне життя в Україні, акції на фондовому ринку можна вважати ліквідними лише умовно. Найпопулярніші акції мають «Укрнафта», «Київенерго», «Д ніпроенерго», «Донбасенерго», «Західенерго», тобто на фондовому ринку лідирують акції енергетичних і нафтових компаній. Це насамперед пов’язано з тим, що українські енергетичні компанії є природними монополіями, а монополістом у сфері нафтовидобутку є ВАТ «Укрнафта».
По-друге, практика залучення коштів у корпоративний сектор за допомогою боргових зобов’язань в Україні майже не використову ється. Ринок облігацій значно відстає у своєму розвитку від ринку акцій.
тифіката (ПС), то при оплаті акцій частина вартості ПС залишалася нереалізованою.
По-третє, існує важлива проблема із залученням реальних довгострокових інвестицій. Оскільки основна частка українських громадян все ще залишається малозабезпеченими, то їх інвестиції є короткостроковими. Оскільки багатий вітчизняний інвестор вкладає гроші у цінні папери лише за умови отримання повного контролю над підприємством, то без іноземного інвестора уявити собі стабільний економічний розвиток не можливо. Особливість українського (і в цілому пострадянського) ринку цінних паперів у тому, що іноземний капітал на пострадянському фондовому ринку є вітчизняним, вивезеним за кордон. Капітал справді іноземного походження поки що не ризикує потрапити на фондовий ринок пострадянських держав через низьку ліквідність цінних паперів у цих державах, високий ризик інвестиційних вк ладень, недосконалий правовий захист майнових прав іноземних інвесторів. Вкладання вітчизняного капіталу, вивезеного за кордон наприкінці 80-х — на початку 90-х років ХХ ст., відбувається через офшорні компанії. Такий «вітчизняно-іноземний» капітал, з одного боку, посприяв припливу іноземної валюти, стабілізації вітчизняного фондового ринку, а з другого боку, не відродив ефективного власника.
Система оф шорних компаній, як характерна особливість пострадянського розвитку, вимагає окремого розгляду. Під час створення офшорної компанії її акціонерами записуються не реальні власники, а юристи, які реєструють такі компанії. У цьому разі неможливо довести, що громадянин України є власником офшорної компанії. Через офшорну компанію її реальні власники купу ють акції українських підприємств, що дозволяє уникнути зазначення реального власника акцій у реєстрі акціонерів та сплати податку на прибуток з дивідендів, прибуткового податку на продаж акцій. Дивіденди і прибуток від продажу акцій належать офшорній компанії або вкладаються в який-небудь бізнес в Україні без оподаткування.
По-четверте, в Україні та в інших постсоціаліс тичних країнах фіктивний капітал (а саме акціонерний капітал) відіграв важливу роль у встановленні приватно-державними власниками контролю над економічним потенціалом країни. Приватно-державні власники — це новий клас власників, політико-державна номенклатура, яка привласнила через акціонування, володіння фіктивним капіталом державні ресурси і національний потенціал.
Крім офшо рних компаній, реалізація прав власності відбувається через холдинги, трастові компанії тощо.
Холдинг — це материнська компанія, яка управляє дочірніми компаніями через володіння контрольними пакетами акцій. Метою створення холдингів в Україні було приховування механізму перерозподілу прав власності. Через холдинги відкривався доступ до управління акціями дочірніх підприємств, які перебували в державній власності. Пакети акцій таких підприємств вносилися до статутного капіталу холдингової компанії, але у вла сність держави при цьому переходили акції холдингу у розмірі 5—10 % його статутного капіталу.
Крім того, через холдинги підступно залучався і приватний капітал. Акції холдингу поділялися на «голосуючі» та «безголосі». Останні продавалися на фондовому ринку, а «голосуючі» акції продавалися «адресно». За такою схемою було перетворено на холдинг Чорноморський суднобудівний заво д у м. Миколаїв, де «безголосі» акції були розповсюджені серед працівників заводу.
Трастові компанії держать акції за дорученням справжнього власника. Оскільки така компанія є формальним власником акцій, жодних претензій до реального власника пред’явити неможливо, навіть інформація про реальних власників є закритою. Таким чином, особливістю фондового ринку в Україні є, по-п’яте, його ни зький рівень прозорості. Непрозорість зв’язків ускладнює взаємовідносини всередині фінансово-промислових груп і компаній, породжує нерозвиненість акціонерного впливу банків на партнерів, майнових відносин усередині фінансових компаній та груп.
По-шосте, якщо в західних країнах для підтримки фондового ринку використовується стимулююча система оподаткування корпоративних цінн их паперів, то в Україні такого стимулювання немає, що не сприяє залученню додаткових коштів, реальних інвестицій.
По-сьоме, для всього українського фондового ринку (як і для пострадянського фондового ринку загалом) характерним є низький ступінь капіталізації акцій. Це пов’язано з недосконалим процесом приватизації, з низьким рівнем рентабельності підпр иємств, з їх заборгованістю, з небажанням інвесторів вкладати гроші в цінні папери національних підприємств.
Таким чином, фондовий ринок України та інших пострадянських країн, які перебувають у процесі трансформації до ринкових відносин, на початку ХХІ ст. характеризується низьким рівнем прозорості та ліквідності, через що він ще не став фінансовим інст рументом перерозподілу ресурсів тією мірою, якою потребує розвиток економіки. Ринок акцій не став тим фінансовим механіз-
